Яса – Юрій Мушкетик

Він пішов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство — з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, він не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нічого йому так не кортіло останнім часом, як залишитись наодинці, для нього тягарем було будь-яке товариство, чужі радощі й навіть біди. Бажання самоти й повело його в степ, до Сліпої. Тут йому було добре, тут ніщо не неволило його думку, не гнітило душу, а постійне відчуття небезпеки поставило її на якийсь інший, вищий, трохи жертовний пруг і надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч і помалу, оживати і щось старе. То не була спрага радощів життя (власне, він ніколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що проґавив їх, а просто радів з того, що потроху вертався думками до людей, їхніх клопотів. Правда, йому все менше й менше хотілося вертатися на кіш, мислилося інше життя, десь на слободі, при землі; десь там і криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей світ. Він почував неясність своєї думки й невідповідність нового бажання тому, у що вріс і що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стільки од нього, скільки од Лавріна, од тієї розмови, яка незабаром сплине поміж них. Він боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврін. Думалося, що хлопець міцно приріс до Запорожжя й од нього його не одірвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидінням біля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оці роки були чи не найсправжнішими в його житті. Тут він знайшов для себе щось значне, немарне. Тут він, маленький і сіренький, як горобчик, переборов страх і набрався відваги, тут зрозумів себе і світ. Козаки часом питають: не здичавів, Мокію, з нудьги та самотини? А чого дичавіти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячі очей. Кожного із колишніх порубаних побратимів, батькові та материні. Маврині… Маврині — ото посеред неба. Через неї, мабуть, і покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.

Онисько Казан перемінився на Казановського, коли розбагатів на броварстві. Гроші йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Драні Хутори, далі став володарем сільця Драбинівки, а по тому цілого містечка Карасі. Жив у палаці, їздив у ридвані, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому під лебедя човні. Правдивіше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотів, щоб веслярі сиділи в одному човні з ним. Од них смерділо стайнею.

Смерділо, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебіг у католицтво. Йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинівському кладовищі батькові та материні кістки, вимити і теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком і шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопів і їхньою землею. Умів він примусити хлопів працювати, умів забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нічого, але через нього й спричинилося лихо іншій людині. А почалося все з дрібної і навіть веселої пригоди.

Послала його мати на хутір де двоюрідної тітки косити сіно. Косили далеко, на Гнилій луці, край лісу.Мокій косив, тітка гребла скошене раніше. Були вони тільки вдвох, тітка ще молода, — та й яка вона йому тітка, сьома вода на вчорашньому киселі, — їй років тридцять п'ять, а на вигляд то й двадцять п'ять, гінка й вродлива, чорноброва, дебела станом і грудаста, вдовувала третій рік — чоловік поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дітей у них не було. Тітка — вільна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартівлива, бо вільна й сама собі господиня. Й пройняла своїми жартами Мокія до серця. Він і не одмагався, тільки посміхався ніяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це він так запарубкувався, чи не хоче ніяка дівка за нього йти, чи такий несміливий. «Ти, Мокію, може, ще й не пристоював ні з якою під вербою?» — реготалася.

«Не пристоював», — одказував правду, а самому чомусь ставало на серці тривожно. На лісовій галявині вони були одні-однісінькі. Ліс позаду й попереду, десь там за кущами попід мокрим лугом дорога, по якій проїхали на гала інші косарі й вертатимуться аж увечері. Посідали вони обідати під копицею. Мавра застелила поміж ними чистий рушник і розв'язала вузлик з хлібом і салом, кров'яною ковбасою і пиріжками, він почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив білі, стрункі жіночі ноги — спідниця й сорочка закотилися високо. Це вперше він побачив так жіночі ноги, його аж тіпнуло, він утік очима, а думкою втекти не міг. «Тобі що, часник в очі зайшов?» — запитала вона. «Еге», — відказав Мокій. А коли вони встали з-під копиці й Мокій почав підбивати розбите сіно. Мавра послизнулася й ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка спаленів і чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Ті груди, недокохані, великі й білі, він побачив надвечір. Пішов у ліс вирізати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голі груди, й не могла прикрити. А вій оторопів і не міг одвести очей. «Ну, чого дивишся? — гукнула Мавра. — Одвернися».

Назад їхали вже в сутіні, сиділи поруч, Мокій правив кіньми й своїм плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горні. Маврине плече було гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокій розумів чому: вона теж розпалилася й думкою переступила в гріх. Потім, пізніше, він зрозумів, що Мавра не хотіла гріха, просто надто шумувала в ній кров, просто хотілося їй жартувати, хотілося погамувати бодай грою жіночу жагу, не сподівалася допустити себе до крайної межі. Але вже там, на возі, їх палив один вогонь, два вогні з'єдналися в один, і той вогонь потьмарював розум обом. Ще був у нього рятунок — піти додому, хоч мати сказала, аби він ночував на хуторі, до села неблизький світ — цілих п'ять верст, а завтра ж косити знову.

Мавра постелила йому на лежанці, а сама лягла на полу. Обоє не спали. Місячний промінь упав з вікна на кінчик скатерті і на підлогу, мовби шукав їх. Мокій чув гаряче Маврине дихання і сам дихав, неначе загнаний кінь. В голові йому шуміло й гуло, серце гупало, наче дзвін. Він сам не пам'ятав, як йому зірвалося з язика:

«Тьотю, можна до вас?»

«Яка там я тобі тьотя. Лежи ото».

«Мавро?..»

«Чого тобі?»

«Я тільки просто полежу».

«Ну, хіба просто полежиш…»

Тоді ще вони обоє думали, що погамують свій шал, присплять його. А приспали самі себе.

Три дні косовиці, три шалених, солодких тривожних дні.

А далі страх. Який не випускав його ні на мить. Через тиждень він знайшов привід і поїхав до Маври на хутір подивитися, чи не росте в неї живіт. За тиждень поїхав знову й придивлявся-придивлявся, аж те помітила Мавра.

«Чого ти так дивишся?»

«Та… я боюся».

«Чого?»

«Чи не буде дитини».

Мавра реготала, аж виляски йшли по хаті. «Ой, не можу. Він дивиться, чи через два тижні не виріс живіт. Дурний ти, Мокію, як дубовий стовп. — І докінчила без сміху. — Не бійся, од таких, як ти, парубків, що ще не знали перелюбу, дітей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила з ним цілих вісім років». Він заспокоївся, а коли через три місяці мати знову послала за чимось на хутір, усміху на Мавриному обличчі Мокій не побачив. Навпаки, угледівши Мокія, Мавра зблідла і в неї злякано забриніли губи.

В селі втаїти не можна нічого. Од самої косовиці парубки піджартовували над Сироваткою, відтак загуло-загомоніло все село. А потім до Мокія прийшов управитель і сказав, щоб Сироватка йшов до папа. Казан-Казановський спочатку довго кепкував над Мокієм, а по тому наказав вдову брати. І то не гаючись.

Мокієві за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце. Він уже й так не знав, що йому робити, куди подітися, ходив, наче неприкаяний. А тепер і тому його життю настав кінець. Просто од пана Сироватка пішов до Маври і об'явив їй панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й заголосила так страшно, що Мокій і зовсім розгубився. «Ой лишенько. Та це ж я за ті три прожиті ночі повічна рабиня. Та це ж я вже не побачу білого світу, щоб ти не побачив його з цієї хвилини». Вона чомусь найдужче проклинала його й поривалася до криниці (діло було у дворі), а він заступив криницю. Мокій і сам розумів, що життя його пропаще, — передусім і ганьби вистачить на все життя, а ще вдова старша на десять років, а ще отако проклинає його й проклинатиме увесь вік за те, що з вільної козачки стає панщинною. А вона раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо і стримано: «А дитя, Мокію? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?» — «Та хіба ж я тоді думав», — одмагався Сироватка. «Втікай кудись, тебе не буде, а я всю вину зверну на тебе, — порадила вдова. — Скажу, він мене кгвалтом узяв». — «Отакої, — сказав Мокій. — Куди я втечу?»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: