Мокій Сироватка сидів на невеликому мисику під вербами, що розбрелися по березі од нього в правий бік, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островів. На плесах і далі лежала тиша. Тнули комарі. Сироватка терпів і вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що він тут побачить! Татарського шайтана на городищі! Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свій вибулькне з води, Мокію мало радості. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пішла й примовка — чорти навкулачки б'ються. А ще січові діди розповідають: ховався якось в озері, в очереті, від татарви козак, а неподалік від нього виплив з-під води нечистий, пройняло його холодом у ямі — й чхнув на все плесо. «На здоров'я!» — сказав козак, і тоді рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволік за собою до сомів. Підвела козака власна делікатність. Підводить увесь вік. Те Мокій затямив гаразд. І через те сидить над темною водою тихо, безшелесне. Все-таки невідомо, який дідько мотається в цих очеретяних нетрях.
І через те страшно Мокієві. Можуть і русалки знайти його між оцього каряччя, вже напевне подумають, що підглядає за ними. Для русалок, правда, він застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в курені, де комарів видавив завидна, де прохолода, де вистелене свіжою травою ложе.
І враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тінь, яка швидко посувалася од однієї темної купи до другої. В наступну мить тінь трапила в розруб між вербами, й Мокій розпізнав чіткі обриси галери. Вона пливла по темній воді в ліву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по ній чаром. Коли порівнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили іскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тільки тепер помітив, що острів значно довший, ніж був раніше. Й кущі ліворуч теж вельми далеко забрели в воду.
Одлетіли останні сумніви: в лимані ховалася турецька ескадра.
РОЗДіЛ ВОСЬМИЙ
Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лісом. Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.
— Дивіться, дивіться, намети ставлять!
— Ще одного бунчука ввіткнули. А то що над наметом? Якісь ганчірки.
— Крила орлячі. Щоб, значця, нас накрить. І над верхівцями також.
— Ой людоньки, що ж воно буде!
На вал вийшло кілька відчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дняконша у квітчастій хустці, йшла сміливо, моторно, мабуть, щоб додати бадьорості козакам, подивилася з-під тонкої білої руки й помертвіла. Вершники з орлиними крилами пролетіли крізь неї, і осипався веселий цвіт з серця дияконші, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвіти! Турки і татари стояли за якихось двісті сажнів, витріщилися на жінок, загаласували, залементували. Допіру татари бавилися — стріляли з луків гусей на Сіль-ниці, хоч не могли їх дістати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо ширились, пружно опускали тятиви. Гуси ґелґотіли, літали, їм не було куди вирватися із смертельного кільця. Лише двоє білих, б'ючи крилами по воді, полетіли в бік болота, татари стяли сірого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жінок. Білі плями облич, чорні вирви очей.
Якийсь татарин заверещав тонко, як недорізане порося, дияконша вхопилася однією рукою за серце, другою за частокіл, мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одіж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський світ повис над їхнім Ладижином, над купкою оборонців; ойкнула, похитнулася, її підтримали інші молодиці. А з турецько-татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:
— Козаки, складайте оружжя, виходьте всі у степ. Великий візир обіцяє усім свободу.
— Візир — віслюк, — гукнув у відповідь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — і слово його осляче.
— А інакше скураємо і голови понабиваємо соломою, — страхав татарін, спинаючись на вербовий пеньок.
— Твоя вже й так соломою набита.
— І жінок ваших… Оту он пишну…
Молодиці, підтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пішли з валу. Назустріч їм з широкої вулиці за церквою вибігло з десяток козаків з фузіями та списами в руках, потиснули людей, заволали:
— Одступіть! Дайте дорогу!
— З дороги, з дороги геть!
Слідом за ними з вулиці рядами повалили комонні козаки. В густій тісняві коні задирали морди, басували копитами, дзвеніли стремена, миготіли червоні, сині шлики шапок. Списи стояли, як ліс. Вершники дивилися тільки вперед — щоб не зіткнутись, не зачепитись, їхні обличчя були суворі й чимось схожі одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковісінький карб. Передні вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю,, задні натискали, передні — стримували натовп. Те, що вони дивилися тільки вперед і під ноги, налякало міщан.
— Вони лишають нас, а самі втікають, — закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.
Йому відповів старий, у прим'ятій сукняній шапці козак, з тих, що прокладали кінноті дорогу:
— Вони їдуть захищати твоє життя, дурню.
Те, що козаки були без тороків, саквів, трохи заспокоїло, але зродило іншу тривогу: чи відіб'ють супостата? Часом перший бій важить найбільше — наляканий ворог може одступити назовсім.
— Дивися, й наші там, — гукнув до Марка Лаврін. Він рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдіяти піший, та ще й майже голіруч. Їхні коні лишилися далеко, та й не протолочаться вони крізь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробігли з півсотні сажнів вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилізли на тин, з тину — на хлів й знову побачили горб, а на ньому сині та червоні намети й татарву біля них. Козацька кіннота просувалася по вибалках, від ворога її .приховували пагорби.
Гарно їхали козаки, Лаврін аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди коні.
— Кайдан, Кайдан ондечки, — чомусь пошепки мовив Ногаєць. Справді, узвозом, трохи збоку од інших, мчав Кайданів важкий кінь з білою плямою на животі. Дорога бралася вгору, коні ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак передні вершники вже сягнули половини гори, сховалися за ліском, що посів схил зж до верху.
Лаврін і Марко не бачили, звідки козаки заскочили басурманів, — якийсь час вершників зовсім не було видно, — а тільки заметушилися й стали кудись пропадати турки і татари — неначе провалювалися під землю. А ще за хвилю поселеному прузі горба промчав козак, він вимахував шаблею, і хоч звідси вона здавалася срібною соломиною, одначе з-під неї падали зрубані бунчуки. А потім і сам якось дивно хитнувся на правий бік, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втікали вниз, у хащі, козаки стріляли з коней, інші спішувалися й теж котилися по схилу навздогінці. Падали підрубані намети, осідали, мов дивовижні птиці, до землі. Оддалеку все це скидалося на гру, на іграшковий бій, який показують у вертепі, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в місто, не долітав запах крові й не відчувалося маєва крил смерті, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радістю й хоробрістю.
— От шкода, що нам не вдалося, — сказав Марко й торкнувся гілки з яблуками-зеленцями.
З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячілі, розпашілі. Попереду на сірому в яблуках дончакові їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчі застигла гримаса болю. Він загубив шапку, чи її збили в сутичці, чорне крило чуба спадало на чоло, по скроні стікала тоненька цівочка крові. За ним везли сім захоплених у ворога прапорів, далі гнали полон — кілька десятків турків та татар, що були змушені бігти, аби не наколотися на наставлені іззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тільки двоє йшло збоку, літній турок в єпанчі та зовсім молодий татарин у дорогому вбранні. Татарин дивився відверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полоні, а сам гнав полоном усіх цих людей.