— Вночі повтікає багато, — витер з обличчя полою кунтуша кіптяву Марко й глипнув на Лавріна. Перехресту здалося, ніби Марко підштовхує його до якоїсь думки, до якогось рішенця.
— Не повтікають. Анастас тільки-но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.
Самому ж той лаз на волю теж світився в думці. Адже ще міг добутися до Киліяни. Що йому це чуже місто, чужі болі, чуже добро, в нього своя надія… Й бачив Киліянину посмішку, сміливі й жартівливі вогники в очах. Та враз пригадалися інші очі — жінок, дітей, коли ті проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руці маленьку доньчину руцю й махала нею. «Перехрести, Катрусю, дядів. Перехрести своєю безгрішною руцею…»
Дві думки схрестились, як дві шаблі. Ще ніколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще ніколи не обіймав думкою всієї України. Й себе самого в ній. Ні. Ніхто не принесе Сіркові ганебної вісті про козака Перехреста! І він круто нахмурив брови.
— Нечестивий той шлях…
І знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемінилося. На Січі перед вів він. А тут сталося якось так, що мимоволі ступав у Лаврінові сліди, Лаврінове «треба» звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнішим, мудрішим, хто знає божий і людський промисел, керується міркуваннями вищими, отож на нього — хочеш не хочеш — доводиться покладатися.
Коли вщухла стрілянина й трохи влігся дим, найсміливіші молодиці принесли козакам переобідок і те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, піджартовували, аби збадьорити жіноцтво. Жінки зиркали в поле, де диміли головешки, валялися трупи, хрестилися.
Лаврінові не дісталося гарячої страви, з ним поділився своїм зажитком Марко.
Сиділи на горішній призьбі валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.
Кайдан свою міру горілки оддав Макусі.
— Не відчую смаку, — сказав.
— А скільки треба, щоб відчув? — запитав Марко.
— Не знаю…
Кайдан — дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гніздюком, і він долонею поперерубував усі жердини довкола його подвір'я. Гніздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем він переставляє як молодиця горщики.
— А ти коли-небудь був п'яний? — допитував далі Марко.
— Де б то стільки взяти горілки, — щиро потиснув плечима. Він поклав сало на хліб, різав його на брусочки великим кривим ножем і ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на ropv, де бовваніли намети.
— I що воно султан їсть? — мовив з таким виглядом, неначе, не дізнапши того, й на світ дивитися не міг. А нащо тобі? — запитав Лаврін.
— Таж цікаво. Ну… сала вони не їдять.
— Я чув, султан їсть тільки солов'їні кібчики, — сказав Марко.
— Та ну? Скільки ж це треба солов'їв… А чим запиває?
— Пінною.
— Бре. А хто знає, що п'є цар?
Того не знав ніхто.
— Ну, а якби перед ним поставити горілку, мед і вино, що б він пив?
— Смолу, — одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. — Розпатякався.
Кайдан знизав плечима.
— Ну чого ти сердишся? Таж цікаво. Попоївши, помолився й ліг під палісадом спати. Він спить за будь-якої нагоди, навіть гарматні випали його не будять.
— Збудите, коли турки будуть приступати, — тільки й мовив.
Дізнавшись, що обложені не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Іноді хтось з них клав на тятиву стрілу, пробігав кілька кроків і метав її. Здебільшого стріли не долітали. Он і зараз курдупель-татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, підбіг до валу, пустив стрілу, вона застряла в частоколі, він вихопив з сагайдака і хотів покласти другу. Тоді Марко підвівся й пожбурив у його бік недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сіпнувся ткати і впав. І так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утікав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.
По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнів на баских конях, не доскакавши до стін на віддаль рушничного пострілу, повернули коней і кроком поїхали вподовж стін по ладижинських городах. Тонконогі арабаші грузли в чорноземі майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стін, один навіть задер коневі хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхні коні тяглися до молодого проса, що було під копитами, бедуїни смикали за повіддя, від того погрозлива урочистість втрачалася.
Козаки стискували зуби, тамуючи гнів. Не одному кипіла кров, немало тут стояло звитяжців, що не раз самі накликали ворогів, але зараз, приголомшені несосвітенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць — не герць, нікому не йде до мислі легка, хоч і небезпечна, ба смертельна, втіха, та й не випустила б нікого за ворота варта, аби не вломилися до фортеці вороги. Похмуро дивилися на три білі прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тільки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальці і свиснув так, що аж затанцювали під вершниками сполохані коні. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом і покрутив рукою, немов піднімав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, під'їхали ближче. Ще кричали по-своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурікав по-півнячи. Бедуїни підводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий постріл, і середній вершник підскочив у сідлі, підкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє інших рвонули коней і немовби злетіли з місця, помчали до ліска. Козаки оглянулися й побачили Лавріна. Він стояв з фузією в руках, блідий, як полотно. По губах йому пробіг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив він, напевне він, і навіть не в бою, а коли тоіі сповняв на коні образливий для нього танок. Лаврінові стугоніло серце й тіло обсипало жаром. Він не міг взяти до тями, як те сталося, що обірвав життя в отому, завиненому в біле, тілі. Адже не сподівався, що дострілить туди. Він чомусь аж злякався свого пострілу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину, й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловік жив, щось робив, приїхав сюди… А чого приїхав? По його, Лавріиове, життя? Чи по життя отих жінок і дiтей, що позабивалися по норах? Зринула думка — як про це розкаже Киліяні. Він тепер майже все розказував Їй у думці.
І ще почував: білий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на коні, вимахуватиме руками.
Воднораз у голові спиналася інша думка: запорожці можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотів, легурно, діловито підвів рушницю, почав продмухувати полицю, далі зняв з теча торбину й заходився рахувати кулі.
— Не кепський постріл, — мовив хтось із заздрістю.
— Хіба то він, то я стріляв, — пожартував Кайдан, і кузаки засміялися.
Зненацька турки — все військо — попадали на коліна. Саме настав час третьої молитви. Діставали з-за пазух священні камінці, клали шаблі і творили молитву. Торкалися пальцями камінців, торкалися щабель і шепотіли слова молитви так тихо, що їх чув лише вітер і той, кому вони призначалися. Руки клали на коліна й дивилися вгору. Були лагідні, покірні вищій силі і, здавалося, просили в аллаха не крові, а добра і злагоди всім людям на землі. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнітила їхні серця дужче, ніж гарматні випали. Вона свідчила про єдинодушність ворога, а також про те, що на світі є інший бог, який допомагає ворогові. Нечутно шелестіли вуста, німо зводилися вгору сотні тисяч рук, вимагаючи смерті тим, що стояли на валу. Шаблі в турків лежали на колінах.
Далеко на горі біля наметового містечка іржали коні. Там теж стояли на колінах турки й молилися. Звідси вони були схожі на барвистих птахів, які щось дзьобають на землі. Либонь, то молилися високі турецькі воєначальники. Чотири найбільших, схожих на хліви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, і один найменший. Ті намети давно тривожили Маркову уяву, і він запитав про них.