— То намети султанові, — пояснив Кайдан.
— Султанові? — не повірив Марко. — Аж чотири? Для чого йому стільки?
— Отой маленький — нужник, — показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.
— Чого зуби показуєте? — обурився Кайдан. — У кущі султан бігати боїться. Та й не звик, там піддуває.
Козаки хоч і сміялися, але вірили. Кайдан їх трохи розвеселив.
Опівдні турецькі піхотинці — секбани — знову приступали північний вал. Йшли густими рядами, над якими майоріли розгорнуті прапори, були нещадні й люті, співали фатіху — першу суру корану, глухо гриміли барабани й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспівали сурми. Козаки та ополченці стали за частокіл.
Кричали й ті, й ті — одні, щоб залякати, інші, щоб збадьоритися, погрозливі погуки і музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернуті кожна до свого бога, проте боги були німі й байдужі, зайняті своїми небесними справами.
Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою — засипали рів. Кілька чоловік на валу не витримали й дочасно почали стрільбу. Анастас Дмитрієв підніс угору шаблю, й стрільба вщухла. Сам він дивився у вузенький пролом, його ліва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотіли. Мабуть, ротмістр рахував кроки. Тоді враз вимахнув шаблею, гримнули затинні пищалі, рушниці, й мовби ураган промчав по передніх рядах турків. Упало кілька прапорів, секбани розладнали стрій і, переступаючи через мертвих, побігли до валу. Бралися по соломі та гноївці, грузли в муляці, кидали вгору мотузки і витягували один одного — цілими вервечками — під самий вал.
Лаврін дивився вниз у якомусь подиві чи заціпенінні. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогів. Турки йшли з поля рядами — у довгих синіх каптанах із заткнутими за пояси полами, білих шапках, на яких щось поблискувало (пізніше довідався — дзеркальця), швидше й швидше, миготіли взуті в червоні та жовті черевики ноги, грізніше й грізніше зводилися шаблі, сокири, алебарди. Стояв дзвін, ляскіт, миготіли обличчя — сотні, тисячі облич; він не міг зупинитись на жодному і вже не почував страху, тільки якусь сторопілість. Турки комашилися діловито, навчено, одні падали на коліна, інші сунули драбини по їхніх спинах, ще інші підпирали драбини рогачиками. Їх розділяло п'ятдесят чи, може, трохи більше косових сажнів…
Турки дивилися вгору — білі плями облич і чорні цівки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його… щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврін відчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося відчуття небезпеки, всередині мовби щось натяглеся, тремтіло, застерігало. Кинув оком ліворуч — запорожці діловито зводили рушниці, вицілювали, стріляли. Лаврінові стало соромно, адже й він тримав рушницю, ще й був гарним стрільцем, але замість того, щоб стріляти, виважував щось у своєму серці.
Козаки насамперед вицілювали тих, що перли нагору драбини. Лаврін стріляв без підсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живіт, тицьнувся в землю високий пничар, і йому самому чомусь гаряче запекло в животі, ніби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинів (та ще рів глибиною десять аршинів), але турки обліпили їх, як мурашня. В ровах вибухали порохові міни, на голови нападників падали труби з нафтою, змочене в нафті палаюче ганчір'я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лізли у вогонь. Біля Лавріна до стіни прилипло дві драбини, одна ліворуч, куціша, друга праворуч — довга-предовга, вистромилась свіжоструганими, на яких закипілась живиця, щаблями за палі. Поки що тільки четверо чи п'ятеpo турків долізли до половини драбини — їх змітали фланговим вогнем із земляного бастіону. Але зненацька вогонь правого бастіону вщух — запорожці, що обороняли його, самі взялися за шаблі, по драбинах до них полізли секбани. А тут, де оборонявся Лаврін, просто перед ним над гостряками паль уже біліла шапка із золотою парчевою смугою, білим тюрбаном і сліпучим мідним чи й золотим значком — якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався інший — маленький турок в жовтім убранні. По лівій драбині теж піднімалося кілька чоловік, гримали в руках і зубах оголені шаблі та ятагани. Піднімалися легко — навчені братися по драбинах.
— Гей, берись! — пролунало позаду в Лавріна. Він оглянувся — козак Кайдан підважив плечем один кінець колоди, кликав на поміч. Одразу метнулося кілька чоловік, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокіл. Тим часом на драбині праворуч турок вихопив із зубів шаблю й зіп'явся на повен зріст. Та козаки врешті перепхнули обидва кінці колоди, і вона загуркотіла, збиваючи секбанів одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє турків з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапці з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивій смушевій шапці, замірився на Кайдана, коли він був нагнувся за іншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплішований до землі, розрубаний шаблею майже навпіл. То був чийсь страшний удар — не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча.
Обіч нього лежали мертві козаки. На мить Лаврінові здалося, що отой маленький — Марко. Він підбіг, нагнувся, легко перекинув тіло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрішнім тремтінням відсмикнув руку: «Не Марко». Поруч лежав дебелий козак, йому відірвало ядром ногу, кров цебеніла зі страшної рани, а він припав до фляжки, пив горілку. Переборовшії страх і нудотну млість, Лаврін присів, щоб перев'язати козакові рану, але той рішуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Він знав, що зараз сп'яніє і спливе кров'ю, засне й не прокинеться.
А по драбинах бігли нові нападники. То там, то там перехоплювалися через частокіл, безстрашно кидалися на запорозькі шаблi. Тому, хто перший проб'ється в козацький стан і укріпиться там, обіцяно сто золотих екю і десять бранок.
Люто боронилися запорожці. Вже поліг козак Шабалда, а козак Кремінь сидів, тримаючись руками за голий жиавіт, з якого булькала кров, у Падалки в руках розірвалися одразу дві гранати, вибили з грудей серце, й воно диміло на чорній землі, стискалося й розтискалося. Криваво димляче й пульсуюче серце найдужче запам'яталося Лаврінові з того бою.
-— Не дивися, снитиметься вночі, — на ходу застережливо пораяв йому Кайдан, несучи на плечах величезні ночви зі свинцем.
Лаврін на мить зупинився, приголомшений, втомлений. Зненацька йому в мозок пробився якийсь незвичний згук. Здавалося, хтось дотикався чимось прохолодним, зеленим, тонким. Що згук незвичайний, те ухопив свідомістю одразу, але звідки він і що то таке, збагнуїи не міг. Та зненацька заморока спала, й він почув, що ген у лузі, далеко-далеко, кує зозуля. Чи вона не чула бою, чи вже звикла до нього в цих краях, чи була якась навіжена — хто зна, але кувала, й спiв її був чистий та прозорий. Кому вона кувала, Лаврін навiть не встиг здумати, бо поруч, схопившись обома руками за груди, впав козак («не йому!»), а мимо бігли запорожці та городовики, й Лаврін подався за ними праворуч, де на вал прорвалося одразу кілька нападників, їх рубали бердишами ладижинці. Кайдан вискочив на палісад і шмагав бичем, мов молотник ціпом. Велика, чорна, їжаста куля свистіла й гула, и турки летіли вниз, мов снопи околоту. «Хрясь, хрясь» — лунало на валу, й чулися стогони, вигуки, зойки, хрипіння. Кайданові на живіт зсунувся пороховий ріг, що висів на тонкому ремінному перев'язі, заважав, Кайдан рвонув перев'язь, пожбурив порохівницю вниз і молотив знову. Його обличчя спотворили гнів і запал. Воно було страшне.
Либонь, то Кайданової звитяги додалося Лаврінові в груди. Він вихопив з мертвих рук ладижинця бердиш й собі виліз на частокіл, правою ногою вперся в палю, лiвою став на щабель драбини й сягнув по чорній, круто зігнутій спині турка. Там щось хряснуло, в швидкому, вже конвульсивному замаху зметнулася рука з шаблею, але шабля випорснула ворогу з пальців і, блиснувши на сонці, полетіла в рів. Турок позадкував по драбині, дивився вгору круглими, безтямними очима, в яких крутився світ, відтак і сам крутнувся й шугнув головою вниз.