— Вітер перемоги віє в наш бік. Горе тобі, якщо не вловиш його. Твоя душа полетить доганяти той вітер у полі. А вловиш — вибереш найкоштовнішу шаблю з мого арсеналу.
Яничар поблід, стиснув зуби, аби не видати дрожу, що враз почав ним тіпати. Мозок закипав ненавистю, серце — страхом, й від того йому стало зимно. Зрозумів, що життя його повисло на кінчику меча.
— Рокую всіх невірних переможному мечу, — мовив, упершись поглядом у килим. — Ми скинемо їхні тіла з просторів всесвіту. Я полечу попереду сам, наче птиця саламандра, — і підвів голову. — Накажи, о великий, нагодувати яничарів. Ми вже більше тижня не маємо ніякої здобичі. Воїни охляли на пшоні.
— Я повелю зварити їм овечий кебаб. А всіх алай-беїв дарую яствами зі свого столу, — сказав, ворухнув пальцем і в цю мить наштовхнувся на сповнені вовчої ненависті, глибокі пам'яттю очі яничара.
«Якщо він повернеться з цього бою живий, — подумав, — то буде звинувачений у зраді».
— Щедрість падишаха не має меж, — вклонився ага Гаси і вийшов з намету.
Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стриміла в серці, мов ніж, вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за другим кільцем алай-чаушів — збройної охорони султана — й оглянувся на велетенський голубий намет з довгим трикутним зеленим прапором зверху. «Клянусь аллахом, — прошепотів, — якщо я здобуду перемогу і залишусь живий, цей намет накриє твоє тіло».
Тільки за третім разом утрапив ногою в стремено. Тонконогий кінь китайської породи, що бігав, мов стрибунець, тільки скоком, рвонувся й, осаджений незвично міцним притиском, закрутився на місці.
…Падишах спостерігав атаку яничарів у розсувну підзорну трубу. Бачив, як вони шикувалися по ортах та алаях — загонах і полках, як вийшли вперед алай-беї, як воїни творили молитву.
Тисячі маленьких комашок, що мають прїінести нектар слави в його вулик. Ця думка на мить заволоділа Магометом, він розчулився і вибачив яничарам їхні свавільства.
Ага Гаси стояв на чолі першого алаю. Ледве скінчилася молитва, ступив крок уперед і скинув одяг. Залишився в білій шовковій талісманній сорочці, списаній од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися до голого тіла. Зняли сині, фессалійсько-го сукна, каптани, білі повстяні шапки, сорочки, штани, залишилися в білих полотняних панчохах та черевиках. Алай-беї взяли з рук служників металеві опанчі, одягли їх на голі рамена. Заграли дев'я-титрубні яничарські оркестри, тримаючи чіткого строю, що навіть довгі драбини не ламали його, навпаки, ще більше окреслювали алаї по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири — прапороносці — несли знамена. З півдороги алай-беї відступили, сховалися посеред воїнів, — не відступав лише а: а Гаси, — наперед вийшли воїни-велетні з палицями, в довгих кол,.чугах, зімкнули передню лаву. їм поставлять драбини, вони кинуться перші.
Якийсь квадранс яничари йшли моьчки, а далі закричали, заволали, й крики ті злітали до трьох небесних сфер. Кяфіри мали б умерти від того крику, як умирали й падали зі стін оборонці Відня, Семиграда, Нейхейзеля, Брюна, Ольмюца. Проте вони не падали, метушилися на валу, за їхніми спинами куріли чорні дими, над головами майоріли білі знамена з червоними хрестами.
То був пекельний приступ. Голі, чорні яничари лізли, як чорти з пекла, зблискували на сонці шаблі, зблискували голі, пітні тіла, на місце одного вбитого одразу ставало троє живих. Звіддалік вони скидалися на вервечки мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорні цівки смоли, падало колоддя, каміння, горщики з нафтою, вимахували келепи й бойові палиці. Султан то дивився в трубу, то кидав погляд на великий круглий дзиґар, що стояв біля ніг. Вже півтори години грав Марсів кривавий танець, уже не одна сотня добірних султанових воїв спила нектар з чаші смерті. «О великий володарю небесних сил, — прошепотів Магомет до аллаха, — якщо ти не допомагаєш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам».
Саме тоді яничарам вдалося зачепитися за лівий бастіон, осідлати вал до Бугу. Замайоріли їхні знамена та криваві алеми — значки полків, й почали яничари метати з валу в місто гук, од якого знялися голуби й закружляли над мечетями невірних. Аж сюди, на горб, долітали ті переможні погуки, а також гуркіт тулумбасів і вищання флейт, вони мали паралізувати невірних, вибити з їхніх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас, перейшов у глухе ревисько.Там знову заклекотів бій. Знову ангел смерті Азраїл збирав свій кривавий урожай. Козаки ударили зліва, й прийшла їм підмога з міста. Магомет бачив, як козаки гуртами бігли через майдан. Вони збили яничарів з валу, й ще густіше полилася смола, змочені в нафті віхті горіли на голих іілах чорним вогнем. Марно галасували чауші, вимахували шаблями алай-беї, марно переривалися під стінами оркестри — яничари відступали.
Останнім залишив поле бою ага Гаси, він ішов з низько опущеною головою, не ховався од куль, — диво, чому жодна не зачепила? Може, його оберігали написані на сорочці слова пророка?
Яничарського агу скарали на тому ж помості, де вчора рубали голови невірним, щоб залякані обложених, тільки перенесли поміст у ліс і заслали дорогим перським килимом.
IV
Наступного дня вранці турки міста не приступали. Спантеличені, дивилися на вал, де на північно-західному земляному бастіоні височіла зелена корогва з образом пресвятої богородиці, а в обидва боки од неї полоскалося на вітрі вісім різнобарвних прапорів та значків із хрестами. Вчора ні корогви, ні значків не було. Покликали козаків Могилізського полку полковника Гоголя, який передався басурманам і ходив у султановому обозі, й ті сказали, що то маєва — запорозькі. Вони впізнали корогву, називали по значках курені, котрі виставили їх на виклик ворогові, тільки не могли дійти розгаду, яким способом прорвалися в місто нові запорозькі загони. Декотрі доходили думки, що частина куренів просто була приховалася, а тепер стала до бою.
Так чи інак, а тільки в таборі обложників ті запорозькі стяги викликали чимале замішання. Їх споглядав хан, споглядав сераскер візир Мустафа, видивлявся в трубу султан, вони довго радилися й поклали: перш ніж розпочинати новий приступ, провести пильну розвідку та дознати доконечно, через які ворота чи потаємний хід ввійшли до фортеці запорожці.
Січовики теж видивлялися нові прапори. Вони ходили по валу юрмами, й від того здавалося, що їх справді побільшало. Поміж них штовхався й Лаврін з Ногайцем та Кайданом. Лаврін удавав байдужість, а груди йому розпирала радість, і зухвалість, і трішки навіть гордість — адже це майоріли стяги, намальовані його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова — зараз уже й не пам'ятає достеменно чия, але образ богородиці, й гармати, і стріли, й хрести у зірках малював у притворі церкви він. Списав їх з пам'яті, й запорожці казали, що його богородиця достотно така, як на справдешній хоругві в січовій церкві. І в зірках, у стрілах не помилився ані разу. Допомагали йому Марко та Кайдан, Марко фарбував камкові полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазією обложені здобули півдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастіоні, поставили нові палі замість обвалених, наносили колоддя та каміння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломі в саду за церквою — камінні пласти тут випирали із землі, підступали до самого чорнозему, на них стояла фортеця, церква й інші будівлі. Камінні брили лежали на валу купами. Їхні гострі грані поблискували, як леза сокир. Намальовані Лавріном прапори піднесли бойній дух. У стомлених серцях оборонців- заполум'яніла віра, що їх на поталу не віддадуть. Зіркіше вглядалися у північний бік, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманські полки, не гойдається степ од ходи сердюків? Та дорога з опівнічного боку була пустельна.
Турки грали сурмами приступ аж надвечір, і знову відступили до шанців. Вночі вони спробували вчинити два підкопи, але оборонці їхній задум розгадали. Козаки заздалегідь розставили попід валом тимпани, насипали на них проса, що від ударів сокирянок під землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих місцях провели контрміни й вигребли порох з підкопів.