«Ах ти ж, чортів син».
Проте за кілька хвилин Сірко лежав на голоземлі серед інших невдах-танцюристів, витирав полою обличчя та шию. В грудях горіло полум'я, подих сперло, руки й ноги тремтіли, та ще на додачу до всього — підвернув ногу. А затятий танцюриста стрибав біля нього, мов цап, посмикував себе за розтріпані вуса, витинав дивовижні третяки. Сірко, не знати чого, враз озлився на свою поведенцію, на оце дратівливе вихляння зеленими потертими сап'янцями перед його носом, підхопився, щоб потягнути глумливця наділками шаблі по спині, але той вчасно вловив у отаманових очах гнів і собачою риссю рвонув через майдан. З розбігу налетів на тулумбаса, й довбиш пригостив його півпудовим, обтягненим шкірою билом. Козаки реготілися. Реготав і Сірко. Кращого сміху, як у нього, не було на всій Україні. Витирав кулаками сльози в очах і похлинався сміхом. Отаке нікчемне, отака патика.загнала його до знемоги!
Пересміявшись, отаман підвівся, обтрусив пилюку, кинув козакові півкопи одчіпного й пішов до нижніх куренів. Ще гаряче шугала в жилах кров, ще пружно, в лад музикам, ступали ноги, а душу враз опалив безпричинний смуток. Таке з кошовим бувало часто — в розпал веселощів обіймала серце туга, й вже не міг її прогнати. Радість доторкалася до чогось приспаного, й воно прокидалося. Тяжкі лиха, смерті й рани не захмарили Сіркові навічно-похмурістю душі, не випили неї життєвої снаги, одначе переплутали в ній струни. До того ж було трохи маркітно, що дався на підмову танцюристові й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подумає, що запобігає таким робом у товариства приязні, кат його візьми! Ні в кого ніколи нічого не запобігав. Усім бог відміряв рівно, тільки декотрі прихопили чужого. А він свого не віддасть. Та й чого має віддавати, чого має гнутися перед кимось — нехай то буде гетьман чи навіть цар. Вони такі ж самі люди, як і інші, їдять, і п'ють, і норовлять пожаковати, де тільки можна. Всі на Січі знали — отамана голіруч не взяти. Його й страшно братії, страшно зачепити неправим словом. Нерозумне слово вибачить, а кривдне, підступне не пробачить зроду-віку.
Назустріч пройшов товариш куреня Васюрипського Дерикоза. Його потаємний ворог. Може, найбільший з ворогів. І то за віщо? Не обирають кошовим. Пнеться до булави увесь вік, а її йому не дають. Може, через те й не дають, що пнеться. Го-го — бери її. Заслужи й бери. Дерикоза вже не може володіти собою. Безпричинно гнівиться, на кожній раді виступає проти кошового. Кошовий рідко коли відповідає йому. І всі те розуміють: біда чоловікові, кортить влади, а до неї не допускають.
Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве торкнувся рукою шапки.
І ще один чоловік не привітався до отамана, та й не міг привітатися: стояв прив'язаний до стовпа. Одвернув змарнілий, із засмоктаним чусом писок, похилив голову — боявся, що отаман підійде до купи лози, що в нього за спиною. Покрав свічкар Слинько свічки, продав їх, а гроші передав двом племінницям-старчихам, і судили його мирським судом (так звелів ієромонах), прив'язали до палі посеред майдану і поклали жмут різок, цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тілом. Одначе й та лоза лишилася не обхвостаною, і ківшика, що висів на кленовому відерці з оковитою, ніхто не здіймав — Слинько все-таки господній слуга, та й крадіжку свічок не мали за справжню. Тиждень тому біля стовпа стояв прив'язаний Харко Туз, велетенської статури козак, і, хоч чоловік він лютий-прелютий, і такий, що вночі краще з ним не зустрічатися, ще й до-кожного, хто брав у руки ківшика, сичав: «Уб'ю, не прощу зроду», лозу обхвостали до білого. Бо Туз — збродня і виродок, подавився риб'ячою кісткою і прибив кухарчука трохи не до смерті. Отож і не жаліли запорожці лози. А до Слинька підійшов тільки Кайдан, довго стояв біля стовпа, довго мовчки дзьобав гарбузове насіння, а тоді занурив корячок, випив оковиту і тричі шмагонув сам себе по спині (щоб не сказали, що пив на дурничку), почовгав не оглядаючись. А там, де він стояв, лишилося означене гарбузовою лузгою місце.
Сірко похитав головою — чи то в докір Слинькові, чи на ту неохайність Кайданову, підкликав осавула і наказав: «Одв'яжіть».
Сірко прошкував горішньою вулицею поміж розстелених попон, на яких сушивсяперемелений порох, поміж багать, де на залізних пруттях кухарі смажили турів і сайгаків. Це — в дорогу. Кухарям, котрі лишалися в Січі, ніколи в небо глянути. Й заздро їм на козаків, котрі юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось із них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарі сварилися, але не вельми. Сірко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, різонув смужку м'яса з лопатки. А смачно, кат його візьми. «Не перепаліть», — мовив. Уже в кінці вулички кошовому зустрівся запорожець з папугою на плечі, мабуть, вони були сп'янілі обоє — чоловік і птиця, бо й белькотіли обоє щось зовсім незрозуміле. Одначе дорогу кошовому січовик .уступив, а папуга -подивився синім оком і прорік: «…ще й вина».
Біля новідчиняних комор купами лежало всіляке начиння — шкіряні мішки, барила, сідла, череси, осавули перебирали його, ціле відкладали, попсоване віддавали лагодити. Біля них крутилися дітлахи з церковної півчої, мацали зброю, сідали в сідла. Двоє з них хотіли загнуздати Шайтана, один уже сів верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сірко гримнув на хлопчаків, вони хуркнули, як горобці, а Шайтан повиляв хвостом, ніби з вдячності. І пошкандибав за ним. Він кульгав на праву ногу, дриґав нею, ніби хотів з неї щось ізтрусити. Ступить і дриґне, ступить і дриґне. Навіть пси тут покалічені, подумав отаман.
На крам-базарі люду, як у Києві в ярмарковий день. Спритні перекупники вертілися поміж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтуші, свити, черкески, чоботи.
Побачивши отамана, принишкали, а деякі поспішали шаснути за ятки. Перекупників не любив, у їхніх суперечках з козаками тримав руку січовиків.
Пахло свіжим борошном, олією, копченою рибою. Особливо духмяніла олія. Видно, недавно набили, хотілося відламати окраєць і вмочити в миску з олією. Ще гостріше пахло брагою. Запах сивухи забивав усі інші запахи.
Січ клекотіла. Січ шаленіла. Комусь, либонь, ця гулянка — остання на цьому світі, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Не-xafi гуляють. Сірко сам любить веселе товариство і веселе застілля. Та ще щоб слово так мовилося до ладу й було красиве і розумне. От тільки деякі не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й він три дні не може прочунятись у корчмі, продере очі, а йому — пугар якогось запашного пійла під вуса — 4іраицузького мускату з перцем, грітого угорського, — й пішла паламареві корчма млиновим колесом; впоїли дияконів і посварили між собою — засперечалися, котрий з них мудріший. Одначе потім і помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як і старший, а обох разом і пес не перебреше.
Раніше б його власна душа літала по цьому вировиську на крилах. І літала, і впивалася радістю та волею. Нині ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. І навіть загадки інших душ мало і'іого хвилюють. Може, вже наситився там доста? Либонь, і знає, пильно знає — не має права ні на чарку, ні на гульбу. Ще й мусить стримувати од того інших старшин. Інакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?
Під оцю веремію сьогодні вранці гультяї вчинили розгромисько на крам-базарі. Там сталася справжнісінька баталія. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий — брагарники, калашники сталі; з дрюччям та кіллям, сіромашня наперла од воріт, декотрі взялися за шаблі, й не одній буйній голові похмілля вихаркувалося кров'ю. Зголоднів січовий люд і обтіпався, давно запорожці не глають нізвідки захистку, а обози й далі перепиняє гетьманська варта. Послали осавулів до сиднів, але ті одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нічого.
Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гніздюків. Потрусять сьогодні — завтра ніхто не схоче селитися на січових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у військову скарбницю од димів, од млинів, віінннць і рибних промислів.