І погнав на крам-базар осавулів. Воно-то правда, до Січі присмоктується чимало і лихого люду. Спочатку покірні та запобігливі, а коли вже прнсмоктався, п'є руду, як п'явка. Вернуться з походу січовики й сіють таляри на всі боки. А по тому ходить запорожець в боргах, як рябко в реп'яхах, доки не зворохобиться. Тоді хапає поліняку й біжить громити ятки та шинки. А погромить — з чим залишиться, хто йому позичить хоч отой ламаний гріш? Через те — знову ж таки супроти серця — дав таке повеління. А в своїх повеліннях кошовий що кремінь. Зіпхнути його з думки, якщо певний, Що вона правдива, не зможе й сто чоловік. Не похитнеться й під рушничною цівкою. І ще одне повеління оддав кошовий перед походом. Повеління про тишу. Вельми розгулялися запорожці, неслушне чинять серед ночі галаси, й ремствують січові діди та й непитущі козаки також, кажуть, що хочуть виспатись перед походом. А то ж як… Виспатись треба. Може, комусь судилося заснути навіки.
Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весілля на поминки. За тиждень — похід… Ліпше перебрати в пам'яті, чи не забули чого, чи не схибили в чім.
Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський-горіх з шкаралущі. Як він дознав, що галери ховаються в лимані? Ледве не схибили: сподівалися на них пізніше… Треба перестріти галери до Кизикермена.
З тими думками вийшов за січові ворота. Чорними круками під самими чортомлицькими вербами сиділо на довгій колоді троє кобзарів. Вони пророкували, застерігали, намагалися вибити з чубатих голів хміль:
Ой три літа й три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака турки вбили,
Під явором положили.
Під явором зелененьким
Лежав козак молоденький.
Його тіло почорніло,
А од вітру пострупіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився.
їх обминали, в їхній бік спльовували, боягузливіші — хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхні слова й справді западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся — не йди, а йдеш, знай, що на тебе чекає.
Туман поле покриває.
Де козак той проїжджає,
Ой виїхав край могили,
Край могили-верховини.
«Ти, могило-верховино,
Чом ти рано не горіла?»
«Бо я кров'ю окипіла».
«Ой якою?» —«Козацькою,
Половина із лядською».
Ой йдуть ляхи на три шляхи,
А козаки на чотири,
А татари поле вкрили…
На містку через рів, поспускавши до води босі ноги, сиділа варта. Вода в протоках уже зацвітала, не текла ні в той, ні в той бік; тут, на осонні, у затишку дух стояв важкий, гнилявий, вартові звикли до нього, змагали його міцним тютюновим пахом півліктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлі, як і тоді, коли збирався від'їжджати Лаврін, лунали постріли. Козаки не бачили, як підійшов отаман, — стояли спинами до нього, — вицілювали камінці, покладені на вкопану в землю брилу. Більші, менші, ще менші, вони лежали рядком, за четверть один від одного. Цілитись у менший можна було тільки після того, коли влучав у більший. Зараз цілився саме крайній з правого боку козак — гостра, зсутулена спина в обтіпаній чумарці, по-осиному тонкий, перетягнутий тонким ремінним чересом стан, насунута на лоба шапка — цілився недовго, стрілив, і середній камінець бризнув увсібіч гранітними скалками. Козак обернувся — він ніби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримітив кошового ще раніше. Це був Іван Міюський. Без борідки, із запорозькими вусами — не схожий сам на себе. Тільки очі вогнисті та задьористі. Кошовий його давно не бачив і ледве впізнав. Він схуд і почорнів, черкеска йому була розстібнута й сорочка теж.
— Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? — підійшов до кошового, не міг стримати похвальби самому собі.
— Хіба ми їдемо гусей полювати? — примружив ліве око отаман. — Я ще не знаю, який з тебе весляр.
— Я можу не тільки на веслах. А й біля стерна… Чи біля загребного… Водив ладьї… не менші, ніж твої, — мовив майже з викликом.
— Я й забув, — знову примружив око Сірко, — ти ж Стеньчині струги ганяв. І Стенька був задоволений?
— Авжеж, — знову з викликом мовив Міюський.
— А його царська милість… Олексій Михайлович?
— Що його царська милість?
— Вдоволений з того чи ні?
Міюський несамохіть стенувся, здивовано скосив очі на отамана. Вони були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березі якого троє голих запорожців- мішали тичинами в казані смолу, а ще троє довгими квачами смолили дуба. Пахло смолою і свіжими стружками. Два коршаки, один у небі, другий у воді, пильнували щось своє.
— Ну, гаразд, то я так, — стер з лиця посмішку Сірко. — А хто ж царевича стерегтиме? Симеона?
— Куди йому втікати? — —чи то сумно, чи то скрушно сказав Міюський. — Сидітиме, яко заморська птаха в клітці. Візьми, батьку, з собою, — зненацька запросився щиро… — Не хочу я лишатися тут…
— Страшно? — пронизав поглядом донського отаманця кошовий.
— І страшно, — зізнався Міюський. —Страшніше, ніж там… А я, їй-богу, вправний на воді.
— А ось ми зараз побачимо, — враз знову змінив важку бесіду на легку, жартівливу отаман. — Поїдемо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в дубі через Карачаєві холуї. Тільки затям, я в одежі купатися не люблю.
— Провезу, отамане, — весело одказав Міюський. — Жодна бризка не впаде тобі в око.
— Ну, очі, приміром, я вмію заплющувати, — мовив отаман, пересягаючи ногою борт легкої дубівки.
У човні терпко пахло лепехою і рогозом — на дні валялося кілька прив'ялих лепешин і розчавлена рогозяна качалочка, але обидва запахи забивав сморід стухлої риби — рибина стухла десь під дощатим містком. Міюський підняв одну дошку, другу — знайшов чималу плотвицю і викинув у воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сірко сів на прову, Міюський — на гуз. Він одіпхнувся од берега, легка, як пір'їна, дубівка захиталася, здавалося, вона ось-ось зачерпне води, але Міюський повів веслом од корми до носа, й човен вирівнявся, став незрушно, здавалося, він вмерз у кригу. Чортомлик, котрий напирав із поля, біля Січі розливався озерцем, а там, де зливався із Скарбною, береги сходилися знову, і у вузькій горловині стриміло кілька каменів. Весною і в дощі вода притоплювала їх, запорозькі човни та й іноземні торгові кораблі підходили до старого причалу з північно-західного боку, зараз вода впала, камені оголилися, вода клекотіла й пінилася, ринула до Скарбної водоспадом. Міюський легко повів веслом, човен тихо рушив в обхід січового півострова до холуїв, щомиті пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба, надержував його й воднораз направляв у лівий рукав. Обличчя Міюського посіріло з натуги, він закусив лівий вус, од чого одкрився правий кутик рота й виблискували невеликі білі зуби. Малий, вузький у кості, але мав силу, тримав човна міцно, неначе на припоні. Враз отаманець вимахнув веслом, ударив ним з лівого боку, відтак з правого, й човен стрілою полетів у кручію. Це була мить коротка й шалена, — Сірко їх любив у житті, — щось хльоснуло по днищу човна, загримів на дні дерев'яний сполик для води, ревнув з правого боку запінений вир, і вже дубівка тихо плинула по біловоддю. Кошовий увесь цей час спостерігав за Міюським, крякнув вдоволено, але не сказав нічого. Далі пливли Скарбною, .вже другою — їх на урочищі три й кілька Підпільних — тих, що підпирають поле. Сірко вказав пальцем ліворуч, і .вони через вузеньку протоку вийшли на широке плесо. Довкола нього густою, зеленою стіною стояв очерет, і Міюський далі не бачив жодної протоки, прогною чи єрика. Сірко знову показав пальцем, одначе навіть звиклий до болотяних нетрів Міюський цього разу нічого не завважив. І, тільки підпливши впритул до густих заростей чакану, побачив над самою водою чорну дірку. То був потяг — прорізаний повінню вузенький рівчак, звідти перла вода, й весляру довелося щосили пхатися, аби посувати дубівку г,г;еред. Кілька разів заганяв човна носом у очерет, і тоді кошовий одпихався руками, двічі довелося лягати на дно — низько переплівся верболіз. Він бачив, як тріпотіли проти течії краснопері рибки, як бистрець тріпотів зіллям, нагинав пруття, він і весляра зігнув та напружинив. А кошовий мовби й не помічав нічого, дивився вперед, ще й ліольку посмоктував. Цвьохнув голий вербовий прут, і сіра, побита, міллю шапка Міюського впала у воду. Він бовтнув руками — не схопив, бистрець поніс її, й за мить вона згинула з очей. Міюський не знав, що йому чинити, тримався руками за верболіз, оглядався назад, аж поки обізвався Сірко: