Яса – Юрій Мушкетик

Міюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав його царським посланцям, ще й звелів до літа внести за нього з кошової скарбниці плату за їжу в курінь, а з того, як той клопотався за простих козаків, з того, як слухав увечері, сидячи на призьбі, кобзаря, як зараз щиро, майже дитинно вдивлявся у плавні.

Отаман справді любив плавні. Тут розкошувала його душа. Любив мандрувати по річках, безконечних протоках і єриках, ніхто краще за нього не знав їх. Здебільшого мандрував сам, йому подобалося запливати в зелену глухомань, віднаходити нові, раніше не бачені куточки. Був непосидючий, в курені та канцелярії нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звідти. В отамановій голові завжди крутилися всілякі химерії. Він часто наштовхувався на усталені звичаї, які хоч і поважав, але часом проламувався й крізь них. Загадував плести велетенські, котрі б порятували Січ од голоду, сіті, ставити на човнах не по одній, а по дві щогли, навіть був вигадав з ковалями човен, на якому можна було потай підпливати до ланцюгів, якими турки перегороджували Дніпро, й розклепувати їх. Той човен робили з двох, покладених один на одного, міцно припасованих і засмолених, знизу чіпляли мішки з піском, човен весь ховався під водою, зверху стриміло тільки жлукто, в яке виглядав дозорець. От тільки гребти на такому човні було важко.

Човни на два стерна — теж його придумка, проте не теперішня — давня. Скільки тих справ переробив за вік! Скільки січ перейшов! Клопотався запорозькими справами, а життя, всі його радощі і присмаки залишав на потім. І ось воно проминуло, як ота біла квітка в потічку. Проминуло не почавшись? Зберуться увечері в курені козаки, й почнуть деякі вихвалятися, скільки зачерпнули жменями зерен із золотого засіву життя, майне і йому в голові чорна думка, але й щезне одразу. Хіба в тому суть твого, чоловіче, буття? Хіба його можна виміряти цеберками медів, які спив, казанами каші, м'якими пуховиками і пухкими молодицями? Не понесемо на той світ із собою медів і не поволочимо пуховиків. Правду каже ієромонах — щастя в тобі. Воно в божій красі, в оцих плавнях, високому небі, гострому помаху шаблі, в голубій ясі перемоги. В думці про те, що прожив чесно, звершив для товариства, для рідного краю все, що міг.

А хіба звершив усе? Хіба на таке сподівався? Але цур йому. Тим ще матиме час каратися. Новий клопіт сушить голову. Отамана непокоїло, чи скінчили теслі роботу, думка про те перебила всі інші, він став нетерпеливитись, Міюський завважив це й погнав дубівку швидше. Широкою й глибокою протокою увійшли в озеро, з другого кінця якого білів широкий доплив. Понад лівим краєм озера стіною стояв очерет, а понад правим тягнувся високий, сухий острів. Вподовж усього острова стояли прип'яті до вкопаних у землю колод човни — прудкі стерни й ще більші, з крутими, вигнутими боками та невисокими щоглами — думбаси. їх було багато й здебільшого нові — біліли свіжоструганим деревом та поблискували смолою. Міюський почав рахувати, та збився на третьому десятку. З того боку в озеро саме заходив один такий човен — опачини дружно лягали на воду, він плив швидко, та враз всі опачиыи, що були по лівому боці, впали в воду, а ті, що з правого, зависли у повітрі — човен крутнувся на місці й кормою посунув до очерету. Запорожці опробовували човен на хід. Коли думбас підійшов ближче, Міюський налічив на ньому двадцять чотири веслярі. На думбасі сиділо два керманичі — на гузі та на прові, той, що на гузі, — головний, він кермував деменом, а той, що на прові, — довгим загрібним веслом. Запорожці на думбасі помітили отамана, вирішили привітати його — розігнали човен, пройшли, піднявши вгору весла, повз маленьку дубівку, й вона загойдалася на високій хвилі.

А на березі теж юрмилися запорожці, здебільшого голі до пояса, обкурені димом, замазюкані в смолу, й лунав стукіт сокир та довбешок, дзвеніло залізо, й тріщало дерево.

Міюський знайшов щілину між двох стернів і спрямував дубівку до причалу — високої лісяної запрути у воді, на яку од берега були покладені важкі липові верхняки.

Отаман вітався з майстровими та гребцями, щось розпитував, а Міюський пішов берегом. Повсюди горами біліли тріски, валялися важкі дубові бруси, необтесані й необкоровані колоди, теслиці, чорніли якісь рогачики та важкі, обплетені лозою «кобили». Од них до води падали гінкі сосни — тут і там лежали потерті, мовби погризені зубами, соснові кругляки та всіляке дрюччя. Либонь, на тих «кобилах» і майстрували човни. В самому кінці на передостанній із них ще стояв недобудований думбас, його, мабуть, і не збиралися добудовувати — не видно було ні загнаних у дерево сокир, ні свіжих дощок — либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.

Донського отаманця змагала цікавість, — сам майстрував на Міюсі човни, тільки менші, — заліз на думбас, обдивлявся. Малий, легкий, стрибав з ребра на ребро, як білка. Помостів на кормі та носі не було, й добре видко все черево корабля: важке, суцільне, з липи дно, нижні облавки з дубових дощок, верхні — із соснових, і дубові ребра, й дубовий брус — з двох деревин, скріплених посередині, біля щогли. Пахло свіжими стружками, смолою, гірким людським потом. Міюський лазив довго: довидивлявся, як щитовано дошки, куди вправлено кочетки, намагався відгадати, що то за залізні гаки вподовж бортів, бо розпитати не було кого. Всі корабели зібралися по той бік причалу довкола отамана біля купи велетенських кітвиць, які стояли стійма. Там точилася якась розмова, вельми голосна і, як видалося Міюському, гаряча. Гомін наростав з хвилі на хвилю, й злітали важкі, мов удари келепа, окрики, вже й отаман вимахував правицею, як шаблею, й це занепокоїло Міюського. «Що воно може бути? — подумав. — Адже то не мирна балачка»,

Набачився на Дону й на Січі отаких кгвалтових кругів, де розривають на грудях кунтуші, де в поміч слову стають кулаки, а то й шаблі та сокири. Міюський пішов до гурту, котрий фуріював, — там зібралося кілька сот пар личаків та чобіт і тепер важко тупотіли, перемішували із землею давно витолочену траву. Одначе вар'ювали не всі запорожці, чимало їх, здебільшого ті, що стояли за спиною в отамана, дивилися в землю, декотрі тихенько відходили до човнів, поралися біля них. Колотилися здебільшого майстровики, нетяги, голоколінчики, ті, хто став до праці за плату, хто не йшов у похід. Не всім вистачало на човнах місця, не всі й воліли нести свої голови під кулі.

Міюський давно збагнув, що й на Січі, як і скрізь, хоч тут і більше волі, біда біду доганяє. Тому, в кого десять пар волів, сюди втікати нічого, він не покине свої десятини, оратиме до сьомого поту, адже втікає безземельна сірома, всілякий ремісничий люд, що розорився. Але їдуть сюди й броварники, крамарі — ставлять ятки над Чортомликом, часом оббирають козаків до нитки, на тому багатіють. Чимало скипається всіляких веремій, заколотів, але такої, як оце, колотнечі Міюський ще не бачив, стояв спантеличений і приголомшений. Й не тому, що боявся, — задьористий вдачею, першим кидався на чужі кулаки, туди, де пила мед весела відвага, але тут злидні пили сирівець, і те було сумно.

— Плати, отамане, як обіцяв, — гукнув через голови Явдоким Верша, довговидий, чубатий запорожець. — Бо ж не випустимо звідси.

Сірко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати січовиків поглядом.

— Я не кую гроші. Військова Скарбниця порожня.

— За що ж годували отут комарів? За що хекали сокирами од зорі до зорі! За твоє ласкаве «дякую»? Але ним ми не прокормимось, — юртували козаки.

— Повернемося з походу — сплатимо сповна.

— А як не повернетесь? — вигукнув Верша. Сірко, либонь, тільки й чекав на ті слова. Очі йому спалахнули, ліва брова круто зломилася, й він пірвав козака за сорочку.

— То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти погрожуєш порубати мені думбаси та стерни? А тоді прийдуть турки й порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу її я.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: