Моя душа хоче супокою, тіло спочинку. Але, мабуть, вона не матиме його й на тому світі, пориватиметься сюди.
Сірко важко похилив, голову. З літами її все частіше захмарювало тими думками. Вони — мов кулі у зраненому тілі. Не міг через них знайти спокою, тихого життя. Оце: нащо жив, що содіяв, — усе частіше ставало перед ним. Бо ж оддавна розмислював своє життя не ях споживання пшона і обшмульгання кармазинових, у п'ятнадцять ліктів, шароварів. Давно, ще коли був живий Хміль, зароїлися йому в голову тривожні думки й уже не одступалися. Якби жив для кармазинів, міг наскладати їх повну клуню, упокорився б, догоджав якомусь володареві, оддав би йому в услугування душу й шаблю. За такий удар споконвіку платять дорого! Заморськими винами, пампушками в меду, солодкими жінками. Бери все, оддай нам тільки солю! І оддають, і сплять у пуховиках, і чорноброві челядниці стелять постелі. І обертають вільних козаків у наймитів. І гребуть під себе, і багатіють. За багатство можуть продати душу.
А він виступав проти всіх державців, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тій кип'ячці. Й через те не мав спокою ніде. Раніше, бувало, поривався душею до бога, хотів і його звар'ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це інші народи можуть жити самі по собі, обробляти рідне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом і велів йому жити своїм. Сірко кидався то в один бік, то в інший, шукав правди, та не собі, а для всіх. Наслухався слів хитрих, облесливих, а ще слів мовби й відвертих, у які вірив і той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що одні слова — для одних, інші — для інших, а часом обдурював і сам себе. Бачив правду на годину і правду до крутого моменту, бачив правду поділену й подрібнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у житті шабля, вона одна давала відповідь певно, лише на неї звірявся. На неї покладався. Це була важка розрада — не-страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, і щоб рубали водне. Бо навіть тут, на Січі, є люди пронозливі та хитрі, користолюбиві й нишкові. Щоправда, їх небагато. На Січі нікуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. І сакви, і зброя, і Душа.
Великий, важкий, кований міддю місяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто-зелене світло залляло Січ, річку, висвітлило постаті козаків на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового на березі Скарбної.
Отаман не побачив, як зійшов місяць. Сидів, заплющивши очі, і йому чомусь здалося, що плавні перед ним лежать чорні, вигорілі. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по долині, і в тому вогні метаються обгорілі козаки. Болісний зойк вирвався кошовому з грудей, він здригнувся й розплющив очі.
Залиті срібним місячним сяйвом, плавні спали. Й примовкли солов'ї, а з далекої далини линула пісня:
Гей, щоб наша червона китайка,
Гей, гей, червоніла,
А щоб наша козацька слава,
Гей, гей, не змарніла!
Це співали козаки, що лишилися по той бік протоки вартувати човни. Їм вторили січовики, котрі сиділи на колодах:
Гей, у лузі червона калина,
Гей, гей, похилилася;
Чогось наша славна Україна,
Гей, гей, засмутилася.
Пісня обпиралася одним крилом на Дніприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Дніпром.
II
Річки текли вспак, несли свої темні води повільно і тихо. Й так само вспак текли отаманові думки. Не спалося.
Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита січами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякі нитки вже почали висмикуватися, іноді два кінчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок і серце котилася його то темна, то просвітлена до дна ріка життя. Найчастіше плавба починалася од видимих пристаней — перебирав у думці останні подробиці приготування, раду, на якій намагалися передбачити майбутні події, виповідалися ймовірні і неймовірні плани — і тоді вертався на дум-баси та стерни, на яких проплив, які вже перетрухли на порох або ж згоріли до останньої лавиці, вдруге, втретє штурмував фортеці, що їх штурмував раніше й здобував або не здобував: Очаків, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк… То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось іншим. Буря біля Гібралтару, яка трохи не потопила їхні кораблі, бастіони і солоні канали Дюнкерка, щоб добутися до бастіонів, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельній дюні, в якій похований сотник Атлант з козаками, коротка служба під командою маршала принца Конде і довге голодне стояння в Парижі… Сон чи не сон? Вечірні бесіди з французьким послом графом де Брежі, лінькуватим чепуруном у білому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сіркові розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазаріні, а королеви Анни не розгледів, надто багато стояло навколо неї пишної двірні, і жартівливий герць з королевичем Людовіком. Шестилітній забіяка з довгим, позакручуваним у кілечка волоссям теж прийшов подивитися на козаків, вимахував манюньою шабелькою, і козаки випхнули з гурту Сірка, яко одного з наймолодших та найвеселіших з-поміж себе, й він удавано серйозно став до герцю, й за третім чи четвертим побрязком дозволив Людовикові «вибити» з рук важку домаху, яка .зблиснула й вгрузла в землю за кілька кроків, і панії в схожих на піну мереживах заплескали в долоньки — чи то королевичу, чи то козакові. Сірко тоді став на одне коліно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Франції привіз срібну тютюнницю, кілька ліктів білого сукна та кілька десятків французьких слів. По тому, бувало, в курені, випозіхуючи довгу осінню ніч, сидячи на низенькому стільчикові, кидав Захаркові, хлопчакові, який прислуговував літнім козакам: «А подай-но, Захарку, мої пітітботи», й Захарко тягнув од груби величезні чоботиська, й запорожці реготіли. Або: «А теперки закуримо пипе», — й набивав тютюном («табак а фром») свою носогрійку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кілька сот тисяч золотих франків, одержав король Владислав, який найняв кардиналові Мазаріні козаків для штурму неприступної фортеці Дюнкерка. Тоді Сірко мало про те думав. Й нинішній Сірко дивується з того. З себе колишнього й з інших козаків, чию кров один всевладний лиходій продав іншому, вони порахували гроші, порахували власні вигоди, а козаки з того содомського походу собі жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подібної торговиці ще багато разів. Сірко й нині не знає, скільки франків отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрілив з-за рогу якийсь іспанець, помщався козакам за невідпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лівому Сірковому плечі трохи вище серця.
Гай-гай — то не одна позначка, отримана Сірком не на полі битви. Ще одну вхопив у татарській корчмі, чи як там вона називається, нині вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймні може порозумітися з татарином без товмача. Тинявся по Кафі, куди приїхав із запорозьким посольством, і занесло його до того шинку. Він бачив, що в низенькі двері під ліхтарем із кольоровими скельцями зайшло двоє венетійських купців, зайшов і собі. Там справді була світличка, в якій стояли столи й сиділо кілька німців та поляків (венетійці поділися невідь-куди), але саме з ним чомусь зав'язали сварку п'яні татарські матроси, котрі бенкетували в сусідній залі, і йому довелося одбиватися ослінцями, столами, залізною чаплією, й вже в дверях хтось з матросів черконув його ножем по шиї.
Сірко й далі дивується собі колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тільки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотілося йому багато побачити, багато зрозуміти, упевнитися, утвердитись в собі самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тоді води в оцих ріках для нього були всі молоді, вони молоді й солодкі тут, на ріках, і старі та солоні в морі. Таке й життя людське — спочатку солодке, а потім солоне. Але сьогодні він не хотів про те думати. От зачепився пам'яттю за герць з королевичем, і пам'ять перенесла його в зовсім інше місце, в інше герцівне коло. І вже стояв на герці, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сірко на Січ, заночував на полковницькому хуторі, й Федір Куций попросив молодого козака повчити військової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподівався й сина вивести в старшинське звання (раніше хотів зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руці шаблю й мушкет. Тимко деякий досвід мав (вправлявся в ширмуванні на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрівнятися з Сірком, котрий вже обкрутився в кількох походах та битвах. Обоє — і Тимко, і Йван — хлопці молоді, обоє запальні, одначе Сірко — тонкий у стані і в'юнкий, і обличчя його поблискувало від степової засмаги, наче бронза, і очі грали веселою безжурністю. Тимко ж — білий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Білий в нього чуб, білі брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й відкрите. На обох — білі сорочки (в одного вишита по ковніру голубим квітом, у другого — червоним), поверх сорочок — легкі кольчуги, на головах — легкі сталеві місюрки. Ширмували в саду на галявині, саме біло квітли вишні й засипали молодих герцівників білим цвітом. І яблуні вже викинули рожевий цвіт, він пробився крізь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблуні були дужі, крислаті, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвіли несміливо, наївно, сором'язливо. Сірко обставив галявину новими липівниками для меду, кілька кадібців розставив і на галявині. Тимко налягав, Іван відступав, повільно, ніби знехотя відбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носі, на білих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, він розчервонівся, важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось-ось сягне супротивника тупою шаблею — зі сточеним на точилі лезом. Саме на той момент і нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в стані, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з ніжними кілечками волосся, що вибилося на шиї з-під очіпка, смаглява (рум'янці грали на тій смаглявості) — надзвичайно гарна, ще й з якимось бісівськи-невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво-сірим усміхом у Сірків бік, і йому під серцем пробігла лоскітлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Він і сьогодні не знає, що хотіла висловити тим усміхом молодичка — підбадьорити (адже він одступав), трошки поглузувати, просто викликати усміх на усміх, але та мить круто повернула його життя. Сіркові сперло подих, і почув на своїх грудях та шиї доторк її білих довгих пальців (це ж вона вишивала сорочки), і голубий туман покотився в його голові. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушніше, й тоді Сірко, вдавши, буцім хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковій шаблі біля самого руків'я, й жалібно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимкової руки; Тимко не встиг отямитися, він навіть не зрозумів, що сталося, стояв і оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, і Сірко. Хвилясте волосся чорніло до білої сорочки, і шабля поблискувала під сонцем. Оленка засміялася (мабуть, вдягнений у вишиту її руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився біля її серця), взяла камінь і пішла до хати. її тонкий стан ледь помітно розгойдувався в лад ході, й гойдався вишитий поділ сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячій колисці Іванове серце.