— Харку, Ждане, — гукнув Самойлович. — Соку боярину і мені.
За хвилю підійшли челядники Харко і Ждан, принесли дубове барильце і два корячки. Сік треба пити з корячків. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцією, похідними стільцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету і всіляким іншим начинням — чотири парокінні вози. Харко та Ждан вточили соку й відійшли вбік. Березовий, настояний на липовому меду сік приємно заломлював зуби.
— То як, покращало тобі трохи? — одпиваючи маленькими ковтками терпкий напій, запитав Ромодановський. Очі в боярина втомлені і досвідчені, вельми досвідчені, і гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вірить він тим очам, як і всім іншим. Й через те відказує:
— Трохи покращало.
А через те, що втомлені, йому здебільшого вдається переважати боярина на свій бік. Самойловичу здається, князь розуміє все, тільки вдає, буцім чогось не дотямковує, буцім йому не відомі всі складності тутешнього життя, тутешніх стосунків, звичаїв, і через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрість. В свою чергу Самойлович розуміє: так краще, так вигідно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять років уже переміряв ці степи вздовж і впоперек. На раді в Переяславі стояв перед народом на ґанку за плечима московського попа, на раді в Ніжині підносив Брюховецькому булаву, підсаджував на високий східець Многогрішного й зсадовив також… У Москві йому вірять і багато чого йому прощають. Дасть бог, простять і цього разу. Та, власне, й прощати нічого. Ніякого проступку вони не зробили, ніякого злого вчинку теж.
Мовби у відповідь на ті гетьманові думки Ромодановський розімкнув вуста.
— Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Із зазубнем він… І кров сочиться.
Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночі. Троє їх перехопилося через ладижинську стіну, троє скрадалися болотом понад Сільницею, двоє загинуло, а один проповз поміж татарськими дозорами, турецькими наметами і вибрався на волю. Двічі втікав і втік од ногайських ватаг, які грабували Поділля, допався коня і мчав під Черкаси, а звідти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Дніпрі, сторожові козаки кинулися в пітьмі човном на волання і виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархім Губа сказав, що цидула, яку віз, розмокла у воді й загубилася, але всі ладижинці, й козаки гетьманські, і січові, і донські волають допомоги. Кулі й порох кінчаються, в місті лютує голод, тримаються вони з останніх сил. І ще багато інших страхіть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу під варту, щоби нікому нічого не розповідав, не підривав бойній дух війська.
Гетьман мовчав, і боярин казав далі:
— Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, війну ведемо.
Він казав «ми» й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманів план, що опирався тому планові з самого початку. Одначе опирався не вельми. Міг би стати на своєму…
Не міг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його від рішучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом… Взялася, проте не зовсім. Понад сім літ мучиться в турецькому полоні бояринів син Андрій. Кожного разу, коли турки вирушають у похід проти Росії, беруть його з собою. Знають, що супротивним військом кермуватиме Андріїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова — утримуватиметься від рішучих дій. «Хоч би вже якийсь кінець, тільки швидше», — іноді думає боярин і лякається тієї думки.
Про все те відає гетьман. Проте жодного разу навіть натяком не дітнувся князевої болячки, і Ромодановський цінує ту тактовність.
— Князю, Григорію Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всі небесні сили і сили земні були на боці адвер-сора. Та й власні його сили… Надто вони великі й потужні. А що було б, якби потерпіли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так — військо з нами, все військо. Приспіє час… Вір мені — приспіє. Виснажиться султан під Ладижином, стратить віру і впевненість, а ми тоді й наляжемо.
— А вигубить супостат увесь край? — мовив Ромодановський.
— А піде він на Київ, на Москву? Адже такі недишкретні плани леліє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин… Не сила наша. Чимось треба й поступитися.
— Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанію в Москві, — слабко опирався князь.
Все, що говорили допіру, перетерли в мислях і в розмовах багато разів, на новий рішенець жоден з них не був готовий, розмова добігала краю мляво. Гетьман говорив і дивився щиро, князь не до кінця вірив у ту щирість, і все ж почувався певніше, як вона була. Та й таки ж його правда — про найближчі заміри адверсора вони нічого не знають. Козаки були впіймали в степу двох кінних татар, учинили їм допит, але ті твердили, що вони — мирні люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вірили, бо знайшли іншу цидулу од калги невідомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцім велено оддати її Дудці — так і не дознали козаки од них правди. А що то татарські воєнні вивідники — сумніву не мали.
— Військо ми не розгубили. Воно все з нами, — мовив гетьман. Військо, якому нічого не загрожувало, розкошувало на березі великої і могутньої ріки. Козаки купали коней, купалися самі, ловили рибу і варили юшку зі смачних дніпровських судаків та лящів. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода підмила корінь, і воно впало із кручі), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе діти. А на березі, на невисокій кручі, стояв Ждан і дивився на ті грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вільний дніпровий вітер навіяв йому в груди звитяги, й він мріяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на війну, і гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, і підуть громити осоружного турчина й драпіжного татарина, і в'їжджатимуть уадіста і села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, і в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покриє себе звитягою і славою.
III
Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврін і Кайдан вилізли на наріжну башту. Перелізли на уступ стіни й розпласталися на теплому, нагрітому за день сонцем камінні. Гнані вітром, в небі пливли рвані хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро місяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бік Бугу горіли вартові багаття, праворуч, по цей бік річки, вниз по течії палало Підгір'я — дальній куток Ладижина, й на воду падали багряні відсвіти. Вони сягали аж сюди, до фортеці, де шаленіла кручія і вода червоніла, як кров. Темнішим був лівий бік Бугу — попід берегом росли густі кущі, кидали на воду волохаті тіні.
Вибрали цей шлях до втечі, бо знали: тут найменше ворожих дозорів. Проте чигали інші небезпеки. За багато літ вода підмила берег, стіна фортеці спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигині, клекотів вир. По тому березі стояли орди. Їхній стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленіла й стрибала по гострих камінних зубах. Хто відважиться кинутися чортові на зуби!
Вони відважились. Лежали голі на ще теплій стіні, обмацували руками камінь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скручені вдвоє віжки, ремінні й мотузяні.
— Знайшов, — прошепотів Кайдан і почав прив'язувати мотузок. — Спускайся перший. Ти легший…
Нелукавий і щирий Кайдан пропускав Лавріна наперед, бо сам був майже вдвічі важчий, боявся, аби віжки не обірвались й він плескотом, своєю смертю не перетяв шлях до волі Лаврінові.
— Віщує мені серце — не випливу я, — пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лавріна обличчя. В цю мить зблиснув між хмар місяць освітив його чубату, вусату голову, лискучу щоку.