Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двічі на день, віталося й прощалося, освітлювало тільки горішню частину стін та стелю. Вона була вистелена важкими дошками, котрі з роками позсихалися й потріскалися, чорніли затьоками й біліли грибковими плямами. Найбільше затьоків і плям — з північної сторони, серед них немало свіжих — недавно йшли дощі. Коли б дістатися до стелі… — думав Сироватка. Але до неї — три чи чотири сажні. Ні, той в'язень, що втік, мабуть, справді був характерником. Намалював коня або птаха та й виїхав чи вилетів на ньому крізь стіну, як козак Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з отих двох дірок.
Сироватка на характерництві не знався й нечистому душі не продавав. Проте очей од стелі не одводив, вона манила його й вабила; дивився на неї, і йому ткалися думки про волю. Мокій ніколи не хоронив надії, нехай би вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумів і те — становище його злецьке. Краще, якби справді мав якусь провину. Найважче заперечити наклеп. Скажуть, що хотів одрізати султанові бороду, й спробуй довести, що ти навіть не знав, чи є в султана борода! Не знав? Бреше. Викручується. В султана борода є. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Ні, цього разу Мокієві не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такі стіни. Він розумів, що такі башти замислюють при будівництві як порохові і тюремні воднораз. Коли наступає ворог — вони порохові, а коли на кордонах тихо, можновладці виловлюють і кидають до них всіляких небезпечних для них людців. Бог, розмірковував Сироватка, дав людині поле — безмежжя, а вона придумала стіни. Бог дав сонце, світло, а вона запроторює ближнього в морок. Бог дав квітку, яблуню, а людина вигадала залізо — меч і кулю. От і вважай, що вона розумна. Але ж бог дав їй і розум… Нащо тоді він дав їй його?
Сироватка починав плутатись і хутенько втікав од тих розмірковувань. Та й було йому зараз не до того.
Закинули в цюпу Сироватку в понеділок, а в четвер вивели й погнали на роботу — в фортеці чистили колодязь, і не вистачало рук для живого ланцюжка, по якому передавали відро. Колодязь — в західній чотирикутній вежі, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходів і прямовисна залізна драбина. Мокія, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий злом, нижче від нього на металевій драбині висіло тільки двоє людей. Хто вже були ті — вбивці, богоосквернителі? Він бачив тільки круті плечі й поголену, без шапки, голову того, що теліпався ближче, підтримував відро, котре набирав той, що висів під ним. Внизу, в колодязі, горів олійний ліхтар, а сходи тонули в мороці, відро передавали з рук у руки навпомацки Слабенькі відсвіти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од нього. Ті ноги були взуті в тупоносі чоботи, не нові, але посоюжені, добре вшиті, підбиті товстими підметками з волової шкіри. Вони часто ковзали — надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена. Мокій боявся, що тупоносі чоботи ось-ось сколупнуться й загримлять разом з їхнім володарем на дно. Сходинка під Сироватчиними ногами теж була поруйнована, розбита, але так, що він стояв у ямці й мав гарне опертя
Намацавши під ногами чималий плаский камінчик, Мокій підняв його й підклав під посоюжений чобіт над своєю головою. Його старання миттю поцінували, згори впало басовите, ґречне «дякую».
Володар посоюжених чобіт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од нього, мабуть, вони були приятелями або сиділи в одній цюпі
Коли в'язні вичерпали воду, робота пішла повільніше: ті, в колодязі, визбирували на дні та вкидали у відра каміння, вигрібали глей. Можна було б і присісти, але зі східців скрапувала вода: по.тому одежа пристане до тіла й закоцюбнеш зовсім. А ті, що були вище за нього, поприсідали. Мокій вже призвичаївся до темряви й трохи бачив їх. Вони згадували якогось Кирика, якогось воза, обіцяли, якщо їх випустять звідси, побити на Кирикових ребрах усі спиці, а тоді той, що в посоюжених чоботях, прогудів:
— Ну й робота, Василю, випала нам сьогодні. Це гірше, ніж дах на вежах латати.
На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:
— Там теж… Того й сподівайся — зірвешся та хряснеш о камінь.
— Однаково там краще, — заперечив Сироватчин сусіда.
— А порохову… не будете перекривати? — Мокій намагався вкласти в свій голос якомога більше байдужості, однак відчув, ідо голос йому затремтів.
— Мали сьогодні. Значся, тепер завтра, — сказав Василь. Знову засмикали за мотузок, і Сироватка потягнув відро. Коли воно поминуло перші марші сходів, Мокій знову задер угору обличчя й запитав якомога тихіше:
— А який вам дають струмент?
— Який належить, — здивовано одказав сусіда. — Молоток, долото, свердло.
Відро промандрувало ще тричі, поки Сироватка одважився на прохання:
— Слухайте, хлопці… Розцвяхуйте крайню од західної стіни дошку. Відро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стіну, й так само брязнув зверху голос:
— Тю на тебе, чоловіче. Та нам за це…
— Ніхто того не знатиме… В тій вежі тільки я… там темно… Я її назад покладу. А вам… осьдечки…
Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров під коліном латку. Там лежали приховані на найкрутіший випадок два золотих алтини. Мокій поторсав за ногу сусіда, намацав у темряві його руку й вклад у неї гроші:
— Оце всі… Мав би більше, хрест святий, не пожалів би. Зверху довго мовчали. Може, через те, що відро стало важче, та й всі вже добряче притомилися. Сироватці боліли руки й стріляло в попереці — там засіла давня простуда.
— Хто ж ти такий, чоловіче? — нарешті несміливо запитав Василь.
Сироватка вже давно зрозумів, що його побратими по лихові такі собі посполиті, мабуть, потрапили сюди випадково. Може, не давали татарину худобини, може, посварилися з кимось, з тим-таки нелестиво згадуваним Кнриком.
— Такий же, як ви, гречкосій. Та ще й погорілець. Хата згорілії й клуня — геть усе. їхав до брата в Берщадь, сподівався запомогтися чим-небудь і вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу, а вони вернулися й зацуркували. От, хрестібог, не забродня я, не убійник і не злодій. Нехай мене скарає пресвята богородиця, нехай я кип'янки нап'юся, нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.
Мокій не казав — «якщо не брешу», він остерігався божитися обмильне.
Дядьки, мабуть, вірили, бо зітхали. Погорільцям люди співчувають завжди й запомагають, чим можуть. Але не обтяли нічого, мовчали; проте грошей йому назад не вернули. Сироватка сподівався на їхню розважливість і доброту. Селянинові вернути гроші дуже важко, вони самі прилипають до долоні. Посполиті ще довго радитимуться між собою, мугикатимуть, охкатимуть і аж тоді стануть на якомусь рішенці. Люди воно роботящі, задарма брати гроші не звикли.
Коли їх вивели нагору, Сироватка також не дармував часу — розглядався по подвір'ю. Воно було довге, вужче на захід і ширше на схід, обнесене з усіх боків стінами, на кожному розі — гостроверхі, криті черепицею башти. В одній стіні, що від півдня, був пролом, мабуть, турки зробили минулого року, а тепер замуровували: там лежали купи жорстви й цегли. Порохова вежа, в якій тримають його, зі східного боку, біля неї — дві чималі будівлі, теж криті черепицею. Невелика церквиця й кілька менших будівель — в північно-східному кутку двору. Далі Мокій не встиг роздивитися, бо його погнали до цюпи.
Наступного дня над головою в Сироватки справді гупотіли кроки, там щось шкрябало, брязкотіло, то затихало, то починало гупати знову. Сироватці кортіло обізватися, запитати, ті це покрівельники чи інші, але боявся, що там може бути вартовий, він здогадається про його замір і викаже всіх. Сироватка не метушився, не спинався на ослінчика, лежав мовчки, слухав. Навіть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи ні, бо шкряботіло довго й потеруха сипалася щоразу, коли вони спускалися з даху на стелю. Десь опівдні все затихло, й Сироватка лишився в повній тиші. Він дочекався вечора, коли сонце заглянуло на мить у північний проріз, і тоді став на ослінчика: щілина між крайньою і сусідньою з нею дошкою була більша, ніж уранці — він запам'ятав добре.