…Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Відлетіло ще одне літо, а з ним відлетіла часточка серця; надія, яка почала заквітчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства, чимало козаків лежить по шпиталях, ворог столочив землю, і хоч вдалося відтрутити його — й далі висить біля моря чорною хмарою, і не мають запорожці змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до одностайності невірних гетьманів, стулити водне пошматовану землю, провістити рідному краєві золотий великдень на многії літа. Все лишилося так, як і рік, і десять років тому. Копита ворожих коней толочать лани й сіножаті, і від смердючих трутів ворожих палають хати.
Поменшало в кошового за цей рік друзів і збільшилося ворогів. Десь повіявся а чи погинув у цім лихолітті його гордий джура, й вірний вартівничий степу, непомітний, але чіпкий, як перекотиполе, Сироватка не вернувся з останньої чати. Кого ж йому поставити на ті чати, де знайти вартівничого, щоб зорив в усі сторони й перестрівав біду за тисячу верст од рідного дому? З ким він далі стане в оборону отчого краю? І чи настануть коли-небудь такі часи, що оця липа, оці осокори і дуби зашумлять на волі, й Дике Поле стане не диким, а добрим і лагідним, і прихилиться воно до всієї вільної України, й гостре чересло перекрає його від обрію до обрію, і там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна нагодувати півсвіту, але для того треба, аби лани були вільні. А думка про джуру й далі не дає Сіркові спокою. І чомусь спливає з сивої мряки молоде, мужнє, трохи хиже обличчя… Це було… Так, це було, коли вони гнали Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишні ще тільки почали наливатися соком, козаки смоктали холодні люльки, й молоде дівча принесло їм відро звареної в печі кулеші. Зварила мати, а принесла вона… Він уже й ім'я її забув. Вони їли, і всі дивилися на дівча, і кожний мав його за своє, але тільки на одну мить. Лише хорунжому Сойці заманулося більшого, він перестрів її в ліщині, та його виказав брязкіт порожнього відра. Сірко зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дівча того вечора все одно повісилося в клуні. Хто зна, чого випливло з мряки те ніжне, ніби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя Сойки. Може, через те… Ні, його Лаврін не здатен на щось подібне. Ніякий злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навіяв йому лихе, далеке видиво.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Випав перший сніг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на ранок земля мовби перемінилася: білий степ, білі дерева, білий хутір і — тиша. По такому снігу люблять ходити мисливці-лисичники.
Мартин Драпак обійшов зимівник, обтупав стоги, вимережав нерівний клишнястий слід аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку повалив і прикопав ще в перший рік свого панування на острові, чимось вона не подобалася й просто заважала. Ліва Мартинова нога ступала прямо, а права, в дитинстві потрощена колодою, загрібала, й від того такий химерний — хрестиком — слід. Мартин посміхався. За один ранок облущилася з душі тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осінь. Сніги цього року забарились, а морози стояли тріскучі, скували землю і водні надра, спалили холодом очерети і тирсу. Степ зсірів, стало оддалеки видно кожен горбок, кожен ожеред, а що вже казати про хутір. Від лютих вітрів і морозів облетіло листя навіть на дубах-нелинях. Увесь зимівник — хата, хлів, дві комори, стайня, клуні, хижа для наймитів — розташовані по колу в глибокій долині; всі будівлі, навіть клуні — приземкуваті, наполовину загнані в землю. Вхід до обійстя один — у сніжні зими інакше не доб'єшся до худоби.
Ці дзвінкі, як тулумбаси, безсніжні осені найнебезпечніші Драпакові. Влітку його хутір бачать хіба що орли. А добутися до нього не можна ні пішо, ні кінно. На всі сторони розлилося іржаве море: болота й драглі, а також — на перший погляд — зелені лужки, насправді ж в'язкі бабла; до острова можна добутися тільки по довгому, скритому очеретами пагорбу, але й та путь переривається у двох місцях. Там у Мартина лежать загати з колод, які, переїхавши на острів, затягує кіньми в лози. Це була перша справжня зима по кількох роках. Всі попередні зими були сирітськими («Сироті не треба кожушини»), плакали дощами, хлипали сльотами, з ними хлипала й душа, люди боялися такої переміни в природі, казали, що це боже наслання. Та Мартин Драпак не поділяв такої думки: сирітська зима надійно захищала його од татар — ріки не замерзали, степи й дороги розкисали, по них ні пройти, ні проїхати. Якби не такі зими, чи й втримався б на острові. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цій землі.
Сливе на самому вістрі татарської шаблі. Нижче від Драпакового немає жодного зимівника. Тільки об'їзні команди та бекети, а татарва снує в степу, як щупаки в необловленому озері. Кожної хвилі може статися таке, що із заможного господаря, котрий має п'ятеро, а влітку то й десятеро челядників, сам опинишся в слугуванні якомусь чорнопузому татарину, а то й на галері. Правда, тримає Драпак про всяк лихий випадок і викуп у брата в Чигирині, але то справа малонадійна. І через те… Так, так, уміючи можна жити скрізь. Січі він платить димове. Січ його захищає, ага татарський так само отримує од нього дещицю. На випадок чого ага одведе від нього басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край Драпакові за щоденний страх. Годує Драпак Січ і сам багатіє. Цієї осені прикопав під березовим пеньком друге горня із золотими. І всякого іншого добра в нього немало: і сукон німецьких та турецьких, і смушків вичинених, і кругів воску, і два мідні плуги, і всякого іншого реманенту на двадцять наймитів. Вийде звідси, купить землиці в Слобожанщині — розгорнеться, й кругової повістки — на війну — його синові не випаде ніколи. Землі тут не міряно, на одному острові можна наскородити загінок п'ятнадцять. А звіра, а риби, а птаства! Кинь наосліп шапку — накриєш куріпку. Вдар палицею по воді — приглушиш щуку.
Він справді ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив два кошелі щук. Рибини стояли біля самого льоду — зелено-рябі, півторааршинні, від удару довбнею по кризі виверталися біло-черево. Жито родить із року в рік, худоба множиться, влітку вже й десять челядників не впоруються. На цю весну доведеться шукати ще кількоро. Але те йому не в клопіт. Коштують челядники дешево. Бо ж утікачі, один аж з Пінська, з клеймом на лівій щоці й вирваними ніздрями — такому й на Січі нелегко заховатися, його силою не випхнеш з острова. Він і без клейма примітний. Надто очима. Дивні вони в нього. Драпак більше ні в кого не стрічав таких очей. Вони білі, на перший взір здається, що очні яблука разом із зіницями позатягали більма, його навіть часто сприймають за сліпого. Насправді ж Денис — так звати челядника — погляд має зіркий, як яструб, а трохи ще і як сова — адже і вночі бачить. В його очі неприємно дивитися, бо здається, що дивишся на видющого, який прикидається сліпцем. Але трапляється, що й справді доводиться втікати очима від тих біляків. Це — коли Денис гнівається. Тоді його зіниці темнішають, довкола них розжеврюються червоні обідки, вони, здається, свердлять твої очі. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить і з'являється якось… тьху, як оце зараз.
Денис несподівано виступив з-за обмережаного заячими слідами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сірій заячій шапці, баранячому, по-татарськи шитому — вовною нагору — кожусі, підперезаному пасом з вовчої шкури. Ніс у руці зайця. Ходив перевіряти пастки. Вчора приніс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капкані, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини. Поклав його під хлівом, і лежав звір там до обіду, звиваючись і блискаючи на всіх розпачливо-хижими очима, й ніхто не зважувався його забити — боялися Дениса. Собаки позабігали в лози, коні в стайні харапудилися, рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сіно з стіжка в долинці й мовби нічого не помічав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по голові. Денис нічого не сказав хазяїнові, але в очах у нього зажеврілись оті червоні обідки.