Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354

... Марко кліпнув очима, оглянувся. Хіба він не радий Лавріновому коханню? Щирому і світлому, якого, мабуть, ніколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дівчина, як Киліяна?

Донедавна про це не думав. Сам міг осміяти будь-чий ґандж. Коли допікав кого до живого, аж ніби почував радість. Підводив кого під курінного — й щось пощипувало в душі. Знав і те, що ніхто не виплете: зі слів так тонко сильця, як він, не вхопить швидше за нього чужої мислі, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посміх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тоді в ньому щось піднімалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опріч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурніший не тільки за осавула свого куреня, а й за курінного. З порадами ж не поспішав, тримав їх при собі.

Нелегке то було життя, але сподівався на якийсь неймовірний талан, сподівався, що виб'ється нагору, твердо вірив у це. Іноді у замрії уже й дивився з тієї гори на інших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврінові.

А в Лавріна таки глузду не повен казан. Бо ж хотів покинути кошового, піти в курінь. Простим козаком. Всі попередні джури — хорунжими, осавулами, декотрі мають свої зимівники. Випросили виморені чи вигублені татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврін чогось допне собі. А біля нього, либонь, покористається й він.

Лаврін доп'яз собі кількох недругів, і Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого-небудь гніву. Перехрест має заступництво, а він тільки дублену шкуру.

Доля несподівано розіслала перед Лавріном білий сувій, а Марко залишився на чорному тирлі. Й було йому сумно та скрушно. Й хотілося зробити щось таке... Чимось здивувати всіх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нічого не придумувалося. Марко давно знає, що світ — він недобрий і хитрий, що люди не такі, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога більше куделі, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусіда. виплести мережу, якою впіймати все, що трапиться. Неждано-негадано Лаврінові, який нічим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цілу крайку, Марко ж залишився з порожніми руками. Марко відчув: з тої хвилини, як він дізнався про Лаврінове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим і дратівливим, все біле й зелене в серці перецвілося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насміх, захоплення — в заздрість, заздрість — в обмову. Це помічав сам і не міг нічого з собою вдіяти. Бажання похизуватися, здивувати інших жило в ньому й далі, але й воно одмінилося в барві. Проте нині степ, далека мандрівка і якесь неясне відчуття, якесь сподівання навіяли йому в груди колишньої легкості та веселості.

— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести коші. — Вона була завбільшки з коня. Як побігла, аж земля задвигтіла. Під'їхали, а там двадцятеро яєць. І кожне завбільшки з цебер...

— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.

— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не віриш. Він ще сказав: от би підсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому — давай підсиплемо.

— Ну? — недовірливо закопилив губи Кайдан. — Під кого б то?..

— Так само й Мжичка засумнівався. А я йому: під Кайдана Кирила. Спить він без просипу, може, й висидить.

Козаки реготіли, Кайдан також.

Обідали в Рубановій залозі. Всі на Січі знають: смачнішої, як з криниці Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем і дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбі. Залога вельми вкгрунтована, хоч і невелика — сажнів по двадцять у кожен бік. Але рів глибокий, і високий вал, і палісад міцний, дубовий, о дев'яти гарматках і тридцяти бійницях, і ворота подвійні, оббиті залізом. Біля валу — височенна «фігура», а на вершечку вплетений лозовий кіш, з якого зорить у степ козак. Кілька роз'їздів пильнують понад Сірим і Мрячним байраками. Всього в залозі стоять постоєм сімдесят два козаки. Залога затісна для такої кількості людей, — частина з них ночує на другому поверсі куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), —через те в стіні валу викопано дві чималі землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Січі постій), тут раді новій людині, дозорці довго не хотіли відпускати пана Амбросія з козаками, частували холодною юшкою з карасів, студеною водою з криниці, аж поки Амбросій рішуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сідлати коні. Незабаром залога і «фігура» згинули в сірому мареві. Й знову не тронутий череслом степ обліг з усіх боків. Тут буяли бур'яни і трави, падали й ізтлівали, а по них спиналися нові, і так рік у рік — століття, віки. Той самий жовтий буркун і шорстка тирса, немов вони й не вмирали ніколи, немов цвіли й гойдалися од тих днів, як почало світити сонце. І той самий каня висів над степом, і той самий байбак свистів біля нори.

Нудно козакові в степу. Майнув на обрії табунець сайгаків і розтанув у травах. Віковічні трави котили вдалеч віковічні хвилі, й пахло од них старими медами. Вітер піднімав хмари жовто-зеленого пилку, й тоді затуманювалося сонце, а коні пирхали й збивалися з кроку. Доцвітали дрок, горицвіт, дев'ясил, буркун і медунка, всі вони пахли медами й цвіли жовто—Майже всі квіти в степу величаються тою барвою, тільки катран та га'лючник додають білої, а шавлія — синьо-фіолетової. І від того і в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.

На обрії стояли високі, схожі на козацькі шапки, хмари, ще й кучеряво-білі, козаки їхали на захід, хмари-шапки пливли на схід. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Він і сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квітнуть у його серці воронець і грицики, й ширяють там підорлики, і чаєчка в'ється в мислях, спогадає він їх і осягне до кінця свою любов, коли ляже на смертному одрі десь у далекому селі чи слободі (рідко кому з них таке випадає), і затужить його душа, й рвонеться — вже вільна, без тіла — понад долинами і вибалками, квітами і травами, і оселиться десь на високій могилі. Зустрічатиме й проводжатиме козацькі чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечір, прогірклий до дна полинами день спадав на землю жовто-сірою імлою. Двоє підорликів по крутій дузі бралися у ще не вичахле небо — облітали перед сном свої володіння.

Ночували козаки в неглибокій балці біля криниці. Примітне, знане місце. Цього літа вони ночували тут, либонь, перші: вода в криниці була чорна, застояна, нежива. Лаврін розсідлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, —к інь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по-собачому підібгавши ноги. Так качався тільки він; Султан — важко перекидався з боку на бік, збиваючи копитами під корінь трави, а потім ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи ні, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврінові коні йдуть до рук. Навіть чужі. Є серед них такі, що нікого, крім господаря, до себе не підпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврін легко укоськував найхарапудистішого румака. Козаки казали, що Лаврін знає таке слово, й він того не заперечував, бо почував у своїх руках, v собі самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненість, якій легко, хоч і з дрожем, корилися коні.

Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пішов попаски до табуна, а Лаврін, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свіжої. На тріскучому, з кураю, вогнищі гуртом варили куліш й одразу ж по вечері вкладалися спати, аби засвіт продовжити путь.

Тільки Лавріну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очі й бачив над головою лампади зір, що мерехтіли в безодні неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врешті стягнув з себе кирею, підвівся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, під яким поблискувало світле око копаночки.

Копі паслися тут же, в долинці, іноді чулося важке гупання — кінь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зітхання. На південному схилі балки чорніла постать козака на чатах. Лаврін пішов до нього. То був Кайдан.

— Йди спати, — сказав Лаврін. — Мені однаково не спиться.

— Мед-пиво сниться? — Кайдан тихенько засміявся. — Чи болить щось?

— Нічого не болить.

— Ну, тоді гуляй. Тільки не пускай з балки коні.

Кайдан поспішливо, — боявся, щоб Лаврін не передумав, — почимчикував до стану. А Лаврін порахував коні й побрів з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрів степ, неначе приворожений місяцем. Якийсь чар упав на нього, чи сам умів чаруватися — лежав безшелесне й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квітка, тільки зорі не спали, стерегли в травах вічність. І зблискував над обрієм серпик місяця, здавалося, хтось збирається вижати степ і не одважується. Пахло дроком і буркуном, і ще сотні запахів плавали над степом. Лаврін стояв у них, неначе на дні озера або моря. Зорі, й трави, і серпик місяця, і тихий, як подих немовляти, сон.

Одначе спало не все. Майнула проти зір тінь і пропливла біля самих Лаврінових ніг — пролетіла степова сова. Нез'ясненна тривога оповила Лаврінові груди. Він зрозумів: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце мліло, серце щось віщувало — не тільки омріяну зустріч віщувало воно, а й щось незнане, невідоме. Життя — то і є невідомість.

Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думці нікуди було сховатися, ні за що зачепитись. Степ і зорі, зорі, й степ, і сон, який панував тут од першого дня сотворіння світу. Бездонна ніч, і він посеред неї... І світ... Що ж таке світ?.. Який же він дивовижний та гарний. І легкий. Боже, як гарно жити в світі, яку благодать сотворив ти... Ще й дав мені можливість спивати його, як найкращі меди. За віщо ти мені це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару і твого помислу? Може, до кінця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душі не було жодної брудної пяти. Не покривджу сиротину, допоможу каліці. Не даватиму попуску собі. Бридуватнму поганим словом. Відчував у собі приплив чогось нового, високого. Ніколи ще не сягав у такі глибини степу і власні глибини. Відчув себе у злагоді з безкінечним степом і небом і подумав, що оця ніч, степ і небо це мовби той берег, од якого одштовхується і з яким прощається, він прощається з легковажністю і безжурністю, вступає в інше життя, яке йому рішуче не відоме, але яке теж прекрасне. Він уже сам був інший, новий, ніжніший і суворіший, просив у неба благословення, а воно мовчало.

В ту мить йому захотілося покинути все й піти, загубитися в цьому безконечному степу.

Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого? І що це з тобою діється? Наслання? Мана? Чи це зорі зваблюють у солодку й тривожну невідомість? Вони купалися в росяних травах і світили йому в обличчя, їхнє сяйво було живе й неживе, примарне і хистке. І знову тривога забриніла в серці, й він здригнувся, струснув головою, пішов униз. Щось воно віщувало йому: велику радість або велике лихо.

По той бік балки запідпадьомкав перепел. Лаврін зупинився. Чомусь оглянувся назад. І враз у його думці все постало зовсім по-іншому. Широкий степ, широкий світ... А козакові мовби й немає в ньому місця. Раніше про це не думав. Січ — мати... Як у пісні. Вона — його колиска і його хата... Січовий курінь — Лаврінова хата. Іншої домівки не знав... А десь же вона була... Звідкілясь почалося і його життя... і були в нього батько та матч, а може, й брати та сестри, дядьки та тітки... рід, родина... Чи стане йому родиною Брус? І чи то його місце в широкому світі? Задумався парубок. У задумі обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася по його лискучій од місячного сяйва щоці. Місяць гойдався над обрієм, наче срібне стремено.

Хоч Лаврін не спав усю ніч, одначе вранці почувався бадьорим, тільки ще самотнішим, їхав занурений у думки, трохи відставши од ватаги Сонце сходило з-за хмари червоним колом, а потім бризнуло косим промінням, і засвітилися в одну мить, степліли роси. Жайвір потянув у небо тонку струну, і вона задзвеніла, наче кобза.

Їхали до полудня, підпасали коні, й знову їхали, і вже трохи притомилися, тож пригасли розмови та жарти. Небо пашіло, як розпечена пательня, і лише за полудень спека почала спадати. Несподівано праворуч заманячив табун коней, і осавул повернув просто туди. Вершники їхали в травах, що сягали стремен, — вони тут були особливо буйні, але й м'які — мітлиця та тонконіг, коні йшли обачно, раз по раз неглибоко провалюючись копитами в ховрашині та байбачі нори, сторожко схропували. Біля табуна закрутилися на конях верхівці, двоє поїхало назустріч. Певно, впізнали запорожців. Один із них, що на сухореброму темно-гнідому румакові, був хазяїном табуна Гнилкою. Гнилка — похмурий, трохи недовірливий чоловік з побитим: ряботинням обличчям, уїдливою усмішечкою в куточках губів і з вічною насторогою і погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з великими, робочими, звиклими і до ціпа, й до шаблі руками, ще недавно був не хазяїном, а співволодарем табуна й хутора. Він мав свою частку в таборі і хуторі, а належали вони козаку Носу. Гнилка — хазяїн запопадливий, сміливий і вмілий. Землі тут — скільки кінь копитом відміряє, а таку сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака, побачиш не часто, звіра — аби стачило куль і пороху, трави — можна викласти стіг до неба. Тільки не лінуйся й не давай лінуватися іншим, і Гнилка не лінувався. Наймити крутилися довкола нього, як млинки. Здебільшого то були аргатали. Всенький рік, од талих вод до перших снігопадів, вони в степах при табунах.

Восени Гнилка розраховується з аргаталами стригунами й бузівками, сьоголітешніми лошатами й телятами. З року в рік Гнилчина частка в Носа більшала, врешті він відкупив у нього весь табун — двісті п'ятдесят корів і бичків — і хутір.

Пошук на сайті: