Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 26)

Кошеві Гнилка платить димове і військове, а також перетримує козаків, які їдуть у дозори або караули. І татарському азі платить дещицю, й ближні татарські коші не вельми його шарпають. У крайньому випадку на коротку відсидку від малочисельної розбійної ватаги має Гнилка біля воріт хати рублену башту на вісім бійничок, а в башті маленьку гарматку.

Запорожці гордують домовитими козаками, називають їх гніздю-ками, сиднями, а в душі не одному розтікається заздрість, коли дивляться на ситі, наче вилиті, корови й прудконогі коні. Корови всі коричневої масті, вони дикіші, ніж ті, які господарі тримають по селах, а коні й геть дикі: побачивши незнайомих вершників, витріщились на них, наче на диво, а тоді буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заіржав, пирхнув і повів табун у степ, хвилюючи жостір і тирсу. Все це його, Гнилчине! А вигляд має непоказний, і убранство його проти козацького просто-таки нужденне. На ньому полотняна, промаслена од нужі сорочка, шкіряні штани-мешини, ялові чоботи, витерті в травах до червоного, та ще ремінний гаман, а в ньому — кремінь і трут, ремінний черес з швайкою і кресалом — все, як і в інших аргаталів. Хіба що рушниця та шабля кращі.

Гнилка знає степ, як свою п'ятірню, всі горби і видолинки, річки та байраки, впаде десь билиночка, і він знає, чого вона впала, хто тут пройшов чи проїхав, і угадує наперед, хто проїде й пройде, на тому тримається, та й січовики чи не найдужче поважають таких людей. Він пройде по степу вночі із зав'язаними очима й не заблукає, в нього слух, як у дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з коня, виморився, його очі сльозилися й хворобливо блищали.

Гнилка передав табун своєму підпомічникові, а сам із козаками поїхав до хутора. Хутір — чималенький, проте ставлений не міцно: хата, два хліви, стайня на двадцятеро коней, дві кошари — все обнесене тином й навіть не обмазане глиною. Над уцвяхованими ворітьми височить башта, впадає в око й вал новенький з невисоким палісадом. Хата — крита очеретом, а поверху очерету — землею, там уже поріс бур'янець.

Проте є в нього й криті сукнами кожухи, й хутра лисиць та кабарги, і смушки, все те поховано в бочках у великій ямі під долівкою — льохові.

Й нині Гнилка найбільше думав про них. І про корови та коні. Він був похмурий і дратівливий. Саме біля нього Лаврін відчув, саме відчув, а не зрозумів, що небезпека татарського рушення повисла над краєм, що вона ходить десь отут, може, принишкла в оцих травах, і щомиті за лісяною огорожею зимівника може спалахнути жорстоке татарське «алла», й звідти полетять свистючі татарські стріли. Гнилка казав, що дозорці помітили вже давно, як малі татарські коші потяглися до великих і татарські чамбули стали заїжджати далі, вони озлішали й посміливішали. Гнилка збирався залишити зимівник й податися кудись на Слобожанщину. Він бачив попереду збитки, а може, й розор, і від того ним заволоділи ще більше похмурість і смуток.

Та й усіх козаків оповив смуток. Здавалося, один Марко не помічав того, баляндрасив, і сміявся, й навіть кепкував з тих, що гомоніли про близьке татарське нашестя. Пого мовби підносило щось, гірке й веселе воднораз, він чомусь почувався, як зайшлий сміливий чоловік на чужій пожежі, ходив околясом, кепкував, піджартовував, спробував подратувати короткошийого, з гострими і довгими, наче штилі, рогами бугая, що ходив у міцній загорожі, той ревнув, недобре подивився на козака, кілька разів кинув широкою, як сковорода, ратицею землю собі на спину, а тоді буцнув крутим лобом з кучериками біля рогів, аж затріщало вір'я, і Марко ушився під регіт козаків. Вечеряли в дворі біля призьби на широкому рядні. В казані парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка їв неохоче. Клював носом, голова йому хилилася до колін. Раптом вигукнув, неначе уражений ґедзем: «Аркань, Прокопе, жеребця, аркань». Побачивши розсміяні очі, закліпав повіками, зніяковів, виловлював з казанка галушку, поквапливо жував, а далі очі йому заплющувалися і голова хилилася на груди. І знову: «Варко, Варко, вижени з клуні кури». Лаврін подумав: який то важкий лантух — Гнилчине багатство. Якщо збіжжя не придавить до землі, то висиплеться через дірку. Марко хотів пожартувати над Гнилкою, покласти йому в ложку замість галушки жабу, але Лаврін не дав. Гнилка небавом тут же, біля призьби, й заснув. Уранці Марко таки викинув фортеля, який ледве не обійшовся йому дорогим коштом.

Гнилчиха — дебела, товстонога молодиця — бігла з дійницею до корови, Марко перепинив її й запитав, чого вона не вийшла до нього увечері, як обіцялася.

— То я задурно дав тобі плахту! — Марко казав голосно, аби чув чоловік, котрий обтісував біля хліва новий дишель до котиги — величезної гарби. Гнилка витріщив вирла, збуряковів на рябому виду, з дишлем у руках пішов на жінку й на Марка. Запорожці одняли в Гнилки дишель, але скільки не розраювали, гніздюк не йняв віри, що то був жарт. Сікався до жінки, вигукував, що більше не підпустить до воріт жодного січовика. Прийшов осавул, пан Амбросій, послухав, узяв когось із козаків з рук нагая, але Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тільки встиг покласти басаман на крижі Султану та довго скородив моркву навздогін Маркові. Лаврін наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку залогу, поїхали далі самі. Лаврінові туманила голову досада: вбив шпона Марко, невдатно вив'язав жарт. Марко ж сміявся, але щось заважало йому оддатися душею жартам і веселощам до кінця. Вони були неначе чорна нитка п'блакитному шитві, що прялась у майбуть і туманила Маркові день.

Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим потішити і себе, й Лавріна. Це вже було недалеко од Ладижина. Проїздили вони міст через невеличку річечку Соб, і Марко з коня побачив у очереті якогось чоловіка. Дійшлий Ногаєць одразу вгадав, хто то такий: то сидів старшина й рахував вози, верхівців і пішаків, які добувалися по його мосту на той бік. Увечері він звірить свою лічбу з лічбою мостового і таким робом дізнається, чи обманює його мостовий.

Марко стиснув острогами коня й погнав по греблі, гукаючи: «Татари, татари в степу!» Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрід добувся на греблю, по якій дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же й регіт стояв на греблі. В одного дядька, котрий низько нахилився над бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж шапка упала в воду. Сміявся мостовий, сміявся Лаврін, що їхав назирці, тільки Марко сидів на коневі незворушно й, здавалося, не помічав нічого, а якщо й помічав, то воно його мало обходило.

Такий штиб його жартів.

II

Дорога кривуляла лісом, з правого боку синіли ялини та сосни, з лівого тягнувся мішаний ліс: дуб, клен, береза, іноді грабина або осичина. В понизов'ях — вільха та верболози. Ліс — мовчазний, глухий. Прокопитили місток — товсті плахи ув'язані лозою, проїхали ще з півсотні сажнів, і Лаврін повернув коня ліворуч, просто в струмок, що плюскотів у траві. Цю путь проїхав сотні разів, нехай тільки в думці, але заблудитись не міг. Дорогу йому розказав Брус, а потім Киліяна.

Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гілками, схожими на розчепірені пальці. Тут вони знову взяли в ліву руку. У траві виднілась ледь помітна колія, яку можна було відшукати, тільки знаючи про неї. Дорога бралася вгору, а тоді покривуляла праворуч, обминаючи руїни монастирища. Сумно й страшно сіріли ті руїни. Не було ні стін, ні стовпів, тільки купи каміння, порослого бур'яном, та неглибокі ями. За монастирищем колія вповзла на стару гребельку, насипану між двох ставків, уже замулених, порослих лепехою, очеретом. Відтак поминули нешироку стіну лісу, а далі відкрилася долинка, оточена з усіх боків горбами. По схилі горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтіла огорожа з очерету. Хата стояла між лісом і садом, притінена осокорами. Вікна обмальовані по білій глині жовтими півоніями та червоними ружами, від того в Лавріновім серці теж зацвіли півонії. Біля хати — клуня, два хліви, дві комори, ще якісь будівельки — мабуть, погрібник і льодовня. Обійстя огороджене воринням, зчорнілим, але ще міцним. Од подвір'я кривуляла в долину стежечка. Пірнала в густий кущ калини, а там — до криниці. Мабуть, звідти починався й струмок, його позначала густа, яро-зелена гривка осоки. Запорожці не могли одвести од тої божої краси очей. І водночас обоє подивували, що Дорош Брус оселився в такій глухомані. Та ще й сховав тут красу — Киліяну. А може, через неї й осівся тут?

З подвір'я вибігли дві здоровенні курти — вівчарки з короткими, поодрубуваними для злості хвостами, обпали козаків. Курти були злі як гаспиди, їхні очі з чорними пучками шерсті над ними горіли жаринами, з пащек текла слина. Такі можуть і на смерть загризти. Вони не лементували, а коротко, хрипко погавкували, норовили стрибнути на груди. Запорожці посідали в сідла, коні пряли вухами, переступали ногами, а Лаврінів Коршак вищирив зуби й поривався вкусити курту. Він тремтів і дрібно трусив холкою.

— Дунаю, Вовкулако, пішли геть, — нараз пролунало. Козаки оглянулися й побачили за кущем ліщини Дороша Бруса, що стояв з мушкетом у руках. Дознав, що до нього хтось їде, вийшов назустріч. Привітався ні холодно, ні радо — тільки черкнув по Маркові поглядом. Прикладом мушкета позаганяв собак, зачинив у погрібнику. Тоді повернувся до кущів малини й порічок, що підступали просто до лісу, гукнув:

— Це свої, виходьте!

З лісу вийшло двоє старих — дід та баба, мабуть, челядники, — і Киліяна. Марко, як побачив її, в першу мить розгубився. Вона була зовсім не така, як вималювала уява. Нижча зростом, — то Лаврінові видалася високою, — струнка й гнучка, як лозинка. Личко в Киліяни невелике, з гостреньким підборіддям, смагляве, а очі чорно-сині, але не холодні, в них так і стрибали гарячі іскорки. Туга чорна коса спадала по грудях нижче пояса.

Киліянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дівчина чомусь спершу на нього, а вже тоді на Лавріна. Й зайнялась рум'янцями, й ледь-ледь усміхнулася кутиками губ. Вони були в неї особливо принадні: темно-вишневі, владні, примхливі й нервові. Навіть недосвідчений у дівочих чарах Марко відчув це, йому неймовірно, до смерті захотілося бодай пальчиком доторкнутися до цих красивих і небезпечних губ. Марко гребонув п'ятірнею чорний, з підлизом з лівого боку чуб, і йому на якийсь час одібрало мову.

Й нагло, страшно і приголомшливо майнуло в думці, що він міг би вбити Лавріна. Несосвітенна, дурна й дика думка, навіяна нечистим, Марко аж стенувся, аж озирнувся, чи не помітив чого Лаврін, а тоді сплюнув під ноги.

Лаврін теж довго мовчав. В його душі щось затремтіло, спалахнуло яскравим світлом, і він увесь заяснів від щастя. Воно виповнило його всього, що усміхався трохи аж причмелено. І вже по тому pняв шапку, стріпнув чубом і тихо сказав:

— Добридень, Киліяно.

— Добридень, — стримано відказала вона.

Козаки поставили у стайню коней, умилися з дороги; господарі одразу запросили їх до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою, Киліяна розстелила перед козаками рушники та поклала кленові мальовані ложки. Горілкою Дорош гостей не частував і від ставив убік пугар, що його дістав з торок Ногаєць, а приніс із льоху барильце березового, настояного на ячмені соку. Сік був різкий і трохи хмільний. Киліяна сиділа поруч батька, навпроти козаків, ловила скрадливі Лаврінові погляди, і те не могло сховатись ні од кого. Й така була гарна, що Марко не міг одвести од неї очей. На голові вже не коса, а дрібушечки — кілька маленьких кісок, перев'язаних червоними стрічечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковішою, та й вона сама не ховала тієї переміни, промовляла всім своїм виглядом: «Ось я, яка!» Вона була як погода напровесні: мінялась щохвилини.. В очах у дівчини грали блискітки. Вона кидала їх Лавринові. Декілька їх потайки од усіх упіймав Марко. Аби привернути увагу дівчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречані вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й він умовк. Киліяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очі так і сяяли радістю. А Марко боявся підвести очі: вперше в житті він тратився, вперше в житті почував свою незугарність.

По обіді Брус показував господарство: простору хату на два ґанки з прохідними сіньми, в яких в'язками висіли вовчі та лисячі шкури, вовна в мішках і пряжа, світличку і кімнату, в кімнаті на стінах висіли килими й ведмежі шкури, поверх них зброя — шаблі, кинджали, ятагани, два напівпанцири, списи, мушкети; в світличці стеля була побілена крейдою з чорними мережками по краях, на прикрашеній рушниками внутрішній стіні висіло гніздо ремеза — на щастя. В хаті — прості лави, стіл і дорогі підсвічники, дорога скриня і навіть комод із різьбою. Пробігла Киліяна, на мить зупинилася біля вправленого в мідний обід люстерка, звідти на неї глянула вродлива смаглявка — лишилась задоволена, майнула надвір. Дорош теж повів гостей на подвір'я — показати обійстя. Найбільше він кохався в пасіці, вона стояла в саду на горбі, обнесена очеретом. У саду набирали соку ранні груші, ще зовсім зелені, а вже гнули долу віття. Біля плоту росли мальви, ясна річ — насадила Киліяна, вони дивилися на козаків великими, здивованими, але теплими дівочими очима. Посеред пасіки біліла капличка з образами святих Зосима і Саватія, на багатьох дуплянках теж намальовані образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволі. Картини мальовані погано, й Лаврін подумав, що намалював би краще. Він колись допомагав січовому богомазу і пробував писати по дереву .людські парсуни, деякі з них богомаз позстругував, а кілька лишив, трохи підмалювавши. Того Лаврінові кортіло найбільше — навчитися малювати картини, він навіть хотів найнятися до богомаза, але того прогнали з Січі за якусь крадіжку. По тому Лавріна тільки іноді кликали до церкви пофарбувати бокуни та двері, розмалювати держална для хоругов, малювати ж хоругви та ікони замовляли богомазу Самарського Миколаївського монастиря або привозили їх з Києва.

В омшаниках, куди теж завів їх Брус, гуск у липівниках мед. Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радості від того величання, певно, не мав. Був похмурий і весь час ніби дослухався до чогось. Кілька разів повертав мову на татар, розпитував, чи не знають чого нового запорожці. Тут, на Поділлі, все пропахло чутками про них. Чимало людей покинули хутори й подалися на лівий берег.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5788
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6371

Пошук на сайті: