Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Онисько Казан перемінився на Казановського, коли розбагатів на броварстві. Гроші йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Драні Хутори, далі став володарем сільця Драбинівки, а по тому цілого містечка Карасі. Жив у палаці, їздив у ридвані, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому під лебедя човні. Правдивіше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотів, щоб веслярі сиділи в одному човні з ним. Од них смерділо стайнею.

Смерділо, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебіг у католицтво. Йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинівському кладовищі батькові та материні кістки, вимити і теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком і шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопів і їхньою землею. Умів він примусити хлопів працювати, умів забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нічого, але через нього й спричинилося лихо іншій людині. А почалося все з дрібної і навіть веселої пригоди.

Послала його мати на хутір де двоюрідної тітки косити сіно. Косили далеко, на Гнилій луці, край лісу.Мокій косив, тітка гребла скошене раніше. Були вони тільки вдвох, тітка ще молода, — та й яка вона йому тітка, сьома вода на вчорашньому киселі, — їй років тридцять п'ять, а на вигляд то й двадцять п'ять, гінка й вродлива, чорноброва, дебела станом і грудаста, вдовувала третій рік — чоловік поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дітей у них не було. Тітка — вільна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартівлива, бо вільна й сама собі господиня. Й пройняла своїми жартами Мокія до серця. Він і не одмагався, тільки посміхався ніяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це він так запарубкувався, чи не хоче ніяка дівка за нього йти, чи такий несміливий. «Ти, Мокію, може, ще й не пристоював ні з якою під вербою?» — реготалася.

 «Не пристоював», — одказував правду, а самому чомусь ставало на серці тривожно. На лісовій галявині вони були одні-однісінькі. Ліс позаду й попереду, десь там за кущами попід мокрим лугом дорога, по якій проїхали на гала інші косарі й вертатимуться аж увечері. Посідали вони обідати під копицею. Мавра застелила поміж ними чистий рушник і розв'язала вузлик з хлібом і салом, кров'яною ковбасою і пиріжками, він почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив білі, стрункі жіночі ноги — спідниця й сорочка закотилися високо. Це вперше він побачив так жіночі ноги, його аж тіпнуло, він утік очима, а думкою втекти не міг. «Тобі що, часник в очі зайшов?» — запитала вона. «Еге», — відказав Мокій. А коли вони встали з-під копиці й Мокій почав підбивати розбите сіно. Мавра послизнулася й ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка спаленів і чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Ті груди, недокохані, великі й білі, він побачив надвечір. Пішов у ліс вирізати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голі груди, й не могла прикрити. А вій оторопів і не міг одвести очей. «Ну, чого дивишся? — гукнула Мавра. — Одвернися».

Назад їхали вже в сутіні, сиділи поруч, Мокій правив кіньми й своїм плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горні. Маврине плече було гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокій розумів чому: вона теж розпалилася й думкою переступила в гріх. Потім, пізніше, він зрозумів, що Мавра не хотіла гріха, просто надто шумувала в ній кров, просто хотілося їй жартувати, хотілося погамувати бодай грою жіночу жагу, не сподівалася допустити себе до крайної межі. Але вже там, на возі, їх палив один вогонь, два вогні з'єдналися в один, і той вогонь потьмарював розум обом. Ще був у нього рятунок — піти додому, хоч мати сказала, аби він ночував на хуторі, до села неблизький світ — цілих п'ять верст, а завтра ж косити знову.

Мавра постелила йому на лежанці, а сама лягла на полу. Обоє не спали. Місячний промінь упав з вікна на кінчик скатерті і на підлогу, мовби шукав їх. Мокій чув гаряче Маврине дихання і сам дихав, неначе загнаний кінь. В голові йому шуміло й гуло, серце гупало, наче дзвін. Він сам не пам'ятав, як йому зірвалося з язика:

«Тьотю, можна до вас?»

«Яка там я тобі тьотя. Лежи ото».

«Мавро?..»

«Чого тобі?»

«Я тільки просто полежу».

«Ну, хіба просто полежиш...»

Тоді ще вони обоє думали, що погамують свій шал, присплять його. А приспали самі себе.

Три дні косовиці, три шалених, солодких тривожних дні.

А далі страх. Який не випускав його ні на мить. Через тиждень він знайшов привід і поїхав до Маври на хутір подивитися, чи не росте в неї живіт. За тиждень поїхав знову й придивлявся-придивлявся, аж те помітила Мавра.

«Чого ти так дивишся?»

«Та... я боюся».

 «Чого?»

«Чи не буде дитини».

Мавра реготала, аж виляски йшли по хаті. «Ой, не можу. Він дивиться, чи через два тижні не виріс живіт. Дурний ти, Мокію, як дубовий стовп. — І докінчила без сміху. — Не бійся, од таких, як ти, парубків, що ще не знали перелюбу, дітей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила з ним цілих вісім років». Він заспокоївся, а коли через три місяці мати знову послала за чимось на хутір, усміху на Мавриному обличчі Мокій не побачив. Навпаки, угледівши Мокія, Мавра зблідла і в неї злякано забриніли губи.

В селі втаїти не можна нічого. Од самої косовиці парубки піджартовували над Сироваткою, відтак загуло-загомоніло все село. А потім до Мокія прийшов управитель і сказав, щоб Сироватка йшов до папа. Казан-Казановський спочатку довго кепкував над Мокієм, а по тому наказав вдову брати. І то не гаючись.

Мокієві за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце. Він уже й так не знав, що йому робити, куди подітися, ходив, наче неприкаяний. А тепер і тому його життю настав кінець. Просто од пана Сироватка пішов до Маври і об'явив їй панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й заголосила так страшно, що Мокій і зовсім розгубився. «Ой лишенько. Та це ж я за ті три прожиті ночі повічна рабиня. Та це ж я вже не побачу білого світу, щоб ти не побачив його з цієї хвилини». Вона чомусь найдужче проклинала його й поривалася до криниці (діло було у дворі), а він заступив криницю. Мокій і сам розумів, що життя його пропаще, — передусім і ганьби вистачить на все життя, а ще вдова старша на десять років, а ще отако проклинає його й проклинатиме увесь вік за те, що з вільної козачки стає панщинною. А вона раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо і стримано: «А дитя, Мокію? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?» — «Та хіба ж я тоді думав», — одмагався Сироватка. «Втікай кудись, тебе не буде, а я всю вину зверну на тебе, — порадила вдова. — Скажу, він мене кгвалтом узяв». — «Отакої, — сказав Мокій. — Куди я втечу?»

Він тричі ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третім разом таврували у стайні п'яти і спину розпеченим залізним пруттям. І він поніс ті криваві знаки до вдови. Тепер уже й він умовляв її, аби виходила за нього, а вона й слухати не хотіла, кричала на весь двір: «Ти мав таке на мислі од самого початку. Так знай же, хіба я з тобою одним спала? І з Микитою також, і з Федором. Він мені возив сіно, а не ти».

То були слова, які доконали Сироватку остаточно. А ще дужче доконало його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. І він прокляв пана, прокляв Мавру і втік уночі з села.

Проминуло скільки літ, вже на Мавриній могилі виросла вишня, а він, коли пригадає, й досі нуртує душею, адже не знає, чи мав право проклинати Мавру. А може, треба-таки було умовити її вийти за нього, адже вчинили гріх перед богом.

Мокій утік, а за рік Кривоносові козаки втопили в ставу Казановського й спалили його маєток. Мавра жила сама, ростила сина, Лавріна, хиріла й ниділа, аж поки не оддала богові душу.

Незадовго перед смертю осліпла. Тоді ж прислала йому на Січ з подорожнім гінцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврін — Мокіїв син.

Ще два роки обминав Мокій Драбннівку. Та не обминала її думка.

І пропікав груди маленький мідний хрестик на шовковій шворці. Хотів закинути й не зважувався. І тоді поїхав, знайшов коростяве старченя, у якого на шиї на одній сировій нитці теліпався вовчий зуб, а на другій — химерний хрестик, та привіз на Січ. Сказав, що то сестринець, а сестру вбили татари.

Вовчий зуб Мокій закопав за куренем і довго розглядав хрестика, а тоді показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той — ляський, ще й порадили Сироватці про всяк випадок вихрестити сестринця в січовій церкві. Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокієві гроші, гуртом нарекли хлопця Перехрестом. Але ніхто не дорікнув Мокієві зайвим ротом. Мокій аргатував понад Самарою, тягав волоки по лиманах — не цурався ніякої роботи. Лаврін, звичайно, того не знав, ріс чужий та далекий, ходив пустопаш, як і інші січові замурзяки. Що вище підводився од землі, то дужче ставав схожий на батька. Це вже помічали й зовсім сторонні люди. Може, через те, коли дивився на нього, Мокієві тепліло в серці й десь на самім вершечку думки крутилися м'які, ласкаві слова. Він так ніколи й не відважився сказати їх синові. Або ж попестити хлопця, посадовити собі на коліна. А так хотілося. Признатися ж, що Лаврін йому син, ніяк не міг. Навіть боявся, що той втече від нього. Та й як сказати про те? Розповісти все про матір? Й перекаламутити Лаврінові душу... Мати в його пам'яті лишалася доброю, хворою, він згадував її не інакше, як із сердечною тугою. Собі на подив, Мокій зараз не почував ні гніву, ні образи на Мавру. Іноді думав про те, як зустрінеться з Маврою там... де зустрічаються всі. Спершу має зустрітися з матір'ю. Це буде світла, ясна стріча. Він пам'ятає її молодою, міцною, в білому очіпку. Мати тіпала в ставку коноплі, застудилася й за три дні згоріла в пропасниці.

І з Маврою він зустрінеться... І розкаже все, що тоді коїлося в його серці. Він давно простив її, але не знав, чи простила його вона. Хіба ж її вина, що так сталося? Ковтнула з чужої руки ложку солодощів й мала до кінця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лавріна, й він, нехай поки що, хоч думкою, не самотній. Проте, як об'явитися Лаврінові, не знав. Ті думки тривожили його щодалі дужче й дужче. Не казати Лаврінові нічого?.. Назватися батьком — і квит. Тоді чого не навідався жодного разу? Який же, сказати по правді, ти в дідька батько? Й Сироватка вирішив дочекатися, поки Лаврін виросте, а тоді вже якось об'явитись...

Син тягнувся до товариства; до отамана, який полюбив його щиро, брав із собою в Чигирин, Черкаси. Сироватці скніло серце ревністю, але супроти не ставав. Нехай, зважив розумом, набирається од кошового житейської й військової мудрості. А щоб коли не схибити, щоб одірвати од себе ті болісні мордування, поїхав сюди, в зелену пустелю. «Біда біду перебуде», — сказав сам собі. Диво, не одірвав. З роками, в самотині, вони ніби взялися струпом. Почував свою самотність, як ніхто в світі. То так: є товариство, є курені, є військо, одначе насправді кожна людина самотня, як тополя в степу. Лягає під ту тополю козак і не лишає по собі нічого. Може, спом'януть, коли ділитимуть нужденний скарб або при чарці. Молодий думає, що він — золота нитка в шитві. Витягни її — й шитво розпадеться. То зовсім не так. Кожна людина — піщина у високій горі. Забери одну — на горі не позначиться.

Тепер часто думав: він у світі не самотній. Картав себе, що так довго не одкрився Лаврінові. Далі не критиметься. Ось зустріне й скаже.

Йому якось дивно, щемко потеплішало в серці, і він розчулився. А тоді майнула думка: чи не буде Лаврін соромитися такого батька? А чого йому соромитися? Що не в кармазині та кабарзі? Зате в шані. Мокія і таких, як Мокій, товариство шанує. Ну, в корчмі братчики трохи підкепковують («це ті, що на Великдень христосуються вареними раками»), зате в курені Мокій сидить поруч курінного, а в церкві стоїть біля самого кліросу.

Він усоте чи в тисячне переповідав у думці своє зізнання Лаврінові. І щоразу додавав якісь нові слова. Й почував, як вони усе м'якшають, теплішають. Він їх трохи соромився, але й не міг од них відмовитись. Вони тримали його на світі. Звичайно, з Лаоріном у них буде козацька розмова. Він скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак мусимо матися. (Сироватка розумів, що звикання буде для обох, надто для Лавріна, довгим і непростим. І вірив, що справжня приязнь, а може, й любов, до сина прийде з часом). А тепер вони сядуть удвох та поміркують над Лавріновою долею. Аби не була такою іі синові, як йому. Гралася ним увесь вік, мов вітер пір'їною, кидала то в багно, то в сніг, то під палюче сонце.

Пошук на сайті: