Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 33)

— Візир — віслюк, — гукнув у відповідь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — і слово його осляче.

— А інакше скураємо і голови понабиваємо соломою, — страхав татарін, спинаючись на вербовий пеньок.

— Твоя вже й так соломою набита.

— І жінок ваших... Оту он пишну...

Молодиці, підтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пішли з валу. Назустріч їм з широкої вулиці за церквою вибігло з десяток козаків з фузіями та списами в руках, потиснули людей, заволали:

— Одступіть! Дайте дорогу!

— З дороги, з дороги геть!

Слідом за ними з вулиці рядами повалили комонні козаки. В густій тісняві коні задирали морди, басували копитами, дзвеніли стремена, миготіли червоні, сині шлики шапок. Списи стояли, як ліс. Вершники дивилися тільки вперед — щоб не зіткнутись, не зачепитись, їхні обличчя були суворі й чимось схожі одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковісінький карб. Передні вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю,, задні натискали, передні — стримували натовп. Те, що вони дивилися тільки вперед і під ноги, налякало міщан.

— Вони лишають нас, а самі втікають, — закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.

Йому відповів старий, у прим'ятій сукняній шапці козак, з тих, що прокладали кінноті дорогу:

— Вони їдуть захищати твоє життя, дурню.

Те, що козаки були без тороків, саквів, трохи заспокоїло, але зродило іншу тривогу: чи відіб'ють супостата? Часом перший бій важить найбільше — наляканий ворог може одступити назовсім.

— Дивися, й наші там, — гукнув до Марка Лаврін. Він рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдіяти піший, та ще й майже голіруч. Їхні коні лишилися далеко, та й не протолочаться вони крізь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробігли з півсотні сажнів вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилізли на тин, з тину — на хлів й знову побачили горб, а на ньому сині та червоні намети й татарву біля них. Козацька кіннота просувалася по вибалках, від ворога її .приховували пагорби.

Гарно їхали козаки, Лаврін аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди коні.

— Кайдан, Кайдан ондечки, — чомусь пошепки мовив Ногаєць. Справді, узвозом, трохи збоку од інших, мчав Кайданів важкий кінь з білою плямою на животі. Дорога бралася вгору, коні ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак передні вершники вже сягнули половини гори, сховалися за ліском, що посів схил зж до верху.

Лаврін і Марко не бачили, звідки козаки заскочили басурманів, — якийсь час вершників зовсім не було видно, — а тільки заметушилися й стали кудись пропадати турки і татари — неначе провалювалися під землю. А ще за хвилю поселеному прузі горба промчав козак, він вимахував шаблею, і хоч звідси вона здавалася срібною соломиною, одначе з-під неї падали зрубані бунчуки. А потім і сам якось дивно хитнувся на правий бік, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втікали вниз, у хащі, козаки стріляли з коней, інші спішувалися й теж котилися по схилу навздогінці. Падали підрубані намети, осідали, мов дивовижні птиці, до землі. Оддалеку все це скидалося на гру, на іграшковий бій, який показують у вертепі, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в місто, не долітав запах крові й не відчувалося маєва крил смерті, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радістю й хоробрістю.

— От шкода, що нам не вдалося, — сказав Марко й торкнувся гілки з яблуками-зеленцями.

З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячілі, розпашілі. Попереду на сірому в яблуках дончакові їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчі застигла гримаса болю. Він загубив шапку, чи її збили в сутичці, чорне крило чуба спадало на чоло, по скроні стікала тоненька цівочка крові. За ним везли сім захоплених у ворога прапорів, далі гнали полон — кілька десятків турків та татар, що були змушені бігти, аби не наколотися на наставлені іззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тільки двоє йшло збоку, літній турок в єпанчі та зовсім молодий татарин у дорогому вбранні. Татарин дивився відверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полоні, а сам гнав полоном усіх цих людей.

Ладижчан опанувала радість. Вона була п'янка без вина, а багаті міщани, шинкарі викотили з підвалів бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки, наші заступники, кріпіть побіду міцним трунком.

Січовиків здоровив штофом наказний полковник Мурашко. Високий, худий, вузькоплечий, ходив поміж запорожців, був з усіма запанібрата. Очі йому блищали, ліва щока сіпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки не посипалися скалки. Мурашка підносила звитяга й гнітила відвічальність: з усіх гетьманських полків тільки його лишився на Правобережжі, він один стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвідний промисел, тепер не мав од нього ніякого ордонанса й мусив чинити все на власний розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, під Черкасами, гетьман і боярин кують побідного меча, плетуть хитрі сіті, аби одразу виловити все велике і мале риб'я. Готувалися ж до війни і на війну йшли. І царське веління було — перейняти ворога. Вражий турчин веде війну поза будь-якими законами, палить міста і села, бере в полон малі діти. Мурашкова душа горіла ненавистю.

Просто з майдану пішов до надворітньої брами, де тримали полонених. Вирішив дознати, для кого ставили намети: для калги-солтана, для хана чи самого султана, скільки в султана війська й куди воно йде. Серед полонених було двоє значних: один — мурза Ісмаїл — трохи пом'ятий і посічений у бою, в нього на щоці, нижче вуха, висів клапоть шкіри, й скрапувала на світло-жовтий бухарський шовк темно-вишнева кров, права рука висіла, як пліть, — про другого ж поки що достеменно нічого не знали, одначе всі казали, що то ханський син. Надто розкішний одяг, золота звізда на чалмі, два персні ка лівій руці — татарин роду високого й мусить знати багато.

Козацтво гуляло, клялося міщанам заступити Ладижин од самого шайтана. Міщани не шкодували солодких медів і солодких слів.

— Ти, полковнику, входищ в гісторію, — белькотів Мурашкові п'яний осавул з більмами на очах. — Я сам впишу тебе в неї.

Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав.

Славно пили захисники Ладижина.

Одначе похмілля було гірке. Ранком по місту поповзли чутки, що вчора увечері на суворій квестії хмільний полковник Мурашко обухом сокири забив ханського сина. Той не хотів давати о собі жодного виводу, обізвав Мурашка коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою карою, наказував скоритись, поки не пізно, зустріти падишаха на колінах та просити прощення. Мурашко в запалі сягнув його обухом сокири. А вранці хміль розвіявся, прийшов тверезий розмисел, страх, і полковник порішив утекти з міста. Сховався в замкових палатах, нікого до себе не пускав, вимірковував шлях до втечі. То молився, то проклинав долю, що закинула його сюди. Порожня палата — тільки камінна лава та дубова скриня — відлунювала його кроки, і Мурашко щулився, немов з холоду, до болю стискав сплетені за спиною в міцний замок руки. У вікна-бійниці було видно Буг, татарські дозори на горбі, табуни коней, що паслися на долині. З цього боку інкурсій можна було не боятися, але й до втечі звідси шлях був негожий. Схлюпувала, мов схлипувала, у темному кам'яному колодязі вода, чмокала простудними губами й вимагала жертви. Казали, що колишній комендант фортеці чинив у цій залі допити, трупи кидали в колодязь, і Буг ніс їх до моря.

Мурашко розумів — убієнних буде багато. «Треба прорубуватися на волю». Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому той маленький, ще й чужий — правобічний — Ладижин у його великій війні. Кинув їх , як принаду... І чекає, поки турки скупляться геть-чисто всі біля міста, й тоді він ударить. Але поі;а вдарить, турки можуть скурати місто. І ханенка йому не подарують. Тягнутимуть жили із живого. Кров холонула від тої думки.

Серед запорожців теж пройшло збурення, одні вимагали йти з гетьманцями, інші — лишитися в Ладижині. В гетьмана вони і не вірили. Ходили од двору до двору по своїх Гіостоях-консистенціях, вже Доходило до сварки й кулаків. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче — нехай лишається, хто не хоче — йде.

Лаврінові довелося вперше виважувати в серці власну долю. Хоч який малий мав досвід, але й він підказував: йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бій ластівки з вороном.

Одначе й ластівці не випадає втікати з-під своєї стріхи... А потім до тих думок долучилася думка про Киліяну, тільки й вона була немов стулена з двох: залишиться в місті — буде ближче до Киліяни (хоч яка то близькість, коли поміж ним і нею — вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинці тим часом посядуть все Поділля...

Він почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тоді, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврінові спом'янувся кошовий, запальний і правдивий ватаг.

«Як би ти вчинив, батьку?» — запитав і став мислено перед його очі.

«Це наша земля...»

«Козацьке Поле — теж наша земля».

«Тут жінки, діти... Ви їли хліб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхні захисники. Нас у Січі теж ніхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всі в неволі».

Лаврін мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав і по якій міряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає: «Ну, як там було?» Й що він скаже? «Була втеча. Не я один утік, а й такий-то, й такий...» — «А Кайдан, а Кремінь, а Шабалда?..» Може, нічого того й не запитає Сірко, проте подумає про Лавріна погано. Як же тоді матиметься він, Лаврін? Він так гарно розмузикував біля кошового про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очі зовсім? Заховається десь до осені й приїде на Брусів хутір?

Але то — негаразд. Ницо й гидко.

— Я нікуди не поїду, — стріпнувши чубом, сказав Лаврін Маркові, що вже лаштувався в дорогу.

Марко якусь мить тримав у руках тороки, відтак кинув під кущ.

— Погинемо обоє, як собаки!

Одначе з Ладижина не виїхав ніхто. Міщани не випустили гетьманців. Озброєна варта стала біля обох брам, зустріла козаків чорними цівками рушниць.

— Як зробив, так і одбувай, — гукали ладижинці Мурашку. — Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство. А з боків лементували жінки, обзивали козаків боягузами і ланцями. Міщани стояли, як стіна. Так стоятимуть вони і в бою. Їм відступати нікуди. Тут їхні жінки, їхні діти, їхня вітцівщина. Людина вельми сильна вітцівщиною.

Гетьманці мусили повернути назад, чекати разом з усіма, яким боком повернеться до них круговерть долі. Десь по обіді радились єдинокупно в ратуші — ладижинськнй уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербии, ротмістр Анастас Дмитрієв, полковник Сава, донський осаул Амбросій. Вирішили взяти оборону Й стояти, доки не підійде на поміч Самойлович. Не полишить гетьмані на загибель дві тисячі своїх козаків, не оддасть на криваве розтерзання християнське місто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обіцявся на раді в Переяславі прийняти в оборону всі полки, які схилили під його булаву прапори. Гетьман і воєвода чекають підмоги, аби дати генеральну битву.

Ладижинці спорядили за Дніпро посланців, наказали їм боршій вести на поміч гетьманське військо, розказати там, як легко збили козаки передові ворожі залоги, які певні ладижинці перемоги.

Мурашко знову злетів духом: ходив по валах, по фортеці, оглядав місто на оборону, вимахував замашною палицею-сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрієв — воїн хоробрий і досвідчений, сповнений якоїсь важкої рішучості й віри. Колишній лисянський мешканець, одружений на лисянській міщанці, Дмитрієв був грек родом, перейняв тутешні мову й звичаї, доскочив у війську Самойловича ротмістрського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзиґа, заглядав у всі щілини, лазив по таких закомаринах, де вже й павутина перетліла. Вилазив для ладижинців невтішні вісті, сумний докір: місто кепсько приготоване до оборони.

Та це, либонь, вони знали й самі. Щоправда, вал мали міцний. Засіяний просом та очеретом, він ніде не осунувся, але рів був не очищений і в кількох місцях засипаний сміттям. Потрухла покрівля в фортеці, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду — фортеця грізна, мурована на скелі: дві круглі вежі і одна квадратова — найвища, чорні бійниці, червоні зубці понад муром, але скільки вона вмістить людей, та й чи довго всидиш у ній без провіанту. В місті — всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кілька затинних пищалей, з десяток шмаговниць, три дев'ятиствольні ожиги, в достатку рушниць і мушкетів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5788
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6371

Пошук на сайті: