Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
Пересміявшись, отаман підвівся, обтрусив пилюку, кинув козакові півкопи одчіпного й пішов до нижніх куренів. Ще гаряче шугала в жилах кров, ще пружно, в лад музикам, ступали ноги, а душу враз опалив безпричинний смуток. Таке з кошовим бувало часто — в розпал веселощів обіймала серце туга, й вже не міг її прогнати. Радість доторкалася до чогось приспаного, й воно прокидалося. Тяжкі лиха, смерті й рани не захмарили Сіркові навічно-похмурістю душі, не випили неї життєвої снаги, одначе переплутали в ній струни. До того ж було трохи маркітно, що дався на підмову танцюристові й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подумає, що запобігає таким робом у товариства приязні, кат його візьми! Ні в кого ніколи нічого не запобігав. Усім бог відміряв рівно, тільки декотрі прихопили чужого. А він свого не віддасть. Та й чого має віддавати, чого має гнутися перед кимось — нехай то буде гетьман чи навіть цар. Вони такі ж самі люди, як і інші, їдять, і п'ють, і норовлять пожаковати, де тільки можна. Всі на Січі знали — отамана голіруч не взяти. Його й страшно братії, страшно зачепити неправим словом. Нерозумне слово вибачить, а кривдне, підступне не пробачить зроду-віку.

Назустріч пройшов товариш куреня Васюрипського Дерикоза. Його потаємний ворог. Може, найбільший з ворогів. І то за віщо? Не обирають кошовим. Пнеться до булави увесь вік, а її йому не дають. Може, через те й не дають, що пнеться. Го-го — бери її. Заслужи й бери. Дерикоза вже не може володіти собою. Безпричинно гнівиться, на кожній раді виступає проти кошового. Кошовий рідко коли відповідає йому. І всі те розуміють: біда чоловікові, кортить влади, а до неї не допускають.

Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве торкнувся рукою шапки.

І ще один чоловік не привітався до отамана, та й не міг привітатися: стояв прив'язаний до стовпа. Одвернув змарнілий, із засмоктаним чусом писок, похилив голову — боявся, що отаман підійде до купи лози, що в нього за спиною. Покрав свічкар Слинько свічки, продав їх, а гроші передав двом племінницям-старчихам, і судили його мирським судом (так звелів ієромонах), прив'язали до палі посеред майдану і поклали жмут різок, цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тілом. Одначе й та лоза лишилася не обхвостаною, і ківшика, що висів на кленовому відерці з оковитою, ніхто не здіймав — Слинько все-таки господній слуга, та й крадіжку свічок не мали за справжню. Тиждень тому біля стовпа стояв прив'язаний Харко Туз, велетенської статури козак, і, хоч чоловік він лютий-прелютий, і такий, що вночі краще з ним не зустрічатися, ще й до-кожного, хто брав у руки ківшика, сичав: «Уб'ю, не прощу зроду», лозу обхвостали до білого. Бо Туз — збродня і виродок, подавився риб'ячою кісткою і прибив кухарчука трохи не до смерті. Отож і не жаліли запорожці лози. А до Слинька підійшов тільки Кайдан, довго стояв біля стовпа, довго мовчки дзьобав гарбузове насіння, а тоді занурив корячок, випив оковиту і тричі шмагонув сам себе по спині (щоб не сказали, що пив на дурничку), почовгав не оглядаючись. А там, де він стояв, лишилося означене гарбузовою лузгою місце.

Сірко похитав головою — чи то в докір Слинькові, чи на ту неохайність Кайданову, підкликав осавула і наказав: «Одв'яжіть».

Сірко прошкував горішньою вулицею поміж розстелених попон, на яких сушивсяперемелений порох, поміж багать, де на залізних пруттях кухарі смажили турів і сайгаків. Це — в дорогу. Кухарям, котрі лишалися в Січі, ніколи в небо глянути. Й заздро їм на козаків, котрі юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось із них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарі сварилися, але не вельми. Сірко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, різонув смужку м'яса з лопатки. А смачно, кат його візьми. «Не перепаліть», — мовив. Уже в кінці вулички кошовому зустрівся запорожець з папугою на плечі, мабуть, вони були сп'янілі обоє — чоловік і птиця, бо й белькотіли обоє щось зовсім незрозуміле. Одначе дорогу кошовому січовик .уступив, а папуга -подивився синім оком і прорік: «...ще й вина».

Біля новідчиняних комор купами лежало всіляке начиння — шкіряні мішки, барила, сідла, череси, осавули перебирали його, ціле відкладали, попсоване віддавали лагодити. Біля них крутилися дітлахи з церковної півчої, мацали зброю, сідали в сідла. Двоє з них хотіли загнуздати Шайтана, один уже сів верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сірко гримнув на хлопчаків, вони хуркнули, як горобці, а Шайтан повиляв хвостом, ніби з вдячності. І пошкандибав за ним. Він кульгав на праву ногу, дриґав нею, ніби хотів з неї щось ізтрусити. Ступить і дриґне, ступить і дриґне. Навіть пси тут покалічені, подумав отаман.

На крам-базарі люду, як у Києві в ярмарковий день. Спритні перекупники вертілися поміж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтуші, свити, черкески, чоботи.

Побачивши отамана, принишкали, а деякі поспішали шаснути за ятки. Перекупників не любив, у їхніх суперечках з козаками тримав руку січовиків.

Пахло свіжим борошном, олією, копченою рибою. Особливо духмяніла олія. Видно, недавно набили, хотілося відламати окраєць і вмочити в миску з олією. Ще гостріше пахло брагою. Запах сивухи забивав усі інші запахи.

Січ клекотіла. Січ шаленіла. Комусь, либонь, ця гулянка — остання на цьому світі, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Не-xafi гуляють. Сірко сам любить веселе товариство і веселе застілля. Та ще щоб слово так мовилося до ладу й було красиве і розумне. От тільки деякі не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й він три дні не може прочунятись у корчмі, продере очі, а йому — пугар якогось запашного пійла під вуса — 4іраицузького мускату з перцем, грітого угорського, — й пішла паламареві корчма млиновим колесом; впоїли дияконів і посварили між собою — засперечалися, котрий з них мудріший. Одначе потім і помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як і старший, а обох разом і пес не перебреше.

Раніше б його власна душа літала по цьому вировиську на крилах. І літала, і впивалася радістю та волею. Нині ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. І навіть загадки інших душ мало і'іого хвилюють. Може, вже наситився там доста? Либонь, і знає, пильно знає — не має права ні на чарку, ні на гульбу. Ще й мусить стримувати од того інших старшин. Інакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?

Під оцю веремію сьогодні вранці гультяї вчинили розгромисько на крам-базарі. Там сталася справжнісінька баталія. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий — брагарники, калашники сталі; з дрюччям та кіллям, сіромашня наперла од воріт, декотрі взялися за шаблі, й не одній буйній голові похмілля вихаркувалося кров'ю. Зголоднів січовий люд і обтіпався, давно запорожці не глають нізвідки захистку, а обози й далі перепиняє гетьманська варта. Послали осавулів до сиднів, але ті одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нічого.

Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гніздюків. Потрусять сьогодні — завтра ніхто не схоче селитися на січових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у військову скарбницю од димів, од млинів, віінннць і рибних промислів.

І погнав на крам-базар осавулів. Воно-то правда, до Січі присмоктується чимало і лихого люду. Спочатку покірні та запобігливі, а коли вже прнсмоктався, п'є руду, як п'явка. Вернуться з походу січовики й сіють таляри на всі боки. А по тому ходить запорожець в боргах, як рябко в реп'яхах, доки не зворохобиться. Тоді хапає поліняку й біжить громити ятки та шинки. А погромить — з чим залишиться, хто йому позичить хоч отой ламаний гріш? Через те — знову ж таки супроти серця — дав таке повеління. А в своїх повеліннях кошовий що кремінь. Зіпхнути його з думки, якщо певний, Що вона правдива, не зможе й сто чоловік. Не похитнеться й під рушничною цівкою. І ще одне повеління оддав кошовий перед походом. Повеління про тишу. Вельми розгулялися запорожці, неслушне чинять серед ночі галаси, й ремствують січові діди та й непитущі козаки також, кажуть, що хочуть виспатись перед походом. А то ж як... Виспатись треба. Може, комусь судилося заснути навіки.

Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весілля на поминки. За тиждень — похід... Ліпше перебрати в пам'яті, чи не забули чого, чи не схибили в чім.

Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський-горіх з шкаралущі. Як він дознав, що галери ховаються в лимані? Ледве не схибили: сподівалися на них пізніше... Треба перестріти галери до Кизикермена.

З тими думками вийшов за січові ворота. Чорними круками під самими чортомлицькими вербами сиділо на довгій колоді троє кобзарів. Вони пророкували, застерігали, намагалися вибити з чубатих голів хміль:

Ой три літа й три неділі

Минулося на Вкраїні,

Як козака турки вбили,

Під явором положили.

Під явором зелененьким

Лежав козак молоденький.

Його тіло почорніло,

А од вітру пострупіло.

Над ним коник зажурився,

По коліна в землю вбився.

їх обминали, в їхній бік спльовували, боягузливіші — хрестилися. Ниньки цих не шанували. Хоч їхні слова й справді западали в думки засторогою: виваж усе, якщо боїшся — не йди, а йдеш, знай, що на тебе чекає.

Туман поле покриває.

Де козак той проїжджає,

Ой виїхав край могили,

Край могили-верховини.

«Ти, могило-верховино,

Чом ти рано не горіла?»

«Бо я кров'ю окипіла».

«Ой якою?» —«Козацькою,

Половина із лядською».

Ой йдуть ляхи на три шляхи,

А козаки на чотири,

А татари поле вкрили...

На містку через рів, поспускавши до води босі ноги, сиділа варта. Вода в протоках уже зацвітала, не текла ні в той, ні в той бік; тут, на осонні, у затишку дух стояв важкий, гнилявий, вартові звикли до нього, змагали його міцним тютюновим пахом півліктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на тирло. А на тирлі, як і тоді, коли збирався від'їжджати Лаврін, лунали постріли. Козаки не бачили, як підійшов отаман, — стояли спинами до нього, — вицілювали камінці, покладені на вкопану в землю брилу. Більші, менші, ще менші, вони лежали рядком, за четверть один від одного. Цілитись у менший можна було тільки після того, коли влучав у більший. Зараз цілився саме крайній з правого боку козак — гостра, зсутулена спина в обтіпаній чумарці, по-осиному тонкий, перетягнутий тонким ремінним чересом стан, насунута на лоба шапка — цілився недовго, стрілив, і середній камінець бризнув увсібіч гранітними скалками. Козак обернувся — він ніби почував спиною, що хтось стоїть позаду, а може, запримітив кошового ще раніше. Це був Іван Міюський. Без борідки, із запорозькими вусами — не схожий сам на себе. Тільки очі вогнисті та задьористі. Кошовий його давно не бачив і ледве впізнав. Він схуд і почорнів, черкеска йому була розстібнута й сорочка теж.

— Ну що, батьку отамане, береш мене на свого думбаса? — підійшов до кошового, не міг стримати похвальби самому собі.

— Хіба ми їдемо гусей полювати? — примружив ліве око отаман. — Я ще не знаю, який з тебе весляр.

— Я можу не тільки на веслах. А й біля стерна... Чи біля загребного... Водив ладьї... не менші, ніж твої, — мовив майже з викликом.

— Я й забув, — знову примружив око Сірко, — ти ж Стеньчині струги ганяв. І Стенька був задоволений?

— Авжеж, — знову з викликом мовив Міюський.

— А його царська милість... Олексій Михайлович?

— Що його царська милість?

— Вдоволений з того чи ні?

Міюський несамохіть стенувся, здивовано скосив очі на отамана. Вони були вдвох, йшли до Чортомлицького озера, на березі якого троє голих запорожців- мішали тичинами в казані смолу, а ще троє довгими квачами смолили дуба. Пахло смолою і свіжими стружками. Два коршаки, один у небі, другий у воді, пильнували щось своє.

— Ну, гаразд, то я так, — стер з лиця посмішку Сірко. — А хто ж царевича стерегтиме? Симеона?

— Куди йому втікати? — —чи то сумно, чи то скрушно сказав Міюський. — Сидітиме, яко заморська птаха в клітці. Візьми, батьку, з собою, — зненацька запросився щиро... — Не хочу я лишатися тут...

— Страшно? — пронизав поглядом донського отаманця кошовий.

— І страшно, — зізнався Міюський. —Страшніше, ніж там... А я, їй-богу, вправний на воді.

— А ось ми зараз побачимо, — враз знову змінив важку бесіду на легку, жартівливу отаман. — Поїдемо глянемо ще раз на стерни. Провезеш мене в дубі через Карачаєві холуї. Тільки затям, я в одежі купатися не люблю.

— Провезу, отамане, — весело одказав Міюський. — Жодна бризка не впаде тобі в око.

— Ну, очі, приміром, я вмію заплющувати, — мовив отаман, пересягаючи ногою борт легкої дубівки.

Пошук на сайті: