Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 46)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Козаки й ладижинці обрали полковником Анастаса Дмитрієва. З ним за три валечні дні оборонці одбили ще чотири ворожі налоги. Другого дня по Мурашковій втечі просто до Бершадської брами підскакав на гнідому коні турок і кинув стрілою через стіну листа. Поки козаки опам'яталися, турок був далеко. Листа складав могилівський полковник Гоголь, той, що піддався султанові й ходив у його обозі. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оці: страхав незліченними силами, погрожував карами, прихиляв усіх здаватися, обіцяв помилування, а Анастасу ще й милості — зробити начальним чоловіком та тримати в достатку. Дмитрієв порішив тих ворожих спокус не являти нікому, листа порвав, а Гоголю одписав: «Воля ваша, гріхи ваші на ваших головах. Надію маю на бога, й виручка нам іде, а ти, Гоголю, басурману, диявольському догіднику піддався, йому і служи!»

Цей респонс поніс у ворожий стан старий козак Снітка — Анастас сподівався, що йому вдасться бодай щось розвідати там.

Снітка не вернувся, натомість турки прислали свого посланця, сиріч вивідача, з котрим прийшов і Мурашків челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскільки челядник перед смертю сказав, що Сніткові турки завдавали найлютішої муки. Одначе й турок жодного виводу о собі не дав.

Потому боронилися ще чотири дні. В місті палали пожежі — їх уже ніхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею — лютували голод і смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе — морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив біля хворого. Найбільше помирало дітей. Вже не ставало й дощок на труни, покійників ховали без відправи, закутуючи в рядна.

Гарматна стрілянина не вщухала ні на годину, жінки та діти тулилися в льохах і ямах, вилазили звідти, тільки щоб погребти померлих. Старшинська біла челядь юрмилася в замку. Козаки воліли лишатися на валу, дивитися в очі вогневій та шабельній смерті було легше, ніж голодній і моровій. Туск і зневіра стояли в їхніх очах. Якщо й оглядалися в північний бік, то в безнадії.

У ровах загнивалися трупи, коли повівав західний вітер, сморід стояв — не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кінськими кістками, виловили всіх голубів біля церкви, а також горобців і ластівок. В місті об'явилися грабіжники, вбивали людей за коробець борошна, і впіймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втіха, одна надія, що й ворог доїдає рештки запасів.

Анастас Дмитріев виміркував комонну вилазку через Бершадську браму — з того боку турки майже перестали пильнувати, але міщани їх не пустили. «Йдіть піші, — сказали, — а на конях ви втечете». А піша вилазка — не вилазка, треба було промчати од брами до лісу в одну мить.

Пізнього вечора з п'ятниці на суботу ладижинці знову бачили лихе знамення: по небу біг вогняний кінь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слід. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрілою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподівався на захист гетьманських військ та втікав на лівий берег: гетьман одступив аж за Дніпро. Сотник Падалка родом із Ладижина, торік разом із Тетерею передався Самойловичу, руку впізнали писар і війт. Городова старшина враз стратила віру, поклала одчинити туркам браму.

II

Голубий, на дві половини, шовковий гетьманський намет стояв під дикою яблунею. Яблучка були ще зелені, не яблучка — бубочки. В гущавині гніздилися плиски, які вже насиджували яйця. Птахів розполохали гомоном, а потім вони вернулися, сіли на гніздо, але пташата, либонь, вже не виведуться — яйця захололи. Намет стояв у невеличкій долинці, перед наметом височів пагорб, з якого видно в обидва боки лівий дніпровський берег, а також берег протилежний, правий — високий, гористий зі стрімкими кручами, зі схожими на могили горбами, місцями лисими на маківках, а подекуди порослими лісом. На горбах іноді з'являлися верхівці, маленькі, наче шахові фігурки на дошці, й зникали. «Не птахи, не перелетять», — думав гетьман. Одного разу троє вершників на низеньких, буланої масті конях спустилися до самої води, прогарцювали під кручею, пустили по стрілі і щезли. Стріли не долетіли й до половини Дніпра. Либонь, вершники й самі знали, що стріли не долетять до табору — в такий спосіб виявляли зненависть і зневагу. Табір розкинувся в ліву сторону од гетьманського намету — сердюки, гармаші, далі все інше вісько, а ще далі — стрільці князя Ромодановського, донці і калмики. Під берегом стояли більші й менші човни — їх зібрали по Дніпру. На них три дні тому переправилося на цей берег військо. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по той бік, аби в слушну годину можна було рушити в похід, Самойлович його ледве переважив. «Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнів, як відомо, б'ють», — буркотів гетьман під ніс, але так, щоб ніхто не чув. Тепер був спокійний. Спробують турки переправитись — переб'ють їх по частинах. Роз'їзди пильнують по Дніпру на кілька миль угору і вниз.

Самойлович лежав на пагорбі на купі попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знімав. Кашлюк напав дуже до речі. Попив джерельної води, й той напосівся. В присутності московитів, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легені. Якщо покличуть до одвіту — хо-рував, не мав сили віддати всі належні розпорядження! Він і раніше часто вдавав хворого. Боявся заздрощів і через те крізь і всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсіли болячки: коле під серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова. «Всі думають: щасливий чоловік Іван Самойлович. Яке там щастя! Жінка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха... ще й кольки в животі. Ні випити, ні з'їсти... Оце випив з вами, а тепер всю ніч скиглитиму, як собака». Йому співчували, його пропускали нагору. Ще й підсаджували. «Нехай лізе, йому недовго». О, то не проста наука. Їй віддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церкві, гаряче молився богу, і раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненість, що сягне високих порогів. Просив їх у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й він не сидів склавши руки. Він уже тоді знав: у будь-якій грі виграє той, хто грає упевнено. Є гравці вдатніші, дужчі, але виграють ті, які спрямували себе на виграш. Досягти його будь-якою ціною. І — досягають. Хоч, якщо сказати правду, тоді він ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя — вгору і вгору. Він не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них — видивлений і вивірений, гетьман завжди сягає наперед оком і розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким і скільки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебільшого вдавав простака. Простаків не бояться, їх люблять, їм співчувають...

Тепер вже бояться і його. Ті, що під ним. А в самого віра у власну непомильність і мудрість з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибині душі став побоюватись нескінченних удач. То таки страшно: до рук іде тільки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде — страшно. Не був сліпцем: досягнув верхніх щаблів не особистою хоробрістю і не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вміти вибрати з колоди... То вже інша справа. Він вибирав. Тепер у нього на руках усі козирі. Одначе справжньої радості немає. А чому немає? Адже — на вершині. А клопотів не поменшало, навпаки — побільшало. Хоч би оця війна... Забандюрилося цареві — йди на війну. Пішов... Здавалося б, тільки тепер і пожити. Досягнув того, чого й не сподівався. А що воно йому дає, оце верховіття? Для чого так шалено і страшно напружувався? Може, щастя й полягає тільки в отому — братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя... Жодної хвилини перепочинку — не встиг відхекатись, а очі пасуть наступний щабель. І жодної насолоди: думки тільки про те, щоби хтось не обігнав, не підпиляв щабля у драбині, не стягнув за полу. Дозволити собі якісь насолоди — боронь боже, треба бути взірцевим. Що ж він має в кінцевому рахунку? Нічого. Щоправда... Мудрі кажуть: чим вище ти зійшов, тим ширший виднокіл і більше можна зробити для людей. Зробити більше... Гм, гм... Ті мудреці бачать не далі власного пупа. Ось і він, гетьман, — увесь у шорах обставин і може зробити стільки, скільки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик:

— Ваша вельможносте, князь!

Від березового гайка, що ріс на крутосхилі, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгім каптані — схожий на жердину, на яку повісили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрільці. Князь ворухнув рукою, стрільці залишилися біля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав підводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сів і сам. Простягнув ревматичні ноги. На його чоботях жовтів пилок з трав, що саме квітували.

— Харку, Ждане, — гукнув Самойлович. — Соку боярину і мені.

За хвилю підійшли челядники Харко і Ждан, принесли дубове барильце і два корячки. Сік треба пити з корячків. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцією, похідними стільцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету і всіляким іншим начинням — чотири парокінні вози. Харко та Ждан вточили соку й відійшли вбік. Березовий, настояний на липовому меду сік приємно заломлював зуби.

— То як, покращало тобі трохи? — одпиваючи маленькими ковтками терпкий напій, запитав Ромодановський. Очі в боярина втомлені і досвідчені, вельми досвідчені, і гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вірить він тим очам, як і всім іншим. Й через те відказує:

— Трохи покращало.

А через те, що втомлені, йому здебільшого вдається переважати боярина на свій бік. Самойловичу здається, князь розуміє все, тільки вдає, буцім чогось не дотямковує, буцім йому не відомі всі складності тутешнього життя, тутешніх стосунків, звичаїв, і через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрість. В свою чергу Самойлович розуміє: так краще, так вигідно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять років уже переміряв ці степи вздовж і впоперек. На раді в Переяславі стояв перед народом на ґанку за плечима московського попа, на раді в Ніжині підносив Брюховецькому булаву, підсаджував на високий східець Многогрішного й зсадовив також... У Москві йому вірять і багато чого йому прощають. Дасть бог, простять і цього разу. Та, власне, й прощати нічого. Ніякого проступку вони не зробили, ніякого злого вчинку теж.

Мовби у відповідь на ті гетьманові думки Ромодановський розімкнув вуста.

— Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Із зазубнем він... І кров сочиться.

Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночі. Троє їх перехопилося через ладижинську стіну, троє скрадалися болотом понад Сільницею, двоє загинуло, а один проповз поміж татарськими дозорами, турецькими наметами і вибрався на волю. Двічі втікав і втік од ногайських ватаг, які грабували Поділля, допався коня і мчав під Черкаси, а звідти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Дніпрі, сторожові козаки кинулися в пітьмі човном на волання і виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархім Губа сказав, що цидула, яку віз, розмокла у воді й загубилася, але всі ладижинці, й козаки гетьманські, і січові, і донські волають допомоги. Кулі й порох кінчаються, в місті лютує голод, тримаються вони з останніх сил. І ще багато інших страхіть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу під варту, щоби нікому нічого не розповідав, не підривав бойній дух війська.

Гетьман мовчав, і боярин казав далі:

— Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, війну ведемо.

Він казав «ми» й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманів план, що опирався тому планові з самого початку. Одначе опирався не вельми. Міг би стати на своєму...

Не міг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його від рішучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом... Взялася, проте не зовсім. Понад сім літ мучиться в турецькому полоні бояринів син Андрій. Кожного разу, коли турки вирушають у похід проти Росії, беруть його з собою. Знають, що супротивним військом кермуватиме Андріїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова — утримуватиметься від рішучих дій. «Хоч би вже якийсь кінець, тільки швидше», — іноді думає боярин і лякається тієї думки.

Про все те відає гетьман. Проте жодного разу навіть натяком не дітнувся князевої болячки, і Ромодановський цінує ту тактовність.

— Князю, Григорію Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всі небесні сили і сили земні були на боці адвер-сора. Та й власні його сили... Надто вони великі й потужні. А що було б, якби потерпіли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так — військо з нами, все військо. Приспіє час... Вір мені — приспіє. Виснажиться султан під Ладижином, стратить віру і впевненість, а ми тоді й наляжемо.

— А вигубить супостат увесь край? — мовив Ромодановський.

— А піде він на Київ, на Москву? Адже такі недишкретні плани леліє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин... Не сила наша. Чимось треба й поступитися.

— Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанію в Москві, — слабко опирався князь.

Все, що говорили допіру, перетерли в мислях і в розмовах багато разів, на новий рішенець жоден з них не був готовий, розмова добігала краю мляво. Гетьман говорив і дивився щиро, князь не до кінця вірив у ту щирість, і все ж почувався певніше, як вона була. Та й таки ж його правда — про найближчі заміри адверсора вони нічого не знають. Козаки були впіймали в степу двох кінних татар, учинили їм допит, але ті твердили, що вони — мирні люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вірили, бо знайшли іншу цидулу од калги невідомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцім велено оддати її Дудці — так і не дознали козаки од них правди. А що то татарські воєнні вивідники — сумніву не мали.

Пошук на сайті: