Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 48)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Одного дня Марка одв'язали, зняли колодку й повели до того наметового містечка. Його поставили перед очі візиря. Там зустрів Мурашка. Ледве впізнав його — людська подоба, шкура та кості, живий шкелет; обличчя — жовте, запалі щоки позаростали щетиною, опукле чоло — пооране зморшками, а над чолом, у різні боки — мичка сірого, як осіння тирса, волосся, сивина спалила його за кілька днів. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на аркані, як Марка, навіть руки мав вільні. Ногайця, щойно підвели до великого, як попівська хата, намету, двоє турків ухопили за руки, третій приставив до спини ножа, ще двоє стали попереду з голими шаблями, хоч біля візирових ніг лежали два велетенські чорні пси, що розірвали б на шмаття, якби він зробив хоч порух у бік їхнього володаря. Візир — маленький сухенький турок з кучерявою бородою — тільки й запитав, скільки козаків прийшло у Ладижин. Марко сказав, і тоді Мурашко підвів голову, подивився на нього гострим, як турецький ніж, поглядом. Маркові похололо в животі й застрибали в думці якісь слова, котрі довго не міг зібрати докупи. «Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут». Не спам'ятався, як зірвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гіркота, змора, злість. На того ж Мурашка, за котрим поліз по линві. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волі. Він згубив їх усіх. Може б, султан і не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не знає, що содіяв Мурашко. Треба сказати візирові.

Проте не сказав. Слова застряли в горлі, мисль пхала їх назад, підказувала, що може накликати на свою голову ще більше лихо.

Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд. Полковник не хотів одкривати таємниць оборони, а також таємниць гетьманського та стрілецького війська. «Прийшов своєю волею, — казав, — на зраду мене не підіб'є ніхто». Він ішов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне життя, а щоб поменшити султанів гнів, дійти якоїсь угоди, не до кінця лихої для ладижинців, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав його послуг. Він боронився далі. Султан і візир воліли бачити в полковникові «язика», в кращому випадку — свого вивідача, а не воїна, який почесне склав зброю. Його та двадцятеро інших козаків, що прийшли з ним, тримали як аманатів-заложників Ладижина, й перший же султанів гнів, ще одна невдача під стінами могли впасти на них катівським мечем. Мурашко знову сів не в той човен. Викидаючись з фортеці, не мислив себе рабом, а тільки полоненим, який за законами війни буде обміняний; сподівався зробити щось для ладижинців і підносився в думках над ними. Рятувався сам, а їм хотів полегшити муки. Тепер двадцятеро його козаків сидять у сириці (мають свого полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його на волі (воля під рушничним дулом), а на ніч вкидають у погріб на хуторищі. На його голову посипалися найчорніші погрози. Мурашкова душа розчахнулася, він прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник впав у сатанинський гнів, обзивав візиря адріанопольським щуром, реготів у лице, декому здавалося, що він збожеволів, проте У тому чаду не виповів жодної таємниці. Двічі одсилав його на страту Мустафа-паша, двічі посилав гінця, щоб завернув назад, двічі зустрічали полковника сухим гарчанням чорні пси. За третім разом гінця вслід не послав, ще й наказав стяти голови всім аманатам та виставити їх на списах перед валом.

До Марка підбігло троє турків у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попідруки й потягли. В першу мить Ногаєць не зрозумів, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так — торсали, тусали, кілька разів він падав, підхоплювався знову, підштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злі чи роздратовані, гаркали, гиркали, поблискували білками очей, аж Маркові ходив по спині холод. Минули клинець стоптаного жита, збігли на пагорб, перед ними відкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нічого не розумів, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок поспішали татари і турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився їм услід і побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтій сорочці, у зеленому ковпакові та капцях на босоніж. На перев'язі в нього висів ніж завширшки в півтори долоні. Той ніж прикував Марків погляд, йому помліло всередині, а коліна стали м'які, неначе були з вати. І все ж він помітив по обидва боки білого березового стовбура якихось пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досі стояв на пні до нього спиною, повернувся, й Ногаєць побачив просто перед собою білий ощир посмішки під тонкими, врозліт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з-під збритих брів. Й інший ощир — синіх, конвульсивно стиснених вуст та заплющені очі. Тарганистий містр тримав у руках голову Мурашка.

Маркові чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тіла силу, в горлі тільки булькало, він обвис на руках турків, і ті потягли його волоком. А потім мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, він закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила — невисокий, але кремезний, міцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з місця, і тоді один із них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по голові. Ногаєць тіпнувся, випорснув з катівських рук, рачки поповз убік, у натовпі зареготали, затиджикали по-своєму, по-басурманськи.

Зненацька серед десятків хижих облич Ногаєць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздвоєною бородою й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперізував чималенький живіт, руки, стояв візирів товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, відчайдушна надія спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понівечені стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лінивим поглядом і одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, він хапався за траву, по землі простелилися дві чорно-зелені борозни.

— Я син... полковника... дадуть великий викуп... Гроші... Таляри, в мене є таляри. Багато золотих талярів... Слугуватиму до гроба... Пане товмач, таляри...

І вже коли стратив рештки надії й завив по-вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак.

— Де в тебе таляри?

Ногаєць лежав, скулившись, тихо підвивав і схлипував.

— У Скарбниці... у Військовій Скарбниці... Закопані на острові, — забелькотів.

Товмач махнув рукою: ті гроші — все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфір.

Катові помічники знову вхопили Марка, і в цю мить у його голові згасаючою іскрою зблиснуло: Киліяна. Чому зблиснула та іскра в ту мить, що її покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про неї. Була вона нині для нього як сонце в хмарах осінньої пори. Киліяна — то останні дні волі, не знаної ніколи бентеги, болю, заздрості. Вона жде Перехреста, й він прийде до неї. Лаврін продереться до своєї любові крізь пекло. Вони спізнають щастя... А він... О боже, порятуй, подай сили... За що він гине отут?!

Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою і серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, і враз з жахом збагнув: бог його не чує, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити... Все це — в одну мить, думка про бога змигнула, як біла блискавиця, й згасла чорно, а думка про Киліяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив.

— Пане товмачу... Дівчина... Ти ще не бачив такої... Ось тут, за горою... На хуторі в лісі. Гарнішої нема на світі. То сонце... То мак у полі...

Де бралися такі слова, чиєю сатанинською підказкою сплівся такий замір?

Товмач нахмурив ріденькі чорно-руді брови. Щось йому свідчило, що невірний цього разу каже правду.

— Мислиш, що тебе порятує брехня? — Приступив ближче. — Пройдеш через усі муки пекла. Поріжемо на стьожки язик... Випечемо залізом очі... Молитимеш о смерті, а її не буде. Ліпше помри зараз...

— Не брешу я. Ми їхали на весілля. — Ногаєць стояв на колінах, обпаленими смертю очима чіпко тримався за товмача. — Товариш мій хотів женитися. Батько одклав весілля до зими. Чиста вона й непорочна, як весняна вода.

— Весняна вода не буває чистою.

А сам думав про те, що, може, й справді послати служників на хутір з цим козаком. Голову йому одрубають потім. А він матиме квітку в гаремі. Бо візир щедрий тільки на обіцянки. Сластолюбець і скнара, позавчора подарував йому таку жабу, що всі беї лускали зо сміху. Ще й мусив цілувати гороб'яче коліно добродійника.

Він ненавидів візиря. Той зробив з нього блазня, потішався над ним за кожної нагоди. Над тим, що любить поспати та поїсти, над його не військовою статурою, над пузцем й тим дав привід іншим — своїм і султановим слугам, усім його чашним, стремінним, наметовим, сластолюбішим за товмача в сто крат і дурним та тупим, як безроге бидло невірних, — кепкувати з нього... Учора ввечері, коли товмач сидів у темному наметі, спочивав після вечері, хтось відхилив поліг і кинув йому щось на коліна. Він помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якій куделі, далі ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на дві виямки й з жахом та огидою зрозумів, що то — людська голова. Звичайно, він не боявся мертвих невірних, але то було несподівано, гидко, й до того ж голова забруднила йому кров'ю одяг. Він вибіг з темного намету й побачив силяхуара-агу[10][10] та двох татарських беїв, вони захлиналися зо сміху, але вдавали, що не бачать його. Товмачеві наморочилось од люті в голові, але що міг вдіяти! Що ж, подумав, нехай ті дурні потішаються. А він нині добуде собі збройне красуню. Він приховає її в обозі й покаже пізніше, коли всі наберуть собі вдосталь полонянок.

На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивість. Уже багато днів не мав жінки. Похід може затягнутись хтозна на скільки. Біля нікчемного містечка вони товчуться два тижні. Де ті багаті полони, де та швидка вікторія, якими так похвалявся візир!

Товмач напустив на себе державну заклопотаність, сказав суворо та владно:

— Кяфір знає великі таємниці. Їх треба витягти з нього. Одведіть назад.

Турки поволокли Марка на пагорб.

V

Лаврін пробирався лісом. Коли б його зараз спіткав хто із запорожців, не впізнав би нізащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли від комариної трути, очі позападали, і в них горіла дика осторога, босі ноги кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й висіла шматтям, за плечима висіли лук і сагайдак на тонкому ремінці.

Відтоді, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього. Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях Чортового Горла, винесла на білу косу. Вода спила силу, розпластаний, він лежав на березі, серце гупало в землю, й він чув його стукіт. Не почував ні ніг, ні рук, вони мовби подерев'яніли, й гуділо в голові. Здавалося, там усе ще клекоче водоспад.

Земля поволі знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все її було й буде колись. Невдовзі одтерпли руки й ноги, він підвівся. Щиро помолився богу й пішов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пішов, а побіг, щоб нагрітися, аж поки зійшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймні здавалося, що він теплий. Незабаром наштовхнувся на піщаній косі на труп татарина, певно, його убито під Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврін погидував одежею, взяв тільки лук і сагайдак. Шаблі при туркові не було. Не пройшов і півверсти, як запримітив у виярку погромлений біженський обоз — дві перекинуті гарби й воза. Довкола валялися діжечки, корці, всіляке начиння, поблискували у траві мальовані ложки, на кущі горішини висів батіг. І йому вчувся останній поцвьох погонича. Далі знайшов сорочку — довгу, до колін, мабуть, дідівську, зняв з кнутовища батіг і підперезався.

Дорога від Бугу в'юнила лісом, пішов обіч неї. Пильнував, аби не згубити її, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотів перетнути її, — ще з горба помітив, що вона на протилежному схилі забирала праворуч, — і почув тупіт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присісти. Ліс тут був рідкий, лихий для втечі. Розпластався в траві, очима пас дорогу.

Татар було душ десять, їхали один за одним — низькорослі мишасті коні махали головами. Попереду погойдувався в сідлі ватаг — усі інші у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а він у каптані й легкій червоній шапці з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фільварку. Й полон його був найбільший. Позаду сиділа дівчина, коса розсипалася їй по грудях, сорочка була розірвана, й біліло плече, з нею — на інших конях — довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-підліток, жінка й ще менший хлопець. Усі з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п'ять пар волів, три чи чотири корови та гурт овечок. З усім вправлявся сам, стежив зірко, батіг у правиці то злітав угору, то звивався в порохні, як змія. Інші везли по одному, по двоє бранців, в останнього з притороченого до сідла шкіряного мішка виглядали дві біляві голівки. Старша дівчинка плакала, друга була зовсім мала, нічого не розуміла й тільки водила великими, довірливими оченятами.

Хоч повстяна шапка була насунута татаринові майже на очі й на обличчя падала тінь, Лаврін помітив, що той посміхається.

Перехресту здалося, ніби із землі, на якій лежав, виткнувся гострий ніж, пройняв йому груди — й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався під горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гірко пахла дрібнолиста, пожухла на вершечках трава. Він рвав її з корінням, не помічаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобі рука, хруснули пальці, тятива ляснула й завила, татарин упав коневі на гриву. Лаврін не бачив, куди влучив, але знав — увігнав стрілу по пір'я. Небагато на Січі таких стрільців з лука, як він. Міг одразу натягнути два луки й пустити з них дві стріли, міг стріляти на скаку по летючій цілі. Отаман учив його на острові тієї стрільби.

Пошук на сайті: