Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Мчав лісом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летіла, як стріла, вказувала шлях — угору, по крутосхилу — тут важче коням, тут може змилити погоню. Але ліс по схилу був зовсім рідкий; дубки та берізки, а поміж них галявини, просвітлені сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впіймали б його.

Татари не погналися. Боялися, що розбіжиться полон.

Лаврін передихнув аж за горбом.

Утома важко налягала на ноги, проте переміг себе, пішов далі — гнала вперед тривога. Він мовби й не думав про Киліяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврін знав: загине, якщо не побачить її Серце билося тільки для неї, і якщо не знайде Киліяни — воно зупиниться. Неначе в тумані проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потім, потім думатиме про них. Все життя думатиме.

Скрадався, неначе звір, сам ставав звіром.

Проминув місце, де треба було брати ліворуч, вернувся — не зпізнав струмка: наче він, наче й не він. Потім, скрадаючись, дійшов до дороги, побачив знайомий місток і впевнено побрів по струмку вгору. З душі ніби щось спливало, навіть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислі стояло — вирвався з пекла: тільки тепер оглянувся назад, аж не вірилося, що все те було з ним. Й що оце він, живий та здоровий, іде по річищі струмка, а над головою тихо-тихо шумить ліс і десь туркоче горлиця. Її туркіт на мить переніс його в плавні — саме отак на островах у лісі туркочуть горлиці в час сінокосу. Він осміхався, і коли б його отакого зараз хто побачив. мав би за божевільного.

Струмок співав під ногами, злизував з них кров, його холодні доторки були приємні й трішки болючі. Лаврін думав про Киліяну, про те, як ось зараз заявиться на хутір; усе, що сталося з ним, злущило з душі колишню торопкість перед Брусом, він почував свою відповідальність і перед ним, і перед його дочкою, але вже інакше — як муж і оборонець. Він поспішав до них.

Зненацька Лаврін спіткнувся на корчику, подивився вниз і відсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березі струмка чорніли вирви од кінських копит. Не побачив їх раніше, мабуть, через те, що надто віддався радості, а може, вершники спочатку проїхали лісом, а тоді повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побоїськом: хто проїхав, куди? Чому сліди тільки в один бік?

Він пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свіжі! В деякі ще не натекла вода. Й глевтяки багна на траві. Це пройшли не козачі коні: козаки своїх коней кують бодай на передні ноги. Коли кінь розкується весною, то й літо бігає не кований, але ж тут аж шість слідів. У селянських — копита великі, розвиті... Та й чого їхати сюди селянам? Брус їздить возом тим краєм, через гору, по твердоземлі.

Що більше Лаврін роззирався, то все дужче обіймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навіть околишні селяни не знають, де живе Брус Дорош, звідки про те довідалися турки або татари?

Відчуття близької небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустріти чужинців. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомі, гілками-конарами, звідси до монастирища пролягає довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Сліди повертали в той бік, губилися в траві. Лаврін зупинився. Ще жевріла надія, що хтось поїхав до монастирища. Тільки що йому треба біля порослих бур'яном каменів?

У цю мить почув тріск. Майже несамохіть ступив за вербу, за той її край, де од землі гнало пагіння. Серце стукало гулко, одлетіли геть всі думки, лишилась одна, котрою намагався розірвати чорну запону невідомості. Цінькала вгорі синиця — десь тут було її гніздо, й те цінькання билося об важку Лаврінову напругу, дзвеніло на ній, як далекий поклик на оголеній шаблі.

Спершу побачив тільки тіні. Принаймні так видалося. Згори падало призахідне проміння, переломлювалося в листі, змінювало обриси всіх предметів. А далі тіні немовби полетіли кудись убік, в листяній сутіні загострилися, вигранилися постаті коней і людей. Одна, друга, третя. Перша — якась незграбна. Щось обвисало з сідла в обидва боки.

І враз... Світ помертвів Лаврінові в очах. Ще не вхопив усе до кінця зором — бачив тільки чорнобородого турка на коні й перекинутий через коня сувій, а думкою, тривогами, серцем відгадав усе. Киліяна! Турки везуть Киліяну.

На мить думка розтеклася, а далі мислив гаряче, але розважливо. «Рятувати. Стрілити турка. Й другого... Їх троє... Троє... Слідів — шість?»

Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший і третій — турки. Третій щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Він гойдав закутану в білий шмат руку, заколисував біль. Притримував її другою рукою. Очевидно, був поранений. Третій — не страшний. А другий...

Лаврінові обпекло груди. В очі бурхнула червона хвиля, він ледве йняв собі віри — другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на шиї. Віддихнув важко, в серці закипів гнів, але не було коли розбиратися зі своїми думками та почуттями. Лаврін видобув із сагайдака стрілу. Ще встиг помітити — стріла важка, з широкими площиками. Точніший буде політ. Біле, як сніг, мабуть лебедине, пір'я на стрілі з одного боку забарвлене в червоне. Та стріла вже побувала в чиїхось грудях. Майнула думка — не влучити б у Киліяну. «Не влучу», — вже крайком мислі. Перехрест підпустив турків сажнів на десять. Уже бачив обличчя першого турка, ніби сплеснуте згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.

Цілився в бороду туркові, трохи нижче, трохи лівіше, відтягував тятиву, пальцями почував її силу. Лет стріли був короткий, він навіть почув удар. Турок здивовано вирячив очі, вхопився руками за груди, хотів закричати, але в роті йому тільки зашипіло, по бороді потік з піною червоний мак, вершник гойднувся вперед, потім — назад, знову вперед і посунувся з коня. Глухо гупнуло тіло, кінь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся у другий бік, і Киліяна теж сповзла з сідла. Лежала на траві, розкинувши руки, й Лаврінові страх брийонув по серцю — нежива. Його думка мовби розщепилася на дві: одна летіла до Киліяни, друга штовхала ще по одну стрілу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утікав. Гнав коня через кущі, біла шматина метлялася, як птиця. Лаврін натягнув тятиву, хапав оком ціль і не міг ухопити. Врешті впіймав і в ту мить, коли опускав тятиву, послизнувся на мокрій приболотній траві. Мабуть, через те не влучив, а може, стріла по дорозі влучила в гілку й змінила напрям польоту. Сіра постать ще раз майнула між кущів, Лаврін пробіг кілька кроків і зупинився. Турок щез. Гойдалося віття, тріщало галуззя, панічно кричали над головою сороки. Кинувся до Киліяни, підвів голову, вона гойднулася, як нежива. Проте вуста горіли, вони були болісно розтулені, на них закарбувався жах.

Лаврін в непам'яті зчепив руки, підвів угору очі, шукаючи рятунку, й неначе крізь туман побачив Марка. Той сидів у сідлі, ноги його були зв'язані під животом коня сирицею.

Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:

— Вона жива. Турки влили їй щось у рота, щоб не кричала.

Туман сплив з-перед Лаврінових очей, тепер Марка бачив добре. На неголенім, майже квадратнім обличчі Ногайця проступали вилиці, губи пойнялися синявою, в очах стояли сірі риски. Дві сірі риски — дві зради. Обоє розуміли це. Дві зради. Надто страшна друга. Чим би не була спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврін подумав, що через нього ледве не втратив навіки Киліяну. З нею втрачав світ.

Зараз він був суддею Маркові. Маркові, з яким разом ганялися за січовим псом Шайтаном. Спали в одному курені. Стояли на стінах Ладижина... Він не міг одділити того Марка від цього. Душа квилила з болю. Й шматував її страх за Киліяну. Але той страх поволі відступав. Киліяна жива. Вона житиме! Він знайшов її!

І враз Лавріна опанувала радість, аж забув про все, що думав допіру. Киліяна жива! Вона скоро прокинеться. Він врятувався сам і врятував її. Та що там все на світі! Все склалося щасливо. Боже, гарно як... Марко... Дурний боягуз Марко! А може, він зовсім не винуватий? Може, його схопили на хуторі, куди він утік з Ладижина?..

Осліплений радістю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й залізо. Вихопив з піхов мертвого турка шаблю, перерізав сирицю, котрою були спутані Маркові ноги.

— Злазь, Марку.

Холодний скрип шаблі по сириці прокраяв у свідомості хідник для давнішої думки. «Турків було п'ятеро».

— Мурашківці мене повели силою, — похлинаючись гарячою слиною, забелькотів Марко. — Заткнули рота... Лаврін перепинив його.

— Де решта? — показав на вбитого, що лежав у траві. Марко зліз з коня, понуро дивився під ноги.

— Двох Дорош... Сохірем, третього окропом... дід-челядник.

— Як окропом? — запитав Лаврін, не випускаючи зі своєї руки Киліянині пальці. Вони були холодні, безживні.

— Ніс бабі на золиво... Витяг з печі, ступив до дверей, а той саме на поріг.

— А Дорош, дід і баба? — запитав, хоч уже здогадався й так.

— Порубали, — ледве шелеснув губами. Ті смерті теж лежали на його душі. Він пригадав усе й мимоволі зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цій землі. За віщо йому таке? Доля гралася ним, як кіт мишею. Одпускала, а тоді знову накривала кігтистою лапою. Пригадав, як порятувався від катівського меча, як повів на Брусів хутір зграю. Страх і далі не випускав з кігтів його душу. Він здогадувався, що, навіть передавши Киліяну в руки туркам, ледве чи порятується. Сподівався, що Брус зачує наїзд і зустріне їх кулями. Зброї в нього повна комора, він може вистинати із засідки всіх. Але ж Брус може стрілити і його? Не помилує він Марка й тоді, коли понищить турків. А не станеться так: Брус і Киліяна з челядниками сховаються в лісі? Тоді його звинуватять в облуді й віддадуть у руки катові. Краще вже, коли застануть всіх на хуторі.

Вони застали їх удома, й то зненацька. Навіть курти не зустріли їх гавкотом. Десь бігали в лісі, не почули кінського тупоту. Турки кинулися в двір, стрибали з коней через вір'є, четверо налетіли на Бруса, що саме виносив із хліва гній, двоє кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув важким дерев'яним сохірем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по голові, й сохір розлетівся на цурпалля. У запалі схопився рукою за голу шаблю, й пальці розсипались по траві. Турки одрубали йому голову, а тоді довго кромсали шаблями тіло, виміщаючи гнів і страх.

Киліяну схопили в світлиці. Всю худобу й свої коні зачинили в хліві, щоб забрати потім, — турків лишилося двоє, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посідали на Брусових коней і поїхали. Один он лежить під кущем з Лавріновою стрілою в грудях, а другий утік. Він швидко повернеться з підмогою. Треба втікати звідси.

Зненацька інша думка шпигає Маркові мозок. Втікати з Лавріном і стати перед січовими суддями? Чи тільки перед Перехрестом? Впасти на коліна й молити, щоб не віддав його на пагубу, не розказував нікому нічого. Лаврін може й простити його. Адже — звитяжець! Одружиться на Киліяні!.. Спливе хмара, вернуться на хутір.

Він подивився на Лавріна із ненавистю, сірі вогники в його очах розжеврілися до червоного. Лаврін, помітивши ті вогники, сприйняв їх по-іншому. Бо й сам думав про небезпеку.

— Треба поспішати. Турок може вискочити на дорогу й надибати своїх.

Він оглянувся, шукаючи коня. Сірий, в яблуках жеребець — Дорошів — попаски йшов до хутора. Лаврін ступив, щоб підняти повід, жеребець форкнув і побіг, але далі нагнувся до паші. Лаврін погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбіг сажнів на двадцять.

— Косю-косю-косю, — сердився й намагався улестити сірого Лаврін, — на ось, — удав, ніби несе щось у жмені. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пішов попід ліском. Ремінний повід зміїв у траві. Лаврін рвав траву, листя з дерев — жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинці. Врешті вже аж за монастирищем, майже біля хутора, Лаврінові вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сідло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбігу кінь трохи не наскочив на мертвого турка, захропів, схарапудився, й Лаврін ледве вгамував його. В ту мить очі вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув її, але душу обвіяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що біля верби немає нікого. Ні Киліяни, ні Марка, ні коня. Червоні й чорні іскри замерехтіли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сідла. Ще раз обвів очима галявину: під кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кілька кроків від нього в траві лежала шабля. Крізь листяний намет пробився червоний промінь, заграв кривавими одсвітами на блискучій криці клинка.

VI

Султан сидів на коні, дивився, як його вої грабують місто. Сніжно-білий тюрбан одсвічував проти сонця самоцвітами. Хоч ладижинці винесли на шовковій подушці ключі й одчинили обидві брами, наказав брати місто шаблею. Турки й татари ввірвалися у беззбройне місто, розсипалися по вулицях. Обурені такою злою підступністю, деякі міщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних і беззбройних, шаблями робили мітки-значки на спинах (кожен свою), мчали далі. Декотрі козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кіньми в воду татари, хапали їх за чуби, тягли на пісок. У льохи, в яких ховалися жінки та діти, кидали солому, підпалювали; тих, хто рятувався втечею, підтинали стрілами.

Султан на поруйнування міста дав півдня. Завтра ранком воїни Магомета вирушать далі. Й уже потяглися чорні ключі турків з людськими головами в мішках, кидали голови на купу; паша, що сидів на барвистому килимку, платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тільки молодих дівчат, їх, пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, і тут, у прохолодній тіні беріз, султанський євнух зривав одежу, обмацував холодно й діловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси—одбирав: кращих — в Адріанополь, гірших — в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська піна о камінь.

Пошук на сайті: