Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Обжинків село не справляло, біля корчми зібралися тільки хлопці та дівчата. Молодість — то таки молодість, за всіх влад і лихоліть вона минає, і молоде серце чує те спрагло та поспішає взяти, що може. Купили на парубоцькі гроші горілки, купили дві паляниці, в'язку тарані — розстелили в кінці саду під вербами хустку, поклали все це на неї, винесли ослінець для музик і гуляли. Музик — тільки двоє, бас і скрипка, й танцювали дівчата мало, а співали багато. Здебільшого сумовито. Біля садового перелазу розіп'явся на двох кілках Захарко, за жнива він подався ще дужче й кашляв хрипко, натужно, здавалося, в нього в грудях ось-ось щось обірветься. Він дивився на хлопців і дівчат, і не було вже в його очах жадібної цікавості, заздрості та ненависті, а тільки туга й покора перед чимось неминучим, що нависло над ним. Він мовби прощався з світом. Перехрест теж сидів збоку під молоденькою яблунькою, не частувався, хоч парубки й припрошували його. Лаврін не частувався, бо ж не вкладав своєї частки, та й не вельми йому кортіли ті чужі, на які потрапив випадково, веселощі. Хоч, дивлячись на барвисте маєво дівочих хусток і плахт, слухаючи спів, подумав, що втратив щось у житті й тепер його ніколи не вернути. Нині воно — як гроші в чужих руках. До нього підійшла й присіла в траві Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана і дуже мила.

— А ти чого не співаєш? — запитав у неї Лаврін. Хотина подивилася на нього тривожним поглядом зеленавих очей.

— Бо не співаєш ти.

Лаврінові стрепенулося серце, щось у ньому відгукнулося, а щось глухо запротестувало, й він сказав:

— Я вже своє одспівав.

— Так рано? Хто ж це тебе одучив співати? — І майже без всякого зв'язку додала: — А до мене Харитон в'язне.

— Ну... він хлопець хазяйновитий. І багатий.

— А ти знаєш, який він захланний? У старця кусень одніме. А який злий? І як сопе, коли щось не по його. Та я його... Я його бачити не хочу.

І Лаврінові, хоч нічого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серці.

— Так хто ж тебе одучив співати? — направці йшла Хотина, а Лаврін подумав трохи зі скрухою, що це вже друга дівчина йде до нього такими стежками й, мабуть, саме через те, що він — безмаєтний, харпак. І помаліла йому в думці січова слава. І сама Січ мовби потьмарилася, мовби повилася сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.

— У тебе є дівчина? — На цьому запитанні в Хотини затремтів голос, вона опустила очі, а Лаврінові стало її жаль, і він вирішив розповісти їй усе про себе та Киліяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак покласти край отій невизначеності, яка почала залягати поміж ним і цією щирою дівчиною. І він розказав. Хотина страшенно розхвилювалася, навіть витерла сльози, а тоді раптом сказала:

— А, може, їй буде краще з тим твоїм Марком.

Такий несподіваний поворот Хотининої думки спантеличив Лавріна, він довго мовчав, а потім мовив:

— Не знаю, того не знає ніхто. Може, й тобі буде добре з Харитоном, а ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав їй, мушу знайти її. Без того... мені не жити.

Холодний вітрець прошелестів яблуневим садом, і впало з гілки важке яблуко; ні Лаврін, ні Хотина не підняли його. А підняв те яблуко Харитон і вгородив у нього великі, як у коня, міцні зуби. Важкий, мов із свинцю литий, розхитувався на підборах шеврових, із зібганими у складки халявами чобіт, габова свита висіла на його лівому плечі.

— Хотино, ходи до дівчат, — наказав він. — Мені треба погомоніти з цим... гм, мандрівником.

Хотина хвилину вагалася, а тоді в її очах змайнули зеленаві вогники й вона підвелася. Підвівся й Лаврін.

— Слухай, дяче, мандрував би ти звідси далі.

Харитон був вовкодухий і дивився в землю; не знаючи, чим дошкулити, назвав Лавріна дяком.

— Ось одроблю й поїду, — спокійно відказав Перехрест.

— Я заплачу за тебе.

— Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити.

— Але я можу їх трохи пом'яти, й вони, злидню, стануть непригодні до діла.

Лаврін почав дратуватись, але стримував себе.

— Послухай, парубче, — примирливо мовив він. — Не затівай сварки. Ні мені, ні тобі вона не потрібна. Дороги я тобі переходити не збираюся. Втямив? Ось добуду строку й поїду.

Така поступливість ще дужче розколихала Харитона. Він зірвав з голови шапку і вдарив нею об землю.

— А я хочу, щоб ти виїхав сьогодні.

— А я хочу стати турецьким султаном, — влад йому відказав Лаврін.

Парубки та дівчата перестали співати, наблизилися до них, але не розбороняли. Стояли півколом, перешіптувалися. Харитон хоч і бурмило, але свій, а це — зайда, богові видніше, на чиєму боці правда. Не стала поміж ними й Хотина. Либонь, думала щось своє, на щось сподівалася від цієї бійки. Лаврін думав, що Харитон шкилюватиме далі, зачіпатиме тільки словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо. Удар кинув Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за її стовбурець, упав би. В очах потемніло — від болю і гніву, з вуха потекла сукровиця. Одначе думка працювала, від другого удару Лаврін ухилився — знадобився запорозький вишкіл, адже січовики вправлялися й на шаблях, і навкулачки. Не маючи іншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але теж встояв на ногах, його широке, з важкою щелепою обличчя збуряковіло, в очах завирувала каламуть, і він сліпо кинувся на Перехреста. Лаврін перехопив його руку, рвонув на себе й відпустив. Харитон зарився носом у траву. Одначе враз підхопився й знову пішов на Лавріна. І знову Лаврін ухилився, вхопив супротивника попідруки й кинув об землю. Харитон застогнав, хотів підвестися, й Лаврін рішуче ступив до нього.

— Посидь. Бо за третім разом... За третім разом не встанеш.

Харитон повірив. Сидів на траві, понуро дивився в землю. Лаврін хотів виїхати з Татусів наступного дня, але саме того дня, надвечір, помер Захарко. Тихо відійшов на печі, його знайшли вже захололим. Захаркова смерть не привела ні матір, ні сестру, ні тітку до великого розпачу, всі знали, що він не жилець на цьому світі, і все ж нове нещастя вкинуло родину Тоцьких в осмуту. Лаврін розумів, що не може покинути їх в такий час. Тим самим возом, яким цього дня возив сіно, відвіз він Захарка на цвинтар, піп одспівав хлопця на леваді. А ще через день почався дощ, який перейшов у зливу. Буря поламала крила у вітряка за селом, потрощила кілька дерев над дорогою, розчахнула стару грушу в саду у Тоцьких і зірвала стріху шопи в кінці двору. В горобину ніч, коли блискавиці снували між небом і землею, неначе горючі татарські стріли, коли небо тріщало, а здавалося, що то тріщить старий, різьблений сволок у корчмі, Тоцькі світили страсну свічку й всі троє стояли навколішках перед образом святого Миколи, молили його, аби загнуздав стихію, аби забрав блискавиці і грім. Микола на них не дивився, творив своє, і тоді всі троє звернули погляди на Лавріна, який сидів на лаві й іноді осіняв себе неквапливим хрестом. Його погляд заспокоював жіноцтво дужче, ніж погляд святого, і слова його теж були заспокійливі, розважливі.

В розкритій шопі замокло збіжжя — пшениця і ячмінь, довелося виносити та сушити снопи. Лаврін не міг поїхати, не скінчивши цієї роботи.

Снопи сушилися на тину, і на призьбі, й просто посеред двору, Лаврін за ними наглядав, Улита і Христя поралися в городі, Хотина місила діжу — Лаврін бачив її через прочинені двері. Діжа стояла на ослоні, ходила ходуном, маленькі дівочі кулачки мелькали швидко-швидко.

— Лавріне, потримай діжу, — покликала вона його. Перехрест присів на долівці, обома руками вхопив біля середнього обруча важку кленову діжу. Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому дурманив запах тіста й запах вимитих у любистку кіс, одне руденьке пасемце вибилося з них і лоскотнуло йому щоку. Хотина шпарко дихала, її груди високо здіймалися, і Лаврін відвів затуманені очі. І в ту мить у його голові майнуло щось таке — знадливе, житейське, аж він стенувся і, мовби сперечаючись з кимось, покрутив головою: «Ні, ні».

— Що таке? — запитала Хотина і дивилася на нього такими лагідними очима, аж йому затремтіло в серці.

Він зрозумів: Хотина ще на щось сподівається, намагається затримати його. І щось у ньому піддається їй.

Надвечір того самого дня на заїжджий двір завітало троє: двоє козаків і ще один чоловік, татарин чи турок, а може, волох, з червоним, ніби обвареним окропом, обличчям, з вузькими очицями, лисою, перекресленою шрамом головою. Хто він такий, вгадати було важко, чимало всілякого непевного люду ліпилося нині біля правобережного гетьмана, чимало тинялося його й по дорогах, здебільшого вони не об'являлися ні іменнями, ні званнями, й запитувати про те їх ніхто не наважувався. Червонощокий чоловік був ще молодий, років тридцяти, обоє козаки — старші і теж якісь, неначе приїхали з ночі, темні й похмурі, і слухалися червонолицього.

Вони приїхали у куцому, засланому кінською шкурою візку, наказали Лаврінові засипати коням вівса, а собі попросили горілки та чогось переїсти. Коли Лаврін, перечекавши, доки приїжджі потамують голод, зайшов до шинкової хати (він не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Киліяну та Марка), козаки доїдали свинячий холодець з миски, а червонолиций смоктав хвіст оселедця. Він кинув недогризок просто під ноги й налив із зеленої карафи у кухоль пива, але не пив, а тільки мочив губи, а сам скоса позирав на Хотину, яка поралася біля печі.

— Так з чим будуть пироги? — запитав і підморгнув одному з козаків.

Не сподобалося Лаврінові те підморгування, а ще дужче не сподобалися слова, мовлені по тому, як Хотина відказала, що пироги будуть з вишнями і порічками:

— А що, хлопці, залишимося на пироги.

Лаврін знав, що прибульці кудись квапилися, вони навіть не дали йому завести під повітку коней, мали намір дати їм тільки перепочити, а тепер ось міняють своє рішення. Чому? Сонце ще стоїть високо, могли б проїхати верст двадцять. Ох, беззахисний нині у цьому краї люд, і надто багато вештається пройдисвітів. Укоїть щось, а тоді тікає в іншу сторону, під руку іншого гетьмана. А коли його сила, то и зовсім не втікає. І є серед тих лиходумців такі... Є, Лаврін чував про них... Вони — найстрашніші. Торгують живим товаром, християнською кров'ю. Хапають дівчат, дітей, якийсь час переховують у шелюгах, у ямах, а тоді продають турчинові. Справа вигідна, хоч можна через неї і повиснути на гілляці.

Лаврін розмірковував про все це, сидячи під рундучком комірки під вінками цибулі і пучками маку, пов'язаного барвистими валовими нитками. Головки маку були схожі на відтяті людські голови. Майнула думка: що йому до того, до всіх цих людей, їхніх намірів, їхніх клопотів, у нього вистачає свого лиха, своїх клопотів, але він рубонув її, наче коршака, що завис над подвір'ям з курчатами. Довго вагався: чи казати про свої здогади Улиті та Хотині, й таки вирішив Улиті не казати нічого — може, подумав, прихимерилося йому все це, й виставить себе на посміх, а натякнув лише Хотині, запитав у неї:

— Засуви у твоєму ванькирчику міцні?

Він знав: коли у корчмі мало приїжджих, Хотина спить у покої для багатших гостей поруч з великою кімнатою, де сплять всі інші постояльці. Нині постояльців було лише троє.

Хотина трохи спантеличилася, але відказала жартівливо:

— Для доброго козака — засуви не завада.

— Коли б то йшлося про козаків, — пробурмотів Лаврін. — Замикайся добре. А ліпше лягай з матір'ю.

Хотина мить подумала, а потім усміхнулася й знизала плечима:

— Ну й козаки тепер пішли. Самі відсилають дівчат до матерів. Лягаючи спати, Лаврін поклав біля себе два пістолі й ножа. Пістолі перевірив, підсипав свіжого пороху. Двері комірчини зачинив не зовсім, залишив щілину. Лежав на сіні, слухав, як засинає село. Десь ліниво перебріхувалися собаки, десь не знати чого кукурікнув півень, у стрісі комірчини вовтузилися горобці. Щось їм заважало спати. У верхньому кутку щілини миготіла зеленава зірка, здавалося, то шипить на ковадлі й порскає окалиною розжарений вухналь. Лаврін виглянув у двері — і в корчмі, й на подвір'ї було тихо. Над хатою червонів місяць, він був на ущербі й скидався на паляницю з відтятим окрайцем. І ще кілька разів виглядав з комірчини Лаврін, а тоді задумався — знову ж таки про все тутешнє: про жнива, про Хотину, про Захарка — та й незчувся, як задрімав.

Прокинувся не знати від чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким і гострим. Розчумався й зрозумів, що його вколола не гостра спиця, а голос. Тонкий голос — скрик. Він повторився, і Лаврін намацав у темряві ножа та пістолі. Ножа заткнув за пояс, пістолі взяв у руки. Обережно прочинив двері й сторопів. Посеред двору стояв запряжений паровицею віз. Як же він, Лаврін, міцно спав. Місяць вже сховався за верби, але зорі густо всипали небо, їхнього світла вистачало, аби побачити постать, яка припала до гнуздечки, а також прочинені двері кімнати для проїжджих. Гаятися було годі. Ступаючи босими ногами по холодному споришу, Лаврін нечутно підкрався до постаті, яка тримала коні, притулив до спини пістоля й сказав:

— Не ворушися. Ворухнешся — вб'ю. Пусти гнуздечки і йди до комори.

Якусь мить тривала тиша, далі дзвенькнули кільця на гнуздечках, той опустив руки.

— Йди!

Пошук на сайті: