Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5740
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6354
Цівкою пістоля чув крізь жупан, як тремтить зловороже тіло. Пістолем він запхав козака до комори й засунув у прибой залізну притику. По тому швидко пішов до корчми. Звідти долітали глухі удари, скрип і скрики. Лаврін знав — ні Хотина, ні її скрики не годні вирватись з ванькирчика. Вікна там, як і в інших кімнатах, міцні, дубові. Лиховісники ламали двері або намагалися скинути їх із завіс. Лаврін ступив у чорний отвір дверей. В цей час знову почувся іржавий скрип, далі — короткий передих, сопіння і лайка крізь стиснуті зуби, й знову скрип, і Хотинин лемент за дверима.

— Зрушилися, — мовив запалений задухою голос. — Підваж ще раз.

В кімнаті смерділо прокислим пивом і потом, у вікно сліпо билася потривожена муха-дзизуха.

Лаврін став так, щоб на нього не падало світло з вікна, і голосно мовив:

— Стій на місці!

Біля дверей вуркнуло — вуркнув з несподіванки котрийсь із нападників, відтак упала глуха, сповнена смертельної загрози тиша.

— Йдіть пріч. Інакше — стрілятиму, — гукнув Лаврін і переступив крок праворуч. Гаряче повітря колихнулося біля самих його грудей. Сокира ввігналася в стіну. Лаврін уже призвичаївся до темряви і стрельнув у одну з тіней, цілився трохи вниз. Почувся скрик, стогін і лайка, якесь шамрання, якесь вовтузіння і знову скрик, схожий на вовче виття. Лаврін присів у запіллі.

— Вдруге влучу в голову, — пообіцяв він. — Не промахнуся. Загупотіли кроки, один з нападників кинувся у двір. За ним, стогнучи, лаючись і погрожуючи, потягся другий. Лаврін пішов одразу за ним, аби не дати лиходіям приготуватися до відсічі.

— Негайно виїжджайте з двору, — не давав їм опам'ятатися. — Інакше постріляю.

Одна постать вже чорніла на возі, друга, зі стогоном і хрипом, дряпалася на віз, то був червонолиций. Лаврін влучив йому в ногу.

— Ти, собако, запам'ятаєш нас... — погрожував він. — Повішу за ноги. Втоплю в багні... Степане, де ти?

— їдьте, їдьте, — наказав Лаврін. — Степан дожене вас за селом.

Огріті ремінними віжками, коні захропли, віз заторохтів, рушив з місця. У воротях він зачепився — пролунав пронизливий зойк, очевидно, пораненому черконуло ногу. Лаврін побачив тільки, як дві кінські голови майнули поза високим тином. Затим випустив Степана й пішов зачиняти ворота, які лиходії прочинили заздалегідь. До самого ранку побивалися Улита та Христя й тремтіла, неначе в пропасниці, Хотина. Лаврін заспокоював їх усіх як міг. На світанку Хотина таки заснула, а Лаврін почав збиратися в дорогу. Він і так загаявся, та й не випадало йому залишатися далі в цьому місці. Це розумів не тільки він, а й Улита та Христя, хоч остання й сказала:

— Ідеш! А як же ми тепер?

— Найміть на якийсь час козаків. Є такі в містечку. Звичайно, вони ледачкуваті, але для сторожі згодяться.

— Я сьогодні ж заручу Хотину з Харитоном, — по-іншому вирішила Улита.

«От для кого я вирятував Хотину», — скрушно і навіть з болем подумав Лаврін, але іншої ради скласти не міг. Він вивів коня, кріпенько його осідлав, поправив ронди. Улита щедро спорядила його в дорогу: поклала дві великі паляниці, два шматки сала, піввінка цибулі. Жінки провели його за ворота, благословили. Лаврін оглянувся вже в полі: біля воріт чорніли дві постаті, схожі на дві чорні галки. Одна з них махнула на прощання кінцем чорної хустки.

II

У кінці місяця серпня, коли листя на чорнокленах прибрало кольору темної вишні, а степ пожовтів і задзвенів сухими бур'янами і вже давно одцвівся татарський шабельник — важкі бубки задиміли білим пушком, козакам Тавинської залоги прийшла заміна. Вони радо збиралися в дорогу — важка, небезпечна й пісна служба на степових чатах гірша, ніж на водяних караулах, не власною волею йдуть на неї козаки, й здебільшого вертається їх менше, ніж прибуває. А часом лягає трупом і вся залога — коли татари підчаляться зненацька або нападуть у великій силі. В маленькій, схожій на зимівник, залозі протриматися довго козакам рідко коли вдається. Щоправда, й татари не часто б'ють на залоги, — вельми невигідний то промисел, — у залозі і вал, і частокіл, ще й добряча башта, за одного козака лягає кілька, а то й кільканадцятеро татар. Заживку з них ніякого, в полон же козаки не здаються. Частіше дозорці гинули в степу, на курганах і біля фігур, захоплені зненацька.

Цього разу з шістдесяти восьми козаків, що приїхали сюди, в степу лишилося навіки сімнадцять. Решта верталася на Січ. Разом з ними від'їжджав і Сироватка. Все нужденне майно прикопав над Волошкою, кугу забив, човна затопив у березі. Забрав свого коня на залозі, світло-бурого Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не на Запорожжя. Од козаків, що приїхали на заміну, дізнався, що Лавріна на Січі немає, — поїхав з партією, яка пішла під Ладижин, і не вернувся. Козаки оповіли про тяжкі утарчки під Ладижином, страшну налогу турчина, гибіль та полон його захисників. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той ще од когось, здається, од козака Кайдана, нібито Лаврін з того пекла вирвався. Але чого не приїхав у Січ, козак сказати не міг. Мокій весь вечір просидів у самотині в степу під валом форпосту, а тоді вирішив податися в розшуки Лавріна. Й хоч як його розраювали запорожці, не здався. Сироватка вже коли щось вимірковував, од того не одступався й замірів своїх не міняв.

Шлях йому випав довгий і важкий. Поминувши Дике Поле, їхав розруйнованим краєм, сплюндрованим турками й татарами, біда чигала на нього звідусюди, й тільки Мокієва сторожкість, звичка ходити по краю небезпеки, вміння заховатися, а ще, може, нужденність рятували його од татарського аркана та розбійницького ножа. Прошбишацьких ватаг по лісах та яругах на той час блукало не менше, ніж татарських. Сироватку вжахнув поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобід та сіл. Біліли на згарищах димарі, чорніли пожухлі сади, сивий попіл замітав подвір'я, застеляв колись веселі вигони, дороги. Сироватці здавалося, що й на його душі осівся той попі». Ще більша туга огортала козака від того, що не міг одшукати бодай найменшого Лаврінового сліду. Жодної чутки, жодної звістки. Та й те ще: людей йому стрічалося мало — ховалися по лісах та глинищах, вони здебільшого самі розшукували своїх братів, сестер, батьків та дружин. Тільки й дознав, що всіх, кого турки та татари тут запопали, гнали на Стіну, а вже там розшеретовували: кого в Стамбул, кого в Бахчисарай, кого на галери.

Сироватка добувся до Стіни — неподалік од старовинного містечка Сороки, що по той бік Дністра, звідки турчин розпочинав свої походи в українські та ляські землі. Сироватчин кінь підбився, погубив підкови, розбив копита, а сам Сироватка стомився тілом і духом. Одяг його пошарпався й геть розпалися чоботи. На лівому тріснув задник і відпав закаблук, а на правому — вся підошва, на нозі теліпався тільки ошматок низької халявки та того, що колись було передком. Сімнадцять літ проносив чоботи козак, латка лягала на латку, а поверх тих — ще латка з шевра, хрому, юхти, так що вже цілий табун товару слугував його ногам. Мокій би й зараз сам полагодив чоботи, але не мав чим — усе прикопав у ямі над Волошкою. Їхати далі було нікуди, Сироватка напитав у посаді біля Стіни шевця і впросився до нього на два тижні. За ремонт чобіт (брався полагодити їх сам), сякий-такий харч та корм для Савура мав скосити нежар у долинці, змолотити півтори копи жита й допомагати по чоботарству. Мокій сподівався тим часом поїздити по ближніх селах та розпитати про Лавріна. Якщо не погинув, десь же він має бути. Бо чого прибився в Ладижин, коли його туди не посилали? Кайдан розповідав, що Лаврін увесь час кудись поривався.

Стіна і вся волость поплюндровані менше, ніж сусідні. Вони перебували під владою Дорошенка, той тримався спілки з турчином, і місто приступом не брали. Правда, турчин трохи поруйнував його минулого літа, коли плюндрував Кам'янець; розгніваний відважною обороною, наказав вимостити вулиці Кам'янця іконами та хоругвами й проїхав по них конем до церкви. По тому наказав брати приступом Стіну, яка ще раніше здалася на його милість.

Хата шевця Омеляна Шкути, сумирного клишоногого чоловічка в порваному єврейському лейбику, з довгими-предовгими рукавами та підіткнутими під мотузяний пасок полами, стояла на самому кінці посаду — друга од краю, при битій дорозі. Сироватка просився до нього ще й тому, щоб бачити проїжджий люд: од дороги її оступав тільки низенький, трухлявий тинок. Видно було з-за тину, видно було й через тин. Господарство в шевця — нужденне, як і сам швець. Стара хата з перекошеними віконницями, повітка, плетений лісяний хлів — увесь Шкутин статок. Під повіткою — віз, коня забрали татари. У хліві — телиця й дві курки. Телиця — надія всієї родини. А родина величенька: стара мати, жінка, четверо дітей, найстаршій дівчинці — дванадцять років. Вони ховали рябу телицю за просяною соломою й вельми потерпали, аби її не забрали татари. Щоправда, їхній гетьман — ханів приятель — обіцяв усім мирне й негибільне життя, одначе вельми ненадійною була та обіцянка. Міський уряд, до якого зверталися зі скаргами на татар стінчани та околишні селяни, тримався їхньої сторони, проте нічим не міг зарадити. Старости тільки вдавали, що розшукують кривднbків. Не завжди допомагали навіть турецькі охоронні ярлики. Отож швець та його жінка (як і всі інші люди) покладалися на свій сховок, а не на стоптане копитами татарських коней право.

Мокій допомагав шевцеві, а також навідувався в Стіну, тинявся по базару, розшукував тих, хто обороняв Ладижин і хто його оступав, найпаче — запорожців. Але їх у цьому краї не стрічалося. А тим часом приглядався до міських порядків, до ворожого війська — знадобиться, коли повернеться на Січ. Проїжджають татари. Гордовиті, поважні — адже під копитами їхніх коней чужа скорена земля. Чимось не схожі на татар — коні високі, й на декому українські кожухи. Несамохіть стискається серце, щось напружується в грудях. Проходять яничари — веселі, напідпитку. Горланять пісень, обіймаються за плечі, наче українські парубки. Може, серед них є й українці... Себто немає. Це вже не серби, не болгари, не поляки, не росіяни, не українці, не молдавани, а турки. Всі разом — турки. Хоч і не зовсім турки. Але їм вселили в серце Туреччину. Людина з чужою батьківщиною в серці — це вже не людина. Нехай якою вона не буде грізною. Так само, як і людина, котра підкорила собі іншу людину. То — потороча, злодій, вона гадає, що залишається сама собою, а насправді розчиняється в інших, завойованих, обікрадених нею, людях. Ще пильніше приглядався Сироватка до свого люду. Сам худий і нужденний, дивувався змінам, які бачив у них. Неначе це були зовсім інші люди. Ті й не ті. Куди поділися горда постава, сміливий блиск очей, веселий сміх. Кудись ішли, щось робили. Те ж саме, що й раніше. Он з млина їде дядько, на возі рівненько, гузир до гузиря, складені мішки, на мішках махає рученятами дівчинка, позаду спирається на ключицю молодиця. Везуть мливо. Всі вони... везуть своє-чуже мливо. Все ніби так, як і колись, але й не так. Так, бо ж таки не підданці, а союзники. В грамотах написано: рівні, збратані гетьманом та султаном в одну сім'ю. Мають рівні права, можуть займати високі уряди. Полковник полковнику пише по-нашому листи і реляції, а вище — тільки по-турецьки. Не зрозуміють! Того, що написано, і тих, що написали. І до татар треба писати по-турецьки. У школах ті самі дяки навчають тих самих наук. Але мусять казати дітям, що вони завдячують турецькому султанові. Отож всі роблять те, що хочуть... тільки на турецький кшталт. Лише банкетують по-своєму. П'ють оковиту, п'ють меди, які гірчать, п'ють ромелійські вина. Першу чарку — за славну Туреччину, а вже по тому можна випити й за щось інше, своє. І навіть упитися. А чого ж, це добре, коли якийсь козак уп'ється. Може щось виляпати. Тих, які п'ють, не страшно. Страшно тих, які сидять по кутках і думають своє. Ти їм кілок на голові теши, а вони думають. Можуть до чогось додуматися. Хоча б до сорому, до того, ким були і ким стали. Пригадують дідівську славу, дідівську гордість, пригадають, чиї вони діти і внуки. Стережіться тих, які думають! І стережуться. Переодягнені вивідники так і шастають по місту. Отака вона — Стіна. Це вже не Стіна, а дірка в Стіні. Дірка в серці люду християнського, українського, через яку пливуть чужі накази, чужі вісті, чужі звичаї, чужі війська. Хотів Дорошенко скористатися міжусобицями трьох держав, скупити всі землі, хотів вигородити людові обору, .а вигородив тюрму. І тепер карається, бушує у власних покоях, а за покоями — зась. А був же валечний муж, ще й онук давнього гетьмана, Михайла Дорошенка. Той теж шукав викруту і дружби, але вже з іншим паном — польським королем. І допинався з шляхтичами рівних прав, і таки доп'яв, але тільки собі, а посполиті як орали панам землю до нього, так само орали її й при ньому. Петро Дорофійович не зважив на лихий досвід діда. І он у що перекинулася його спілка з невірними — подану знизу вгору руку приймають, але того, хто її простер, поруч із собою не садовлять. Бо поганин, то таки поганин. Він міркує, що стоїть вище за всіх інших людей. Навіть татари з улусів вважають себе благороднішими од гяурів-християн. А може, шепоче собі Сироватка, біда біду якось перебуде.

Цього року осінь забарилася, літнє тепло трималося довго, а потім пішов дощ, і в один день світ перемінився, стало холодно, сади, ліси осмутніли, і осмутніла вся земля, а з нею і людська душа.

За півтора тижня Сироватка не тільки викосив долину, зцяпав на точку, просто неба, жито, а й виплів новий тинок, переставив ворота та насукав Шкуті дратви до кінця року. А тоді сів за свої чоботи.

Він устиг полагодити тільки правий, бо зі Стіни прийшло двоє понурих городових козаків з одноруким сердитим хорунжим і повели його з собою. Вони не казали, за віщо зацуркували Мокія («Там довідаєшся, — похмуро кинув хорунжий, поправляючи правицею перев'язь до шаблі), а він не поривався із розпитами — для чого наперед знати те, чого, може, краще не знати зовсім. Вирішив за ліпше поцікавитися, як хорунжий дістає з наділків однією рукою шаблю, але той так бликнув на Мокія водянисто-синіми очима, що йому заціпило. У фортеці козаки запитали хорунжого, куди подіти цього миршавого цапа, вкинути до гурту чи одвести в графські покої, і хорунжий наказав замкнути Сироватку в Графській вежі.

Пошук на сайті: