Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5717
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6343
«Любов — це казка, — думав, пробираючись стежкою, пробитою в глибокому снігу. — Це вигадка, де одне мають за інше. І рідко буває, коли дві казки збігаються в одну. Але й тоді вона обов'язково кінчається. Тут — тільки одна казка. Це й добре. Одна казка... а мені — бубликів в'язка». І засміявся хижо, обтупуючи біля порога міцні, великі ялові чоботи. На карякуватому, білому од інею в'язі біля хати вовтузилися горобці. З гілок сипався срібний пилок.

 

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

 

Обсипане зоряним світлом, припорошене снігами, спало село. Високий вал довкола нього здавався сніговим заметом, на частоколі виступив іній, цукристо блищав у місячнім сяйві. Тьмяно зблискували проти місяця незаплющеними очима маленьких віконець хати (так сплять немовлята!), порозправляли натруджені попереки колодязні журавлі, навіть пси притомилися сторожувати ніч й позасинали в своїх видовбаних у гної будах.

Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь спали цимбали, спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим за вечір боком, дрімав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка, прозора, а якась в'язка, ніби придушена згори. Може, що в повітрі стояла імла, й кружляли поодинокі сніжинки, й зорі в кущів'ї хмар тремтіли на хуртовину, а може, що десь неподалік у степу причаїлась біда.

І враз її брийонуло тонким, гострим вістрям і краяло далі, вістря повзло вгору і вгору, аж поки не вломилося десь у зоряній імлі. Той звук входив просто в кров, минаючи вуха. Собаки ціпеніли в будах, не одважуючись подати голосу.

Вовчиця сиділа на горбі, тягла морду до зір, в її розтулену пащу залітали сніжинки, танули на червоному язиці. Й тоді завила вся зграя, закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий сніг. Вовкам було голодно. Й вони були злі на місяць, на село, на людей.

Та враз велетенський, з коротким, ніби роздвоєним лівим вухом вовк, що саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'ї шкірою, тихо загарчав. Тоді примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру морду в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, із рваним вухом вовк тихо вискнув і, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула за ним.

Лаврін Перехрест ішов засніженим степом. Вітер все дужчав і дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах — вуса йому вкрилися інеєм, блищали проти зір. Мороз хапав за душу. Лаврін одвертав од вітру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальці, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи поруділи од води і снігу, й носки в них позадиралися. В голові пульсувала одна думка — дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами. Здох у дорозі кінь. З'їв увесь запас харчів, що їх виміняв за зняті з коня ронди, і торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився, борсався в снігах, ледве волік ноги. Одначе до села, здається, вже недалеко.

Степи тут такі безкраї і пустельні, що душа мимоволі маліє до конопляного зерняти. Лячні вони, над снігами лежить безгоміння, все тут спить, і кров починає текти в жилах повільніше, влад із зимовим сном степів.

Думки теж позамерзали, жила тільки одна, немов останній потічок у скованому кригою джерельці: йти, дійти до села, бо інакше кінець. Навіть та, найбільша, єдина, якою жив, думка вперше потонула на дні його серця. Тепер Лаврін не зовсім ясно бачив Киліяну, отой манливий образ над Сухою Тьмою втратив тілесні риси, козак -уже не почував тих гарячих доторків, які обпікали його раніше, тепер перед ним тремтів неясний силует, схожий на силует божої матері на старій іконі. Така ікона висіла в церкві на Січі.

Він побачив зненацька сині тіні й одразу зрозумів, що то таке. Про те, що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз і навіть готувався до відсічі. Проте зараз втома зморила й думку, й насторогу. Вони дрімали, приспані морозом. Рушниця висіла за плечима, пістоль лишився один — за поясом під кожухом, другий загубив, сам не відав де. Втома приборкала всі думки, всі чуття, через те й побачив вовків, коли вони вже перетяли дорогу вдруге, зовсім близько од нього. Зграя викруглила півколо й повернула на дорогу. Вона була величенька, звірів п'ятнадцять-двадцять. Вовки посідали на дорозі й, здавалося, чекали на нього — зовсім як степові вівчарки на господаря, коли він іде до них. Кілька, — мабуть, переярки, — крутилися позаду, тупцювали, підскакували, одбігали назад і знову верталися до зграї.

Лавріна обсипало жаром, він уже не почував холоду, втоми. Щось рвонулося в ньому до втечі, але погасив цей порух. Одразу ж подумав про те, що зачіпати тічку вельми небезпечно, ліпше прогнати її якось або обійти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби бавиться з пішаницею, а потім відстане біля села.

Так чи так, але що робити? Хоч і уповільнив крок, ішов уперед, просто на зграю, а та не відступала. По спині, по крутій ямці повз до потилиці тремкий холодок. Вже видно ощирені морди, чути погрозливе, схоже на похрипи, гарчання. Ні, зграя втікати не збиралася. Лаврін зупинився й скинув з плеча рушницю. Помітив, як зграєю пройшла ламка хвиля, кілька вовків відскочило, кілька одповзло назад. На притрушеній снігом дорозі лишилося двоє звірів: великий, вже готовий до стрибка вовк і другий — довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снігу. Лаврін здогадався, що то — вовчиця.

Спочатку вирішив стріляти в неї, проте швидко змінив думку: а що, коли зграя кинеться на нього? Адже чував не раз: чіпати вовчицю не можна. Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розігнати зграю? Скупчаться знову, підуть назирці. Стрельне ще... Лаврін направив дуло вище вовків і, чомусь завмираючи в передчутті пострілу, натиснув пальцем на собачку. Курок сухо клацнув, і від того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на задніх лапах, як схарапуджений кінь. Лаврінові похололо в грудях. Уже поспішаючи, засунув руку під кожух, намацав на перев'язі ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з вовків, він мовби тримав їх на відстані напруженим поглядом, а сам вийняв зубаМИ затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в одній руці порохівницю, другою підніс над головою рушницю, пружно натиснув курок. Й знову тишу проклюнув металевий клац. Й від тоги, що чекав пострілу — грому, сплеску вогню, тиша здалася смертельно холодною. Він відчув на горлі її похлип. Випустив порохівницю, перехопив рушницю обома руками, ще кілька разів, звів і спустив курок. Й тоді зрозумів — порох відсирів. За останню надію хапався, як потопаючий за перетрухлий мотуз. Тихо вийняв з-за пояса пістоль, тихо спрямував дуло в зграю, коротко натиснув вказівним пальцем на отеплений кожухом метал. І так само не почув нічого. Либонь, од напруження, з яким чекав пострілу, клац не пробився до свідомості. Натиснув ще раз і безвільно опустив руки. Порох і тут відволожів.

Вовки спостерігали за людиною, не наближаючись і не відступаючи. Здавалося, їх зацікавили її рухи, помахи. Стихло навіть хиже гарчання. Тільки очі світилися проти зір, та то тут, то там коротко поблискували ікла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврінові мозок, він вихопив шаблю. Взяв її не в праву руку, а в ліву — вовки ще не нападали, а руки починали клякнути. Швидко оглянувся й пішов назад. Спочатку наперед спиною, а що зграя не насідала, повернувся, тільки тримав її в оці.

Він ішов до верб, що чорніли за півтори сотні сажнів. Дорога стара, й верби старі, поламані вітрами, попалені грозами — дупло на дуплі, зате на ті корчі неважко видряпатися. Чи хоч стати спиною в дупло й відбиватися.

Вовки якусь мить лишалися на місці — з тічки вирвалося двоє чи троє, понюхали розсипаний порох, рушницю, відскочили з гарчанням, потім найбільший з них стрибнув праворуч і побіг. Ще мить зграя вирувала між вовком і вовчицею, далі помчала за ним. Вовки бігли сажнів за п'ятдесят від Лавріна, викружляли півколо й опинилися попереду біля крайньої верби чи того, що лишилося од неї після останньої пожежі — обгорілого пнища в два людських зрости.

Й знову посідали та полягали на дорозі.

Лаврін зрозумів: піде він назад, вони обкружляють знову й звужуватимуть коло, поки не кинуться на нього. Або сам, зморений і закляклий, упаде на дорогу. Вони почувають: він — їхня здобич і вже не втече. Холодні мурахи побігли Лаврінові по спині, вище, вище, по шиї, вже ворушилися на голові, й чуб спинався корчами. Але це були не тільки мурахи страху, а й злості, відчаю останньої боротьби. Він ішов просто на вовків. Ступав коротко, спершу виставляв ліву ногу, приставляв праву, вихрив шаблею сніг перед вовчими пащеками, й звірі поволі відступали, підібгавши хвости. Їхні очі горіли люттю й страхом — перед людиною, її відвагою, натиском.

Так він добився до вербового пнища, на яке не міг вилізти і яке ледве прикривало ззаду, й стратив запал та сили, й бачив, що вовки не відступлять далі. Роз'ятрені, вони гарчали, й вили, й стрибали, й спиналися на задні лапи, в ярості покусували один одного, і тільки гаряче лезо шаблі втримувало їх од останнього стрибка. Попереду всіх повз на череві вовчий ватаг, величезний звір з густою шерстю на шиї, із розірваним вухом. Він свердлив Лавріна прямим звіриним поглядом, їв його, живого, очима.

Козак відчув це усім єством, і лють потекла йому в грудях, він відчув у руці таку силу, такий запал, що вже не стримався, ступнув уперед, нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя відринула, завила, збилася докупи, затим розсипалася і знову збилася, закружляла й заклубочила. А на снігу лишилася велика чорна лапа й кривава стрічка аж до вовчого клубка.

Лавріну стало так тужно й немічно, що аж затемріло в очах. Зрозумів, що за хвилю буде розірваний на шмаття. Та нараз у ту темряву, у вже ніби небуття, щось вдарило, сяйнуло, спалахнула думка. У нього на грудях манюсінький вузлик з порохом. Кожен козак чи чумак, що йде в степи, зав'язує собі такий вузлик. На той припадок, коли не зможе розвести вогню. Либонь, через те, що цей порох для вогнища, а не для стрільби, й не згадав про нього одразу. «Тільки б встигнути», — майнуло в голові. Він обірвав на шиї шворку, зубами розірвав вузлик. Вийняв пістоля, звів курок, але в цю мить вузлик випав на сніг. Перехрест нахилився й, вже бачачи, як од зграї відокремилася довга сіра тінь, вхопив пучку висушеного тілом пороху, сипонув на полицю. Йому перед очима спалахнув вогонь, а вовк перекинувся через голову й розпластався на снігу. Зграя сипонула врозтіч. На тому місці, де вона вирувала, лишилася кривава пляма й вибитий до чорноти сніг.

Лаврін затис у жмені вузлик з порохом, підібрав рушницю й пішов до села. Вовки більше не облягали його. Ще він бачив, як тічка збігалася до верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.

Він добився до села, високі дубові ворота під баштою були не замкнені, й не було сторожа, додибав до першої хати, довго грюкав У важкі дубові ворота — подвір'я .там обнесене парканом, схоже на фортецю, — йому ніхто не відчинив, він побрів до інших воріт, а потім ще далі, думав, що вже впаде й замерзне на вулиці, аж таки в якійсь хаті відгукнулися і впустили. Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа біля воріт («нема там ніякої сторожі»), сказали, що на кгвалт їх піднімають пострілами, розпитували, хто віні і звідки, Лаврін щось одказував, а що вже сидів на витягненім із підпіччя й розперезанім житнім кулі, повалився на солому й заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили киреєю.

ІІ

Пробудився од неголосного гупання. В хаті ще стояла темрява, сірувато-сива, зимова, одсвічена снігами, в ній ворушилися постаті. Двоє козаків взувалися біля полу, встеляли в чоботи, що позсихалися за ніч, устілки, притупували, знову перевзувалися — на цілий день, потім постягали з жердки кожухи, повдягалися, посунули з хати. Мабуть, пішли порати худобу. А на полу ще хтось спав і на печі також — чулося сопіння й тихе шемрання. Під піччю сокоріли кури — пообморожували лапи та гребені, і господарі забрали їх до хати.

Лаврін знову склепив повіки. Одначе заснути не міг. Крутило ноги, щеміли пальці на лівій руці — мабуть, приморозив, і все тіло було сповнене якоїсь ламкої млості, налите холодом, втомою, аж боявся, що зовсім занедужає, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу ніч уже без того моторошного страху, що обнімав його біля села, згадував інші дні і ночі, які перебрів, мов чорні ріки, й жахався. Дослухався до свого тіла, наче до поламаної скрипки. Сили й надії було на денці. Скільки пройшов доріг, скільки поминув сіл, розпитуючи всіх «про татаркуватого козака та чорняву дівчину на сірому коні» — хлопець, мовляв, дуже схожий на татарина, а в дівчини над лівою бровою родима цяточка, — що та путь не вкладалася в його пам'яті. Спочатку був напав на слід — в якомсь селі під Уманню їх таки бачили. Це було до нашестя турків і татар на Умань, а далі в тім краї чорна буря перемішала все од верху до низу, замела всі сліди. Там уже ніхто нічого не пам'ятав, окрім власного горя. Лаврін сам кільканадцять разів був на краю загибелі, адже блукав поміж татарських грабіжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким конем. В одній втечі загнав коня, довелося кинути. Став пішани-цею. Тоді в сто крат подовшали дороги, й скрізь чатувало лихо. Два рази нападали грабіжники, потопав у Білозерському лимані, коли в холодній осінній воді тягав сітки отаману Гирі (треба було за щось жити, якимось коштом мандрувати далі), сітка зачепилася під водою за холуй, пірнув, щоб одчепити, й заплутався сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматові його хотіли силою вписати в надвірну варту, й знову довелося втікати, уже просто з-під рушниць. Потім в долинці біля дороги підібрав чийогось коня. Мабуть, його покинули татари. Був безклубий і сліпий на обоє очей. Либонь, осліп недавно, бо йшов без остороги, куди направляли. Лаврін одпасав сліпого коня кілька днів у лісі й далі поїхав верхи. Замість сідла підстелив мішок з соломою, стремена приробив мотузяні. Саме тоді намислив податися в степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.

Пошук на сайті: