Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 75)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
За всі три стрічі він тільки раз по-справжньому пригорнув Лукину й поцілував у щоку, а освідчитися в своєму коханні не встиг. Стидався. Кожного разу обіцяв собі, що ось піде й викаже все, що в нього на серці, й випитає в неї, а приходив — і втрачав сміливість, і язик починав заплітатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уяві Лукина: вона й справді була не схожа на інших дівчат, реготух, які тільки вдають цноту, а самі так і липнуть до хлопців. Великі Лукинині очі були повні зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокійно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу таїну, була певною себе, через те й не міг Філон до неї приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона її не одвела, на вдарила по ній, але так ковзнула поглядом, що парубок зів'яв, як зламана гілка. І те Філон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тільки про те, як випитати її думку щодо нього самого. Вона ще нічого не сказала йому, але ж щоразу, нехай і ненадовго, виходить на побачення.

Філон так і не встиг сповнити свого заміру, бо наступної суботи Лукина під вербу не вийшла. А в понеділок Філон довідався, що її взяли на чорний двір фільварку для ткацької роботи. Та новина схвилювала Філона до краю. Адже був начуваний і про ткаль, і про вишивальниць, і про покоївок панських. Про панову розпусту ходили страхітливі розповіді. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспіли коноплі, ще їх треба мочити, бити на бительні, тіпати, терти на терниці, прясти в півмітки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасі, а Лукинин батько був гарним ткачем і колись працював у фільварку. Тим заспокоював себе й не міг заспокоїти, адже пам'ятав стрічу на греблі й те, як пан дивився на Лукину. Відтоді почав шукати способу, як би побачитися з дівчиною.

ІІ

Сьомий день Лукина не знає, на якому вона живе світі, її взяли не на чорний двір у ткацьку хату, а в двір при палаці, де є дві кімнати для вишивання. В одній дівчата сплять, у другій, більшій, вишивають рушники, напірники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо її взято до двору, і душа її стискувалася в тугий горіх, здається, трішки надави — й трісне навпіл. Хоч її поки що нікуди не кликали й навіть ні на що таке не натякали. Але з дівочих розмов знала, що побували в пана і Мелася, й Мокрина. Це звалося «показувати панові рушники». Справді, котрась із дівчат збирала роботу за тиждень чи й більше і несла панові. На чорному дворі... це називають «збивати панові перину». А збивати її є кому й так. Є у пана три хльорки, три пишнотілі дівулі, які нічого не роблять, вилежуються днями, а ночами тішать пана. Кажуть, що навідують усі три разом. Вони нетутешні, з інших панських маєтків, так само невільні.

Вишиває Лукина червоною і зеленою заполоччю рушника, додивляється до шиття, та як згадає рідну хату, заквітчані ласкавцем і васильками, яких сама нарвала, ікони, а під іконами батька за читанням «Київського патерика», матір із схиленою на руки головою, братів, що хоч і не уважно, а таки ж слухають батькове читання, й обіллється її серце слізьми. Назовні здебільшого тих сліз не пускає, а в грудях вони печуть, як отрута. Й лунає їй у вухах сюркіт цвіркуна у власній хаті, й навіть стукіт ляди на верстаку, що гупає всю зиму — гах, гах, відлунює в спогаді музикою. Старша над дівчатами — тітка Одарка, здебільшого мовчазна, сувора, тільки як побуває в підвального, стає весела та балакуча. Іноді вдається їй десь доп'ясти гріш, за нього підвальний і вточить їй того, від чого «й коло серця пече». Підпивши, водила дівчат у сад показати, як пани гуляють і казяться. На річці тоді було вогнів-вогнів, плавав порон на кодолі, заклечаний і в свічках, і там веселилися пани, а в маєтку на балконі не вгавав оркестр.

— Скільки-то кодоли треба на той порон, — мовила Мелася. — Мабуть, пар на десять віжок би стало.

— Сказала, — хмикнула Мокрина. — На сто, не менше.

— Панська доля цвіте, наша в'яне, — зітхнула Мелася.

— Не нарікай на долю, бо буде гірше, — кинула Одарка. В суботу вранці старша покойова зненацька покликала Лукину в парадні горниці,

— Ходімо, допоможеш килими трусити.

Лукина вся стиснулася, далі заметалася, вибігла в сіни, щось ухопила й засунула за керсетку. Серце стукотіло, ноги стали важкі, неначе камінні. Пішла за старшою покойовою, оглянулася, і їй одразу попустило в грудях. Позаду йшли Мокрина і Мелася, їх також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася, Побачила себе спереду, і зліва, й справа — кілька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В проміжках між дзеркалами висіли килими, а зверху — парсуни вусатих шляхтичів з мереживами на шиї і при зброї. Проте роздивлятися їй було ніколи. Старша покойова наказала взяти килим і нести в двір.

І ще двічі ходила за покойовою. Одного разу її перестрів пан, нічого не сказав, тільки осміхнувся, і усмішка та злякала Лукину. Якась вона була ніби й приязна, але хижа.

Ще за три дні, сердита й понура, бо давно не пригощалась пінною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукині:

— Сьогодні понесеш панові рушники.

В Лукини підломилися ноги, й вона сіла на ослін. І далі була мов нежива й ледве пам'ятала, як її водили на чорний двір, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквітчували голову. Всі ці дні вона думала про те, що має статися. І здавалося їй, була готова на все. В ній змалку жили суворість і владна рішучість, її нелегко було скривдити, й вона вибрала собі спосіб, що, як їй здавалося, єдиний був достойний її роду і її честі. Вибрала спокійно, без маяття і розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно — заспокоїлася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руці. Серце билося шалено, й такий її опанував страх, що цокотіли зуби.

Ще дужче вона налякалася, коли помітила біля дверей панської горниці того чорного, похмурого, з непривітними очима юнака — гайдука, якого бачила на греблі біля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирізаний з дерева, його тонкі губи мовби злилися воєдино, очі некліпно дивилися кудись у куток.

Пан помітив Лукинин страх. Сидів у кутку невеликої кімнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики світла трисвічник, а над головою висіла клітка з двома жовтими пташками.

— Чого злякалася? — мовив пан. — Мабуть, нарозказували тобі всякого. Дурниці все те. Поклади рушники он туди.

Під стіною стояла оббита жовтим сап'яном отоманка, на ній Лукина й розстелила рушники.

— Потім покажеш. Розстели отой, верхній. Що ж, гарний. Іди сюди. Йди, я не кусаюся.

Лукина облизала смаглі темно-вишневі губи, підійшла.

— Сідай сюди! — наказав пан голосом, якому Лукина не осмілилася спротивитись.

Сиділа на стільці, дивилася вбік.

— Ти ткачиха гарна. Що ото таке? Лукина звела очі.

— Рядно... заткане квітами і звірами. Звірі були дивовижні, з людськими головами, а риби з жіночими тулубами.

Пан засміявся.

— Молодець. Гобелен називається. Вісім років його ткали.

— Вісім років! — зірвалося з Лукининнх вуст, і вона глянула на пана, чи він не жартує.

Пан не жартував. І дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе відмітила, що обличчя в пана мужнє, тільки вже не молоде, й надто великий лоб, ще більшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубі. Вони зустрілися поглядами, вперше за весь час зустрілися як людина з людиною. У погляді Лукини були страх і моління, погляд пана не виражав нічого.

— Не бійся, дівчино, — сказав пан. — Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти мені сподобалася. Але я ні до чого тебе не неволю. Захочеш, підеш звідси, як і прийшла. Зрозуміла? Ось за це й вип'ємо.

І налив з високої горлатої пляшки у два срібні келихи жовтого вина.

— Випий. Ти такого не куштувала.

— Я не пила ніколи нічого, крім узвару. Пан знову сміявся.

— Розказуватимеш потім дівчатам, яку солодку водичку пила в пана. Твоє здоров'я, дівчино. Лукина пригубила келих.

— Ні, так не годиться, — сказав пан. — Я п'ю твоє здоров'я, ти — моє. Хочеш, щоб я захворів?

Мусила випити. Вино справді було солодке й ніби зовсім не п'янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потім сказав:

— Вип'єш ще один і підеш.

Лукина зраділа й вихилила келих в одну мить. І враз відчула, що не може йти. В голові неначе було ясно, а йти не могла. Підвелася і сіла. І, мабуть, од того руху в неї зашумувало в голові. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкість і дивовижні веселощі. Що це з нею таке — ха-ха-ха. Вона зараз таки піде звідси.

Лукина звелася на неслухняні ноги. Гобелени, парсуни, трисвічник попливли перед її очима. Ой, як їй легко і важко водночас.

— Чекай, я допоможу, — сміючись, сказав пан. На мить той сміх привів її до тями.

— Дух святий з нами, — сказала, не знати чому, неначе уздріла нечистого.

— З нами, з нами, — реготнув пан. — 3 тобою і зі мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш... А я побуду біля тебе. Ось так...

І поклав Лукину на її рушника. Й розстебнув тугі гаки керсетки на пружних грудях, і побачив невеликого, гострого, зробленого із скіска ножа. Його обличчя ощирилося, він і злякався трохи, й засміявся, — ця пригода з ножем додавала перчинку до його хіті. Він узяв ножа і з тією ж таки усмішкою кинув його на підлогу.

III

Філон наохляп на Калитці спускався узвозом до річки. В супрязі з сусідом, Сокуром, привезли попові соху з лісу, розвораного воза лишили на поповому обійсті (колоду здіймуть завтра толокою), правував додому. Дорога круто пішла під гору, хомут з'їхав Калитці на голову, один посторонок волікся по піску, Філон нагнувся за хомутом і сам зсунувся кобильчині на шию. І в цей час мельком побачив бричку, що наближалася, а в ній дві постаті. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут, але під його вагою кобиляча голова хилилася дедалі нижче, врешті Калитка махнула нею, і Філон полетів на землю. І в цей час пролунав сміх. Панський сміх він упізнав би і в пеклі. А інший, другий, дівочий... Лежав на землі й не вірив.

Вона сміялася?

Вона сміялася...

Вона сміялася!

Весь цей час він прожив у муках, займаючись надією, згораючи в безнадії, і ось тепер все в ньому взялося попелом, і тільки жарина кривди і люті жевріла в серці. Як Лукина плакала, він уже не чув.

 

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

 

На Січ весна завжди приходить з моря. Після довгої суворої зими подув низовий вітер, приніс теплий туман, і той туман почав з'їдати сніг. Хряпнула синя крига на Дніпрі, темні розколини зазміїлися на всю її метрову товщину, в них проступила вода. Крига ледь-ледь зрушилась, затріщала тут і там, посеред Дніпра на місці зимової санної дороги постала сторч велетенська крижина, широкі скляні злами заблискотіли під сонцем. Над річкою пролунав гуркіт і тріск, вода понесла льодовий панцир у море. Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги йшла кришаниця, а на Дніприщі й Чортомлику лід ще довго синів і піздрюватів, його поволі розлизувало хвилею, а потім приступили зверху північні води й змили і його.

Земля звільнилася од полону, розквітла. Напоєні теплими весняними туманами, очерети і трави росли наввипередки, в берегах гнало пагіння молодої лози, трави стояли рутвяно-зелені, а в степу на горбах почали підгорати на вершечках бур'яни. Весною дні летять, наче на швидких крилах.

Скосили трави, а вже по горбках жовтів ячмінь, та й жито хилилося долу стиглим колосом.

Ранками виглядало сонце, а далі небо затягувало нудними безбарвними хмарами, які не викликали ні злості, ні радості, а тільки нудьгу, й лише чорні хрестики ластівок над січовими баштами на мить прикликали думку про життя, що летить невідь-куди. Вночі ті хмари мандрували в опівнічний бік, під полудень верталися. А потім попливли й не вернулися, настали спекотні дні.

З плавнів повівав вітер, несучи запахи болотної твані, рогозу, хмелю. Запорожжя обезлюдніло: жнивували по хуторах зимівничани, пішли в степи до кримських кордонів команди, а слідом за ними рушили й чумацькі валки. Зрідка тягнув од куреня на базар який-небудь січовик чи приставала до ліщинової пристані липова довбанка з мокрими сітями. В тіні під вербами обсівся гурт січових дідів, м'яли та ліниво нюхали табаку — в кого міцніша, м'яли беззубими ротами балачку про добрі старі часи, походи на Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана. Тихенько торкав струни новенької бандури дід Розколупа, вона бриніла ледь чутно, не перебивала балачки. Розколупа сам робить бандури й роздає козакам, плати не править, візьме, хто скільки дасть. Той бренькіт хилив старих козаків на спомини, як сон, і сон, як спомини.

Проте й нині не вся Січ дрімала. То тільки здавалося, що все заснуло. Голосно, із залізним хряпом гахкав важенний водяний молот — Чортомлик кував зброю, видзвонювали в кузнях ковальські молоти, куріла двома димарями стара похилена селітерня, під її повіткою з півдесятка голих козаків товкли в ступах уже готовий порох; запорозькі сіргатали ганяли через Дніпро коні — щоб не боялися води, щоб були міцні. Голі козахи пливли поруч з кіньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, підбадьорювали коней парубоцьким свистом. Вода мила голе козацьке тіло — біле-біле: запорожці не скидали сорочок навіть у найбільшу спеку на косовиці. У степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попід Перекопом та по Криму вивідники.

Пошук на сайті: