Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 79)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
Він не нагадував Сіркові про давню обопільну приязнь, а також про пізніший розруб, мабуть, розумів, що вияснення причин одразу розведе їх по різних дорогах. Але й обійти того вони не могли. Очікували, хто почне перший. Сірко посміхнувся, його посмішка була ні доброю, ні злою.

Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три дні, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер починає розмову отако. Він або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволікав розмову віч-на-віч, хотів одкрутитися од неї й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сірко вловлював непевність у поведенції гетьмана, і йому хмурніло на душі. Пам'ятав міцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горілкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по-євангельськи:

— Важко орати, коли нічим сіяти.

— Все од бога милосердного. Прецінь, уже вийшов у поле. — Й враз, перебравши ще раз у думці Сіркові слова, скинув важкими бровами. — Чиє поле маєш на мислі?

— Твоє, гетьмане, — спокійно одказав кошовий. — Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женців.

Гетьман уперся важким поглядом Сіркові в перенісся, сказав з образою і злістю:

— Якщо приїхав чинити дознания по татарській налозі на Січ, то не туди втрапив. Сідлай коня і колоти в Бахчисарай.

— Може, поїдемо й туди, — розважливо мовив Сірко. — Чогось тебе болить та налога. Я ж ніби про неї нічого не запитував.

— Мало мені ваших листів, — блиснув очима Дорошенко. — Померти мені безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулі визрів той злий замір. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той потаємний похід великому візиру. Кілька літ виношував його, протуркотів ним Кепрюлю вуха.

— Звідки знаєш те, гетьмане?

Кошовий запитував спокійно, розважливо, а на губах зачаїлася посмішка, її можна було потрактувати і як добру, примирливу, і як підступну. Чоловічки Дорошенковнх очей метнулися туди-сюди, його дратував той усміх, але надто поважний був мент, хотів чи не хотів, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповідати свої таємниці.

— Мій резидент у султана дознав.

— Гаврило Лісовський?

Чоловічки гетьманових очей враз стали гейби скаламучені кринички.

— Маєш там свого вивідача?

— Може, й маю, — кошовий відповів ухильно. — Але про це розповів посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лісовським.

Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтіли в гніві важкі повіки наллятих вогнем очей:

— Я так і знав, що це він, давній ворог, обмовив мене перед січовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лівобережжю попенят і все одно нічого не докаже. Яко тхір, з нори чадить.

— Мілієш серцем, гетьмане, — мовив Сірко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув.

— Яко день різниться од ночі, так злий чоловік од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вівці пустити під вовчий гін. Хоче одібрати в мене булаву, аби розкарячити куці ноги на обидва дніпрові береги. Підрясник він вонючий, а не гетьман. — Дорошенко стишив голос, і слова на його губах шелестіли, як вогонь на дощовому вітрі. Й великі булькаті очі теж наллялися вогнем. Видно, він бачив свого ворога близько, не забував про нього ні на годину, бачив як потвору, відьмака чи злу поторочу. Обопільна ворожнеча стала для обох гетьманів життям, у ній спалювали кров'ю, губили глузд, державу і людський чин. — А чи має силу захистити край? Аби не я, він би давно весь був під турком. Я стою йому в обороні: то одби-ваюся шаблею, то згодовую пса-турчина власним серцем. Моє право на булаву завойоване кров'ю. Мій чин вищий за його! Я — гетьман, а він — попович.

— Ви обидва навіжені! — вдарив одразу обома кулаками по столу Сірко, й очі йому потемніли од гніву, а брови зломилися й стали гострі, як вістря стріл.

Це було так нагло, що Дорошенко першої миті не повірив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навіть на бранному полі, виїжджаючи на герць, ніхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Ці слова, мабуть, були несподіваними й Сіркові. Виплеснули, як огонь з рушниці, а в грудях пекло й далі, й пекли вуста інші слова, може, не такі образливі, але не менш гіркі.

— «Моє», «я», — сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гніву й прокляття. — Про себе тільки дбаєте. А чиї діти, вже й забули? Не тієї України? Та хіба вона вас обходить? Їй сльози — вам перли, їй кров, а вам трунки.

— Страшні слова мовиш, — з чорною погрозою в голосі сказав гетьман і важко, аж заскрипів оббитою шкірою позолочений стілець, підвівся. — Все життя стояв я їй у захист...

— Відаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпіжному вовкові турчину за владу. Не ти оддав татарину жителів Орловця? Не з твого призволення повели із мотузками на шиї в турецьке пекло бикліївців? Уже під гетьманськими вікнами татари торгують українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава крові свого народу?! Спинись, чоловіче, стече кривавиця, і залишиться безживний труп.

Під вагою отаманових слів Дорошенкові плечі опускалися все нижче й нижче, врешті не стало снаги стояти, й він сів. Дивився на власні стиснені кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сірко казаз далі:

— Їхали ми твоїми полями, а там воістину нікому ні орати, ні сіяти. Аравійська пустеля, а не Придніпров'я. Всі полишають твій край. Про таке щастя мріяв ти, гетьмане? Згадай свою молодість. Згадай Хмеля, батька нашого. Таку вітчизну заповідав він нам?

— Чи ж я не хотів з'єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? — з болем і гнівом скрикнув Дорошенко. — Розкраяли одне поле на дві половини без моєї і твоєї на те згоди. І лишився я на одному кінці поля, а на другому всупротив мені розкарячився многогрішний. Виперли його проти мене, бо ж не хотіли вволити моїх справедливих вимог.

— Ти справді важив життям, і важив не раз, — погодився Сірко. — Був чоловіком доброго клича. Та не Україну ти нині любиш — себе в Україні. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою і багатством. А ти полюби її без булави...

— Я любив... Присягаю богові в тройці єдиному.

— Тоді — любив. А потім... І скільки їх, таких...

— Їх?

— Нас. Той — за пірна. Той — за воли волоські. Той — за челядників. А ти полюби її за голодні сироти, за заплакані вдови. За вічне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривоніс, Богун... і всі інші, безіменні. Надто отих, чиї й хрести погнили, і могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам'ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усіх інших народів і держав вона скуплялася, а наша — ні. Хіба ж вона не праведна? Хіба вона не свята? А вже тоді полюби за широкі степи, за гаї черешневі, за зорі, за карий усміх жони своєї. За материну пісню! Чей співала тобі? Всі чужоземці кажуть: такої пісні більше немає ніде в цілому світі. Чуєш — в цілому світі! То що — нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..

Його шию душив ковнір, він рвонув його, аж одлетіли гаплики.

— А ти... ти... — Дорошенкові очі налилися кров'ю. — За що ти її любиш, не за булаву?

— Відаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, — сказав трохи спокійніше. — Сьогодні в мене, завтра віддам іншому, не налипає на неї золото, і хуторів нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком і проллю кров таку саму, як усі. Просту. Не гетьманську. Подумай об цім. Добре подумай.

З його грудей вирвалося зітхання. Зненацька зітхнув і Дорошенко. Сірко провів по обличчі рукою, немов знімав з нього невидиму павутину, й мовив:

— Кажу — подумай... Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тільки до розуму.

— А до серця? — з надією, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.

— До серця — пізно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобі віри й мати в бозі надію на тебе.

— Кажеш, мовби про покійника...

— Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, — казав далі розважливо кошовий, і це було страшніше за докори, за гнів. — Вмерла на Україні віра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий — і тебе немає. — Сказав, і в самого похололо серце.

Дорошенко підхопився знову, заміряв горницю з кутка в куток, аж жалібно дзвеніли на горіховій полиці золоті та срібні чаші, тарелі і чари. Тицявся, неначе барс у клітці. Сірко подумав, що вскочив до неї сам, — відступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защіпка. Зупинився біля мурованого каміна, на карнизі якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився звідти вороже. Звідси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофійович Дорошенко, правобічний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебільшого й малювали правобічного художники. Чимале поле із зелених і синіх квадратів кахлю, і на ньому важкий чоловік у вишитому золотом кунтуші. Пронизливі очі, велика кучерява борода, важкі вуса, що майже затуляють вуста.

Зненацька він ворухнувся, й враження парсуни зникло, очі примружилися, вуста відкрилися в злостивій посмішці.

— Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш відчути на власній шкурі.

— Якби мав силу, не обплітався б чужою лозою. Дорошенко скрипнув зубами. Когось іншого за такі слова гетьман зітер би на порох. Одначе була в Сіркові, що сидів напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довіри, непереборна сила правди — цей чоловік не обдурить, не зробить іграшкою у якійсь своїй грі. Бо ж людськими долями не грається й для себе нічого не прагне. Несосвітенне! Такого не буває... Таке є. Мав час і спосіб пересвідчитись.

Останні слова Сірко сказав не гнівно й навіть не сумно, скорше безнадійно. Встав і собі, підійшов до вікна. Воно було зачинене, ще й завішане шовковою перською ширмою. Він одсунув ширму, хотів відчинити й вікно, — в горниці стояла задуха, — але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вікно — вузьке, високе, гратоване, розмальоване жовтими та синіми косинцями, проміж синіх — білі. Горниця — на другому поверсі, звідси видно широкий, вимощений камінням двір, широку долину Тясмину, вже припечені сонцем, але ще зелені луки. І горби, як гори, що синіли ген у далині. За ними ховалося сонце. На подвір'ї порожньо, тільки біля вхідних дверей будинку стоїть, обіпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби — сині, а козак — жовтий, й од того наче несправдешні. А внизу, під вікном, — яблуня, одна на все подвір'я, верхні гілки на ній усохли, а нижні рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.

Гетьман дзеленькнув у срібний дзвіночок. На порозі став молодий козак у малиновому кунтуші.

— Принеси дві янчарки, — наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.

Дорошенко одчинив вікно й поклав обидві рушниці на підвіконня. Очі його жахтіли диким запалом.

— Бачиш голубів на даху церкви? — вказав Сіркові. — Там чорні й білі. Я стріляю чорного, ти — білого. Хто влучить...

Сірко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:

— Стріляти божих птахів на даху церкви?

— Моя церква, мій і одвіт, — блиснув чорними зіницями Дорошенко.

— І хіба можна... Хіба можна заставлятися на таке? — з серцем мовив Сірко. — Чув я, гетьмане, про твої лихі дивацтва. Але щоб отак... Цур від того мене й тебе... Я можу стрілити чортові в око, але в голубів не буду.

— Як хочеш, — напрочуд легко погодився Дорошенко. — Я ще покажу, живий я чи мертвий.

— Тоді для чого обплівся чужою лозою? — запитав кошовий. В цю мить на дзвіниці соборної церкви, якої звідси було не .видко, забовкав великий дзвін. Сірко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловік.

— ...Що мушу робити?

Гетьман повторив слова, яких не почув Сірко.

— Не знаю, — щиросерде зітхнув кошовий, і були в тому зітханні й співчуття, й огуда, і смуток. — Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужі сили. Ну, може, й не щасно... А все-таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кінець. Много літ зичив тобі добра й побіди. Хотів, аби з'їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з-поміж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гурті й батька легше бити. І вже поготів оборонитись од ворога. Весь вік ми косимо не собі жито. Косимо нарізно, різним господарям — то ляхам, то, як ти оце, туркам, і з того вони мають зиск, а ми — лихо.

— Випало нам багате поле, та поміж широких шляхів.

— Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й ті шляхи Хміль нам показав правдиву дорогу... Покладав колись я надію й на тебе. Сподівався, піднімеш високо булаву...

— А нині? — похмуро, вже без надії запитав гетьман.

— Не вірю. Пізно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кіньми. — І по хвилі: — Про себе багато думаєш.

— Звідки така впевненість?

Пошук на сайті: