Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 80)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364

— Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.

— Може, — погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. — І ворони клювали один одного... І найсмирніший осел вбив найбільшого лева.

— Ти про що?

— Про воронів, які клювали один одного...

— Це зі святого писанія?

Дорошенко вдоволено усміхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай і славетним, але ж «болотяним» полководцем.

— Літописці-історики оповідають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку він дав великий банкет... Сірко ледь поблід, потер долонею підборіддя.

— Банкет і ти дав великій. Може, й перевершив... Колючим поглядом Дорошенко помацав Сірка. Але той був незворушний. Всміхнулися обоє. Вперше за три дні.

За мить гетьман знову спохмурнів. Бликнув з-під брів очима.

— Король польський шле до мене послів. Обіцяє заступництво, права і вольності.

— Всі королі обіцяли. А сповнив хоч один обіцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього і до мене гінець таємний. Обіцяв булаву... Дорошенко підхопився, аж похитнувся важкий стіл.

— Неправда...

— Клянуся святою покровою... Дорошенко важко опустився на стілець.

— І ти?..

— Як бачиш, приїхав до тебе.

Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборній церкві дзвін, і були його згуки дратівливі обом. Гетьманові аж кортіло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумні звуки пливли крізь мальовані шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надією, засівалося кулями, проростало ратищами, а потім не збулося. Кілька разів гетьманові здавалося, що хапав те живе голіруч, але потім воно знову випорскувало й мріло, як марево в гарячих причорноморських степах.

Либонь, тільки один раз випустив його з власної вини. Того не міг вибачити собі все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли він, погромивши ворогів, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець і зачинитися в них. Він уже вів свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вік хитається від утоми з боку на бік перед його очима вороний білоногий кінь) і прохрипів підступну вість: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутулені спини ворогів, але він уже не бачив їх, світ йому заступили чорні, як вуглини, очі, що сміялися до когось іншого. Жінка обіймала когось іншого, відчиняла комусь іншому двері опочивальні в той час, коли він шаблею захищав своє і її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й він, полишивши ворога на божу волю, полишив військо на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жінку та її ыилосника. Стугоніло серце, стугоніла під копитами дорога, й падали на неї гарячі сльози любові й прокляття. А коли давав лад у власному домі, пропав встановлений лад у війську.

Все спливло з роками: любовне очманіння, солона отрута ревнощів, і назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Він навіть гаразд не знав, чи дружина зрадила справді та хто був її коханцем, — челядь стала на захист її честі. Й не знав, хто той гонець, бо потім ніколи з ним не бачився. Хтось його підіслав? А може, то був чорний посол самої долі — він не втопився в Дніпрі, не спіткнувся під ним кінь, не натрапив у байраці на розбійників. Все життя гнав його од себе й не міг прогнати. Той їздив слідом на вороному коні й посміхався злорадно. Найчастіше появлявся тоді, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гінця, зруйнувати збудований дім, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, і покута — до могили.

Звичайно, так розмірковує тепер. Коли найсолодші поцілунки здаються пісними. А тоді він кохав. Кохав шалено. Й відданий з милих уст комусь іншому один поцілунок дорівнював життю. Яка химе-рія? Який незбагненний світ!

Бемкали дзвони, вони були сумні, здавалося, дзвонили по небіжчику. Але ж, здається, ніхто із значних людей не помер у місті, щоб оповіщати про те з дзвіниці соборної церкви. А може, й це чийсь підступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорічний Великдень. Веселе свято, а мідь гуділа важко, печально. Він тоді наказав зупинити дзвонарів, але ті замкнулися на дзвіниці й не пустили козаків. Гетьман їхав зі Стіни в Чигирин. Грав під ним кінь, тріпотіли над ним знамена — все, як і завжди, — підскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари — вели ясир, відкуп. Іржали коні, ревіла худоба, дзвонили кайданами бранці-християни. Вони зводили руки, одні — в мольбі, інші — в проклятті, а він одводив очі й ввіп'явся пальцями в кінську гриву, аж білий румак хропів і круто вигинав шию. А тоді гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нагаєм праворуч і ліворуч, його басаманили теж, він проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила ні стріла, ні шабля), втікав у замок, у тишу молільної кімнати, в чадну безодню горілчаного виру. А татарські посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив їх, своїх союзників, по пиках, повибивали зуби, і наказав повикидати у вікно, і вже чекав смерті од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, і настала в місті смертельна скрута, и уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з порохом, скочив на неї із запаленим ґнотом у руках і гукнув, що зірве себе і всіх разом з собою, але не здасться. Тільки отак подвигнув козаків на оборону, й хтозна, кому рвійніше складати присягу старшини — гетьманові чи бочці з порохом.

Сірко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихі замисли Порти, й в'язав усі біди української землі з його, Дорошенковим, ім'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кінчик пам'яті гонець на вороному коні, — спогад той був гострий, як ніж, — він одштозхнувся од каміна й важко ступив до столу:

— Що ж тоді привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець?

Сірко потер рукою чоло. Почував досаду й злість, але вже не тільки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: і оцей його наглий приїзд, і триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Січі, мислив її зовсім інакше. Все таке саме, але слова не ті. Й Дорошенко не той. І раптом глевка туга оповила йому серце, й він пронизливо, із співчуттям сказав:

— Як же ти постарів, Петре. Я тільки тепер помітив. Як же ти... А козак був... Який козак був! Хміль тебе любив...

Дорошенко розгубився. Й Сірко засоромився теж й мовив майже суворо:

— Я до того... І я був козаком незлецьким. Обоє... з ярмарку їдемо.

«Людина однаково безпомічна на початку і вкінці, — подумав. — І там і там її життя незрозуміле і має мало значимості. Проте на початку воно не загрожує нікому».

Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далі з тією ж нещадністю, але без злості й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, відчаю не пригасила гіркота слів, але раптом сам відчув — лунають вони щиріше й переконливіше.

— Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собі в підданство. З твоєю поміччю він того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш па свій нарід. Уже й так у піснях проклинають тебе кобзарі... Чим ти важиш? Повір, Петре, вже тобі не возвеличитися, й слава твоя облітає, як цвіт на терні. Ти цього не бачиш, а всім вочевидь. То що ж лишається? Оці золоті келихи, оці палати? Се — прах! Заплющ на хвильку очі й послухай... Чуєш — дзвін? То дзвонять невільники кайданами в Стамбулі... Ті, котрих занютовано при твоїм попуску.

— А без мене їх не хапали? Може, ще більше!

— Однак той дзвін не про твою совість. А сей — про твою.-- Сірко підійшов до Дорошенка, обіперся рукою на стіл. — Послухай, мосьпане, пошли послів у Москву та до Самойловича. Замиріться з ним. Склади з себе чин гетьманський і оддай булаву. Станьмо разом з лівобережцями і з московитами супроти супостата. І виговориш вольності для народу.

Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сірка, ледве ймучи віри почутому.

— Оддати булаву Самойловичу! Та ти... Ти з розуму спав. Швидше грім прогримить поперед блискавиці, ніж таке станеться.

— Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в січову скарбницю. А далі скличемо в долині Росави раду й оберемо гетьмана.

— Але ж ти сам сказав, що мені вже не возвеличитись?

— Авжеж, — погодився кошовий. — Сподіваюся, що й Самойловича обмине ся честь.

— Прецінь не для себе хочеш виманити її? — недовірливо повів вогненним оком.

— Го-го-го-го, — зненацька засміявся отаман.

— Тоді для кого ж? — вигукнув з серцем. Гнів, образа знову клекотіли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкі розмисли, які останнім часом розколювали голову, катівницькі муки, що їх зазнавав, споглядаючи свій край. А вже ж і сам не бачив виїзду з глухих сутичок, що в них опинився. Гасив запізнілі порухи совісті горілкою й почував, як поволі дуріє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованій державі, родинний затишок, тиху замрію над книгами. В нього не лишилося нічого, опріч срібного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.

— Невже не знайдемо по всій Україні достойного мужа? — сказав Сірко.

— Не бувати тому! — скажено затупотів ногами гетьман. — Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долоні, ніж я випущу з неї булаву. Йди звідси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходійну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замість мізків. Інакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе і нас хочеш обдурити: де ті вольності? Де та єдність? Хто їх дасть?

Дав волю гніву, жбурляв словами, але чим більше вивергував їх, то виразніше бачив, що його крик — лише луна колишньої сили, певності, її одчайний схлип. До сьогодні, до цієї миті, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грізним і дужим гетьманом, іноді самодурствував, але раптом приїхав муж і поклав пруг, котрий він не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловік дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стулені глузливо, майже зневажливо. А Сірко знову думав про те, як страшно може перемінитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодість, була віра, була святість у душі. Гриміли по кленових мостах молоді коні... Дивно влаштований світ; коли людина молода, коли в неї нічого немає, вона може усім офірувати товариству, вітчизні. Навіть життям. Коли ж у неї повні комори, не хоче поступитися й дрібкою. Скільки-то валечних мужів, сміливих воїнів на його очах перетворилися у обережних обивателів... Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко відмовитись од навощених підлог, кришталевих чар, догідливих усмішок челяді, вже йому голову навік отуманила влада, вже найдужче любить себе.

Дорошенкові здавалося, що кошовий кпить з його гніву, й лютував ще дужче, але вся його ярість розбивалась об спокійну, трошки співчутливу посмішку. В тій посмішці справді були осуд і смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужеві, нині розтерзаному й розтріпаному, по відкритому, сміливому серцеві, яке виродилося в зневірене і зле. Його самого доля не розтріпала, він не дався їй, хоч і не мав од неї нічого. Він не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тільки за содіяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що ніколи й не зустрічався з молодим, сміливим мужем. А ще його мучила думка: у що вірить цей сивий чоловік? І взагалі, чи може він ще у щось вірити? Адже перейшов такі каламутні потоки... Шлях до влади — через нетрі, де ніж і петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на світі, й страчено стільки сили, й пролито стільки крові. Ще більше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цілий край... За який викуп? Він вірить у нього чи ні? Та хіба не можна від неї відректися? Відректися — стати ніким. Стати Людиною! Яка ж вона проклята, ця влада, декотрі не хочуть випускати її з рук, лежачи й на смертному одрі.

— Пам'ятаєш, Петре, Батіг? — запитав тихо, проникливе, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душі гетьмана. — Банкет пам'ятаєш? Пішли ми з тобою, обнявшись, у степ. І ти тоді сказав... Сказав, що Хміль зацвів у твоїй душі на все життя.

Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далі клекотів, і далі погрожував, лаявся чорно — по-козацькому, по-московському й по-татарському.

Сірко підвівся. Одначе за порогом зупинився, і в серці йому заклекотіли слова, які не міг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на поріг і побачив, що гетьман лежить на підлозі, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болісний стогін. Кошовий тихо відступив назад.

IV

Він спав, а може, марив. Потопав у м'яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у воді. Думав насправжки чи уві сні... Думав про те ж саме. А за що він її любить? Нагромадив слів великих... За що ж він її любить? За зорі, за степи, за карі очі? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за віщо? За віщо?

«А за віщо мати любить дитину? — зринуло зненацька. — А дитина матір? Та й хіба може світ існувати без цієї любові? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Інакше ти — покруч, потороча, бридке створіння, а не людина». В ту мить щось майнуло перед його внутрішнім зором, і він розплющив очі.

Пошук на сайті: