Юрій Мушкетик - Яса (сторінка 96)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.docx)Yuriy_mushketik_yasa.docx1343 Кб5768
Скачать этот файл (Yuriy_mushketik_yasa.fb2)Yuriy_mushketik_yasa.fb22963 Кб6364
Бей підніс угору довгого пальця з брудним, приламаним нігтем, і хан підвів голову. Високо в небі ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленіючи в бік Сиваша. Їх уже бачило все військо, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмішка, й без того широкий, із запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух — бей перший вказав на вісників перемоги і сподівався на винагороду. Та в цю мчть хан перевів погляд у степ і побачив, що послані ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не встигли доїхати до війська Седі-аги. І враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохіть натягнувши поводи, від чого кінь затанцював передніми ногами, але з місця не зійшов, вдивлявся в підняті над головами значки та постаті вершників. Значки були їхні, ординські. А вершники... Досвідченим оком степового воїна хан розпізнав, що то не ординці. Татари, в котрих стремена підтягнуті високо, мають чіпку, що її називають вовчою, верхову поставу, а ці сидять у сідлах прямо.

— Це козаки! — гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячої сльози вдивлявся в степ. Ханові на мить мов розкололося щось у голові. Одначе опанував себе, викинув убік праву руку.

— Війську — списами сюди!

Заграли сурми. Срібний тривожний згук ударив по конях і людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали інший поклик — рушати: треба було розігнати орду для зустрічного удару. В них за спинами тремтів інший згук — гугнявий, протяжний — козацьких труб, проте ординці його вже не чули.

Татарські коні брали з копита. Лава була туга, ліве крило обганяло праве сонце світило вершникам в очі, сліпило їх. Свист, стукіт копит, шаблі ріжуть повітря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, руків'я шаблі береться потом, поза спиною йде холодок, в горлі скипається злість, а в серці запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летів вершник на білому коні, і в нього, і в коня були ощирені роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилітав нечутний крик. Дві лави вдарили одна в одну, неначе дві хвилі, й закрутилися шалені кручії, завируізал:і потоки, заструменіли увсібіч потічки. Лава ханського воїнства була потужніша, вона почала тиснути козачу кінну лаву, ось-ось мала перекинути її, та в цю мить на татар налетіла ззаду третя лава, й бій знову завирував на місці.

Гвалтований дужими кінськими копитами, двигтів і стогнав степ. Бахкали постріли, свистіли стріли, мелькали келепи й клювала, дзвенів булат. Шаблі миготіли в повітрі, рубаючи на січку сонячне проміння. Іржали коні, волали поранені, вибиті з сідел па землю, на люту й страшну погибель од кінських копит, в скаженій ярості вони підтинали знизу коням сухожилля й розпорювали ятаганами животи. Коні падали, давили вершників, червона піна юшила білий ковил.

Хан опинився в гущі січі. Оточений кільцем сейменів-велетнів, намагався пробитися до лівого крила, вирватися з бою. Над його головою тріпотів білий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординців. Козаки рвалися до бунчука, падали під шаблями сейменів. Перед самими ханськими грудьми свиснула необачно пущена кимось з татар стріла, ковзнула по кінській шиї, залишивши на ній кривавий слід. Звіздочолий, золотистої масті румак звинувся. Селім-Гірей ледве вгамував його. Ханом тіпав страх: ще жодного разу, одколти став на чолі орди, йому не припадало крутитися в такій січі.. Одначе в грудях тремтіло й інше почуття — солоної лютості, певності свого місця — поки карачеї бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до останнього подиху. Бунчук ніби виростав з його серця.

Січа стояла страшна, кров і піт збігали в траву, іржали коні, звивалися дибки, орали копитами цілину, там, де вони басували, де завихрювався бій, земля була переорана до чорного. Дзвеніла, скиглила криця, тріщав одяг, ревіли в запалі, в передсмертних хрипах горлянки, піт застилав очі, і вже не гаразд бачили, кого тяти; озвірілі од болю, люті й страху, рубалися наосліп. За кілька кроків від хана на землі стояв вибитий з сідла молодий, тонко-вусий татарин, він дико роззирався і вже не володів собою, бо раптом упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.

Меншало воїнів, ширшало поле бою — він розповзався в усі боки. Один по одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були німі. І враз скрикнув високий, із золотим значком на шапці сеймен, білий бунчук похилився і впав на землю. Козак у синій, з червоною стьожкою біля коміра сорочцї перерубав ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кістка. Спритно, кішкою, сковзнув він з сідла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на коня вискочити не встиг — упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його руки встиг ухопити інший запорожець, двоє сейменів кинулися за ним й згинули в гущі бою. На мить хана полишила відвага. Одначе її не втратив ага племені аркан. Він скочив на землю, щосили рубонув шаблею по ріпиці хвоста сірого, в яблуках коня. Білий, розкішний хвіст упав на землю. Здичавіла од болю тварина звинулася на задніх ногах, але ага вже встиг відскочити вбік. Із запаленої, прокушеної губи татарина текла кров. Очі горіли запалом і відданістю ханові та прапорові пророка. Він згріб хвоста, схопив держално, обірваним з шиї шовковим шнурком прив'язував до нього криваво-білу волосінь. Йому допомагав один із сейменів, тримаючи в поводі коня, — вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено, скочив на коня, підняв над головою бунчук. Червоний струмок збігав по держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червоні краплі зрошували виголену до блиску голову. Він крутив нею на всі боки, закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетіти. Радісне «аллах» скинулося довкола, татари знову спробували налягти козаків. Але та налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було їх мало. Вони стратили воєнну фантазію й віру в щасливу фортуну. Селім-Гірей бачив це. Він далі не пильнував бою, правував конем у бік гір. Вирватися у чистий степ, а там його коня не дожене й вітер!

На той час січа одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним миготіли тільки окремі вершники. То здебільшого були татари, що втікали. Подекуди за кимось із них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалібну сурму кінь. Інший світло-рудий румак спинався на передні ноги й не міг зіп'ястися, в нього був розпорений живіт, і з кривавої піни виглядали кишки. Хан об'їхав коня, що конав, його власний кінь злякано заіржав, і те іржання побігло по тілу хана, глухою луною одбилося в грудях. Він ударив коня тупим кінцем шаблі по темному від поту боці й пустив учвал. Вітер свнстіз йому у вухах, хан зігнувся в сідлі, лівою рукою правував, а правою, зовсім не по-вояцьки, тримався за луку сідла. Він стратив силу й боявся впасти.

Тепер за ним бігло тільки двоє сейменів. Зненацька під одним спіткнувся кінь, крутнувся ліворуч і одразу ж осів на задні ноги. Та хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблі, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летів, як птиця. Біла піна падала йому з рота й осідала на пожухлих травах. Над степом високо-високо в небі ширяли два орли.

VIII

...Сироватка одразу побачив, що то не прості татари, й помчав їм навперейми. Надто значний був перший — у блискучому шоломі, на рудому, що одливав золотом, арабаші. Він би, мабуть, перебіг їм дорогу, проте татарин у шоломі погнав прямо, а другий, у сукняній шапці з пером, повернув і поскакав назустріч Мокієві. Сироватка сам не знав, що його кинуло в погоню. Скрута, що знову відстав, звичайний порух — гнатися за тим, що втікає? Мабуть, останнє. Але одразу ж побачив: здобич не по силі. Татарин був велетенської статури, молодий, мабуть, з навченого війська, при добрім риштунку й на доброму коні. А Мокіїв Савур важко йойокав селезінкою. Сироватка теж притомився від довгої дороги, риштунок його — стара, тонша в одному місці (хоч би не перебилася!) шабля, ґнотовий мушкет (з нього й не стрельнеш без розсішка), ще й теліпалися ззаду при сідлі сакви та дзеленькав мідний казанок — його таки доп'яв. Одначе уникати бою не випадало, як і втікати, та й куди б утік на бідному Савурові!

Проте на нього тепер була й найбільша надія. Сироватка видобув шаблю — пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повів плечем, розслабляючись, збираючись силою до змаги.

Вони летіли чистим притихлим степом назустріч один одному, важкий, сповнений люті й рішучості татарин на гнідому коні й маленький, дрібний у кості, але спокійний, певний себе Сироватка на охлялім мишастім Савурі, у якого змокріла не тільки шия, а й кінчики великих, у червоних прожилках вух, які висіли, наче в зайця.

Татарин тримав шаблю за плечима, сидів високо («Як пес на стозі», — ковзнув думкою Мокій), готувався випростатись і перетяти Сироватку разом з конем. Мокій знав, що не витримає того першого скаженого удару. Лишалося сажнів десять, коли Сироватка тріпнув Савура лівою рукою по холці. Він сам ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в правий бік кінь. Татарин звівся в стременах: він збагнув маневр, очевидячки, сподівався досягти супротивника, потягнувся тілом і шаблею в правий бік — не досяг, ще й сам трохи не вилетів з сідла. Савур повернувся спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув коня в лівий бік, устиг відбити Мохієву шаблю. Був чорний, пласколиций, крутив білками очей і стискував зуби. В підбрів'ї у нього чорніли тіні злості, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими буравчиками очей, він закусив нижню губу, і його великі, неначе ікла, зуби біліли. По крилах носа татарина збігав піт.

Сироватка зібгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його підборами, і Савур уже ліз до його бахмата, вкривав крийма, так, що татарину довелося відхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був не дужий, Мокій відбив удар, хоч і відчув, як затрудило руку. Хекнувши з натуги, Сироватка заніс шаблю й собі, мацнув очима татаринову шию — сеймен прикрився. Мокій перевів погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди потяти. Вловивши ту нерішучість, татарин крутнув білками очей, замахнувся знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши її супротивнику вістрям у груди, підтримуючи лівою рукою за обушок, усім тілом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж підпірнув під гнідого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку, але вдарив тільки руків'ям шаблі Сироватку по голові. Червоні іскри спалахнули козакові в очу, він випустив шаблю й вхопився за гриву коня. Проте чуття бою жило в ньому й далі, упав на сідло й похиливсь у правий бік — на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити не міг. В його грудях стриміла Сироватчина шабля, він лежав на землі, залитий кров'ю, а гнідий бахмат мчав степом у той бік, де манячила постать другого втікача. Мокій нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах татарина все ще летів сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собі, що потяв такого дужого ворога. Розпалений боєм, потерпаючи, що гнідий бахмат утікає, Мокій погнав навздогін, але, проскакавши гонів з двоє, натягнув повіддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнідого бахмата й то більше вершника в блискучому шоломі на рудому коні. Було видно: той кінь — ціле багатство, але вже не його. Мокій витер об ріденьку кінську гриву шаблю, сховав її в піхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком степова чайка. Гойдався в сідлі, наче п'яний, земля і небо злилися перед ним в одну велетенську сіру пляму. Останній бій випив з нього рештки сили.

IX

Запорожці перейшли Сиваш успак у тому самому місці, в якому перехопилися на кримський бік. Йшли через Каланчак, до Кочкар і Чорної долини. Везли чималу здобич, вели сім тисяч визволених християн, гнали полоном кілька аг, беїв, а серед них найзнатнішого та найбагатшого після хана мурзу — Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на кілька верст. Убоки розлетілися козацькі загони — шарпали татарські таши, одбивали худобу й табуни коней.

Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашіло жаром, хмари ходили на обрії білими кораблями, гуркотіли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовірних мав на той час більшу силу. Степ лежав, немов укритий сірою татарською буркою. Він був мертвий а чи сонний, і навіть табуни диких коней та сайгаків не будили його. Вони зринали, мов маревні, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою. Кінські копита вилякували з неї коників, вони розліталися вусібіч рудими бризками, скрекотіли шорстко, неприємно, здавалося, хтось черкає склянкою по залізу. Невідступне їхали в далекій далині, обіч валки, дивовижні велетні на сивих конях, тільки коні ступали не по землі, а брели по воді. Люди тяглися в той бік очима, хоч знали, що то — омана. Степ хворів спекотою, безводдям, марив дощами та синіми ріками. Валка йшла важко, волокла за собою хвіст сірої кушпелі, позначила шлях витовченими бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кінськими кізяками, ввіткнутими в землю поламаними списами та палицями — знаки для партій, що відстали.

Обличчя козаків побуріли від сонця, шкіра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках військову здобич, але з того одягу нічого для себе підібрати не могли. Йшли коні під в'юками, махали головами, одганяючи оводів, що тучею стояли над валкою. Коні виморилися і похудли, животи їм попідтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипіло в небі, а сонце шмалило немп-лосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сірко доторкнувся до мідної луки й одсмикнув руку — пропекло вогнем.

Визволені з полону брели окремо, на деякій відстані, щоб не ковтати пилюку й не годувати своєю кров'ю ґедзів та мух, як роїлися біля коней. До півдня притомилися навіть ті, що зранку бігли й пустували, мов діти, кого радісне відчуття волі несло в рідний край, наче на крилах.

Праворуч, у в'язкому мареві, йшли захоплені в Криму табуни.

Вертаючись од бічного під'їзду, Сірко вирішив під'їхати до валки, наздоганяв її ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавніх бранців несуть клунки, хотів порадити оддати їх козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на коні, — але це вже після привалу, — захоплені в татар табуни пішли попереду. Він їхав, поклавши кунтуш на холку коневі, звісивши ноги в один бік. Навіть спека не могла випалити радості з його душі, щось молоде, давнє пульсувало в ній, отак би звівся на весь зріст у сідлі й закричав, щоб степ здригнув і затремтіли вороги в усіх його краях. Отак би розкинув руки й обійняв би всіх недавніх бранців, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато крові, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих людей. Як-то зараз світяться їхні душі!

Він сам думав про полон не раз і не двічі. Ну, для нього полон — смерть у катівницьких мурах. Але й для інших козаків немає в світі нічого страшнішого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорні діри анатолійських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока білява дівчина, либонь, литвинка, поруч неї, ведучи за повід коня, ступав молодий запорожець у збитій на потилицю шапці. Уподобав козак дівчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далі вився біля неї, щось говорив, говорив і усміхався. І в поміч йому були сонце, степ, минулий бій і страх та радість, що обійнялися у серці дівчини.

Слідом за ними брели літній дядько і таранкуватий парубійко, обоє в татарських волохатих шапках, несли удвох на палиці вузол, дядько почісував брудною п'ятірнею неголену щоку, кидав з-під руки парубійкові якісь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманській стороні брат чи сестра або й кохана дівчина. Бо не рвався він душею до рідного краю. А може, то тільки здалося отаманові?

Сірко навіть почував ніби трохи гординю, що привели з кошем до волі одразу стільки людей. Прикипів очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тією волею, порадіти їхньою радістю. Але що довше приглядався, то меншала його радість, натомість у душу напливала тривога. Спершу подумав, що троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворі. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бік. І він уловив у тих поглядах щось нишкове, злодійкувате, нерадісне.

Сірко відчув себе так, мовби в душу кинули жменю снігу. Не довіряючи собі, чомусь гнівлячись на себе, побіг очима далі й помітив, як разом оглянулись чоловік і жінка, що несли вдвох на палиці клунка. Може, вони оглянулися просто так, знічев'я? І туга в їхніх очах теж привиділася йому? А отой майже відверто ворожий позирк — від утоми, а може, з болю...

Й почував, що то не так. Він ніколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знічев'я. Й не всім треба його воля. Рабство — воно іноді теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, ніж той, з яким народився. Милішими стають і чужі слова, й одіж, і звичаї.

Тоді для чого ж навчають тих слів матері! Для чого вони є на світі? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб діти обміняли їх у чужому краї, як розмінюють на жменю мідяків золотий гріш?! Чужі звичаї можуть бути й гарними, але ж вони — чужі. Тільки потурнаки міняють своє, батьківське, на чужинське. Так можна поміняти все. Але ж тоді збідніє світ. Це якби барвистий квітник засіяти тільки одним квітом. Поміняти звичаї, вітцівщину — це поміняти матір. Народила мати дитя, виспівала йому всі пісні, а в тих піснях — піт і кров дідів і прадідів, а тепер цей чоловік проміняв рідну пісню на чужинську, вицідив з свого серця кров дідів і прадідів та налив чужої! У чужому краї тепліше сонце, у чужому краї солодші плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рідний край, що ти цураєшся його? Край, як і долю, не вибирають, вони — од бога.

Огрітий ізнагла нагаєм, кінь завертівся, мов помрачений. А далі рвонувся й, стелячись низько, полетів за козацькою партією.

Аж надвечір стали в неглибокій балці, по дну якої хлюпотів поміж сухих осок степовий струмок. Його обліпили коні й люди, і хоч як періщили їх нагайками козаки з варти, але не могли нічого вдіяти. Воду скаламутили ті, що стояли нижче, бігли вгору, учинилися лемент, стовпотворіння. Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу.

По тому Сірко наказав варити на всіх кашу — на козаків, недавніх невільників і полон. Казанів мали вдосталь своїх та й захопили чимало в татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухі кізяки, рубали в балці лозу і терен. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемішувався з пахощами полину, буркуну, інших уже сухих трав.

Сірко довго блукав понад балкою, відтак зійшов на могилу, що самотньо чорніла у степу плескатою маківкою, дивився на багаття, на визволених з полону, що розташувалися на схилі балки й перевзувалися, вмивалися у струмку, декотрі прали. Був схожий на степового підорла, котрий щойно сів на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над переніссям, стриміла стріла. Пекуча дума краяла мозок. Не веселив навіть степ, котрий хоч вже й пахнув домівкою, близьким відпочинком, але навівав тугу своїм безмежжям і безконечністю. Душі кортіло кудись сховатися, а сховку не було. По той бік струмка на горбі сидів ворон, він поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табір, вишукував здобич.

Отаман почував — він клює йому серце.

Вітер доносив від струмка лоскітливий запах димку та кулеші, але віяв він не тільки з балки, а й ще звідкілясь — із далекого далеку — й доносив запах іншої кулеші, чимось схожої й не схожої на цю. Смачна, круто заварена була то кулсша, що її варили на кризі Березанського лиману. Там стояли зимівлею турецькі галери, в по-занавігаційну пору вони правили за тюрму. Дерев'яні черева галер були наповнені кайданниками, котрих приковували не до лав, а до одного велетенського ланцюга, що звивався вздовж борту галери. Кайданники спали в сіні, страшенно мерзли, їх морили голодом, і вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них першим справжнім обідом за кілька місяців. Одначе до тієї кулеші теж спочатку потрібно було дійти. Козаки залишили коней в кущах біля лиману, а самі добувалися по кризі. Від моря вже наступала весна, вдень пригрівало сонце, сніг на кілька сот кроків од берега підтанув, і в кожному їхньому сліду хлюпала вода. Іноді вона перехлюпувала й через халяву в чобіт. Вони вирушили перед світанком, над лиманом висів вологий, густий туман, що осідав на одежі, на обличчі, на бровах, і Сірко пам'ятає, — бач, не забулося, — як звезькував його мокрою долонею. Був він тоді молодим козаком, молодим і зеленим, як барвінок, відчайдушним і безжурним, як степовий вітер. Мчав попереду інших сайгачим скоком і накликав на своє серце найдужчого з ворогів. Сторожа почула їх кроків за сто, але нічого не могла вдіяти, козаки змели її вмить, Сірко встиг потяти тільки одного турка, який обороняв вузенькі, спущені на лід сходи. І така тоді змагала Сірка відвага, й такий у серці бринів жаль до кайданників, така великодушність вихлюпувала з серця, що він бив молотом по ланцюгові, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники, й лепетіли та вигукували всіма мовами, й молилися кожен своєму богові і богові богів — безмежній спочутливості й великодушшю визволителів. Й тоді козаки розпалювали з дощок, відірваних із галер, вогнища й варили куліш. Бо без тої страви кайданники не були спроможні піти з ними, а вони всі хотіли йти з козаками далі, до Очакова, щоб помотатись своїм лютим ворогам. То був банкет єднання і спільної наснаги на грядущу битву, бачив справедливість у тому, що визволеним на тому банкеті присвічували велетенські смолоскипи, якими стали жахливі катівні — турецькі галери. Вони пили молоде турецьке вино й не п'яніли. Жоден із визволених не втік у лози, хоч їх ніхто не стеріг, жоден не поспішав повертатися додому, й жоден не помишляв про подальше життя серед катів своїх — турків. Були, здається, одностайні у своєму гніві, в дружбі, в жаданні помсти.

З думою, із світлим спомином Сірко зійшов з могили й побрів поміж бранцями, іноді зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволі. Всі вони уже знали його. Осторонь інших сиділа смаглява черкешенка в дорогій одежі — кажуть, жінка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав підібрати для неї взу-вачку, знайшли чоловічі ремінні постоли, вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала — усміхалася. А може, подумав, посміхалася зі страху, щоб задобрити його? Вони, недавні бранці, не всі щирі. Знову ловив скрадливі й навіть приховано ворожі погляди. Серед радості, щастя стрічалася байдужість, а часом зловорожість.

Молодий, зарослий до самих очей чорною бородою парубійко сидів по-татарськи, підібгавши босі ноги, неподалік од води, розминав у руках онучі, що взялися коржем.

Сірко підійшов до нього. Забачивши отамана, той підхопився, вклонився — не по-татарському, а таки по-козацькому, але очима втік у степ — ген через струмок, на той бік балки. Й Сірко не впізнав його. В далекій-далекій глибині, як тонкий промінець на дні глибоченної копанки, змигнув неясний спомин і згас... А Марко стояв і вростав у землю, у вічний степ... По кісточки, по коліна, по пояс. Зараз Сірко пригадає, як приходив він до нього і скрадливо розповідав, що двоє козаків Кисляківського куреня не дишкретно щось про нього казали. Отаман тоді прогнав його... Або пригадає, як приходив до Лавріна. Якось сиділи на долівці й лаштували набої до полювання. Сірко підсів до них, і довго розмовляли... Ні, не впізнав його отаман. Може, коли б заглянув у вічі, то й упізнав би. Але очі Марко ховав.

— Ти козак чи татарин, чоловіче? — запитав Сірко. — А може, — тум?[28][28]

— З Ладижина я, підсусідок козака Чересленка. Сірко не повірив тим словам. Чи тому, що вчорашній невільник не дивився йому в очі, чи через те, що Січ вела з Бахчисараєм довгі перетрактації, аби викупити козаків, які попали в полон під Ладижином, й таки нічого не домоглася — увесь узятий в Ладижині ясир поганини продали в рабство в Персію. Звичайно, можна було спробувати дознати в цього чоловіка, хто він, але нащо? Небавом доля розшеретує їх сама. Він ще не знав, як-то розшеретує їх доля, сподівався, що якось воно складеться. Ця думка вперше змигнула в ного голові біля шанців, коли ховали порубаних у бою запорожців. Тоді до могили не підійшло чимало визволених із неволі. Її погасила інша думка, інший біль — про те, що вороги не залишать у спокої могили. Везти ж полеглих із собою в таку спеку було неможливо. Так і залишили їх на чужині, в таборі за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землі — накошеним шаблями керме.там. Але після того, як догнав у степу валку визволених, як побачив подеколи скрадливі позирки назад, на Крим, ця думка вернулася. Вона була важка, як та земля, що її навалили на груди порубаним побратимам, гнітила його неясним передчуттям та неясним рішенцем. Зроджувалася в грудях скарга на долю і на своїх земляків, що так легко горнулися до чужого берега, так легко переймали чужі звичаї і пісні.

Чужиною переймаються ті, в кого душа як барабан: хто по ньому вдарить, тому й честь прогуркоче, ті, в кого немає в душі нічого святого, хто самі суть — патолоч, пужина, сміття. А воно ж засмічує й чисті береги, чисті ниви. В євангелії сказано: колись зійдуться водне усі народи, всі наріччя. Може, й буде таке. Але чому має першим зникнути його нарід, вливши свої сили в інших? Несправедливо це і проти божого закону. Він на цій землі одвіку й розпочинався з себе, а не від когось. У горлі стояло прокляття, але кому його кинути — не знав.

Дивився на чоловіків та жінок, що прудили сорочки, шепотілися чи просто спали, й те почуття, з яким зустрів їх після кривавого бою над Сивашем, тануло. Тепер майже кожен погляд здавався підступним, кожне слово — скрадливим. Він не міг приймати їх у серце через те, що серед них були такі, яким очужіла рідна земля. Розумів: то — несправедливо, але серце було зле, воно мало свою волю — лиху. І зводилась у голові страшна думка — він не може, не має права привести їх на Україну. Не може поселити зловорожців серед своїх людей, не може висіяти власною рукою серед пшениці кукіль. То що ж робити? Пустити їх, нехай ідуть у Крим, а потім вертаються з ятаганами? Якщо й не самі прийдуть, то їхні діти...

Отаманів гнів, його біль і розпука злютувалися в запитання, з яким і звернувся до чоловіка, що видавав себе за ладижинця:

— Там тобі було добре чи погано?

Маркові пересмикнулися губи, і Сірко, не в змозі перемогти неприязнь до нього, сказав:

— Тільки не бреши. Немає для чого.

Стояли в спекоті, на краю балки, обоє закіптюжені, серед сухих, стоптаних трав, один прямий і суворий, другий знічений і обмерлий.

Десь поруч було гніздо шершнів, великі, туго перетягнуті в стані, вони з іржавим гудінням зривалися з трави й пролітали поміж кошовим і Марком. Циганкуватий дядько, що за кілька кроків від них струшував з сорочки воші, метляючи нею по кущеві полину, враз підскочив на місці й, махаючи сорочкою в повітрі, побіг з горба до річки.

— Не знаю... — одказав Ногаєць, згоряючи в страхові: чого це до нього причепився кошовий отаман, що хоче від нього й чи, бува, таки не впізнав? Звичайно, не впізнав, інакше б розмовляв з ним якщо не шаблею, то нагайкою. Марко гриз себе каяттям, що не сховався в Бахчисараї біля монастиря святої Софії, що дався погнати в степи. Тепер 

Пошук на сайті: