— А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш. Чом би пак і тобі не розкопати, — сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
— Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки, — обізвався чоловік, — а воно було б добре розкопать возвіз, та ще так трошки навкоси».
Куми стали визначати, як краще розкопати ту кляту гору, що багато лиха наробила — стільки людей попідривалося, підпираючи вози.
Кайдаш пиячив до півночі, поки не пропив половину грошей. Потім пішов додому, загрюкав у двері. Але Кайдашиха не пускала, тільки лаялася. Нарешті Лаврін відчинив батькові. Але п'яний Кайдаш довго не міг знайти двері, думаючи, що його кум украв у нього в шинку очі. Потім таки добрів до лавки, впав і захропів.
II
Другого дня Кайдаш із жінкою поїхав на ярмарок, а синам велів трохи розкопати дорогу.
Під вечір Карпо пішов на той куток села, де жила Мотря Довбишівка.
Довбиш був багатий чоловік. Його хата — нова, велика, з помальованими віконницями — потонула у вишнях.
Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралася підмазати червоною глиною припічок. Другий горщик з білою глиною стояв біля порога.
Карпо привітався: «Будь здорова, чорноброва!», на що Мотря ущипливо відповіла: «Будь здоров, нечорнобровий!», бо хлопець справді був білявий, навіть рудуватий. Карпо покликав дівчину, ніби щось сказати, але вона гордо відповіла: «Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому — зась».
Мотря була «висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами…В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю».
Сьогодні її батьки також поїхали на ярмарок, і Карпо сміливо перескочив через перелаз. Мотря спитала, чого це він через перелази лазить, адже їхні пороги низькі для нього.
«Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим». Парубок хотів привітатися з дівчиною за руку, але Мотря не подала руки, а підставила горщика. Карпо намірився відняти горщика й поставити, але той розвалився у руках, і червона глина полилась по землі. Карпо продовжував жартувати з дівчиною, розпитуючи, хто їй купив такі гарні кісники та намисто, і заважаючи підмазувати призьбу. Мотря пообіцяла обмазати йому голову глиною і навіть замахнулася віхтем [жмут соломи, сіна тощо для мазання глиною, крейдою], оббризкавши при цьому сорочку. Карпо скочив і перекинув другий горщик, а Мотря ледь не заплакала, що ж тепер їй скаже мати. «Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». Хлопець пообіцяв найняти на танцях для Мотрі музик, щоб вона на нього не сердилась, а та стримувала свій гнів, хоча іншому парубкові справді б обмазала глиною потилицю.
Но ось заторохтів візок і Карпо був вимушений піти. Це приїхали Мотрині батьки і здивувалися, чого це все поперекидане, а робота не зроблена. Дівчина сказала, що це вскочив у двір чийсь кабан і таке наробив.
Тим часом Карпо прийшов додому і батько став його питати, чому вони з братом не розкопали гору, як він велів. Карпо сердито зауважив:
«— Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!
— А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почати, — сказав батько.
— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, — сказав Карпо і пішов у хату.
— І я так само, — обізвався Лаврін…»
Кайдаш махнув рукою, мовляв, не буде ж і він його копать, якщо ні за панщини не розкопали, ні за волості. Наступного дня лагодилися возити снопи. «Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи».
У неділю вранці Мотря Довбишівна збиралася до церкви. «…Подруга—сусідка наділа Мотрі на голову кибалку [луб'яне, мотузяне або полотняне кільце], вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, щоб над лобом було видно пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса».
Мати здивувалася, чого це дочка так прибралася, як на велике свято, а та сказала, що хоче провітрити стрічки та квітки. Насправді ж вона думала про Карпа.
«Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяг-лась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір'я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам».
Кайдаші в цей час з'їжджали возами з крутої гори і Карпо, задивившись на Мотрю, не підтримав воза і той перекинувся, а за ним і другий. Батько лаявся і дорікав синам, що ті не розкопали дороги, але робити було нічого, довелося замість церкви рятувати снопи й вози. Тільки на кінець служби Карпо потрапив до церкви в надії зустрітися з Мотрею. Там вони домовились побачитися після обіду на музиках. Карпо найняв музик, але сам не танцював, бо не любив, і з Мотрею не говорив. Увечері пішов її проводжати і попросив вийти пізніше в садок.
А через два тижні Карпо заслав до Мотрі старостів і вони одержали згоду на заручини.
На свято Семена [14 вересня (1 вересня) — за старим стилем початок осені] старі Кайдаші, вбрані по-святковому, пішли на розглядини до Довбишів. Мотря в цей час терла коноплі, а її батьки, побачивши гостей, заметушилися, стали готуватися і привітно зустріли Кайдашів на порозі.
Довбиші були багаті, і Кайдашисі хотілося показати себе з найкращого боку: вона чепурилася, церемонилась, чекала, поки її кілька разів попросять сісти на почесному місці — на покуті. Господарі заходилися накривати на стіл, а Кайдашиха стала придивлятися до Мотрі та хвалити її за працьовитість. Мотрі одразу не сподобався солодкий медок у її голосі.
Довбиші пригощали сватів та приказували до кожної чарки побажання. Кайдашиха розчванилась і стала розказувати, як її шанували пани та попи, які у неї гарні сини, «неначе два соколи», які слухняні, тихі та роботящі, хоч Карпо зроду не був покірним і слухняним.
Ill
Після другої Пречистої [Різдво Пресвятої Богородиці — 21 вересня] Карпо повінчався з Мотрею, весілля гуляли чотири дні.
Наступного дня після весілля свекруха розбудила Мотрю дуже рано, і почала навчати, як розкладати вогонь у печі та варити борід, ніби та цього не вміла, і задала ще багато іншої роботи, а сама лежала, мовби нездужаючи. Кайдашиха встала, коли вже розвиднілося, і знову почала навчати невістку, сама «не беручись ні за холодну воду». Вона дурила Мотрю, що нездорова, бо була рада мати в домі «добру робітницю» та командувати нею. Мотрі це не сподобалось. Спочатку вона терпіла, а потім почала гостро відповідати, що не може надвоє розірватися, щоб усе встигнути. Зрозуміла, яка недобра її свекруха, і що «під її солодкими словами ховається гіркий полин». Але Мотря була не з таких, «щоб комусь покорятись».
Другого дня Кайдашиха знову охкала і примусила невістку зробити всю роботу: зварити обід, спекти хліб. Потім ще й дорікала, що борщ вийшов недобрий. Мотря не стрималася і відповіла, що їй не дуже допомагали, а сама вона всього не встигає. Свекруха здогадалася, що невістка не змовчуватиме.
У суботу було багато роботи, Кайдашиха знову нічого не робила, тільки стояла над Мотрею та приказувала, що вона не так комин маже. Тоді Мотря сказала, що у матері, бувало, все добре в неї виходило, а тут ніяк не вгодиш. Кайдашиха стала навчати, щоб невістка слухала її та приглядалася, бо вона багато чого в панів навчилася.