Хлопець сказав, щоб дівчина прийшла на побачення до млина, а він прийде обов'язково, хоч би батько його й прив'язав. Додому Лаврін повернувся опівночі, і Кайдаш розсердився на нього.
Після цієї зустрічі Мелашка була як у якомусь чарівному сні. Робота падала з рук. Дівчина мала поетичну душу, ласкаве серце, і їй хотілося співати.
Другого дня, в неділю, Лаврін ледве дочекався вечора. Взяв сопілку і полетів, як на крилах, до млина. Мелашка сиділа на камені, засмутившись, що хлопця довго немає. Вони стали любо розмовляти, розказувати одне одному про себе, про сім'ю. В їхніх серцях розгорялася любов. Закохані домовилися зустрітися на вулиці, де збираються хлопці та дівчата.
Місцеві парубки одразу помітили чужого і стали вимагати могорича, або вони прогонять його киями. Лаврін знав цей парубоцький звичай і повів хлопців у шинок, а потім у згоді з ними вернувся на вулицю.
Незабаром прибігла Мелашка. У розмовах та милуванні вони достояли до світанку.
Так ходив ночами Лаврін до Мелашки, поки Омелько не почав лаяти його, що він десь бродить, потім на роботі спить на ходу й після обіду завалюється спати десь у клуні. Батьки вирішили, що треба його оженити, але боялися знову натрапити на норовливу невістку.
Лаврін признався, що зустрів милу аж у Бієвцях, ходить туди на вулицю і хоче одружитися. Мати сказала, щоб засилав старостів, а вони з батьком поїдуть на розглядини.
Лаврін так і зробив: взяв двох старостів і пішов. Батько Мелашки спочатку не погоджувався, бо дівчина ще молода, крім того, наставали жнива і потрібна була робітниця. Потім, побачивши сльози дочки і згадавши, що вона пізно поверталася з вулиці, погодився.
У неділю старі Кайдаші, причепурившись, зібралися їхати на оглядини. Мати все розпитувала в Лавріна, чи ж гарна хата в Балашів, чи добрі вони хазяї. Хлопець відповідав, що кращих за них немає і в їхньому селі, бо йому справді так здавалося. Кайдашиха одягла усе найкраще, веліла намостити повище сіна і їхала, не вітаючись з людьми, гордовито виблискуючи новими жовтими чоботами—сап'янцями.
Маруся на кожну велику хату думала, що то Балашова, але та була аж у кінці села, що називався Западинці, і де не видно жодного пристойного дому. Дорога пішла то яром, то горою. Лаврін не встиг попередити матір, щоб злізла з воза, бо далі була крута гора. Воли понеслися, віз перекинувся і з нього викотилася Кайдашиха. Вона кричала на весь яр, тому що була вся у сіні, пилові й подряпала чоботи. Мати ледь очепурилася і поїхала, лаючи сина і говорячи, що тут, мабуть, одні старці живуть.
Балаші були бідно вдягнені, але гостей зустріли привітно, запросили до хати. Двері були низькі, Кайдашиха, думаючи гордо підняти голову, сильно вдарилася об одвірок і прокляла все на світі. Хата виявилась дуже невисокою, з темними віконцями, увігнутою і підпертою стовпом стелею. Кайдашиха, не церемонячись, сіла на покуті. Потім, побачивши малих Мелащиних братиків та сестричок, пом'якшала: вона любила дітей. Тоді забідкалася, що не взяла малим гостинця і дала їм по монеті. Діти грошей ніколи не бачили, і не знали, що з ними робити, навіть пробували надкусити. Балашиха випровадила їх надвір і стала думати, чим пригощати сватів. Мелашка порадила зварити вареників із суницями, що вона принесла з лісу, та полуницями. Кайдашиха дивилась на маленьку проворну постать дівчини і думала, що невелика з неї буде вдомі поміч. Вареники вийшли дуже темні, і Кайдашиха виїла тільки полуниці, а тісто покинула в мисці. Потім не втрималася і «розпустила на всю хату мед своїм язиком.
— Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа; весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля!»
Коли Кайдаші поїхали надвечір, мати сказала Мелашці, що їй, мабуть, буде важко у такої гордої свекрухи.
Через тиждень після оглядин Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в батькову хату.
VI
Мелашка тиждень жила, як у раю, не помічаючи п'яного свекра і неласкавих поглядів свекрухи, милуючись з Лавріном за пасікою.
Кайдашиха незлюбила Мелащиних батьків, бо як тільки бралася за голову, згадувала ґулю і свою поїздку в Бієвці. Мелашка була молода і негожа до важкої роботи, а Кайдашисі дуже хотілося на старості полежать та відпочити. То ж вона лише тиждень змовчувала, а далі стала лаяти і глузувати з невістки.
Одного разу Кайдашиха сказала Мелашці замісити діжку з тістом, але та була така велика, що молодичка не діставала дна. Кайдашиха стала глузувати з неї, примушуючи Лавріна то стільчик підставити, то витерти лоб від поту, то втерти носа своїй жінці. Увійшов голодний Кайдаш, побачив, що обід ще не готовий, і став гримати. Кайдашиха усе показувала на Мелашку, мовляв, понабирали таких невісток незугарних. І кинулася сама місити тісто. Мелашка вимішувала лемішку [кашеподібна мучна страва, найчастіше з гречаного борошна] і зламала, поспішаючи, копистку [мішалку]. Свекруха знову зі злістю її вилаяла. А тут другий раз увійшов Кайдаш і став кричати на жінок, що вони й досі не впоралися з обідом, і послав до Мотрі позичити хліба. Кайдашиха закричала на Мелашку, щоб та не сміла цього робити, бо ноги поперебиває — у Мотрі й снігу торішнього не випросиш. Мотря це почула через відчинені двері й собі зарепетувала, щоб ніхто не смів на її поріг ступати, бо теж ноги поперебиває. Хліба довелось позичати у сусідів. Коли Мелашка йшла по хліб, садок і все навколо для неї неначе пов'яло. А як йшла назад, угледіла Лавріна, той утішив її ласкавими словами — все знов ніби розцвіло.
Знову почалася в Кайдашевій хаті колотнеча. Кайдашиха стала ще більш лайливою, щодня нападала на Мелашку. Мотря теж її недолюбливала, бо молодша невістка жила разом із свекрухою.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи. Молодичка вже скучила за Бієвцями, за своєю доброю матір'ю. Просилася в гості, але свекруха не пускала. Лаврін помітив, що Мелашка журиться за домівкою і пообіцяв відпроситися в батька.
Нарешті Кайдашиха пустила невістку до родини, дала на гостинець пухку паляницю, приказуючи, що там такої і не бачили, а Мелашці вона здалася важкою, як камінь.
Ступивши на батьківський поріг, Мелашка залилася дрібними сльозами, і мати зрозуміла, як важко живеться її дитині, але нічого не зробиш, треба звикати. Балаш став частувати зятя, а мати з дочкою пішли в садок, і Мелашка виплакала там усі свої сльози, розповідаючи, що скубуть і клюють її, як лихі шуліки голубку. Мати порадила не потурати свекрусі, не мовчати, як це робить Мотря.
Другого дня Мелашка вирішила вимести тільки половину сіней і не виносити Мотрине сміття, як це робила раніше. Таким чином здобула собі ще одного ворога.
Коли прийшла зима, Мелашці стало ще важче, бо свекруха скидала усю важку роботу на неї, п'яний свекор зганяв на ній злість, а через сіни шипіла Мотря. Лаврін уже й втомився за неї заступатися.
Настав страсний тиждень. У великий понеділок до Кайдашів зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомільна і щороку їла паски в Лаврі. І тепер вона збиралася йти до Києва, але, щоб було веселіше і безпечніше, вирішила зібрати собі попутників. Сподівалася умовити Кайдаша.
Палажка розповідала про рай для тих, хто їсть щороку в Києві паску, про благословіння на ту сім'ю, звідки вийшов прочанин [богомолець]. Мелашка слухала, широко розплющивши очі. Потім стала гаряче просити свекруху, щоб та відпустила ЇЇ з бабою. Кайдашиха вагалася, бо було багато роботи. Але її просила і Палажка, кажучи, що буде великий гріх, якщо не пустить. Кайдаш теж підтримав Мелащине прохання.
Отже, наступного дня Мелашка, кланяючись і прощаючись, взявши торбу з паскою, крашанками та іншим харчем, вирушила в дорогу разом з іншими молодицями. Вона почувала себе вільною і щасливою.
Йшли день, ночували в добрих людей. Другого дня опівдні піднялися на гору з могилою, звідки був видний Київ з церквами та дзвіницями. Стали молитися, а баба Палажка розказувала й показувала, де яка церква. Надвечір прийшли на заставу, де стояла черниця з монастиря Фрола і Лавра і вмовляла прочан іти саме в їхній монастир. Баба Палажка гордо відмовилася і повела односельців у Лавру. Мелашка була вражена розмірами і красою дзвіниці, яка, здавалось, впаде і розчавить її. У церкві було море вогнів, ченці співали страсні пісні, які брали за душу і викликали сльози. Мелашці здалося, що вони оплакують і її власне горе.