Без пуття – Iван Нечуй-Левицький

– Не вмирай, мій милий! Не кидай мене! – крикнула дико Настуся. – Мій голубе, мій соколе ясний, візьми мене з собою! Я боюсь, я трушусь, я чогось злякалась.

– О! ти замахала крилами й хочеш втекти в небо од мене. А я амфібія, мене тягне до води. Моя любов знов стала вогка й мокра, а твоя прозора й суха. Я повинен перебратись у простір через Дніпрові безодні… Не пущу тебе в небо! Летім обоє в вогку безодню, мою природжену безодню! Не пущу, задушу, а тебе не пущу! – і він ухопив її в обнімок і сторч кинувся з нею з кручі.

Вони вкупі покотилися по кручі, потрушені снігом. Але незабаром наткнулись на корчаку старого пенька. Пеньок розлучив їх палку любов. Він покотився окремо од неї, неначе чорний корч. Вона покотилась окремо, ніби здоровецький клубок. Вони котились окремо по кручі, доганяючи одне одного, і раювали. Вони були в небі, в небесному просторі, між пахучими зорями блискучого кохання. Він дриґав ногами серця, вона метляла черевичками кохання, котилась, пишна та гарна, неначе клубок мрій.

Але він помилився. Круча не досягала до самої води. Попід кручею вився вузький шляшок, вибоїстий та бакаюватий. У бакаях стояли каламутні калюжі. По шляху в місто плуганились шкапами селяни й везли на продаж на торжок огородину: капусту, картоплю, цибулю та петрушку.

– Що то пак котиться з кручі? – гомоніли чоловіки, пороззявлявши роти на кручу. – Чи пастухи спускаються та сковзаються з гори, чи, може, пани на одному колесі спускаються? Ото диво! Диви, бра, диви! То їздили на одному колесі по рівному, а це, певно, вигадали нову машину, щоб на одному колесі спускаться з гори, неначе на саночках або на лубках.

Але незабаром Павлусь скотився додолу й плюснув спиною в калюжу. Вона догнала його й простяглась у бакаях поруч з ним.

– Чи ти вже вмерла? – спитався Павлусь, вглядівши попліч з собою свою милу.

– Вмерла. А ти, мій коханий?

– І я вже вмер.

– От і хвалить бога! Тепер нам вже не страшні ні тітки, ні бацили, ні дядини, ні кузники, ні сам батько! Вони вже зостались позад нас далеко, на тому поганому, паскудному, грубому світі, на поганій, паскудній, задрипаній землі.

– Теперечки ми в крузі чистих мрій, у небі, – сказав Павлусь. – Он дивись вгору: яке тут чудне та пишне небо, ніби виткане з здорових чурупок щільників. Одна чурупка рожева, друга червона, третя жовта, а там далі щільники блакитні, а ондечки сині, білі. Це небо мрійне. Це наше небо! Яка пишнота! Яка розкіш! Чи ти пак чуєш, як гуде місяць у своєму льоту, як співають зорі? Це вони співають для нас весільні пісні.

Але чоловіки не дали їм довго балакать та усолоджуватись музикою небес. Вони забрали їх і посадили на віз поверх головок капусти та снопків хрону й петрушки і, трохи покалічених, повезли далі до міста.

– Це, певно, вже летимо десь у ефірі, в небесному просторі. Вже ми, певно, поминули місяць, бо щось дуже задзижчало, неначе ґедзь, коло мого вуха. Ми вже, певно, десь коло зірок Терезів або недалеко од Квочки, або й під Квочкою.

– Ні, серце! Ми оце, певно, летимо проз сім зірок Воза, бо ондечки мені привиджуються ніби колеса й дишель, – сказала Настуся. – А оглянься, серце, та подивись, чи не женуться й тутечки за нами мої тітки та кузинки, бо їх, може, й у небо принесе ледащо. Вони примитикуються, щоб і сюди прокласти залізну дорогу або телеграф. Вони таківські: доберуть способу.

– Ні, нема! Ми тут безпечні од усього, од усякого лиха та напасті, – сказав Павлусь.

– А які тут аромати в небі! – сказала Настуся.

– Пахощі трохи нагадують мені ніби аромати либонь земної петрушки та капусти. Щось воно трохи підхоже до того, але багацько лучче й приємніше, – сказав Павлусь.

Селяни довезли їх до міста й здали поліцейським урядникам.

– Їх обох треба одвезти просто в божевільню в Кирилівське, а не додому. Ми їх давно знаємо. Вже давно всі примітили, що вони обоє з якоюсь ганжею в голові. Їм давно бути б у божевільні, – казали вони й посадили їх у фаетон та й попровадили просто до божевільні.

– Чи ти ба! – сказав Павлусь. – От ми вже ніби в якомусь місті, чи що. Це вже ми, певно, прилетіли на Волосожар або на Юпітер. Певно, Будда призначив для нашого проживання на житло цю планету.

– А які тутечки чудернацькі забудування! Яке все тут чудне! Тут, певно, буде нам опрічне житло, – сказала Настуся.

– Еге! І справді все якесь дивовижне, чудернацьке. Он бачу, – якісь високі дзвіниці поперехняблювались навскоси, неначе хочуть полягати долі. От-от попадають! А доми тут усі дочиста понахилялись на один бік, неначе верби на здоровому вітрі. А люде! Чи ти ба! Геть чисто всі ходять догори ногами! Ходять руками й стримлять ногами догори. Як химерно дриґають ногами, неначе жаби тоді, як поринають на дно. Ой смішно! Хи-хи-хи!

І Павлусь реготався несамовито, аж дух йому забивало.

– А он, чи ти ба! Люде поприїжджали на торжок на червоних коровах та на зелених конях. Як гарно, як дивовижно!

– Ні, серце, то не корови. То вони поприїжджали на допотопних мамонтах та мастодонтах. Яка тут здоровецька худоба! – сказав Павлусь.

– А он я бачу якусь величезну браму, поцяцьковану ніби золотом. А за брамою якісь пишні палаци, вкриті золотом, а поверх них золоті бані аж сяють, – сказала Настуся.

– І я бачу це диво. Це либонь палац Будди. Це ми без завади вже летимо до його з поклоном. Це він тут пробуває. Пишне житло призначив нам Будда за нашу велику любов, де ми без притичин, без завади кохатимемось повік.

І вони обоє роздивлялись, раювали й були дуже й дуже щасливі…

– От і брама вже одчинилась. Он хтось вийшов до нас назустріч, – сказала Настуся.

– Коли б нам таки зараз дали тут обідати, бо я вже їсти хочу, аж шкура лущить. Як ми їхали на мамонтах од Лисої гори ще на землі, то я одколупав шматок сирого гарбуза та й з'їв, а потім проковтнув зо дві сирі картоплині, та ще налапав і поглинув сире соснове поліно. Ото було й усе. А дорога була не близька! – сказав Павлусь.

– А я таки тоді крадькома налапала головку капусти та й проковтнула одразу, а потім налапала під собою сирого буряка та вгризла потаєнці, щоб зірки не бачили та не сміялись з мене. Але почуваю, що гаразд не наїлась.

– То ми в небесному просторі їли небесну манну зірок та бурякову амброзію кохання.

– Чи ти ба! От ми вже й у палаці. Які силенно здорові тут покої, та всі в золоті та сріблі! Як тут хороше, як гарно! А люде! Які тут чудні пожильці! Ож придивись! Зовсім не такі, як ми. Он, дивись, никають од кутка до кутка в другому здоровому покої. В їх, як я бачу, нема ні рук, ні ніг, а тільки голови на тулубах. Неначе тюлені або моржі поставали на хвостах, мов обкутані білими хламидами. І ходять вони хвостами, чи то й не ходять, либонь стрибають на хвостах, наче сороки. Як чудно та дивовижно! А які в їх чудні голови! Дивись, дивись! Але цить! Ондечки одчинились двері. Певно, вийде сам Будда, – сказала Настуся. – Дивись, усі якось заметушились, почали щулитись, всі ущухли. От і ми, нікчемні, сподобились таки спозирати самого Будду в його золотому палаці, в його раї.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: