Без пуття – Iван Нечуй-Левицький

– Оце ж виходить сам великий Будда, – сказав Павлусь. – Дивись, який він величний дідуган! Борода аж до колін. На йому браминська шовкова жовта хламида, а по хламиді чорніють латки: це символ його чернецького смирення та вбожества.

– Який він величний! Та як прияличає йому та жовта хламида! Який він величний і либонь дуже добрий та почутливий! Все питає в кожного, як він себе почуває, як його здоров'я? Чи чуєш?

– Чую. Він питає в кожного дуже ласкаво, з щиросердою прихильністю, а ті пиндючаться чогось та химерно кивають головами. Певно, це в їх таке благання Будди, – сказав Павлусь.

– Цить! От він приступає й до нас, певно, питатиме про нашу мандрівку, – сказала Настуся.

– Тільки, борони тебе боже, не кажи, що ми попасались у дорозі, що ти проковтнула головку капусти, а я з'їв п'ять скибок сирого гарбуза та поглинув неварене соснове поліно. Бо ти стала лепетлива, стала велика брехуха; вийде якось не дуже делікатно в цих палацах. Про це мовчи!

– Цить! От він і до нас приступає! Хвала тобі, великий Буддо! – крикнула Настуся. – Я знаю твою велику силу! Благаю тебе, не посилай мене в курку, а мого Павлуся в півня! Не хочу я йти і в телицю, і не посилай мого Павлуся в бичка, бо нас лихі люде заріжуть, насічуть із нас товчеників та сіканини та стріскають нас. Пошли мене в зозулю, а мого Павлуся в зозуля. Ми будемо довіку по гаях літати та тобі хвалу кувать.

– Цить, навіжена! Ото наказала, наговорила три мішки гречаної вовни! Це ти, певно, вже з ума зійшла або з глузду з'їхала! Не слухай її, великий, світлий Буддо! Вона збожеволіла! – сказав Павлусь.

– Я й не слухаю її, а передніше вислухаю вас, милий красуню! Як ваше здоров'ячко? – спитав доктор у Павлуся Малинки.

– Хвалить бога, аж вибрикую, бо оце тільки що оброку наївся. Оступись, будь ласка, а то ще вбрикну й тебе, преподобнику. Ти думаєш, я не знаю, хто ти? Дури вже кого дурнішого, а не мене. Ти великий Будда! От хто ти єси!

– Ой ні! Це не святий Будда. Це якийсь тюряжник хоче мордувать мене й мого Павлуся, – обізвалася Настуся.

– Ой лишечко! Тут одразу стало поночі, мов у тюрмі. Я тебе ледве бачу, моя ряба Спідничко. «Чад і Паща! Диха Чорне». Настусю, моя Спіднице, моя шовкова Ковдро! де ти? Щось Чорне безсило тупчиться, клаца зубами, шарпа за руки. Хи-хи-хи! А я сміюся з тебе. Блакитним світом горить моє серце, світлом «чулості» й Ковдри. А мої, взявшись за руки, співають Думки, легкі, горді. Душі наші, золота Панчохо, – тепер з гнівним сміхом перестрибують без завади через голову Чорного і летять у вічність, і цілуються з Любов'ю людськості без «розпачу» з вірою в тінь найкращої. «Чорне» тупчиться, лютує, дряпа руки. Тихо. Мертво. Ковдро! де ти? Світлом гордості горить душа, ароматом терна, віковічного страждання пашить моя душа. О! фосфорично світяться – «дукаті» очі, бризка піна. Чорне дмухнуло і Сором з'явився. Кров покриває білі знаки зубів. Паща. Чорне. Хи-хи-хи!! Чорне дихнуло, сором зів'яв. Чую кроки чиїсь у мешкані (житлі). Так це, Буддо, такі в тебе відсоткові відносини пересічно в відсотках і доробку нашому за нашу Любов, за Віру в тебе? Да! Чудесно! Хи-хи-хи! – гукнув Павлусь, мішаючи усякові мови.

1900 року. Київ

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: