Іван Нечуй-Левицький - Без пуття

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1456
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1449

 

Іван Нечуй-Левицький

Без пуття

I

    

    Павлусь Ма­лин­ка був гар­ний з ли­ця, мов чор­ня­вий та ку­че­ря­вий бог Апол­лон. Нас­ту­ся Са­мусівна бу­ла пиш­на на вро­ду, мов Аф­родіта, кот­ра тільки що ви­хо­пи­лась з морської піни на хви­лях, але ще не по­мо­ли­ла­ся бо­гу, не вми­лась і не об­тер­ла га­разд руш­ни­ком морської піни на ви­ду. Нас­ту­ся бу­ла гар­на, але тро­хи бліду­ва­та, ніби втом­ле­на, або тро­хи за­ниділа, ніби во­на дві ночі поспіль тан­цю­ва­ла на балі. Во­на бу­ла знач­но­го, ба­га­то­го ро­ду, а він ще значнішо­го й ба­гатішо­го. Во­на зрос­ла в роз­коші, а він ще в більшій. В її батька і в неї дав­но вітер свистів у ки­ше­нях; в йо­го ки­ше­нях ви­ла й скиг­ли­ла хур­ди­га. В її покійної ма­ми і в неї са­мої ки­шені бу­ли з дірка­ми, ку­дою з ран­ку до ве­чо­ра за гра­ни­цею вит­ру­шу­ва­лись червінці по Па­рижі, Ніцці та Римі, не­на­че бо­рош­но по гру­дя­но­му та ба­ка­юва­то­му шля­ху з подірав­ле­но­го мішка на возі. В йо­го та­та і в йо­го са­мо­го ки­шені бу­ли не­на­че якісь бе­зодні, ку­дою про­ва­ли­лись дві селі, ще й са­хар­ня з кос­то­пальнею та з дво­ма ви­со­чез­ни­ми тру­ба­ми-ди­ма­ря­ми, навіть не за­че­пив­шись у їх шта­нях та хо­ло­шах.

    Вона й її ма­ма взим­ку зви­чай­но жи­ли в Па­рижі, а влітку швен­дя­ли, як ци­га­ни з шат­ра­ми, то по Швей­царії, то по Тіролі, то по Рів'єрі, тіка­ючи од спе­ки, од мош­ки, ко­марів та ґедзів, а приїзди­ли до­до­му на Ук­раїну вря­ди-го­ди тільки тоді, ко­ли їх ки­шені спо­рож­ню­ва­лись. Він, скінчив­ши ре­альну шко­лу, поїхав з батьком та матір'ю до Па­ри­жа буцімто докінчу­ва­ти своє вчіння, за­пи­сав­ся в од­ну ви­щу шко­лу вольним слу­ха­чем, щось там слу­хав раз на тиж­день для людсько­го та батьківсько­го ока, але в дійсності нічо­го не слу­хав у школі, бо мав ду­же делікат­не чут­тя, більше здат­не слу­ха­ти ар­тис­ток в опері, ніж усякі нудні та мудрі лекції. Він бив бай­ди­ки в Па­рижі й після смерті батьків, спо­рож­нив­ши ки­шені до самісінько­го дна, вер­нув­ся в Київ і гай­ну­вав без пут­тя реш­ту батьківсько­го доб­ра, чо­го не встиг іще про­гай­ну­вать йо­го та­то.

    Настуся та­ки спа­ла вночі, хоч во­на і її ма­ма ля­га­ли спа­ти сли­ве пе­ред світом. Пав­лусь уночі ніко­ли не спав: про­во­див ночі то в клубі, то в рес­то­ра­нах за бен­ке­та­ми та кар­та­ми, аж уранці вер­тав­ся до­до­му й спав сли­ве до ве­чо­ра. В йо­го день був уночі, а ніч бу­ла вдень, як бу­ває в пу­гачів, сов та ка­жанків.

    Його всі зва­ли бо­жевільним; її - навісною. Во­на бу­ла й ро­зум­на зро­ду, але в неї не­на­че не бу­ло однієї клеп­ки в го­лові; в йо­го зро­ду го­ло­ва бу­ла не без тя­ми, але бу­ла ніби не­доб­ре на­би­та об­ру­ча­ми, ще й з слаб­ки­ми вто­ра­ми.

    Настуся бу­ла в сво­го батька оди­ни­ця. Пав­лусь зос­тав­ся в сво­го батька так са­мо оди­нак. Він якось та­ки скінчив ре­альну шко­лу, хоч од лінивст­ва двічі тро­хи не вто­пив­ся, пе­реп­ли­ва­ючи ту нег­ли­бо­ку річку пре­муд­рості; але йо­го двічі ви­ря­ту­ва­ли вчи­телі та батьки і та­ки якось до­во­лок­ли йо­го за ру­ки до дру­го­го бе­ре­га. Во­на ніякої шко­ли не скінчи­ла, хоч усе по­чи­на­ла; завж­ди по­чи­на­ла та на то­му й скінчи­ла. Батько хотів од­да­ти її в гімназію або в інсти­тут. Ма­ти ста­ла про­ти то­го диб­ки, спе­ре­ча­лась дов­го й та­ки не да­ла доч­ки в чужі ру­ки, між чужі діти уся­кої масті: во­на бо­ялась, щоб дівчи­на там ча­сом не за­ниділа од важ­кої праці, не спрос­ти­лась, щоб ча­сом не наб­ра­ла­ся лібе­ральних ідей і уся­ких ба­цил та бак­терій, бо тих ба­цил та бак­терій во­на бо­яла­ся гірше, ніж чу­ми, ніж нудьги од на­уки. Нас­ту­сю вчи­ли вдо­ма до­рогі гу­вер­нант­ки та усякі вчи­тельки. Нас­ту­ся вчи­лась до­ма по­волі, не ха­па­ючись, вчи­лась, як мок­ре го­рить; вчи­лась, ко­ли са­ма хотіла. Во­на вчи­ла­ся й гу­ля­ла, гу­ля­ла й вчи­лась на­пе­ремінку, щоб бу­ло не ду­же важ­ко. Три дні во­на вчи­лась, а на чет­вер­тий день ма­ма во­зи­ла її в танцк­лас тан­цю­ва­ти з дітьми. Знов три дні вчи­ла­ся, а два дні од­по­чи­ва­ла: ма­ма во­зи­ла її сков­заться на льоду на лиж­вах, або в гості, або бра­ла з со­бою ку­дись, іду­чи з візи­та­ми, а вве­чері во­зи­ла в те­атр. У Нас­тусі літні ва­кації тяг­лись ціле літо, цілих п'ять місяців, щоб во­на га­разд од­по­чи­ла од праці та не по­марніла, не зблідла на ви­ду.

    Незабаром Нас­ту­ся зовсім не схотіла вчи­тись: поп­ро­га­ня­ла своїми ве­ре­да­ми вчи­тельок і на то­му скінчи­ла свою на­уку. Ма­ти пос­та­но­ви­ла, як тільки Нас­ту­ся підрос­те, по­вез­ти її в Па­риж і там викінчи­ти курс її на­уки. В Нас­тусі гар­на го­лов­ка так і зос­та­лась вольна од уся­ко­го по­га­но­го, важ­ко­го вчіння. За­те ж Нас­ту­сю ду­же ба­гацько вчи­ли му­зи­ки, бо са­ма ма­ма ду­же лю­би­ла уся­ке штуч­ницт­во, а най­більше му­зи­ку. І Нас­ту­ся справді нап­ро­ди­во бу­ла здат­на до му­зи­ки. Му­зи­ка да­лась Нас­тусі ду­же лег­ко, і во­на швид­ко вив­чи­лась чу­до­во гра­ти на ро­ялі. Во­на ще доб­ре вміла ма­лю­вать квітки на фар­форі. В неї вда­ча бу­ла й справді ар­тис­тич­на.

    Мати лю­би­ла свою оди­ни­цю без міри, без тя­ми, яко­юсь хво­роб­ли­вою, нер­во­вою лю­бов'ю, якою люб­лять дітей ду­же нер­вові та ду­же по­чут­ливі ма­тері. Во­на пес­ти­ла ди­ти­ну, не да­ва­ла їй дов­го сидіти за вчінням, щоб ди­ти­на не мор­ду­ва­лась, спо­бо­лю­ва­ла їй так, ніби во­на са­ма сиділа за книж­кою й му­чи­лась. Во­на вво­ля­ла її во­лю, да­ва­ла їй усе, чо­го тільки бу­ло її ду­ша за­ба­жає. З са­мо­го мал­ку усі в гос­поді вво­ля­ли її во­лю, ніби во­лю яко­гось бож­ка. Ма­ти вби­ра­ла її в ок­са­мит та шовк, гра­лась нею, гра­лась її уби­ран­ня­ми, не­на­че ди­ти­на кук­ла­ми, цяцька­лась, панька­лась з нею й чва­ни­лась нею без со­ро­му пе­ред усіма.

    Настуся надз­ви­чай­но лю­би­ла цяцьки та ляльки - це най­ви­ще ди­тя­че штуч­ницт­во. Ма­ти на­ку­пу­ва­ла для неї цілий ма­га­зин до­ро­гих ляльок та уся­ких цяцьок. Ку­пу­ва­ли для неї ляльки й цяцьки і тітки й дя­ди­ни. І дядьки й натітни­ки, і усякі ку­зин­ки і да­ру­ва­ли їй на іме­ни­ни. Тих ляльок та цяцьок наз­би­ра­лась ціла зашк­ля­на ша­фа.

    Ще на два­над­ця­то­му році Нас­ту­ся но­си­лась з лялька­ми, гра­лась та ми­лу­ва­лась ни­ми, го­лу­би­ла їх, зва­ла їх своїми сест­ра­ми та дітка­ми, а се­бе зва­ла їх ма­мою. Во­на са­ма ши­ла для ку­кол нові уб­ран­ня, одя­га­ла їх то за паннів, то за сільських дівчат, ви­ши­ва­ла їм взор­ця­ми со­роч­ки та хвар­туш­ки, ро­би­ла квітки на го­ло­ви, чіпля­ла на шиї на­мис­та й ду­качі. Во­на сіда­ла про­ти їх в кріслі, са­ма гар­на, не­на­че здо­ро­ва лялька. Ма­ти при­па­да­ла до неї, цілу­ва­ла, пес­ти­ла, потім са­до­ви­ла її собі на коліна, ко­ли вже її ніжки не теліпа­лись, а тор­ка­лись об діл, цілу­ва­ла її й при­гор­та­ла до сер­ця.

    Усі тітки, дя­ди­ни та ку­зин­ки так са­мо пес­ти­ли Нас­ту­сю, ма­за­ли її та хва­ли­ли, аж пе­рех­ва­лю­ва­ли на один бік, бо підле­щу­ва­лись до її тоді ще ба­га­тої ма­ми.

    Настуся ще змал­ку тільки й лю­би­ла од­но й єди­не: фран­цузьке, ілюст­ро­вані гар­ни­ми ма­люн­ка­ми ка­зоч­ки. Во­на на­чи­та­лась їх так, що од восьмо­го ро­ку уяв­ля­ла се­бе яко­юсь каз­ча­ною осо­бою й лю­би­ла одя­гаться в усякі надз­ви­чай­ні каз­чані уб­ран­ня, одя­га­ла й інших дівча­ток, своїх при­ятельок-гос­тей. Во­ни пе­ре­би­ра­лись то за царівен, то за ци­га­нок, то за тур­кень, то за хлоп­чиків-ца­ренків. В цих чу­до­вих уб­ран­нях та в па­пе­ро­вих ко­ро­нах во­ни тан­цю­ва­ли, вда­ючи з се­бе уся­ких каз­ча­них лю­дей та вся­ких при­видів. В Нас­тусі ра­но за­во­ру­ши­лась фан­тазія. Во­на вже на два­над­ця­то­му го­ду навіть вдень бо­ялась са­ма ви­хо­ди­ти в дру­гу по­рож­ню кімна­ту, а вве­чері бо­яла­ся зос­та­ваться са­ма в кімнаті, ко­ли ча­сом її ма­ти або гу­вер­нант­ка ви­хо­ди­ли ку­дись до іншо­го по­кою. Їй зда­ва­лось, що кру­гом неї десь по­хо­ва­лись по світли­цях якісь царівни, відьми, вов­ки в чер­во­них ша­поч­ках та уся­ка каз­ча­на ма­ра. В Нас­тусі ду­же за­рані роз­ви­лась уява та мрійність.

    Як Нас­ту­ся дійшла до зрос­ту, її ма­ти пос­ва­ри­ла­ся з батьком на смерть. То бу­ли дві вдачі не тільки не схожі, але навіть суп­ро­тивні од­на одній, не­на­че люті во­ро­ги. Він був помірко­ва­на, стат­ко­ви­та й прак­тич­на лю­ди­на. Йо­го жінка бу­ла не­помірко­ва­на, розт­рат­ли­ва, лю­би­ла розкіш та ши­кар­не гой­не жит­тя й си­па­ла грішми, як по­ло­вою. З ран­ку до ве­чо­ра во­ни обоє тільки те й ро­би­ли, що зачіпа­ли од­но од­но­го до­ко­ра­ми, сва­ри­лись, зма­га­лись та ла­ялись. Во­на об­рид­ла йо­му гірше пе­че­ної редьки; він об­рид їй і ос­то­гид так, що во­на не мог­ла й ди­виться на йо­го. Во­на по­ла­ялась з ним, по­ки­ну­ла йо­го й виїха­ла за гра­ни­цю, щоб Нас­ту­ся скінчи­ла в Па­рижі своє ви­хо­ван­ня і вчіння.

    - Баба з во­за - на ко­ле­са лег­ше! - ска­зав Са­мусь пе­рех­рес­тив­шись. - При­най­мні в хаті бу­де ти­хо.

    Але він по­ми­лив­ся тро­хи: ба­ба вста­ла з во­за, але на йо­го ко­ле­са, на йо­го ки­шені ста­ло ще важ­че.

    Мати з Нас­ту­сею осе­ли­лись на про­жит­тя в Па­рижі Нас­ту­ся за­пи­са­ла­ся в якусь шко­лу, щоб дов­читься фран­цузької мо­ви та вис­лу­хать курс фран­цузької літе­ра­ту­ри. До неї хо­див до­ро­гий вчи­тель му­зи­ки й вип­рав­ляв її гру на ро­ялі. Скінчив­ши своє ви­хо­ван­ня, Нас­ту­ся з нудьга чи­та­ла ду­же ба­гацько кни­жок, та все ро­манів. Але ро­ман­ти­ки, а най­більше Жорж Санд та най­новіші де­ка­дентські по­ети й повістярі най­більше при­па­да­ли до її нер­во­вої, мрійної, ви­пе­ще­ної, тро­хи збо­че­ної вдачі.


    Довго во­ни з матір'ю жи­ли та швен­дя­ли по всіх усю­дах за гра­ни­цею й, пев­но, жи­ли б дов­ше. Але не­за­ба­ром ма­ти по­ча­ла ко­ро­ди­тись на гру­ди, сох­нуть та в'яну­ти. Нес­покійні уся­кові пе­ре­жит­ки не­за­ба­ром да­ли се­бе зна­ти. Щоб роз­бур­кать свої слабкі нер­ви, во­на впус­ка­ла собі морфій в ліве пле­че; на то­му місці в неї завсігди на­га­ня­ло бо­ляч­ки. Во­на швид­ко зас­лаб­ла на су­хо­ти, дов­го лічи­лась уся­ки­ми ліка­ми, по­бу­ва­ла на уся­ких во­дах і врешті по­мер­ла. Нас­ту­ся тро­хи не збо­же­воліла, тро­хи са­ма не вмер­ла з го­ря та з ту­ги. Во­на му­си­ла вер­ну­тись у Київ до батька, в преп­ро­тив­ну провінцію.

    Вернувшись до­до­му, Нас­ту­ся од­ра­зу зди­ву­ва­ла усіх усім: і своєю за­над­то вже вольною па­ризькою по­ведінкою, і своїми різки­ми ма­не­ра­ми, і своїм уб­ран­ням, здо­ро­вецьки­ми ка­пе­лю­ша­ми з ко­пи­цею стра­усо­вих пер на го­лові. Пе­рей­нят­ли­ва, як мав­па, про­вор­на, жва­ва та верт­ка зро­ду, во­на ще до то­го вда­ва­ла з се­бе ду­же во­руш­ли­ву й жва­ву па­ри­жан­ку. Де тре­ба бу­ло обер­ну­тись, во­на пе­рек­ру­чу­ва­лась на одній п'яті раз або й двічі. Де трап­ля­лось тільки пе­рес­ту­пить че­рез рівча­чок під до­що­ви­ми тру­ба­ми на тро­ту­арі, во­на пли­га­ла че­рез йо­го, та ще й з роз­го­ном, не­на­че ко­за че­рез пе­ре­лаз. В пар­ках, де ви­лась будлі-де стеж­ка на су­горб або горб, во­на не ви­хо­ди­ла вго­ру, а вибіга­ла, не­на­че виліта­ла. В те­атрі в про­хо­дах між крісла­ми во­на не хо­ди­ла, а біга­ла й ніби пур­ха­ла. Завсіди й скрізь во­на кру­ти­лась, вертіла­ся, не­на­че дзиґа. Да­ми так і прод­ра­жин­ли її аме­ри­канською дзиґою, а пан­ни драж­ни­ли її па­ризькою ко­зою. Во­на хо­ди­ла по місті й на про­гу­лян­ня, і в гості са­ма як ду­же еман­ци­по­ва­на пан­на, ро­би­ла все, що тільки при­па­да­ло їй до впо­до­би, вби­ра­лась чуд­но, як тільки хотіла. На людський по­говір, на осуд суспільства во­на нітрош­ки не вва­жа­ла, бо ста­ви­ла се­бе без міри ви­ще од усіх провінціалок і в вічі сміяла­ся з їх за­бо­бонів.

    Усі знай­омі за­га­лом пог­ля­да­ли ско­са на Нас­ту­сю, як на тро­хи навіже­ну. Тітки та дя­ди­ни сил­ку­ва­лись нап­рав­ля­ти її на доб­ру путь, чіпля­лись до неї. Але во­на сміялась з їх і з їх на­путіння та­ки прос­то їм в вічі й кеп­ку­ва­ла з їх усіх. Батько тільки мах­нув на неї ру­кою, як і на її матір, бо доб­ре знав нез­лам­ну, цуп­ку вда­чу їх обох… Во­на бун­дю­чи­лась і пе­ред своїм батьком і вва­жа­ла на йо­го, як на гру­бу й прос­ту лю­ди­ну, як на дес­по­та й вар­ва­ра.

    Павлусь вер­нув­ся з-за гра­ниці, так са­мо на­ха­пав­шись вер­шечків най­моднішо­го де­ка­дентст­ва в заг­ра­нич­них ви­щих круж­ках се­ред мо­лод­нечі. Вза­галі Пав­лусь і Нас­ту­ся по­вер­та­лись до­до­му го­товісіньки­ми. Пав­лусь роз­тор­сав собі нер­ви сис­те­ма­тич­ною гульнею по но­чах, ал­ко­го­лем та ро­ман­тич­ни­ми по­ходінка­ми. Нас­ту­ся бу­ла зро­ду істе­рич­на й тро­хи пси­хо­пат­ка, бо пе­рей­ня­ла це доб­ро на спад­щи­ну од своєї при­цу­цу­ва­тої ма­ми-морфіністки.

    Вернувшись з-за гра­ниці до­до­му, Нас­ту­ся в однієї своєї тітки стик­ну­лась з Пав­лу­сем і поз­най­оми­ла­ся з ним. Пав­лусь од­ра­зу вра­зив її своєю надз­ви­чай­ною кра­сою. Він був пиш­ний на ди­во, рівний ста­ном, чор­ноб­ри­вий, з та­ким гар­ним ли­цем, не­на­че во­но бу­ло на­мальова­не тон­ким пенз­лем ду­же ви­со­ко­го ху­дож­ни­ка. І чорні густі бро­ви бу­ли ніби ви­мальовані на ви­со­ко­му гла­денько­му чолі, і ви­разні, звив­часті чер­воні ус­та бу­ли ніби об­ве­дені най­тон­шим пенз­лем. Очі карі, ясні, блис­кучі, ву­са довгі, м'які, як шовк, ва­сильки на вис­ках ку­че­ряві, ро­жеві ву­ха, пиш­ний ма­то­вий колір дов­гоб­ра­зо­го ви­ду - усе бу­ло ніби на­мальова­не най­свіжіши­ми фар­ба­ми, аж очі вби­ра­ло в се­бе!

    Настусю од­ра­зу вра­зи­ла та­ка див­на, ху­дож­ня кра­са, вра­зи­ла її ар­тис­тич­не по­чу­ван­ня. Во­на од­ра­зу по­ко­ха­ла йо­го га­ря­че, пал­ко, як ко­ха­ють ду­же нер­вові осо­би, з усо­ло­дою й навіть му­ка­ми сер­ця. На неї ніби од­ра­зу най­шла якась со­лод­ка по­шесть, об­хо­пи­ла її всю, промк­ну­лась у й сер­це, в її ду­шу й об­хо­пи­ла ніби по­лум'ям. Пав­лусь так са­мо по­ко­хав Нас­ту­сю й не­за­ба­ром приз­нав­ся їй на од­но­му балі, що лю­бить її щи­ро й без неї не мо­же жи­вотіть, не мо­же ди­ха­ти. Тиж­день му­чи­лась Нас­ту­ся, не ба­чив­ши ми­ло­го, не­на­че в огні про­пас­ниці. Во­на зблідла, по­марніла, за­ниділа, сли­ве зас­лаб­ла, ни­ка­ла по Хре­ща­ти­ку, світом ну­ди­ла, ни­ка­ла скрізь, сподіва­лась, чи не вгля­дить йо­го будлі-де. Але Пав­лусь ніби зу­мис­не схо­вав­ся од неї в своїх по­ко­ях. По­по­му­чив­шись тиж­день, во­на та­ки насміли­лась прос­то піти до йо­го, по­ба­читься з ним і хоч на­ди­ви­тись на йо­го. В Па­рижі, в Ла­тинсько­му квар­талі, во­на не раз і не два, жар­ту­ючи, забіга­ла з візи­та­ми до знай­омих сту­дентів по­тай од ма­ми, бо вва­жа­ла на се­бе, як на зовсім еман­ци­по­ва­ну пан­ну, нех­ту­ючи яки­мись там ста­росвітськи­ми за­бо­бо­на­ми в суспільстві.

    

II

    

    Настуся прий­шла до Пав­лу­ся в чет­вертій го­дині осіннього дня, сли­ве пе­ред ве­чо­ром.

    Павлусь тільки що вис­павсь і встав з ліжка, тільки що га­разд про­дер очі, на­пив­шись сли­ве вве­чері «вранішнього» чаю, бо він завсігди гу­ляв ціли­ми но­ча­ми то по рес­то­ра­нах, то по клу­бах, вер­тавсь до­до­му або вдосвіта, або зовсім вранці і спав сли­ве цілий день. В чет­вертій го­дині дня він зви­чай­но пив свій вранішній чай.

    В розкішних і прос­тор­них гор­ни­цях був та­кий не­лад та гар­ми­дер, ніби в їх но­чу­ва­ли жи­ди з ба­ла­гу­ла­ми, як при­ка­зу­ють у при­казці. І в Пав­лу­ся в роті бу­ло так, ніби і в йо­го в роті за­но­чу­ва­ла од­на ба­ла­гу­ла. Він аж крик­нув з ди­ва й нес­подіван­ки, вглядівши Нас­ту­сю. Во­на го­лос­но й дрібненько за­ре­го­та­лась, не­на­че пташ­ка в сад­ку ве­се­ло за­ще­бе­та­ла.

    - Еге, не ждав? Еге, не сподівавсь ме­не до се­бе в гості? Прав­да? - ска­за­ла Нас­ту­ся й ре­го­та­лась так го­лос­но, ніби во­на дзво­ни­ла в срібний дзво­ник.

    - І ждав те­бе щод­ня, що­го­ди­ни, і сподівавсь те­бе до се­бе, моя ми­ла Нас­ту­сю! - ска­зав він і по­дав їй обидві руці, а потім ос­ту­пивсь од неї на ступінь, згор­нув ру­ки на гру­дях і вту­пив у її вид свої карі, блис­кучі, не­на­че га­рячі очі.

    - От я й при­ше­ле­па­лась до те­бе, бо по­чу­ва­ла ду­хом, що ти ме­не ждеш до се­бе, ждеш те­пе­реньки, сте­мен­но цієї го­ди­ни, дійсно цієї хви­ли­ни.

    - Не при­ше­ле­па­лась ти, а крильця­ми при­ли­ну­ла до ме­не, моя жа­да­на ластівоч­ко! впурх­ну­ла в мою гор­ни­цю, ніби десь у вікно з зе­ле­но­го сад­ка. Я те­бе сподівавсь до се­бе що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни, бо ще на ми­нув­шо­му тижні довідав­ся ду­хом і сер­цем, що ти навіки моя, а я навіки твій. Я ще тоді на балі по твоїх оче­ня­тах, по твоїх зіньках уга­дав це. В твоїх зіни­цях я тоді вглядів се­бе, своє об­лич­чя, впіймав свої очі. І мої очі в твоїх очах од­ра­зу блис­ну­ли іскра­ми, ніби зай­ня­лись. Це ди­во бу­ло несп­рос­та. Це бу­ло по­тай­не поєднан­ня на­ших душ. Це був сим­вол… Я од­ра­зу про­чи­тав і втя­мив той сим­вол, що за­гад­ча­но блис­нув тоді в твоїх оче­ня­тах.

    - Прочитав? Ти тя­миш в чи­танні цієї див­ної, за­гад­ча­ної кни­ги? - крик­ну­ла Нас­ту­ся з та­ким зах­ва­том, що в неї темні очі зай­ня­ли­ся елект­рич­ним блис­ком.

    - Тямлю, як і ти тя­миш, - спокійно ска­зав Пав­лусь. - Ми обоє вчи­лись по тих са­мих кни­гах і в тій самій школі ро­зуміння по­таємно­го поєднан­ня душ. Прав­да? Еге, так?

    - Еге! Ти, мій ми­лий, доб­ре вга­дав! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Я чи­таю тво­го за­гад­ча­ну кни­гу ко­хан­ня навіть че­рез бібу­лу, навіть че­рез за­гор­нуті товсті па­ля­тур­ки. Мені й не тре­ба роз­гор­тать твоєї кни­ги, бо мені да­но та­кий про­ни­зу­вальний та про­ми­ку­вальний зір. - ска­зав Пав­лусь. - Це ста­ло­ся тоді, як я по­ба­чив свої очі в твоїх очах. Од то­го ча­су мої мрії увійшли в твоє сер­це; твої мрії увійшли в моє. Ми зро­би­ли обмінок мрій, ми поєдна­лись ду­ша­ми, ста­ли однією ду­шею.

    - Мій ми­лий, мій зо­ло­тий! Чи ти пак знаєш історію мо­го сер­ця, мо­го убо­го­го за­ниділо­го сер­ця? Я прий­шла до, те­бе, щоб роз­ка­за­ти історію сво­го за­ниділо­го сер­ця. Ти ду­маєш, що я лю­би­ла до цього ча­су щи­ро, га­ря­че? Ні, мій ми­лий! Я лю­би­ла до цього ча­су так, як ча­сом інко­ли вгля­диш на небі якусь надз­ви­чай­но блис­ку­чу зірку, що яс­но-пре­яс­но ми­го­тить, не­на­че око, і ллє ал­маз­ний блиск; за­ди­виш­ся на неї, ми­луєшся дов­го, а потім на дру­гим вечір шу­каєш її на небі між зірка­ми і вже не знай­деш, не впізнаєш між інши­ми зірка­ми, ніби й слід її щез з очей навіки. Моя лю­бов до цього ча­су бу­ла жов­та, не­на­че лис­тя вми­ра­ючої осені. Я вже бу­ла втра­ти­ла надію на своє сер­це; ду­ма­ла, що йо­му до­ля су­ди­ла не­до­лад­ну жов­ту лю­бов повік, що мені не су­ди­лось по­ко­ха­ти ро­жа­ми та фіалка­ми, усім сер­цем вси­са­ти та ню­ха­ти пиш­ний аро­мат мрій га­ря­чо­го, чер­во­но­го ко­хан­ня. Аж те­пе­реньки, як я те­бе вгляділа, я ніби од­да­ла своє по­жовк­ле, по­жо­лоб­ле­не лис­тя в слав­ну берлінську фар­бар­ню. Ти відо­мий то­му, яка то берлінська фар­бар­ня? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Відомий то­му, ще й доб­ре! - ска­зав Пав­лусь.

    - Там якісь славні, дивні чарівни­ки фар­барі пе­ре­фар­бу­ва­ли, пе­ре­ма­лю­ва­ли моє бідне по­жовк­ле лис­тя, на­ма­лю­ва­ли на йо­му рожі та фіалки, по­ви­мальову­ва­ли пишні взорці. Во­ни якимсь чу­дом пе­рет­во­ри­ли моє убо­ге сер­це, кот­ре ще й досі га­разд не ко­ха­ло, а тільки сил­ку­ва­ло­ся ко­ха­ти, як ди­ти­на сил­кується впер­ше спи­на­тись на свої м'якенькі ніжки. Аж те­пе­реньки я дізна­лась, що то та­ке дійсна, прав­ди­ва лю­бов!


    - Друже мій, ми­лий мій! сер­це моє зо­ло­те! - крик­ну­ла Нас­ту­ся, пок­лав­ши Пав­лу­севі обидві ру­ки на плечі. - Ти той чарівник, той див­ний фар­бар, що ут­во­рив з моїм сер­цем ди­во ди­во­виж­не, пе­ре­ма­лю­вав, пе­ре­зо­ло­тив моє по­жовк­ле лис­тя ко­хан­ня вес­ня­ни­ми фар­ба­ми. Сер­це моє зо­ло­те! як я те­бе ко­хаю!

    Вона ос­ту­пи­лась од йо­го на два сту­пені, скла­ла до­лоні, не­на­че на мо­литві, і без­мов­но й жадібно вти­ри­ла в йо­го вид свої блис­кучі очі, потім по­ма­леньку об­ве­ла очи­ма усю йо­го пиш­ну пос­тать з вер­ху до са­мо­го до­лу. Він сто­яв пе­ред нею, не­на­че Феб на колісниці, гар­ний та пиш­ний, рівний, не­на­че обтіле­ний, об­лич­че­ний Апол­лон, з лег­ки­ми ку­че­ря­ми на ва­сильках, з чор­ни­ми, ніби на­мальова­ни­ми бро­ва­ми на ви­со­ко­му чолі, з ро­же­ви­ми ву­ха­ми під ку­че­ря­ви­ми ва­силька­ми.

    - Ти пиш­ний Феб, яс­но­зо­рий та про­ме­няс­тий, кот­рий тільки що став на свою ог­ня­ну колісни­цю, прос­тя­гав мо­гутні й білі ру­ки, на­ли­ває свої пишні очі ог­нем, щоб бриз­ну­ти промінням світа на дріма­ючу зем­лю. Ти сон­це, а я твоя, ще затіне­на тем­ря­вою ночі зем­ля, на кот­ру ти от-от не­за­ба­ром сип­неш своїм га­ря­чим зо­ло­тим промінням. Схи­ля­юсь пе­ред то­бою, здіймаю до те­бе ру­ки, мо­лю­ся тобі! Сип на ме­не твоє зо­ло­те проміння! Я лад­на прий­ня­ти смерть у твоєму вогні за твою лас­ку, за один поцілу­нок твоїх чер­во­них га­ря­чих уст.

    - А ти ду­маєш, що я не люб­лю те­бе так га­ря­че, так навіже­но, як ти лю­биш ме­не? - ска­зав Пав­лусь з лег­ким до­ко­ром. - Моя лю­бов до те­бе од­ра­зу ста­ла не­на­че роз­пе­че­не в жа­ру залізо. Я див­люсь на те­бе й ніби їм те­бе очи­ма, їм ро­том та зу­ба­ми, не­на­че якусь надз­ви­чай­ну, нав­ди­во­ви­жу смач­ну стра­ву. Я по­чу­ваю уяв­ки, що жую те­бе й ков­таю. Я вже ніби про­ковт­нув те­бе всю, по­чу­ваю вже те­бе у своєму мрійно­му нутрі і все-та­ки не мо­жу га­разд наїстись то­бою, твоїми очи­ма, твоїми бро­ва­ми, - ска­зав Пав­лусь, див­ля­чись і справді за­па­ле­ни­ми очи­ма на Нас­ту­сю.

    Він і справді ніби їв її ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма.

    - І я те­бе в цей час ніби їм, як смач­не яб­лу­ко, як со­ко­ви­тий со­лод­кий ви­ног­рад, ніби п'ю сік то­го па­ху­чо­го ви­ног­ра­ду лю­бощів. І я вже ніби про­ковт­ну­ла твої па­хучі карі очі, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Як я те­бе впер­ше по­ба­чив, я од­ра­зу по­чу­тив надз­ви­чай­ні па­хощі, кот­ри­ми повіяли на ме­не твої очі, твої бро­ви, але ті па­хощі спер­шу бу­ли за­над­то гострі, п'яні. Я тоді вчадів од па­хощів твоєї кра­си. Мені ніби дух за­би­ло со­лод­ким, але гост­рим, ніби перцьовим клей­ту­хом. А те­пер твої оч­ки пах­нуть фіалка­ми, твої брівки пах­нуть жас­ми­на­ми. Самі мої мрії про твоє ко­хан­ня ста­ли за­пашні.

    - І в ме­не са­мої мої мрії про те­бе, моє сер­це, ста­ли вже па­ху­чи­ми квітка­ми. Я оце ніби жи­ву в пиш­но­му квітни­ку. Моя го­ло­ва аж сту­маніла, аж за­мо­ро­чи­лась од со­лод­ко­го ча­ду тих квіток. Які там квітки! А скільки їх на­сад­же­но! Яка розкіш! Який зах­ват! Я ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на див­но­го са­дов­ни­чо­го. Який див­ний ви­па­док! Ти знаєш то­го са­дов­ни­ка? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Ще б пак не знав! Який і справді щас­ли­вий ви­па­док! - ска­зав Пав­лусь.

    - Цей са­дов­ни­чий - то чарівник. Він знає дивні ча­ри. Він насіяв для ме­не квіту по всьому світу, зак­ра­сив для ме­не ввесь світ квітка­ми. Ку­ди не піду, ку­ди не гля­ну, скрізь для ме­не цвітуть квітки, скрізь для ме­не пах­не ро­жа­ми та фіалка­ми. Ку­ди не гля­ну, скрізь ба­чу пишні квітки: і на землі квітки, і на небі квітки, і на воді квітки - квітки моїх зо­ло­тих мрій, моїх па­ху­чих мрій. Я наскрізь про­па­ха­лась їх па­хо­ща­ми. Яке ве­се­ле та чер­во­не ста­ло моє жит­тя! Ти, мій ко­ха­ний, мій люб­чи­ку, дав мені це щас­тя!

    - І ти, моя люб­ко, зак­ра­си­ла мені мої ясні ночі. Мої очі ста­ли вдвоє якось ніби ясніші, ве­селіші для ме­не, - ска­зав Пав­лусь.

    - Яка со­лод­не­ча мрій! Яка ви­сочінь фан­тазії! Я літаю, я шу­гаю, не­на­че ор­ли­ця в підне­бессі по­над вер­ха­ми гір, по­над льодо­ви­ми глет­че­ра­ми Альпів. Це ко­хан­ня моєї ви­пе­ще­ної душі, мо­го тон­ко­го роз­вит­ку сер­ця й ро­зу­му, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    І дов­го ще во­ни ви­ли­ва­ли свій де­ка­дентський ліризм ко­хан­ня та по­чу­ван­ня, мо­та­ючи йо­го, не­на­че нит­ки на клу­бок.

    - В ме­не вже аж ум за ро­зум за­хо­дить од ви­со­ких не­ма­теріальних лю­бощів. Це лю­бощі ви­щих жи­во­тин, це лю­бощі духів. Ми вже поміня­лись і поєдна­ли­ся мріями. Поміняй­мось сер­ця­ми, станьмо вічни­ми суп­ря­жи­ча­ми в суп­рязі душ та серців! - ска­зав Пав­лусь.

    - Поміняймось за­раз, і наш спіл ко­хан­ня ста­не віковічним. Вий­ми з ме­не моє сер­це і вкла­ди в ме­не своє сер­це, щоб ми з'єдна­лись навіки, щоб ми бу­ли од­на сущність, од­на ду­ша! - крик­нув не­са­мо­ви­то, але ду­же га­лант­но й ефект­но Пав­лусь. - Пос­та­новім за­раз цей спіл душ, бо я не наїмся й не нап'юся твоєї кра­си. Я зах­ли­на­юсь твоєю кра­сою, я дав­люсь то­бою. Я по­чу­ваю, що твоя кра­са от-от за­ду­шить ме­не на смерть…

    - Міняймось сер­ця­ми, мій ми­лий! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І ло­ко­на­ми на­шо­го во­лос­ся, - крик­нув Пав­лусь.

    - І зу­ба­ми, зу­ба­ми сер­ця й мрій, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І нігтя­ми - нігтя­ми по­чу­ваннів, - крик­нув Пав­лусь. - По­об­ти­най свої нігті й дай мені. Я всип­лю їх у тю­тюн і ви­ку­рю їх, і вссу част­ку те­бе в свої гру­ди.

    І во­ни ди­ви­лись од­не на од­но­го й ра­юва­ли.

    - Як ча­сом ко­ли вир­веш, мій ми­лий, зу­ба, по­да­руй мені цей брильянт, ці свя­тоші ко­хан­ня на схо­ван­ку! Я оп­рав­лю йо­го в зо­ло­то й но­си­ти­му і вдень і вночі ко­ло сво­го сер­денька. То бу­де зад­ля ме­не свя­че­ний зуб мо­го Буд­ди. Я прий­шла до те­бе сповіда­тись. Чи ти пак знаєш, що я буд­дист­ка? Як у Па­риж зак­ли­ка­ли жерців Буд­ди з Цей­ло­ну, ма­ма й я та­ки якось втис­лись з однією буд­дист­кою, знай­омою нам гер­цо­ги­нею, в за­лу, де жерці пра­ви­ли свою буддійську служ­бу. Як мені спо­до­ба­лась їх одп­ра­ва! І я од­ра­зу ста­ла буд­дист­кою, і ма­ма ста­ла… Тільки мені не при­па­ло до впо­до­би, що в їх па шов­ко­во­му уб­ранні теліпа­лись якісь лат­ки, ніби­то Буд­ди.

    - Це сим­во­ли убо­жест­ва, про­хацт­ва та чер­нецт­ва Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь. - Приз­на­юсь тобі, що й я в де­чо­му буд­дист, тільки без тих ла­ток, без то­го буддійсько­го чер­нецт­ва, без тієї буддійської бле­ко­ти. В ме­не не­ма спо­чу­ван­ня до тих ла­ток та чер­нецт­ва. В лат­ках, як у ста­рих ряд­нах, не­ма по­езії. Я тільки взнаю Буддійську Нірва­ну, ку­ди ми пірне­мо з на­шим ко­хан­ням і повік ко­ха­ти­ме­мось і, мо­же, пе­ре­хо­ди­ти­ме­мо то в рос­ли­ни, то в жи­во­ти­ни, то в зорі, і все вдвох та вдвох, як два горішки в одній луш­пай­ці. Мо­же, я ко­лись пе­рей­ду в зо­зу­ля, а ти в зо­зу­лю, ти в кур­ку, я в півня, ти в те­ли­цю, я в бич­ка… Це по­етич­но!

    - Та все вдвох та вдвох? І ніхто нас повік не роз­лу­чить? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Ніхто, ніхто! Ми, мо­же, пе­рей­де­мо на якесь сон­це або пла­не­ту й бу­де­мо там ся­яти, роз­си­па­ти­ме­мось по світі зо­ло­тим промінням.

    - Ой, як гар­но! Ой, як див­но й по-но­во­му! Яка по­езія! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ти світи­ти­меш на ме­не, я блис­ка­ти­му на те­бе. І ми повік ди­ви­ти­ме­мось од­не на од­но­го й очей не зво­ди­ти­ме­мо?

    І Нас­ту­ся аж зап­лес­ка­ла в до­лоні, аж очі зап­лю­щи­ла, ніби во­на дос­та­ла од ма­ми якусь надз­ви­чай­но гар­ну ляльку з діаман­то­ви­ми очи­ма. І во­на ра­юва­ла.

    І во­на впа­ла - сіла на ок­са­ми­то­ву ка­нап­ку й ніби пірну­ла в по­росі, кот­ро­го не зміта­ли й не стру­шу­ва­ли вже, мо­же, тиж­день або й два. Він сів про­ти неї в кріслі. І во­ни вти­ри­ли очі од­не в од­но­го й ніби роз­див­ля­лись на якусь чу­до­ву кар­ти­ну або цяцьку.

    І він лю­бив її щи­ро, і во­на ко­ха­ла йо­го га­ря­че, але во­ни не ки­ну­лись на шию од­не од­но­му й тільки ми­лу­ва­лись со­бою, див­ля­чись од­не на од­но­го, не­на­че на пре­чу­до­ву мерт­ву мар­му­ро­ву ста­тую, їх очі бли­ща­ли, аж горіли, але ті очі бу­ли якісь ніби не­живі, не­на­че скляні або криш­та­леві, які бу­ва­ють у до­ро­гих ляльок або в ал­ко­голіків у най­важ­чий час їх хво­ро­би, - в білій га­рячці, ко­ли їх очі бли­щать гост­рим, але су­хим скля­ним блис­ком. І зда­ва­лось збо­ку, ніби то роз­мов­ля­ли не во­ни, а хтось інший го­во­рив за їх, і живі сло­ва їх жи­вої роз­мо­ви ли­лись десь звер­ху або збо­ку од яко­гось підкаж­чи­ка.

    Але во­ни не встиг­ли зро­бить свій сим­волістич­ний обмінок, як хтось зад­зе­ленькав у при­хожій. Нас­ту­ся й Пав­лусь ки­ну­лись, аж жах­ну­лись, ніби хто нес­подіва­но зак­равсь і вда­рив рап­том по їх нап­ру­же­них нер­вах.

    - Хтось дзво­нить, - за­ше­потіла Нас­ту­ся до Пав­лу­ся. - Не­хай Гав­ри­ло ска­же, що те­бе не­ма вдо­ма. Чо­гось я оце ду­же стри­во­жи­лась. Хтось не­на­че прибіг за мною, до­кон­че за мною. Чо­гось моя ду­ша по­чу­ває, що за мною. Чи не тітки ча­сом оце вис­те­жи­ли ме­не?

    Павлусь схо­пивсь і побіг нав­пе­рей­ми ста­ро­му Гав­ри­лові. Але Гав­ри­ло по­хо­пивсь і вже одімкнув двері. В при­хо­жу вско­чи­ла Пав­лу­се­ва дя­ди­на Ніна, побігла й про­жо­гом вше­ле­па­лась прос­то в світли­цю, навіть не роз­дяг­нув­шись і не роз­зув­ши ко­лош. Во­на ніби гна­ла­ся слідком за якимсь злодієм або ко­гось шу­ка­ла та за ко­гось пи­та­ла.

    - Добривечір тобі, ко­ха­ний Пав­лу­сю! Я оце до те­бе по­хап­цем, на ча­сок, на хви­ли­ноч­ку, - зад­зи­го­ри­ла дя­ди­на Ніна.

    - Доброго здо­ров'я! - ска­зав Пав­лусь бай­дуж­но, на­су­пив­ши бро­ви й навіть на той час за­був­шись, що тре­ба ж поп­ро­си­ти дя­ди­ну сісти.


    - О! чи ти ба! В те­бе, Пав­лу­сю, гос­тя! - крик­ну­ла зди­во­ва­на дя­ди­на й ки­ну­лась віта­тись з Нас­ту­сею.

    Настуся лед­ве підве­лась і хо­лод­но й на­ду­то привіта­лась з дя­ди­ною Ніною.

    - Мій ко­ха­ний Пав­лу­сю, ви­ба­чай, що я оце те­бе по­тур­бу­ва­ла. По­шу­кай, будь лас­ка, в се­бе, чи не за­бу­ла я ча­сом у те­бе мо­го ру­ча­но­го сак­во­яжи­ка? По­ду­май тільки собі, яка я роз­зя­ва. Пішла я вчо­ра на Хре­ща­тик ску­по­ву­вать по ма­га­зи­нах де­який дріб'язок, знаєш, там наші стрічеч­ки, шпильки, гол­ки, нит­ки та уся­ку на­шу жіноцьку нісенітни­цю. В сак­во­яжи­ку в ме­не бу­ло й порт­мо­не, а в йо­му зос­та­лось ще й гро­шей кар­бо­ванців, ма­буть, де­сятків зо два. Вер­та­юся я з своїм кра­мом до­до­му. Ко­ли зирк на ру­ку! а на руці не теліпається мій сак­во­яжик. Я йо­го, пев­но, або згу­би­ла, або десь за­бу­ла, йду я на­зад, пи­та­юсь скрізь по ма­га­зи­нах, бо я ча­сом у ма­га­зи­нах за­бу­ваю то зон­ти­ка, то де­які свої дурні за­куп­ки. Чо­гось у ме­не од тієї купівлі аж го­ло­ва за­мо­ро­чується. Тоді я, вер­та­ючись з за­куп­ка­ми до­до­му, забігла до твоєї, Нас­ту­сю, тітки Мані. Во­на ка­же, що я в неї тоді нічо­го не за­бу­ла. Та оце ду­маю: забіжу ще до те­бе та по­шу­каю, чи не за­бу­ла я ча­сом сво­го сак­во­яжи­ка в те­бе. По­ди­вись, сер­це, га­разд, по­шу­кай по всіх по­ко­ях, спи­тай у Гав­ри­ла, чи не ба­чив ча­сом він, де я пок­ла­ла мій сак­во­яжик, та ще й з грішми. Не так мені шко­да гро­шей та дрібних за­ку­пок, як са­мо­го чу­до­во­го сак­во­яжи­ка.

    - Ти тоді й справді веш­та­лась та ни­ка­ла по всіх по­ко­ях; мо­же й справді десь пок­ла­ла та спох­ва­ту й за­бу­ла, - ска­зав Пав­лусь й пішов по кімна­тах шу­ка­ти та ниш­по­рить.

    Дядина й собі схо­пи­лась з місця й пішла слідком за ним блу­ка­ти по по­ко­ях. Во­на наг­на­ла й ста­ро­го Гав­ри­ла.

    Обшукали, об­ди­ви­лись усі за­кут­ки. Гав­ри­ло заг­ля­нув і під ка­на­пу, і під ліжка, і під крісла, а сак­во­яжи­ка нігде не бу­ло.

    Настуся сиділа мовч­ки, на­су­пив­шись, і щось мірку­ва­ла та ми­ти­ку­ва­ла в своїй го­ловці.

    «Дядина бре­ше. Во­на нічо­го й не гу­би­ла, й нічо­го не за­бу­ва­ла. В неї, як я пам'ятаю, і сак­во­яжи­ка не­ма. В неї на ви­ду, на очах не щи­ре кло­по­тан­ня, не щи­ре жал­ку­ван­ня, а якесь роб­ле­не… не­на­че во­на на сцені грає роль. Це мої тітки, мої жан­дар­ми, слідку­ють за мною, щоб домірку­ваться, ку­ди оце я пішла і де я. Пев­но, самі не насміли­лись ло­ви­ти ме­не в Пав­лу­ся та й по­тур­ли­ли оцю при­ше­ле­пу­ва­ту Пав­лу­се­ву дя­ди­ну шу­кать ме­не ту­теч­ки. Ну та й тіточ­ки ж!»

    Дядина й Пав­лусь вер­ну­лись у світли­цю з по­рожніми ру­ка­ми. Са­мо по собі дя­ди­на доб­ре зна­ла, що не знай­де, бо й нічо­го не гу­би­ла. Нас­ту­ся своїм тон­ким здо­га­дом та мірку­ван­ням од­ра­зу втя­ми­ла цю всю дя­ди­ни­ну ко­медію.

    - Ото бідна моя голівонько! Пев­но, мій сак­во­яжик десь ва­лявсь на улиці, а йо­го хтось дав­но знай­шов, - бідка­лась дя­ди­на.

    - Авжеж на ву­лиці дов­го не вле­жить. Вже дав­но йо­го й слід щез, і приз­на­ки не зос­та­лось, - до­дав Пав­лусь. - Му­сиш ку­пи­ти собі дру­го­го дос­то­ту та­ко­го сак­во­яжи­ка.

    - Такий бу­де, та не той! - бідка­лась дя­ди­на та все зо­ри­ла буцімто по мебілі, але ско­са все зир­ка­ла на збен­те­же­ну Нас­ту­сю.

    «Як зир­кає банька­ми на ме­не! Ніби я й єсть той сак­во­яжик. Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не!» - ду­ма­ла Нас­ту­ся й ніби їла очи­ма ту ка­пос­ну наг­ля­дач­ку.

    - Прощай, сер­це Пав­лу­сю! ви­ба­чай, що я оце те­бе тро­хи по­тур­бу­ва­ла. Мо­же, й ви, Нас­ту­сю, піде­те ра­зом зо мною, то я вас про­ве­ду до­до­му, бо вже пізня до­ба, - ска­за­ла дя­ди­на.

    - Я втрап­лю до­до­му й са­ма. Я не звик­ла до по­во­да­тарів, - обізва­лась зне­хо­тя по­ну­ра й на­суп­ле­на Нас­ту­ся.

    - То вже хіба ти, ко­ха­ний Пав­лу­сю, про­ве­деш Нас­ту­сю до­до­му, бо в нас у Києві не Па­риж і не Рим: фіякрів не­ма, а єсть тільки не­без­печні мур­ла зво­щи­ки, котрі ладні за­вез­ти мо­ло­ду пан­ну і в пущі, і в нет­ри. Ки­даю Нас­ту­сю на твій дог­ляд та на твою од­повідальність, - ска­за­ла дя­ди­на Ніна.

    Вона поп­ро­ща­ла­ся хап­ком, якось роб­ле­но, не­щи­ро й шуг­ну­ла з по­коїв, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка в од­чи­нені двері.

    - Це ж мої тіточ­ки, мої неп­ро­хані наг­ля­дач­ки та на­зи­ральниці пос­ла­ли її до те­бе на вивідки, щоб по­шу­кать ме­не в те­бе й істин­но в те­бе, а не будлі деінде.

    - От і при­нес­ла ли­ха го­ди­на оцю дя­ди­ну не в доб­рий час: пе­ре­би­ла нам наші зо­лоті мрії, наші со­лодкі по­чу­ван­ня, - ска­зав Пав­лусь. - Це не дя­ди­на, а ниш­пор­ка! Ви­ниш­по­ри­ла та­ки те­бе.

    - Скажи, сер­це, Гав­ри­лові, щоб більше не од­ми­кав две­рей і ніко­го не пус­кав сю­ди. Знаєш, я ду­хом чую, цю мої тітки за­раз оце довіда­ються та й не втерп­лять і за­раз при­ле­тять сю­ди за мною на дни­щах, бо во­ни обидві відьми. Во­ни вже дав­ненько слідку­ють за мною, де не сту­пить моя но­га. Ка­жуть мені, ніби­то я в ос­танній час ста­ла чуд­на, навіть чу­дер­нацька. А я собі тільки са­мостійна зро­ду й оригінальна, і хо­чу бу­ти вольною, як пташ­ка в лісі.

    - Така дос­то­ту, як і я. Не­на­вид­жу й я тих на­зи­ральників і ду­ху їх не зно­шу! - ска­зав Пав­лусь.

    - Колись як роз­серд­жусь, то, без со­ро­ма каз­ка, поп­ро­га­няю з по­коїв своїх тіто­чок та дя­ди­нок, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Попрогагяй їх ік дідьку! Я, був­ши то­бою, дав­но б ви­тур­лив їх прос­то та­ки сту­са­на­ми та по­ти­лиш­ни­ка­ми, а то й ло­ма­кою, - ска­зав Пав­лусь.

    Вони посіда­ли од­не про­ти од­но­го й знов по­ча­ли ти­ху роз­мо­ву, по­ча­ли нап­рав­лять свою де­ка­дентську ліру на пе­редніший тон ко­хан­ня та мрій, ви­ли­ва­ти в роб­ле­них, але штуч­них сло­вах свої палкі по­чу­ван­ня, до­би­ра­ючи їх, не­на­че га­рус до взорів. І во­ни вже бу­ли доб­ренько нап­ра­ви­ли свою ліру. Ліра по­ча­ла приг­ра­ва­ти. Ко­ли це знов рап­том зад­зе­ленька­ло в при­хожій.

    - Їй-богу, це прибігла кот­рась із моїх тіто­чок! - ска­за­ла Нас­ту­ся, - або тітка Ма­ня, або тітка Со­фа, або й обидві вкупі, бо хтось ду­же здо­ро­во шарп­нув за дріт, як шар­па­ють тільки во­ни. Як за­раз сту­ка­ти­ме в двері зон­ти­ком або лу­пи­ти­ме ку­ла­ком, а мо­же й коліном, то це без­пе­реч­но во­ни, мої поліціянти. Цеж твоя дя­ди­на вже по­да­ла їм звісточ­ку, де це я зна­ход­жусь.

    - Я звелів Гав­ри­лові ніко­му не од­чи­нять, - ти­хо обізвавсь Пав­лусь.

    - І доб­ре зро­бив, - ска­за­ла по­шеп­ки Нас­ту­ся.

    В при­хожій й справді дзе­ленькав дзво­ник, ніби ска­зивсь, ніби йо­го хто лу­пив ло­ма­кою, а він ве­ре­щав, що бу­ло си­ли. Потім зас­ту­котіло в двері, не­на­че хто штур­хав па­ли­цею, а потім за­гур­ка­ло ку­ла­ком.

    - Це кот­рась тітка до­бу­вається до твоїх по­коїв. Це во­ни вже на­пи­та­ли і хо­чуть спа­са­ти ме­не од якоїсь на­пасті та спо­ку­си. Як луп­цює! Це вже. пев­но, лу­пить не ку­ла­ка­ми, а коліньми. Не­хай там ка­зяться! Не­хай тро­хи поб­ри­ка­ються, то на го­ло­ву бу­де лег­ше, - ше­потіла Нас­ту­ся.

    Вона вста­ла, од­чи­ни­ла двері, ста­ла в две­рях, ви­со­ло­пи­ла язи­ка до при­хо­жої, а далі «струг­ну­ла редьки» тіткам, пок­лав­ши па­лець на па­лець навх­рест і стру­жу­чи пальцем, на­че редьку.

    Тітки дов­го сту­котіли та тор­га­ли две­ри­ма, аж за­мок та за­сув дзиж­чав, а далі й пе­рес­та­ли. Знов у по­ко­ях ста­ло ти­хо, як в усі. Гав­ри­ло за­таївся десь у ку­точ­ку й ніби на той час за­мер.

    - Тітки вва­жа­ють на ме­не, як на бо­жевільну, - ска­за­ла Нас­ту­ся, пірна­ючи в м'якім кріслі. - Не­хай собі так ду­ма­ють. На здо­ров'ячко їм! Мені за це бай­ду­же! Але ме­не бе­ре злість, що во­ни встря­ва­ють та вми­ку­ються не в своє діло.

    Вже смер­ка­ло. Над­ворі су­теніло. В кут­ках по­кою ста­ли чорні тіні стов­па­ми. Ви­сокі дзер­ка­ла на мра­мор­них кон­со­лях ніби по­то­па­ли в ме­лан­холічно­му сутінку. Ши­рокі лис­нючі по­зо­ло­чені ра­ми кар­тин та порт­ретів ніби при­па­ли гус­тим по­ро­хом. Три чи­малі давні порт­ре­ти якихсь ко­зацьких пол­ков­ників, Пав­лу­се­вих предків, у ста­ро­давніх тем­них ра­мах ніби зас­ну­ва­лись чор­ним па­ву­тин­ням. В каміні дотліва­ли поліна та тру­сок і лед­ве жевріли в по­пелі. Жар жеврів і вря­ди-го­ди спа­хав на го­ло­веш­ках.

    - От вже смер­кає ваш день і світає мій ра­нок, - ска­зав Пав­лусь Ма­лин­ка. - І навіщо бог сот­во­рив той не­по­етич­ний день, якесь по­га­не сон­це? Мій ра­нок са­ме оце по­чи­нається. Це мій час по­езії, за­ба­вок та ве­се­лощів. Са­ме доб­рий час пос­та­но­ви­ти нам вічний спіл ко­хан­ня. Нас­тає по­етич­на го­ди­на! го­ди­на мрій!

    - І справді мрійна го­ди­на! - ска­за­ла Нас­ту­ся, наб­ли­зив­шись до Пав­лу­ся й узяв­ши йо­го ніби за мра­мор­ну хо­лод­ну ру­ку. - Міняй­мось сер­ця­ми, мій го­лу­бе си­зий!

    - Почекай тро­хи! не­хай га­разд роз­вид­ниться ніч. Не­хай доб­ре свіне над­ворі мій чор­ний по­етич­ний день і ви­сип­ляться на небі зорі. Я щи­рий де­ка­дент по своїй при­род­женій вдачі і, пев­но, та­ким і ро­див­ся й ох­рес­тив­ся. Я люб­лю ніч і не­на­вид­жу день, і не люб­лю сон­ця, як не лю­бить йо­го нічиє птаст­во. Вночі в ме­не дуж­че і кра­ще грає уява; мені якось охітніше грається в кар­ти, п'ється ви­но, сип­ляться жар­ти. Вночі ніби й ци­га­ра смачніша, і діво­ча кра­са кра­ща, імлистіша й вогкіша, і лю­бов со­лод­ша. Скільки по­езії в гарній ночі!


    - Твоя прав­да, мій ко­ха­ний! Справді й му­зи­ка та співи вночі якісь по­етичніші й смачніші, і танці на ба­лах вночі буйніші, не­на­че по­етич­на хур­ди­га та ме­те­ли­ця влітку на вер­хах Монб­ла­на. Ніч - це по­етич­на мрійна відьма вер­хом на зо­лотій ко­черзі з брильянто­вим по­ме­лом у ру­ках. Я лад­на хоч би й за­раз пе­рей­ти на твою віру - прис­та­ти до твоїх зви­чок. Мені вже день об­рид і сон­це ос­то­гид­ло. Мені вже все на світі об­рид­ло. Ще в шістнад­цять год мені об­рид­ли танці та ба­ли, в вісімнад­цять мені вже ос­то­гид­ли, на­до­ку­чи­ли комплімен­ти па­ничів та їх дур­не при­чеп­ли­ве за­ли­цян­ня, на­до­ку­чи­ли самі па­ничі, а в двад­цять мені вже об­рид­ли Па­риж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.

    - Мої обіди аж у глу­пу ніч, а ве­че­ря аж світом, а снідан­ня аж уве­чері, - обізвавсь по­ну­ро Пав­лусь. - Так во­но бу­ває в опер­них ар­тистів та в нас, бо й ми ж ар­тис­ти сво­го штуч­ницт­ва, - ска­зав Пав­лусь.

    - А справді, я ве­ли­ка ар­тист­ка ду­шею, я ве­ли­ка ес­те­тич­ка! Як я люб­лю все гар­не, все крас­не! Як я люб­лю вся­ке штуч­ницт­во! Му­зи­ка та співи - це ди­хан­ня моєї душі; ма­лярст­во, кар­ти­ни - це зір моїх очей. Я дав­но бу­ла б пішла на сце­ну, та моя небіжка ма­ма спро­ти­ви­лась і зак­ля­ла ме­не, щоб я не бу­ла на сцені, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Одже ж вже дніє вечірня тем­ря­ва. Са­ме нас­тає по­етич­ний час здійснить наш об­ряд по­етич­них за­ру­чин. За­гаємось, за­ба­ла­каємось, то ше й смерк­не на­ша по­етич­на ніч, гля­не про­тив­не сон­це, і ча­ри зник­нуть… А я те­пе­реньки ввесь у ча­рах та в мріях по самісіньку шию! Вже з го­ло­вою пірнув у ча­ри!

    - І я, сер­це, як тільки пе­рес­ту­пи­ла че­рез твій поріг, поріг мо­го щас­тя, моєї лю­бові, то од­ра­зу ста­ла по коліна в ча­рах, не­на­че по коліна в густій пше­ниці. Вже чую - ду­хи шеп­том ше­по­чуть мені з тво­го каміна, щось го­мо­нять у ко­черзі ко­ло каміна…

    Він підвівсь і став, пиш­ний, мов зо­ло­тий ідол Ва­ала. Во­на сто­яла блис­ку­ча, не­на­че зо­ло­та відьма на скля­но­му Брок­кені. Во­ни обоє бу­ли в ча­рах ко­хан­ня, не­на­че в зо­ло­тих ша­тах.

    - Ти зо­ло­та Аф­родіта в моєму храмі ко­хан­ня. Я за­ко­лю се­бе, прошт­рик­ну своє сер­це й спа­лю се­бе в ба­гатті на жерт­воп­ри­но­си­ни для те­бе, моя бо­ги­не! - крик­нув з ефек­том Пав­лусь.

    - Ти пиш­ний Зе­вес моїх мрій, Зе­вес Олімпійський, увесь з сло­но­вої кості, опо­ви­тий че­рез мо­гутнє пле­че зо­ло­тою мантією! Ти ог­нис­тий Мо­лох, бо твій во­гонь ме­не от-от пог­ли­не. Ти Мо­лох, а я твоя жерт­ва. Па­ли ж ме­не на по­етич­но­му ба­гатті ко­хан­ня! Мерщій ки­дай у ба­гат­тя криш­та­ле­вий тру­сок та мрійні сухі тріски! Ог­ня­на се­редньовіко­ва по­ема!

    - Середньовікова по­ема! пиш­на, па­ху­ча по­ема! - ска­зав Пав­лусь пал­ко. - Чи мо­же бу­ти що кра­ще за се­редньовіко­ву по­ему ко­хан­ня? Я чую над на­ми по­дих се­редніх віків: от ли­цар грає на бан­дурі, да­ма йо­го сер­ця ви­хо­дить на зам­ко­ву ви­со­ку баш­ту, на ви­со­кий повітря­ний бал­кон…

    - Музика ян­голів у небі! Не­бесні ме­лодії мрій, мрій лю­бові!..

    - Вона стоїть ви­со­ко на повітрі. Він шу­гає ор­лом на хма­рах мрій з со­лод­ко­гуч­ною бан­ду­рою в ру­ках. Міста го­рять, се­ла па­ла­ють. Дим клуб­ка­ми кру­титься, ва­лує. Здо­ро­вецькі армії, за­ко­вані в блис­кучі кольчу­ги, прик­риті зо­ло­ти­ми шли­ка­ми, су­нуться, не­на­че незліченні та­тарські ор­ди. Армії зва­лю­ють твер­дині, руй­ну­ють зам­ки, баш­ти та стіни. Лю­де стог­нуть, ой­ка­ють. А з замків, з ви­со­ких башт, десь ніби з хмар, ллється ти­ха делікат­на му­зи­ка, ме­лодійна пісня, ви­со­ка по­езія, ле­тять з по­ди­хом вітру ви­сокі не­бесні ме­лодії…

    - Правда, гар­но! І страш­но, і гар­но! Пре­пиш­на по­езія! - мо­лов Пав­лусь.

    - Ой гар­но ж! Ой яка ж то бу­ла ви­со­ка по­езія! Які тоді бу­ли по­етичні лю­бощі! Як­би я тоді жи­ла, за мною не га­ня­лась би слідком по­га­на, зу­ба­та, та­ран­ку­ва­та та кир­па­та нудьга по всіх усю­дах. Пиш­но! Гар­но! І страш­но, і гар­но! Скільки по­езії!.. - аж ве­ре­ща­ла Нас­ту­ся.

    - Ми пос­та­но­ви­мо спіл на­ших душ, - ска­зав Пав­лусь, - поміняй­мось сер­ця­ми се­ред ли­царської по­езії, в ча­ду по­мер­шої по­езії, се­ред по­мер­ших по­етич­них душ, по­мер­ших мрій, по­мер­ших, але не по­хо­ва­них на кла­до­вищі, не за­ко­па­них у си­ру зем­лю, бо… во­ни й досі жи­вотіють у нас… Еге, жи­вотіють?

    - Я по­чу­ваю уяв­ки, що во­ни жи­вуть і досі в на­ших ду­шах. - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Сідай за ро­яль і приг­ра­вай! Вик­лич ме­лодіями ми­нув­ше! Вик­лич чак­лунст­вом му­зи­ки давні ча­ри! Вик­лич сим­волістич­ний профіль се­редніх віків! Ти сам чарівник. Ти зро­биш це чарівницт­во!

    Він в од­ну мить ки­нувсь до ро­яля, кот­ро­го нап­рав­щик не нап­рав­ляв, мо­же, вже років з де­сять, і вда­рив по клавішах. Торк­нуті клавіші увігну­лись під йо­го тон­ки­ми, не­на­че па­зу­ри, пальця­ми. Стру­ни, ніби пе­ре­ля­кані в де­ся­тирічно­му спо­кої та сні, зад­зиж­ча­ли, за­шипіли, кот­ра сторч, кот­ра в борщ. Ро­яль за­гур­котів, зас­ту­котів, не­на­че гар­ма­ти Вал­ленш­тей­на. Нас­ту­ся вгляділа на сто­ли­ку ку­пу га­зет, ки­ну­лась до сто­ли­ка з грацією справ­дешньої па­ри­жан­ки, побігла, не­на­че ле­генька сер­на пос­ка­ка­ла, че­рез по­коїк, на­ла­па­ла здо­ро­вецький жмут га­зет, роз­гор­ну­ла здо­ро­вецькі лист­ки й по­ча­ла шпур­лять їх у камін на тліючі го­ло­веш­ки. Папір зай­няв­ся й спах­нув. Во­на ніби гра­лась у якоїсь іграш­ки, ду­же ціка­вої й но­вої, ха­па­ла лист­ки, бга­ла їх у ру­ках і обе­рем­ка­ми ки­да­ла в камін на жар. По­лум'я спах­ну­ло й шуг­ну­ло з каміна на кімна­ту, лиз­ну­ло чер­во­ни­ми язи­ка­ми ви­со­ко вго­ру по каміні. Дим клуб­ка­ми по­вивсь попід сте­лею, по­ко­тив­ся по стінах, по ко­зацьких пол­ков­ни­ках. А во­на все ніби пус­ту­ва­ла, підки­да­ла то­го су­хо­го трус­ку, ніби гра­лась, на­че ма­ленька пус­тот­ли­ва шко­ляр­ка. Чер­во­ний світ за­ми­готів по стінах, зад­ри­жав по зо­ло­че­них ра­мах. Ко­зацькі темні го­ло­ви виг­ля­да­ли з ди­му, не­на­че з хмар.

    - Правда, це по­лум'я ду­же вдат­но й сим­волістич­но на­га­дує се­редньовікові по­жежі, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - І страш­но, і гар­но: і по­лум'я по­жежі, і дим, і зга­ря­ти­на, і ме­лодії арф та бу­бонів, і гук гар­мат. Ой гар­но!.. Ой як ве­се­ло!..

    І Нас­тусі зда­ва­лось, що во­на або грає в якісь оригінальні ляльки, або вис­ту­пає на сцені в яко­мусь ду­же чуд­но­му спек­таклі.

    - От те­пе­реч­ки мої мрії в тобі, твої мрії в мені! Те­пе­реч­ки міняй­мось сер­ця­ми, - кри­ко­нув він не­са­мо­ви­то, ско­чив­ши од ро­яля до неї, не­на­че тигр лег­ким та граціозним ско­ком з-за пальмо­вих кущів. - На но­жа! роз­па­на­хай мені гру­ди, виріж моє сер­це. Я роз­па­на­хаю твої гру­ди й виріжу твоє сер­це. Ти вкла­деш своє сер­це мені в гру­ди, я вкла­ду своє жи­ве сер­це в твої живі гру­ди. І ми по­чу­ти­мо по­етич­не га­ря­че й тон­ке мрійне ко­хан­ня се­редніх віків, ра­юван­ня ли­царів та їх дам сер­ця! Ми по­чу­ти­мо ко­хан­ня й ра­юван­ня усіх віків, і ко­хан­ня Зе­ве­са з Ге­рою, і Гер­ку­ле­са з Ве­не­рою, і Ро­мео з Джульеттою!

    Старий Пав­лусів ла­кей Гав­ри­ло, по­чув­ши з своєї кімна­ти дим, од­хи­лив двері й заг­ля­нув. По­ду­мав­ши, що в каміні зай­ня­ла­ся са­жа, він ухо­пив відро з во­дою й прибіг, щоб за­ли­ва­ти по­же­жу.

    - Ти чо­го, Гав­ри­ле! Пішов геть і за­чи­ни двері! Чи ти не здурів ча­сом?

    - Я ду­мав, що ви, пус­ту­ючи, на­ро­би­ли по­жежі, та оце прибіг за­ли­вать. Ой гос­по­ди! Ще спа­лять батьків дім і гос­по­ду!

    - Іди собі та не по­яв­ляй сю­ди очей! - крик­нув Пав­лусь.

    - Ой як гар­но! То це ми й справді за­гар­баємо собі ко­хан­ня всіх віків і на­родів? Скільки ко­хан­ня! ой-ой-ой! Скільки зітхан­ня лю­бощів! Вий­де бу­ря й ви­хор од од­них зітханнів лю­бові! Яка ве­личність! - ска­за­ла во­на.

    - Кохання всіх богів і бо­гинь од Ва­ала й Мо­ло­ха й до київських відьом на Лисій горі. - ска­зав Пав­лусь.

    Він вибіг до дру­го­го по­кою й виніс здо­ро­во­го блис­ку­чо­го но­жа, кот­рим кра­ють хліб на скиб­ки. Во­на десь на­ла­па­ла на сто­ли­ку пе­ред дзер­ка­лом но­жиці й ухо­пи­ла їх за­ра­зом вкупі з дов­гим гребінцем. Во­ни обоє сто­яли пе­ред каміном і ди­ви­лись обопільне од­не на од­но­го. Яс­ний чер­во­няс­тий од­лиск од па­пе­ро­во­го ба­гат­тя ми­готів хвилька­ми по їх що­ках, по білих чо­лах.

    - Яка ти пиш­на в цьому фан­тас­тич­но­му се­редньовіко­во­му освітленні!

    - Який ти гар­ний!

    - На! - ска­зав Пав­лусь і тик­нув їй в ру­ки дов­го­го но­жа, - при­не­си ме­не на жерт­ву, на при­но­си­ни Діані та Аф­ро­диті!

    - На! - ска­за­ла Нас­ту­ся й су­ну­ла йо­му в ру­ки но­жиці вкупі з гребінцем. - При­нось ме­не на жерт­ву тільки собі, бо ти мій бог.

    - А це навіщо та­ка про­за? Який­сь нікчем­ний гребінець? Це не сим­волістич­на річ. Пхе! - ска­зав він і ки­нув гребінця в по­лум'я.

    - Вибачай. Я так стур­бо­ва­на ко­хан­ням, що гребінець здав­ся мені спи­сом. Мені за­би­ло па­мо­ро­ки. Го­ло­ва ту­маніє. Мені дух за­би­ває. Я ска­женію, я навіснію од ко­хан­ня. - ска­за­ла во­на. - Вий­май мерщій своє сер­це й дай мені цей ве­ли­коцінний по­да­ру­нок. Як я ба­жаю по­ба­чи­ти на­пи­са­ну на йо­му твою лю­бов, по­ню­хать ті па­хощі лю­бові, кот­ри­ми во­но, пев­но, те­пе­реч­ки па­рує! Вий­май швид­ше моє сер­це но­жем!

    - Ми по­ди­ви­мось, по­ню­хаємо й про­ковт­не­мо; ти про­ковт­неш моє сер­це, а я твоє, - ска­зав він з за­па­лом.

    Настуся за­ме­ту­ши­лась, бо оче­ви­дяч­ки вже по­за­бу­ва­ла мод­ну заг­ра­нич­ну сим­волістич­ну мо­ву і все зби­ва­лась з ролі на мо­ву свійську, все­людську.


    - Твоє ж сер­це си­ре. Я… я си­ро­го не змо­жу про­ковт­нуть.

    - Ми обіллємо наші сер­ця ли­мо­но­вим со­ком, не­на­че морську че­ре­паш­ку. І усо­ло­ди­мось цим олімпійським по­жив­ком нев­ми­ру­щих. Ми нашт­рик­не­мо їх на не­бес­ну шпич­ку обоє до­ку­пи й пришк­ва­ри­мо їх на оцьому вогні по­етич­ної сим­волістич­ної по­жежі.

    - Край же швид­ше мої гру­ди! Я навіженію, я швид­ко збо­же­волію! - кри­ко­ну­ла во­на й по­ча­ла й справді розстіба­ти свою коф­ту та вис­тав­лять свої гру­ди.

    «Цур дур­ної гавісної! Нев­же во­на оце га­дає й ду­має, шо я справді пат­ра­ти­му її й се­бе, не­на­че за­ко­ло­те по­ро­ся?» - по­ду­мав Пав­лусь, а потім го­лос­но ска­зав. - Par­don, ми­ла Нас­ту­сю! Ти, оче­ви­дяч­ки, вже дав­но з Па­ри­жа. Ти вже спрос­ти­лась от тут у глу­шині. Ти за­бу­ла вже мод­ну мо­ву сим­волісти­ки, - про­мо­вив Пав­лусь, про­чи­тав­ши на її бо­жевільних очах, на її ви­ду справ­деш­ню на­важ­ливість вик­ра­ять сер­це з гру­дей.

    Настусі ста­ло ніяко­во. Во­на спус­ти­ла очі до­до­лу, не­на­че шко­ляр-про­вин­ник, їй ста­ло со­ром.

    - Твоя прав­да, мій ми­лий, мій чарівний. Я одс­та­ла од мо­ди, од віку, од прог­ре­су. В цьому вов­чо­му дох­ло­му за­кут­ку хоч-не-хоч, то одс­та­неш, стаєш та­кою, як усе ту­тешнє пле­бей­ське гро­ма­дянст­во.

    Він при­ту­лив но­жа до її сер­ця, потім до сво­го й пе­ре­дав йо­го Нас­тусі. Нас­ту­ся при­ту­ли­ла но­жа до йо­го сер­ця, потім до сво­го й вер­ну­ла йо­му.

    - Поміняймось сим­во­ла­ми! - ска­зав він ти­хим, ти­хим го­ло­сом.

    - Поміняймось і бу­де­мо од цього ча­су но­си­ти їх ко­ло сво­го сер­ця. Еге, так? - ска­за­ла во­на со­ло­деньким го­ло­сом.

    - Візьми мій сим­вол прос­то з мо­го самісінько­го сер­ця! - ска­зав він.

    Павлусь розс­теб­нув жи­лет­ку й од­чик­нув но­жи­ця­ми ліву по­ло­ви­ну своєї синьої жи­лет­ки.

    - Висока ідея мрій! Ти даєш мені па­хощі сво­го пиш­но­го тіла, - про­мо­ви­ла во­на.

    І Нас­ту­ся розс­теб­ну­лась і одш­ма­ту­ва­ла но­жем ліве пог­руд­дя своєї коф­ти.

    - На част­ку ме­не са­мої й лю­би ме­не по віки вічні. Во­ни поміня­лись сим­во­ла­ми, по­ню­ха­ли, поцілу­ва­ли в при­ту­ли­ли їх до га­ря­чих видів, до очей, до лобів.

    Вони дов­го ту­ли­ли, ню­ха­ли, ли­за­ли - й ра­юва­ли!..

    - Я при­шию твою жи­лет­ку до оцієї об­чик­ри­же­ної коф­ти й бу­ду но­си­ти, і бу­ду по­чу­вать те­бе ко­ло мо­го сер­ця, - мо­ви­ла во­на.

    - І я при­шию шма­ток твоєї юб­ки до своєї жи­лет­ки й бу­ду но­си­ти навіть при лю­дях, не по­бо­юся смішків, спа­ти­му в ній, щоб ти й у сні ди­ха­ла своїм ду­хом че­рез юб­ку на ме­не. Це наші свя­тощі! - ска­зав він.

    - Це на нас бу­дуть лат­ки Буд­ди, ті, що й досі їх на­ши­ва­ють на шов­ко­вих ри­зах бла­го­чес­тиві жерці Буд­ди, - ка­за­ла во­на. - Одк­рай мені ще пас­мо тво­го па­ху­чо­го во­лос­ся. Я пок­ла­ду йо­го в свій альбом і ню­ха­ти­му твій дух і схо­ваю в бу­ду­арі, щоб то­бою про­па­хав­ся й мій бу­ду­ар.

    І він одк­ра­яв для неї пас­мо сво­го во­лос­ся й по­дав їй, потім ще одк­ра­яв шма­ток підтяж­ки й по­дав їй.

    Вона поцілу­ва­ла й ра­юва­ла. І во­на од­тя­ла но­жи­ця­ми пас­мо своєї ко­си й по­да­ла йо­му. Він поцілу­вав і ра­ював.

    - А ти одк­рай мені шма­то­чок своєї пан­чо­хи, щоб вки­ну­ти твій ро­же­вий дух у мій порт­си­гар, щоб я ку­рив твою лю­бов.

    І во­на сміли­во за­ко­ти­ла поділ, одк­ра­яла шма­ток пан­чо­хи й по­да­ла йо­му.

    Він поцілу­вав, пос­мок­тав і вклав у свій порт­си­гар.

    Він ра­ював. Він став ро­же­вий!

    Вона ра­юва­ла. Во­на ста­ла бла­кит­на!

    Він ще дуж­че ра­ював, див­ля­чись на неї. Він став перістий!

    Вона ще дуж­че ра­юва­ла. Во­на ста­ла ря­ба. Во­на ста­ла па­ху­чою веб­рою аф­ри­кансько­го га­ря­чо­го сон­ця; во­на ста­ла па­ху­чою ря­бою кур­кою в не­бесній бла­киті на острішку за­га­ти. Її лю­бов пи­ша­лась, як со­ба­ка в човні.

    Їх ко­хан­ня ся­яло на всю світли­цю усіма кольора­ми північно­го сяєва.

    Їх лю­бов міня­ла кольори, пе­реб­ра­ла усі кольори ве­сел­ки.

    Їх лю­бов ста­ла ря­ба й смуг­нас­та!

    Кольори їх ко­хан­ня зго­дом зли­лись до­ку­пи: їх ве­сел­ча­на лю­бов ста­ла біла, не­на­че промінь сон­ця.

    Їх лю­бов ста­ла жва­вою оліндерською те­лич­кою. Во­на бу­ла ря­ба, періста й знов ста­ва­ла біла, не­на­че усі сім проміннів ве­сел­ки зли­ва­лись до­ку­пи, то знов міня­лись, ніби гра­ли в хре­щи­ка, як пиш­не північне сяєво над Сибіром.

    - Де ж бу­де наш пер­ший поцілу­нок? - спи­та­ла во­на зго­дом.

    - На Монб­лані або на Монт-Розі в Швей­царії, ви­со­ко, аж у хма­рах! - ска­зав він.

    - Коли ж це бу­де? Па­па ка­зав, що не швид­ко поїде за гра­ни­цю, бо ма­ма розт­ринька­ла всі гроші.

    - На Лисій горі над Дніпром, - обізвав­ся він.

    - Далеко, ду­же да­ле­ко! - ска­за­ла во­на.

    - На Вла­ди­мирській горі над Дніпром, ко­ло Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. По­езія! Дніпро! Ви­сочінь! Ви­со­ко й по­етич­но!

    - Боюсь тро­хи за свою ре­пу­тацію.

    - На Со­ло­менці, на шпилі, - ска­зав він, - все-та­ки ближ­че до не­ба, ще й під гаєм. По­езія!

    - Добре! Там бу­де­мо на од­шибі. Ко­ли ж? - спи­та­ла во­на. - В маї?

    - О, до мая ду­же дов­го. Я вмру од ко­хан­ня до мая. Те­пер ще тільки осінь і лис­то­пад. Але ж те­пер са­ме май за ек­ва­то­ром у Капш­таді й Транс­ва­алі. Цього з нас до­волі. Ми з Со­ло­мен­ки ню­ха­ти­ме­мо й ба­чи­ти­ме­мо аф­ри­канський май. По­чу­ван­ня зда­ле­ки! Яка по­езія! Май зда­ле­ки, а близько мрійний або й справ­дешній по­етич­ний ту­ма­нець та імла на Со­ло­менці, - ска­за­ла во­на.

    - Імла - це сим­вол на­шої мрійної лю­бові. Так вже об­рид­ли в книж­ках ро­ма­ни в маї. Це щось ду­же вже ста­ро­мод­не. На­ша лю­бов вог­ка й мок­ра, - ска­зав він.

    - Наша лю­бов ду­же вог­ка, в гус­то­му ту­мані. Як оригінально й но­во!

    - Наша лю­бов вог­ка! На­ша лю­бов - лю­бов амфібій. Прав­да, це но­ва не­чу­ва­на ідея, не­чу­ва­на лю­бов?

    - І я луч­че люб­лю вог­ку лю­бов. Я вий­ду до те­бе на самісіньке пи­липівча­не пу­щен­ня під ліс на Со­ло­менський шпиль. Там нас ніхто не по­ба­чить, ні од­на тітка не зо­ри­ти­ме злим оч­ком на нас; дя­ди­ни та усякі зо­виці-сест­риці не по­ба­чать нас.

    - Там ми зіллємось у хма­рах мрій та в олімпійсько­му ту­мані в пер­шо­му поцілун­ку.

    - Оригінально! див­но й ди­во­виж­но! - аж крик­ну­ла во­на й зап­лес­ка­ла в до­лоні.

    - Виїду пе­ред ве­чо­ром на пу­щен­ня й жда­ти­му там те­бе в вог­ко­му ту­мані, ніби на версі по­етич­но­го Монб­ла­на, - ска­зав він.

    - Любов на­ша не су­ха, а мок­ра! Це пиш­но! Це див­но!

    - А тим ча­сом не­за­ба­ром нас­та­не мій по­етич­ний південь ночі. Мені вже час ви­хо­ди­ти з до­му. Вже за­во­ру­шив­ся по­етич­ний світ ма­ри, ру­са­лок та при­видів. Мені час обіда­ти в рес­то­рані з ула­на­ми офіце­ра­ми. Чи ти пак знаєш, чо­го це я сьогодні так зас­пав? Ска­жу тобі по сек­ре­ту: я вчо­ра був у Транс­ва­алі, хотів би­тись з бу­ра­ми й заб­рать зо­лоті ко­пальні. В ме­не гро­шей кат­ма.

    - І я зас­па­ла! Я спірит­ка й маю єднан­ня з ду­ха­ми. В ме­не вчо­ра вве­чері бу­ла з візи­том моя небіжка ба­бу­ся й не да­ла мені га­разд вис­па­тись уночі. Вже ля­го­ма мій па­па вий­шов з кабіне­ту, а ба­бу­ся йде за ним слідком, ди­виться на ме­не, пев­но, щось хотіла мені ска­зать, але вер­ну­лась на­зад. Я ляг­ла спа­ти. Лам­пад­ка бли­має пе­ред об­ра­за­ми. А ба­бу­ся заг­ля­не в двері та й знов схо­вається. Заг­ля­да­ла, заг­ля­да­ла й не да­ла мені га­разд вис­па­тись, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Про­щай, сер­це! І тобі вже час іти з до­му.

    І во­на, ніби по­пе­че­на лю­бов'ю, з ви­раз­ка­ми со­лод­нечі в серці, крут­ну­лась двічі на п'яті, пе­реп­лиг­ну­ла че­рез поріг щас­тя з грацією, жва­во, швид­ко, не­на­че кізоч­ка че­рез пе­ре­лаз, і по­летіла на кри­лах щас­тя до­до­му.

    

III

    

    Настуся прибігла до­до­му, ніби в яко­мусь ча­ду. Во­на бу­ла знер­во­ва­на. Все делікат­не її тіло ніби тру­си­лось. В душі ніби дзвеніли й лу­на­ли якісь дивні ме­лодії. Пер­ший раз на віку во­на за­ко­ха­лась щи­ро, за­ко­ха­лась без міри. Лю­бов пой­ня­ла її, як вес­ня­не повіддя пой­має лу­ки та лу­ги. Во­на пи­ла, зах­ли­на­лась і не мог­ла на­пи­тись то­го но­во­го для неї щас­тя. Її батько, ба­га­тий ук­раїнський дідич Пет­ро Ми­хай­ло­вич Са­мусь, вже прос­пав­ся по обіді, сидів за сто­лом і до­пи­вав ос­танній ста­кан чаю. Він був вже літній чо­ловік, ви­со­кий, ши­ро­коп­ле­чий, ру­ся­вий, круг­ло­ви­дий та пов­но­ви­дий, з ве­се­лим осміхом на пов­них ус­тах, з ве­се­лим пог­ля­дом яс­них очей. На го­лові й на пе­ле­ха­тих ву­сах тільки по­де­ку­ди лисніли ніби срібні ни­точ­ки.


    Батько навіть не спи­тав у доч­ки, де во­на бу­ла: він звик до її вольних ви­ходів з до­му, до її ни­кан­ня по усіх усю­дах і не впи­няв ні в чо­му. Він знав, що во­на йо­го й не пос­лу­ха­ла б ні в чо­му.

    Самовар вже по­га­сав і шипів на всю прос­тор­ну сто­ло­ву, потім за­пи­щав на п'ять тонів ви­ще, підняв ще на три то­ни то­не­сенький го­лос, за­чир­кав, зацвірінькав, не­на­че го­ро­бець, і за­мовк.

    - Це ти, па­по, вже й до­пи­ваєш чай? - спи­та­ла Нас­ту­ся й ніби впа­ла на стілець ко­ло са­мо­ва­ра.

    - Вже й на­пив­ся. Я оце зас­пав по обіді. Вже го­ди­на пізня. Я опізнив­ся в клуб. Ме­не там, пев­но, вже ждуть та ла­ють мої парт­не­ри.

    Самусь позіхнув, і йо­го куд­латі ву­са ніби за­ма­ха­ли вго­ру кри­ла­ми, не­на­че птиці здійма­ли­ся ку­дись летіти в вирій. З-під вусів блис­ну­ли міцні зу­би, сли­вень усі цілісінькі.

    - А ти, пев­но, бу­деш тут са­ма ну­диться. Пус­тив я твою ком­паньйон­ку чи еко­ном­ку до­до­му на тиж­день, а во­на от і за­ба­ри­лась. Ти, сер­це, побігла б до кот­рої тітки, або до ку­зин­ки, або до дя­ди­ни.

    - Бог з ни­ми, ти­ми тітка­ми. Во­ни своїми осу­да­ми на­же­нуть на ме­не ще більшу нудьгу. Мені доб­ре й самій те­пер, най­луч­че самій, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    І в неї тру­сив­ся чай­ник у руці, з кот­ро­го во­на на­ли­ва­ла собі чай у ста­кан; тру­си­лась у другій руці ло­жеч­ка, кот­ру во­на взя­ла й по­ча­ла ко­ло­тить чай. Батько вваж­ли­во гля­нув на її ру­ки, на стри­во­же­не лич­ко.

    - А я оце по­чув но­вин­ку. Мені ка­за­ли, що відо­мий кра­сунь Пав­лусь за­ли­цяється до те­бе, ще й ду­же за­ли­цяється, слідком бігає за то­бою по всіх усю­дах.

    Настуся лип­ну­ла на батька яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма й з ди­ва ви­со­ко підня­ла свої густі тонкі, ніби на­мальовані чорні бро­ви на ши­ро­ке чис­те чо­ло.

    - Хто тобі це ка­зав? Пев­но, тіточ­ка? - аж крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Мені со­ро­ка на хвості при­нес­ла цю звістку. Але я му­шу за­ува­жить, що кра­сунь Пав­лусь гультяй, ле­да­що та кар­тяр: цілі ночі п'є та гу­ляє з та­ки­ми, як він, по уся­ких рес­то­ра­нах, ве­ли­ких і ма­лих, і до реш­ти гай­нує батьківське доб­ро. Про­гу­ля­ли й про­мар­ну­ва­ли во­ни вдвох з батьком по заг­ра­ни­цях та в Мо­на­ко на ру­летці се­ло й са­хар­ню, а Пав­лусь не­за­ба­ром про­гай­нує і той хутір Ше­лес­ту­ху, що зос­тав­ся в йо­го. Врешті він нес­тат­ко­ви­тий, пус­тий па­ни­чик, кот­рий тільки зу­гар­ний ти­ня­тись по Хре­ща­ти­ку та на­во­дить своє пенс­не на паннів. Це який­сь ви­ро­док ко­лись слав­но­го, по­важ­но­го ро­ду на Ук­раїні.

    - Там-то мені кло­по­ту за тво­го Пав­лу­ся! Не­хай гу­ляє на здо­ров'я, - про­мо­ви­ла во­на, ніби зо­бид­же­на.

    - А до служ­би, яка б во­на не бу­ла, або до будлі-яко­го діла він та­ки зро­ду нез­дат­ний. Він тільки й уміє їсти, пить, спа­ти, розкішно жить та в кар­ти доб­ре гра­ти.

    Настя на­ду­ла губ­ки й на­су­пи­ла брівки.

    - Там-то мені кло­по­ту. Я не ма­ти Пав­лу­се­ва, щоб пек­лу­ва­тись про йо­го до­лю.

    - Та во­но так! В Пав­лу­ся тільки всього, що йо­го кра­са. Гар­ний, як на­мальова­ний. П'є, гу­ляє сли­ве що­ночі, а свіжий з ли­ця, як мак; ву­ха ро­жеві, не­на­че в йорк­ширсько­го ка­бан­ця. Але я дав­но за­ува­жив, що в те­бе більше сер­ця й фан­тазії, ніж просвітності, - бовк­нув батько. - Ти й твоя не­ня схожі, як дві краплі во­ди, і вро­дою, і вда­чею, і впо­до­бою, та ще й обидві на­ха­па­лись за гра­ни­цею уся­ко­вих най­но­во­модніших шту­чок: і спіри­тиз­му, і гіпно­тиз­му, і де­ка­дентст­ва, і уся­кої нісенітниці…

    - Не ка­жи мені, па­по, про усякі най­но­во­модніші штуч­ки, про якихсь де­ка­дентів та сим­волістів, бо ска­жу тобі прос­то в вічі, що ти в цьому нічогісінько не тя­миш.

    - Овва! Нев­же ж та­ки я та­кий не­тя­ма, що й та­кої зовсім та­ки не муд­рої нісенітниці не втям­лю? - ска­зав батько насмішку­ва­то.

    Настусю вра­зив цей насмішку­ва­тий та лег­ко­важ­ний тон. Батько вра­зив її стра­шен­не са­мо­любст­во, не­на­че шкряб­нув нігтем по ви­разці. Во­на спах­ну­ла.

    - Мені, та­ту, про це не­варт роз­во­диться на­да­рем­но. В Росії суспільство ще та­ке гру­бе, та­ке не­роз­ви­те, що зовсім та­ки нез­дат­не втя­мить га­разд цього тон­ко­го нер­во­во­го делікат­но­го ду­ху в по­езії. Во­но ще має за­над­то цуп­кий ніс, щоб по­чу­вать ці тонкі аро­ма­ти. Во­ля­чи­ми нер­ва­ми, ко­ня­чи­ми но­са­ми не по­чу­тиш цих тон­ких, делікат­них па­хощів.

    - Овва! Ку­ди ж пак! Хва­ли­ти бо­га, і в нас но­си на своєму місці, як і в заг­ра­нич­них лю­дей.

    - А про ма­му не ка­жи мені та­ки нічогісінько! Ма­ма бу­ла свя­та. Мені важ­ко слу­хать до­ко­ри та нарікан­ня на неї, ко­ли во­на вже в до­мо­вині, - крик­ну­ла Нас­ту­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла.

    - Твоя свя­та ма­ма бу­ла для те­бе во­ро­гом че­рез те, що вже без тя­ми те­бе ду­же лю­би­ла та пес­ти­ла. Во­на те­бе навіки зба­ви­ла своєю хо­роб­ли­вою лю­бов'ю та спри­ян­ням, - ска­зав батько, важ­ко зітхнув­ши.

    Настуся бряз­ну­ла ло­жеч­кою об стіл, зня­ла­ся з стільця, крут­ну­ла­ся по сто­ловій, ніби хтось вист­ре­лив в неї й по­ра­нив, влу­чив­ши в гру­ди; потім вхо­пи­ла ка­пе­люш і спох­ва­ту не наділа, а наст­ро­ми­ла йо­го на го­ло­ву, ніби на­ла­го­ди­ла­ся ку­дись утікать.

    - От так са­мо бу­ла ро­би­ла й твоя ма­ма, як бу­ла мо­ло­да! На­ука, як ба­чу, та­ки не пішла в ліс! Ска­жу бу­ло за обідом не на докір, а так собі, ніби сам до се­бе, що во­на спра­ви­ла над­то вже до­ро­ге пальто й на­да­рем­но вте­лю­щи­ла зай­ву сот­ню кар­бо­ванців, а во­на бу­ло схо­питься з стільця, ки­не обідать, вхо­пить зон­тик та про­жо­гом і вис­ко­чить на ву­ли­цю. Та бу­ло й блу­кає та блу­кає, до­ки го­ло­ва провітриться та висвіжиться од та­кої страш­ної крив­ди. Го­ренько мені з та­ки­ми чу­дер­нацьки­ми людьми!

    - Я, па­по, не так ви­хо­ва­на, щоб слу­хать чиїсь до­ко­ри. Я зрос­ла на вольній волі й люб­лю пов­ну во­лю. Мені вже до смерті об­рид­ли усякі на­путіння од тіток та дур­них дя­дин, та якихсь зо­виць, та ку­зи­нок. Луч­че повіси­тись, ніж пов­сяк­час слу­хать якісь огид­ливі на­путіння. Во­ни ме­не ду­шать у горлі, - кри­ча­ла Нас­ту­ся в при­хожій.

    Вона на­тяг­ла на се­бе пальто, вис­ко­чи­ла на ву­ли­цю, гурк­нув­ши две­ри­ма, і зслиз­ла десь у тем­ряві.

    «Іста ма­ма! Вся ма­ми­на вро­да і вда­ча, не­на­че дві па­ля­ниці од­но­го пе­чи­ва. За­над­то вже в їх ба­гацько уяви, сер­ця, нервів, хо­ро­ви­тої не­чут­ли­вості, ве­редів та упер­тості. Ко­ли чо­го за­ма­неться, за­ман­дю­риться, то вже й не го­во­ри й не ка­жи нічо­го, бо по-твоєму та­ки не бу­де: «Не мов мені ні сло­веч­ка, не­хай бу­де греч­ка!»

    - Фаетон вже по­да­ний, - обізвав­ся Пет­ро, дер­жа­чи на­по­го­тові розіпну­те па­но­ве пальто, й хап­ки нап­нув йо­го на мо­гутні плечі.

    «Погана спра­ва бу­де й з доч­кою, як бу­ла по­га­на спра­ва й з її ма­мою. Во­ни обидві, як ба­чу, од­ним ми­ром ма­зані. А за Пав­лу­ся Ма­лин­ку я доч­ки не од­дам. Не­хай Пав­лусь цього і в го­лові собі не пок­ла­дає. Він, пев­но, ду­має, що в ме­не гро­шей пов­ний міх, але й з мо­го «по­рожнього міха бу­де йо­му не ве­ли­ка втіха…»

    І ста­рий Са­мусь аж го­ло­ву по­хи­лив од ду­мок, си­дя­чи в фа­етоні. Важкі пе­ред­чу­ван­ня нес­подіва­но на­ляг­ли на йо­го ду­шу, не­на­че на­су­ну­лись на небі важкі хма­ри туч­но­го наг­ло­го до­щу.

    «Павлусь ніко­ли не ка­же: «мій батько», а все ка­же: «мій банк», як го­во­рять в йо­го дур­но­му круж­ку мо­лоді пе­щені гультіпа­ки. Він, пев­но, має на думці й у мені прид­ба­ти собі не та­ту­ся, а «банк», замість сво­го «покійно­го бан­ка». Ну, не на таківсько­го нат­ра­пив, щоб дав­ся йо­му в ру­ки!»

    В освітле­них по­ко­ях, звідкіль виїхав Пет­ро Ми­хай­ло­вич і вип­лиг­ну­ла Нас­ту­ся, ста­ло од­ра­зу ти­хо. Лам­пи бу­ли по­засвічу­вані й освітлю­ва­ли ви­со­ку за­лу, тро­хи ви­щу од інших по­коїв, освітлю­ва­ли прос­тор­ний кабінет з ма­сив­ним ду­бо­вим сто­лом, зак­ла­де­ним та за­ки­да­ним ха­зяй­ськи­ми кни­га­ми та па­пе­ра­ми. Світло в залі од­би­ва­лось у двох здо­ро­вих, сли­ве під сте­лю, дзер­ка­лах. З стіни ди­ви­лась Нас­ту­си­на ма­ти, штуч­но на­мальова­на, на­че жи­ва, ніби во­на од­на ог­ля­да­ла освітлені по­кої, ніби сподіва­ла­ся в по­кої якихсь гос­тей.

    Аж че­рез го­ди­ну зад­зе­ленькав дзво­ник у при­хожій. Нас­ту­ся вер­ну­ла­ся, роз­дяг­лась і ввійшла в освітлені по­кої. Во­на сіла на ок­са­ми­товій ка­напі в залі, згор­ну­ла ру­ки на гру­дях і ніби пірну­ла в свої ду­ми, в свої мрії, по­хи­лив­ши гар­ну го­лов­ку.

    Рани оби­ди ще тро­хи ни­ли й щеміли в її душі. Нас­ту­ся бу­ла з тих ви­род­ко­во нер­во­вих вдач, котрі смер­тельно зо­би­жа­ються тим, на що зви­чай­ні лю­де навіть не вва­жа­ють і чо­го во­ни навіть не приміча­ють. Щоб не зо­би­дить Нас­тусі, тре­ба бу­ло хва­ли­ти її за все, як хва­ли­ла її ма­ма: хва­ли­ти крам, що во­на собі наб­ра­ла в крам­ни­цях, хва­лить її уб­ран­ня, хва­ли­ти усі її вчин­ки, усі її речі, які б во­ни не бу­ли. Хто не хва­лив цього, той не­на­че но­жем різав її по серці. Щоб за­побігти в неї лас­ки, тре­ба бу­ло без­пе­рес­тан­ку ка­дить пе­ред нею фіміами лес­тощів.

    - Ти, Нас­ту­сю, з ма­мою зо­би­жаєтесь скрізь і в усьому, - час­то бу­ло ка­же до їх батько, роз­сер­див­шись на їх ремст­ву­ван­ня на лю­дей за оби­ду. - Ви обидві маєте ніби по­пе­че­ну вро­ду: чи хто дих­не на вас, чи хто ска­же якесь неп­риємне вам сло­во, а вас вже кор­чать корчі. Ви обидві без­щасні лю­де, якісь му­че­ниці своєї хо­роб­ли­вої вдачі. Чи не де­ка­дент­ки ви ча­сом? або чи не пси­хо­пат­ки ви са­мо­любст­ва?..


    В Нас­тусі сер­це ще тро­хи ни­ло, як ниє бо­ляч­ка, кот­ра вже гоїться, але й тро­хи бо­лить, тро­хи свер­бить.

    - Ой об­рид­ло мені тут жи­ти! Ой не ви­дер­жу! Усі ме­не крив­дять, усі мені го­во­рять за щось до­ко­ри. І та­то зо­би­жав завж­ди ма­му, все ка­зав, що ма­ма дбає не для до­му, а більше з до­му, і ме­не крив­дять і дя­ди­ни й усякі ку­зин­ки.

    - Одна ти, моя ма­мо, лю­би­ла ме­не щи­ро, лю­би­ла ме­не з моїми враз­ли­ви­ми нер­ва­ми, з моїми ле­да­чи­ми ве­ре­да­ми, як ка­жуть тітки; лю­би­ла без міри, без кінця…

    І Нас­ту­ся підве­ла го­ло­ву й зир­ну­ла на ма­те­рин порт­рет. Її небіжка ма­ти, Поліна Павлівна, виг­ля­да­ла з ши­ро­ких по­зо­ло­че­них рам, ду­же штуч­но ви­роб­ле­них, не­на­че жи­ва. Нас­ту­ся бу­ла схо­жа на неї, як од­на крап­ля во­ди схо­жа на дру­гу. Гар­не та пиш­не, са­ме в цвіту кра­си й здо­ров'я, ніби ди­ви­лось жи­ви­ми гост­ри­ми ка­ри­ми очи­ма ма­те­ри­не дов­гоб­ра­зе, з ши­ро­ким зак­руг­ле­ним білим чо­лом ли­це, з чор­ни­ми гус­ти­ми різки­ми бро­ва­ми, з вип­ну­ти­ми ус­та­ми, з зав­зят­тям у гост­рих очах. Нас­ту­ся вста­ла, ста­ла пе­ред порт­ре­том і вту­пи­ла свої очі в ма­те­рин вид, ніби не мог­ла на­ди­ви­тись на йо­го. Ма­ти гор­до­ви­то ди­ви­лась на неї звер­ху, ніби да­ва­ла дочці своїм ви­дом взірець не­по­хит­ної зав­зя­тості та са­мостійності.

    - Ти од­на на світі ме­не лю­би­ла щи­ро, до са­мо­жерт­ви. Ти не спа­ла цілі ночі, ко­ли я ма­лою бу­ла сла­ба; один мій ка­шель зри­вав те­бе з ліжка, щоб по­лег­шить мої страж­дан­ня; ти бігла до ме­не, сто­яла на­до мною цілі го­ди­ни й очей не зво­ди­ла з ме­не, до­ки я не за­си­па­ла.

    Настуся одійшла од порт­ре­та й пішла че­рез яс­но освітле­ний са­лон, че­рез татів кабінет, по­ча­ла хо­дить, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    Картини ми­нув­ших ди­тя­чих літ за­во­ру­ши­лись у пам'яті, вста­ли, як живі. Нас­ту­ся ніби вгляділа їх на­но­во в цьому са­мо­му са­лоні, вгляділа тісні ряд­ки ма­терів та гу­вер­нан­ток, котрі сиділи стіснені попід стіна­ми, не­на­че сно­пи в стіжку, стіснені щільни­ми верст­ва­ми. От во­на вис­ту­пає, вбра­на за фею-ца­ри­цю, в фан­тас­тич­но­му біло­му ку­ценько­му вбранні, в ок­са­ми­товій ма­ли­новій кор­сетці, в фан­тас­тичній чер­воній ша­почці, з ро­жа­ми на пле­чах і на гру­дях. От во­на стає в та­нець з дітьми, усі див­ляться на неї, усі хва­лять…

    - Тричі дя­кую тобі, ма­мо! Ти ме­не так лю­би­ла, що пок­ля­лась і по­бо­жи­лась не по­си­ла­ти ме­не ні до гімназії, ні да­ва­ти в Інсти­тут, а вчи­ти до­ма. Я не заз­на­ла труд­нації на­уки, не заз­на­ла ли­ха вдосвіта вста­вать та хап­ком бігти бігцем до шко­ли.

    Настуся хо­ди­ла вздовж яс­но освітле­них по­коїв і ніби ба­чи­ла на очі юр­бу ве­се­лих дітей та гос­тей, ба­чи­ла й своїх давніх вчи­тельок, і свою до­ро­гу ма­му, ба­чи­ла всю тодішню обс­та­ву в по­ко­ях, ніби на свої очі. Усе при­га­да­лось, усе ста­ло пе­ред її очи­ма, ніби жи­ве, ніби во­но во­ру­ши­лось.

    Сон не брав Нас­тусі, їй зда­ло­ся чо­гось, ніби во­на ко­гось сподівається до се­бе, чи гос­тей, чи та­та з клу­ба. Хтось нес­подіва­но зад­зе­ленькав у при­хожій в дзво­ник ду­же здо­ро­во й якось з не­терп­ляч­кою, не­на­че дзво­ник зак­ри­чав: «Одчи­няй за­раз, бо маю діло! Од­чи­няй швид­ше, бо ще й ви­лаю, як зад­ляєшся хоч на од­ну мить!» Нас­ту­ся аж жах­ну­лась, ніби хто за­тур­кав їй над самісіньким ву­хом. А дзво­ник ніби ля­щав та ве­ре­щав, не­на­че ма­лий опецьок, як зла ма­ти ча­сом стьобає йо­го дуб­цем.

    «Ой ли­шеч­ко! Це ж кот­рась тітка. Тільки злі тітки так нер­во­во та з не­терп­ляч­кою сіпа­ють за дріт. Ану, чи поч­не далі ле­лу­щить та гу­па­ти ку­ла­ком у двері», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся, сто­ячи се­ред за­ли.

    Доки Пет­ро добіг до при­хо­жої, і справді по­чув­ся стукіт ку­ла­ком у двері, не­на­че за­ка­ла­та­ло ка­ла­тай­ло на шиї в во­ла.

    «Це істин­но кот­рась тітка. Впізнаю тітчи­не ка­ла­тай­ло. Чо­го це во­на мені на­ка­ла­тає? Це, пев­но, тітки вже дізна­ли­ся од Пав­лу­се­вої дя­ди­ни, що я оце не­дав­неч­ко бу­ла в Пав­лу­ся. Вже кот­рась сур­га­ниться ме­не на­пу­тю­вать та ла­яти».

    І справді в за­лу по­хап­цем вбігли Нас­ту­сині тітки: тітка Ма­ня та тітка Со­фа, обидві в чорнім уб­ранні, ви­сокі, су­хор­ляві й смуг­ляві з ли­ця, не­на­че в за­лу вско­чи­ли дві ци­ган­ки.

    «Вони обидві! Я вга­да­ла. Дві ци­ган­ки, тільки без ре­шет та підситків на спині та без ве­ре­тен», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся й по­чу­ти­ла, що її вже бе­ре злість.

    - Ти, сер­це Нас­ту­сю, до­ма? - крик­ну­ла тітка Ма­ня, привітав­шись з Нас­ту­сею.

    - Хвалить бо­га, ти до­ма! - крик­ну­ла й собі тітка Со­фа. - А ми оце вже вдру­ге забігаємо до те­бе. Пи­та­ли й довіда­лись, що ти десь вий­шла й зник­ла.

    - Дурнісінько тур­бу­ва­ли­ся та кло­по­та­лись. Як ба­чи­те, я вдо­ма. Хо­ди­ла, світом ну­ди­ла та й вер­ну­лась. Про­шу сіда­ти!

    Тітки посіда­ли на ка­напі про­ти не­бо­ги й витріщи­ли на неї очі.

    «Що ж це во­ни во­ро­жи­ти­муть мені, оці ци­ган­ки? Во­ни вже без­пе­реч­но відомі то­му, де це я не­дав­неч­ко бу­ла, з ким ба­ла­ка­ла», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся.

    - А нам слу­ги оце ска­за­ли, що ти, сер­це Нас­ту­сю, за чаєм по­ла­ялась з та­том, за щось зма­га­ючись, та наст­ро­ми­ла на го­ло­ву ша­поч­ку та й май­ну­ла па ву­ли­цю. Ми оце вдвох ни­ка­ли по ву­ли­цях поб­ли­зу, шу­ка­ли те­бе, пи­та­ли за те­бе. А ти, хва­лить бо­га, вер­ну­лась, - ска­за­ла тітка Ма­ня.

    - Вигулькнула та­ки, хва­лить бо­га, не­на­че з во­ди, і не вто­пи­лась, - до­да­ла тітка Со­фа.

    - Як ба­чи­те, і не вто­пи­лась, хоч і по­то­па­ла, ка­жу­чи по-ва­шо­му, - обізва­лась Нас­ту­ся.

    Обидві тітки в ос­танній час вваж­ли­во слідку­ва­ли та на­зи­ра­ли за Нас­ту­сею, бо вже приміча­ли в неї де­які прик­ме­ти психічно­го не­ла­ду. Во­ни стра­ха­ли­ся, щоб Нас­ту­ся ча­сом не за­подіяла собі яко­гось ли­ха або не за­па­гу­би­ла се­бе на який спосіб.

    - Але, сер­це Нас­ту­сю, чо­го це ти ста­ла та­ка бліда, аж біла, не­на­че крей­да! - крик­ну­ла тітка Ма­ня.

    - А очі в те­бе сухі та аж го­рять, не­на­че в про­пас­ниці. Ти стра­шен­но чо­гось зміни­ла­ся! - аж кри­ко­ну­ла Со­фа і підве­ла­ся й вип­рос­та­ла свій су­хор­ля­вий стан з ди­ва.

    - Та я, пев­но, й пе­редніше бу­ла та­ка, та тільки ви не при­ди­ви­лись га­разд, бо вже не до­ба­чаєте очи­ма на ста­рості літ, - ска­за­ла Нас­ту­ся й од­вер­ну­ла вид од тіток набік.

    - Ні, моя ко­ха­на! Я це впер­ше прикміти­ла та­ку зміну в те­бе. Ти сла­ба! Ти чимсь за­не­ду­жа­ла, та тільки й са­ма га­разд не тя­миш, - ска­за­ла тітка Ма­ня й узя­ла Нас­ту­сю за ру­ку.

    - В те­бе, ба­чу, ру­ки сухі й га­рячі, як жар. Тре­ба б пок­ли­кать док­то­ра. А та­тові й бай­ду­же! Ки­нув ту­теч­ки те­бе са­му, як би­лин­ку в полі, - про­мо­ви­ла тітка Ма­ня.

    - Боже мій! В те­бе, ба­чу, го­ло­ва аж го­рить. Чо­ло га­ря­че, не­на­че роз­пе­че­не, і якесь су­хе, - бідка­лась тітка Со­фа, ла­па­ючи до­ло­нею Нас­ту­сю за чо­ло. - Мо­же, ти оце десь зас­ту­ди­ла­ся, веш­та­ючись по ву­ли­цях в ле­генько­му вбранні, в вітром підбитій удя­ганці. Роз­дяг­ни­ся, сер­це, та за­раз ляж на ліжко.

    - Навіщо! Це га­разд! Я здо­ровісінька, як і ви обидві. Щоб ви ска­за­ли, як­би я до вас при­че­пи­лась та ска­за­ла: роз­дя­гай­те­ся за­раз обидві та ля­гай­те на ліжко в постіль, - од­ка­за­ла Нас­ту­ся й якось чуд­но за­ре­го­та­ла­ся якимсь су­хим злим сміхом.

    - Ой, не пой­му тобі віри зро­ду! І не за­пев­няй, і не бо­жись. І не при­ся­гай­ся. В те­бе вид змінивсь і якось по­га­но змінив­ся, ніби осу­нувсь. Ой сер­це не­бо­го! Бе­ре­же­но­го й бог бе­ре­же. А ти та­ки не га­разд сте­ре­жеш­ся. Не бігай, сер­це, не га­няй по ву­ли­цях, та ще й са­ма. Ти ж, сер­це Нас­ту­сю, не па­нич, а пан­на.

    - Я й са­ма доб­ре знаю, що я не па­нич, а пан­на, і са­ма собі дам ра­ди й без вас. Вміти­му доб­ре по­во­ди­тись і без вас. Не так вже пек­луй­тесь мною та кло­почіться, - ска­за­ла гор­до­ви­то Нас­ту­ся.

    - Як же нам не пек­лу­ва­тись то­бою, ко­ли в те­бе не­ма ма­тері, ко­ли ти ще та­ка мо­ло­да й нес­тат­ко­ви­та, ще й нес­лух­ня­на та якась немірко­ва­на. Ко­ли та­та ні в чо­му не слу­хаєш, то пос­лу­хай хоч нас. Ми ж тобі не чужі, а рідні: доб­ра тобі ба­жаємо й дум­ки не маємо допікать тобі та нас­ти­ра­тись.

    - Я й са­ма не ба­жаю собі ли­ха. Ніхто собі не во­рог. Це річ вже за­над­то зви­чай­на, - су­хо обізва­ла­ся Нас­ту­ся й усе ди­ви­лась не на тіток, а набік, на дзер­ка­ло.

    Докучлива гор­ниш­на вибігла з сто­ло­вої й спи­та­ла, чи не за­га­да­ють підогріти са­мо­вар та зго­ту­вать чай.

    - Спасибі тобі, дівчи­но! Ми не пи­ти­ме­мо чаю, бо до­ма вже по­на­пи­ва­ли­ся, - ска­за­ла тітка Ма­ня.

    - Тебе, сер­це Нас­ту­сю, оце бе­ре нудьга. Твоя ком­паньонка чо­гось за­га­ялась в своєї ма­тері. Ти си­диш оту­теч­ки все са­ма та са­ма, як би­ли­на в полі, та тільки свої дум­ки ду­маєш. Ще яко­гось ли­ха собі на­ду­маєш, - го­во­ри­ла тітка Ма­ня.

    - Якого ж я собі ли­ха на­ду­маю? Не на­ду­маю ж я собі про­пас­ниці чи якоїсь там бо­ляч­ки, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


    - Ой мож­на на­ду­ма­ти собі ли­хо! А з нудьги, з гульні та од без­робіття мож­на й бог зна чо­го на­ду­мать і на­коїти: як от, приміром, біга­ти на одвіди­ни до кат зна ко­го по­тай од та­та, по­тай от рідні. Тобі з нудьги уяв­ляється все щось хи­мер­не, надз­ви­чай­не; ти ви­га­дуєш якісь ви­гад­ки не­го­дящі, якісь вчин­ки не­путні. Це все зовсім та­ки не по­до­бає й не ли­чить такій мо­лодій особі, як ти, сер­це не­бо­го, - на­пу­тю­ва­ла тітка Ма­ня.

    - Що прав­да, то прав­да твоя, сест­ро Ма­ню. Це все панні не ли­чить, як нам ста­рим не до ли­ця ро­жеві су­коньки та за­ли­цян­ня, - до­да­ла тітка Со­фа.

    - Може, вам і не ли­чить, а мені все ли­чить, бо я лю­ди­на вольна од ва­ших ста­ро­давніх за­бо­бонів. По-ва­шо­му - не ли­чить, а по-моєму - зовсім та­ки ли­чить. Як що ко­му до впо­до­би! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Будемо те­пер би­ти­ся на смерть! Не зачіпай­те ме­не те­пе­реч­ки, бо я знай­шла собі міцну обо­ро­ну, знай­шла за­хист пев­ний і нез­лам­ний і вас не зля­ка­юсь, - знов про­мо­ви­ла во­на зго­дом.

    Вона по­чу­ва­ла, що ніби ста­ла на який­сь твер­дий грунт, що кру­гом неї хтось ніби пос­та­вив без­печ­ний за­хист. То бу­ла її лю­бов, то був її люб­чик Пав­лусь.

    - Бачиш, моя ко­ха­на Нас­ту­сю: піде в місті по­го­лос­ка. Лю­де за­го­мо­нять, об­гу­дять, об­не­суть.

    - Годі! до­волі! Більш не ви­дер­жу ва­шо­го ніби на­путіння, а в дійсності ва­шо­го осу­ду! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся і, схо­пив­шись з місця, за­хо­ди­ла й зак­ру­ти­лась по залі. - Я звик­ла вво­ля­ти свою во­лю, а не чи­юсь там іншу. Дай­те мені спокій! Не­ма си­ли терпіти більше. Ви ме­не крив­ди­те раз у раз!

    І нес­подіва­но во­на істе­рич­но за­ри­да­ла го­лос­но, хо­дя­чи та ни­ка­ючи по залі. Тітки по­сиділи, по­мов­ча­ли, згля­ну­лись мовч­ки, потім повс­та­ва­ли й поп­ро­ща­лись з Нас­ту­сею. Во­ни пішли з смут­ком та жа­лем на серці й самі тро­хи не пла­ка­ли: во­ни вже вва­жа­ли на неї, як на бо­жевільну й про­па­щу лю­ди­ну.

    Настуся зго­дом пе­реп­ла­ка­ла й не­за­ба­ром зас­по­коїлась. В по­ко­ях знов ста­ло ти­хо й мерт­во. Нас­ту­ся на­че впа­ла в крісло й по­хи­ли­ла го­ло­ву. І знов по­ли­лись пе­ре­тяті візи­том, мов гост­рим но­жем, її ду­ми та мрії.

    «Тітки ме­не не люб­лять, крив­дять ме­не своїми неп­ро­ха­ни­ми на­путіння­ми та до­ко­ра­ми. Ніхто ме­не не лю­бить. Один Пав­лусь лю­бить ме­не щи­ро, та ти, моя ненько, лю­би­ла ме­не за своєї жиз­ності», - ду­ма­ла Нас­ту­ся, пох­ню­пив­шись.

    Сон не брав Нас­тусі. Сер­це, стри­во­же­не ко­хан­ням, чо­гось про­ха­ло, чо­гось сподіва­ло­ся. Нас­ту­ся сиділа й усе їй зда­ва­ло­ся, що во­на ніби ко­гось жде, ко­гось сподівається до се­бе, чи батька з клу­ба, чи гос­тей, чи… Пав­лу­ся. Їй знов ста­ло сум­но. Страш­на нудьга знов на­посілась на неї, не­на­че ли­хий во­рог.

    «Яка нудьга, яка ту­га на моєму серці! Чо­го мені сум­но? Ко­го мені жаль? Чо­гось мені жаль, і са­ма га­разд не знаю чо­го. Жаль мені моєї до­ро­гої ма­ми, жаль мені жит­тя вкупі з нею, та ще за гра­ни­цею. Там мені бу­ло ве­се­ло з нею, моїм щи­рим дру­гом, моєю по­рад­ни­цею. Там у ме­не бу­ла й якась ро­бо­та; стільки бу­ло діла, що ча­сом ніко­ли бу­ло й ну­ди­тись і вго­ру гля­нуть. Об­рид­не бу­ло взим­ку Па­риж, ми іде­мо в Рим на кар­на­вал, а з Ри­ма в Ніццу, а там на літо в Ло­зан­ну, Же­не­ву… Тільки те й ро­би­ли, що вкла­да­лись, лаш­ту­ва­лись, їха­ли, ночів не до­си­па­ли, а потім знов роз­та­шо­ву­ва­лись в іншо­му місті на новій квар­тирі; а там візи­ти, а потім спек­таклі, му­зеї, нові знай­омості, нові лю­де. Все інше й інше. І бу­ло діла, що ніко­ли бу­ло і вго­ру гля­ну­ти. І бу­ло ве­се­ло».

    Була вже глу­па ніч. Місто ущух­ло й ніби за­мер­ло. Огні в вікнах домів скрізь зга­са­ли одні за од­ни­ми й згас­ли до ос­тан­ку. На ву­ли­цях заг­лух стукіт та гуркіт. Слу­ги в домі пос­ну­ли. В по­ко­ях до­ма ніби все ви­мер­ло. А Нас­ту­ся все хо­ди­ла вздовж гор­ниці й свої ду­ми ду­ма­ла в за­мер­ших по­ко­ях, не­на­че в не­освітле­них ка­та­ком­бах.

    «Як мені тяж­ко, як мені на серці важ­ко! Ко­го це я жду? Здається, па­пи з клу­ба. Як йо­го дов­го не­ма! Ляг­ла б спа­ти, але сон ме­не не бе­ре. Щас­ливі слу­ги, що ма­ють сон, так що й до­бу­диться їх труд­но. А я сплю вночі, як кур­ка на сідалі: сплю - і все чую».

    І Нас­ту­ся підсту­пи­ла до ро­яля, од­чи­ни­ла віко й сіла за ро­яль. Во­на чу­до­во гра­ла, бо її ма­ма ста­ви­ла штуч­ницт­во ба­гацько ви­ще од на­уки й са­ма чу­до­во вміла гра­ти. Нас­ту­сю вчи­ли му­зи­ки дов­го-дов­го, дов­ше, ніж на­уки, та ще й по три го­ди­ни на день.

    Вона вда­ри­ла по клавішах чу­до­во­го ро­яля. Мо­цар­то­ва ве­се­ла со­на­та «Як сад вес­ною у цвіту» роз­ляг­ла­ся по мерт­вих по­ко­ях і ніби стри­во­жи­ла мерт­вий спокій мерт­вих віковічних мумій у єги­петських ка­та­ком­бах. Нас­ту­сю аж зля­ка­ли ті ве­селі та го­лосні акор­ди так, як­би во­ни нес­подіва­но зля­ка­ли ті мумії в їх віковічно­му спо­кої. Во­на аж ки­ну­лась, аж іздриг­ну­лась. Нап­ру­жені нер­ви не ви­дер­жа­ли то­го гур­ко­ту струн, тієї ве­се­лості ме­лодій. Во­на не­на­че з пе­ре­ля­ку вхо­пи­ла віко й гурк­ну­ла ним в до­са­ди, аж стру­ни за­ра­зом за­гу­ли. Во­на сиділа, все дер­жа­ла но­гу на пе­далі.

    І дов­го стру­ни гу­ли, до­ки за­мер­ли, гу­ду­чи все тихіше та тихіше до ос­таннього ти­хо­го ше­лес­ту. Нас­тусі ста­ло чо­гось од­ра­зу страш­но. Кров ки­ну­ла­ся в го­ло­ву, і наг­лий страх ніби роз­ли­вав­ся по жи­лах, до­хо­див до сер­ця, пішов по всьому тілі. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, чо­го во­на боїться і чо­го їй ста­ло так страш­но. І гудіння струн бу­ло їй страш­не, і чорні вікна ста­ли страшні. Але страх швид­ко ми­нув, як і наг­ло най­шов на неї. І Нас­ту­ся знов підве­лась і по­ча­ла по­ход­жа­ти по са­лоні з яко­юсь ту­гою на серці, з од­чаєм на душі. Нес­подіва­но акор­ди пиш­ної со­на­ти за­лу­на­ли в її душі й вик­ли­ка­ли ніби ча­ра­ми якісь інші акор­ди в серці, приємні, со­лодкі. Щось со­лод­ке по­ма­леньку вли­ва­лось у сер­це й взру­ши­ло ду­шу. До неї, ніби з дзер­ка­ла, виг­ля­ну­ли чиїсь ве­ликі, гострі й милі очі, май­ну­ли ма­ли­нові ус­та, за­хи­щені чор­ни­ми м'яки­ми ву­са­ми. Во­на впійма­ла, ніби в світлі од­лис­ку од дзер­ка­ла, чийсь мо­ло­дий осміх, миг­ну­ли чиїсь чорні бро­ви, чер­воні ус­та, чиїсь ясні очі… Во­на ніби заг­ля­ну­ла в пиш­ний рай.

    «Це згад­ки моїх давніх сим­патій, давні згад­ки з тих да­ле­ких теп­лих країв. Чи я ж лю­би­ла щи­ро тоді ті гострі очі? Чи я ж ко­ха­ла щи­ро ті м'які ма­ли­нові ус­та, обтінені м'яки­ми чор­ни­ми па­ху­чи­ми ву­са­ми? Ні! Я тільки ми­лу­ва­лась ни­ми, тільки ду­ри­ла й се­бе й їх, що люб­лю щи­ро, з щи­рим сер­цем. Я тільки ко­лись ми­лу­ва­ла­ся дво­ма сту­ден­та­ми, не­на­че ма­ли­ми хлоп­чи­ка­ми; я тільки в їх лю­би­ла гострі карі очі, а не їх са­мих з тілом і ду­шею».

    І нес­подіва­но пе­ред нею став, ніби жи­вий, Пав­лусь се­ред за­ли, міцний, ду­жий, пиш­ний, не­на­че олімпійський бог, з кра­сою Фе­ба, з грацією па­ри­жа­ни­на, з та­кою кра­сою, якої во­на й досі нігде не ба­чи­ла, яку тільки або у сні, або на кар­ти­нах ве­ли­ких майстрів штуч­ницт­ва мож­на по­ба­чи­ти.

    Вона по­чу­ти­ла пал ко­хан­ня наг­лий, рап­то­вий. Со­лод­ке по­чу­ван­ня не­на­че вда­ри­ло її но­жем у сер­це. Во­на швид­ше за­хо­ди­ла по мерт­во­му са­лоні, не­на­че забіга­ла, за­ме­ту­ши­лась, Їй за­ба­жа­лось вглядіти йо­го, по­ба­чить за­раз, та­ки за­раз! Во­на бу­ла лад­на бігти до йо­го се­ред ночі, щоб тільки по­ди­ви­тись на йо­го, на­ми­лу­ваться йо­го ви­со­ким білим чо­лом та ви­со­ки­ми бро­ва­ми. Во­на вже ки­ну­лась до ка­пе­лю­ша й хотіла надіть на го­ло­ву, але сха­ме­ну­ла­ся.

    «Тепер ніч, ніч глу­па. Де він те­пер? Що з ним? Йо­го не­ма до­ма. Те­пер са­ме йо­го яс­ний день… Він десь, пев­но, са­ме оце тільки обідає, си­дить за сто­лом се­ред мо­ло­до­го то­ва­рист­ва, раює се­ред своїх суп­ря­жичів де­ка­дентст­ва, як ка­же па­па. Годі мені бігти ту­ди! Не ли­чить… ніяк не ли­чить. Тут не Па­риж».

    І во­на швир­го­ну­ла ка­пе­люш на крісло й опус­ти­ла ру­ки, дов­го сто­яла, сто­яла не­по­руш­не з блідим ви­дом, з при­гас­лим пог­ля­дом.

    - Мамо моя, рідна моя! - про­мо­ви­ла во­на, сту­лив­ши до­лоні пе­ред порт­ре­том, не­на­че на мо­литві. - Я знаю, що ти ба­чиш мої му­ки з то­го світа; я пев­на, що ти спо­чу­ваєш мені й там. По­ка­жи уяв­ки своє спо­чу­ван­ня! По­лег­ши мої му­ки! Я за­ги­ну! Я вмру! Будь моїм медіумом і си­лою спіри­тиз­му по­ка­жи мені йо­го за­раз, за­раз, за­раз! Ря­туй ме­не за­раз, за­раз! - ше­потіла Нас­ту­ся, не­на­че ве­ред­ли­ва ди­ти­на.

    А жа­га ко­хан­ня рос­ла, більша­ла. Сер­це ніби вми­ра­ло й ни­ло. Мрії во­ру­ши­лись се­ред мерт­вої тиші зав­зя­ту­що, нас­тир­ли­во, нав­рат­ли­во, не­на­че страш­не ру­сал­чи­не лос­ко­тан­ня. Во­на сподіва­лась яко­гось чу­да, підсту­пи­ла, не­на­че медіум-спірит, до две­рей і за­го­моніла:

    - Вийди, мій ми­лий! Не­хай хоч тінь твоя вий­де до ме­не! Не­хай я гля­ну на те­бе і вмру! Моя ма­мо! нев­же ти не зро­биш для ме­не чу­да? По­ка­жи мені йо­го хоч на од­ну мить!

    Вона обер­ну­лась до дзер­ка­ла, де од­би­вав­ся з кабіне­та порт­рет її батька. В од­ну мить у дзер­калі пе­ред нею з'явив­ся Пав­лусь, ніби в ту­мані. Во­на вгляділа йо­го ви­со­ке біле чо­ло з ле­геньки­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, йо­го ви­сокі бро­ви. Він сто­яв, на­че пиш­ний Апол­лон, і ди­вив­ся на неї, не­на­че че­рез ту­ман. З розх­рис­та­них білих міцних гру­дей тек­ла ши­ро­кою сму­гою чер­во­на кров, за­раз ста­ва­ла ніби па­рою й па­ру­ва­ла, не­на­че опар з річки во­се­ни. Во­на ос­ту­пи­лась на­зад з пе­ре­ля­ку. Пав­лусь увесь ніби по­вив­ся про­зо­рим ту­ма­ном, за­хи­тав­ся. Дзер­ка­ло блис­ну­ло навс­ко­си, за­лисніло. І Пав­лусів пиш­ний вид ніби од­ра­зу зай­няв­ся, спах­нув і згорів у од­ну мить, - і зник без сліду.


    Настуся ос­ту­пи­лась, за­то­чи­лась, за­хи­та­лась, упа­ла на ка­на­пу навз­нак і зомліла…

    Вже сли­ве пе­ред світом батько вер­нув­ся до­до­му з гос­тей.

    «Чом це не по­га­си­ли й досі світла в залі?» - по­ду­мав він, всту­па­ючи в при­хо­жу, й заг­ля­нув че­рез од­чи­нені двері.

    Він уг­лядів Нас­ту­сю, кот­ра спа­ла, си­дя­чи на ка­напі. Її го­ло­ва ско­ти­лась на за­лом спин­ки ка­на­пи, аж звіси­лась набік. Ру­ки бу­ли роз­ки­дані, не­на­че в мерт­вої. Ли­це бу­ло бліде й лис­ню­че, не­на­че в морфіністки. Зак­руг­ле­не чо­ло з чор­ни­ми пиш­ни­ми бро­ва­ми, об­ра­мо­ва­не чор­ни­ми кісми, ви­раз­но вис­ту­па­ло на пун­цо­во­му пли­со­во­му пок­ритті ка­на­пи, ніби на­мальова­не. Дов­генький, тро­хи за­гост­ре­ний чернігівський вид її ду­же ски­дав­ся на іспанський.

    Батька не зди­ву­ва­ло та­ке з'яви­ще. Нас­ту­ся не впер­ше за­си­па­ла на ка­напі, не­на­че ма­ла ве­ред­ли­ва ди­ти­на.

    «Мабуть, ме­не до­жи­да­ла та й зас­ну­ла си­дя­чи» - по­ду­мав Са­мусь, ог­ля­да­ючи Нас­ту­сю.

    - Іста ма­ма! Та­ка дос­то­ту бу­ла й та на двад­цять чет­вер­то­му або п'ято­му році. Нас­ту­сю! вста­вай лиш, сер­це, бо вже пізно: за­то­го світа­ти­ме! Вста­вай-бо та ля­гай спа­ти! - ска­зав він ти­хе­сенько, сми­ка­ючи її за ру­ку та тор­са­ючи за пле­че. - Це все твоя ма­ти вин­на. Во­на бу­ла во­ро­гом зад­ля те­бе… Зби­ла те­бе з пан­те­ли­ку та з пут­тя.

    Настусі са­ме в той час у сні при­виділось, що з тем­них две­рей її кімнат­ки вис­ту­пи­ла ма­ти, нап­ну­та білою наміткою до са­мо­го до­лу, уся біла, з жов­тим мерт­вим ви­дом, але з жи­ви­ми ка­ри­ми про­ни­зу­ва­ти­ми очи­ма. Во­на прис­ту­пи­ла до неї з во­ро­жим пог­ля­дом, прос­тяг­ла до неї сухі мертві ру­ки, щоб за­ду­ши­ти її.

    - Я твій во­рог! Я те­бе за­па­гу­би­ла, я те­бе й за­ду­шу! - вчу­ло­ся Нас­тусі, і во­на ки­ну­лась, як не­са­мо­ви­та, і про­ки­ну­лась, уся тру­ся­чись.

    - Настусю! ти вся тру­сиш­ся! В те­бе ру­ка тру­ситься. Щось тра­пи­лось. Де ти оце бу­ла? Чо­го ти ту­теч­ки на­коїла? Ох, пев­но, цього ли­ха на­коїв тобі отой не­роз­суд­ли­вий ше­лихвіст Пав­лусь Ма­лин­ка.

    - Добре, що ти, та­ту, роз­суд­ли­вий, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся, зовсім опам'ятав­шись і сха­ме­нув­шись. - Це в ме­не нер­ви роз­тор­са­ли­ся.

    Вона по­чим­чи­ку­ва­ла до сво­го по­коїка, на­ли­ла лож­ку бро­му, що завсіди сто­яв у неї на столі на­пох­ваті, рап­том вли­ла в рот, роз­дяг­ла­ся і впа­ла на ліжко, мов ки­ну­тий з стіжка сніп на тік.

    

IV

    

    Настав умов­ле­ний день пер­шо­го поцілун­ка. Нас­ту­ся лед­ве діжда­ла тієї го­ди­ни й по обіді над­вечір за­ку­та­лась у пальто, завіси­ла вид гус­тим ву­алем, гук­ну­ла на зво­щи­ка й по­ка­та­ла на умов­ле­не місце до Со­ло­мен­ки. Во­на пе­реїха­ла че­рез ши­ро­ку по­ло­гу до­ли­ну по­точ­ка Ли­беді й ко­ло са­мої залізниці вста­ла й пішла пішки.

    «Ой, ко­ли б швид­ше по­ба­чить йо­го, бо в ме­не вже по­чи­нає в го­лові ту­маніть! - ду­ма­ла Нас­ту­ся. - Як я сид­жу са­ма до­ма, ме­не бе­ре нудьга, але мій ро­зум якось бу­ває ясніший; а як зійду­ся з ним, по­ба­чу йо­го, я ніби стаю бо­жевільна од йо­го очей. Ой, ко­ли б швид­ше, ко­ли б швид­ше! Вже в ме­не тя­ма ту­маніє, го­ло­ва мо­ро­читься».

    За на­си­па­ним по­лот­ном залізниці стримів Со­ло­менський шпиль. Стеж­ка на Со­ло­мен­ку ви­ла­ся попід мос­том на на­сипі. Нас­ту­ся по­чим­чи­ку­ва­ла тією стеж­кою й опи­ни­лась під мос­том.

    «Як ту­теч­ки під мос­том оригінально! й навіть гар­но! Я ще зро­ду не бу­ла під мос­том. Які важкі залізні склепіння! Які товс­тющі по­пе­реп­лу­ту­вані залізні ар­ки! Чис­то так, як в «Орфеї в пеклі» в Оф­фен­ба­ха! Гар­но й по­етич­но! «Орфей в пеклі» - під мос­том! Як но­во!»

    По стежці під мос­том вря­ди-го­ди сно­ви­га­ли робітни­ки з фаб­рик та ду­же вбогі міщан­ки з Со­ло­мен­ки з ко­ши­ка­ми в ру­ках.

    «Тут мені без­печ­но. Ніякої тітки, ніякої дя­ди­ни сю­ди й во­рон кості не за­не­се. Я тут вольна од знай­омих, не­на­че на ву­ли­цях у Гре­наді або в Па­лер­мо», - по­ду­ма­ла Нас­ту­ся й підтюп­цем побігла че­рез ши­ро­кий Со­ло­менський май­дан уго­ру попід бідни­ми міщанськи­ми, не­на­че ку­ри, обс­куб­ле­ни­ми ха­та­ми.

    На Со­ло­менськім шпилі вже за­ма­нячіли опрічні ма­ле­сенькі ха­луп­ки та зем­лян­ки без дворів, без го­родів, не­на­че шпиль по­де­ку­ди заріс здо­ро­вецьки­ми гри­ба­ми та опенька­ми. По­верх тих грибів та опеньків на самісінько­му чо­ло­поч­ку шпи­ля ма­нячіла та мріла в імлі чор­на струн­ка пос­тать.

    - Він, він, мій ко­ха­ний! - аж гук­ну­ла Нас­ту­ся й поп­рос­ту­ва­ла навп­рос­тець до йо­го по крутій горі прос­то по траві, збо­чив­ши з стеж­ки.

    - Це ти, mа che­re? Це ти, Нас­ту­сю? - гук­нув він з вер­ха шпи­ля.

    - Я, мій ми­лий!

    І во­на одс­ло­ни­ла сер­па­нок і зак­ру­ти­ла йо­го кру­гом ка­пе­лю­ша. Він збіг з шпи­ля до неї на­зустріч, по­дав їй ру­ку й вивів на самісінький той Со­ло­менський Монб­лан.

    І во­ни обоє, мо­лоді та гарні, опи­ни­лись на самісінькім версі шпи­ля не­да­ле­ко од лісу, не­на­че дві пос­таті пам'ятни­ка, ви­те­сані з чор­но­го мар­му­ру й пос­тав­лені на чо­ло­поч­ку шпи­ля на пам'ятку про ко­гось і чо­гось.

    - От ми й на горі в імлі! От ми й на на­шо­му Монб­лані! - ска­зав Пав­лусь, на­ки­нув­ши навіщось на ніс мо­нокль, ніби він був на­по­го­тові вис­ту­пить на сце­ну й гра­ти роль в якійсь ко­медії або драмі.

    Їй зда­ва­ло­ся, що во­на знов на­ла­го­ди­лась гра­ти в якісь чу­дер­нацькі ляльки, або пе­ре­би­ра­тись за каз­ча­ну фан­тас­тич­ну царівну-жа­бу.

    - Ні, мій ко­ха­ний! Мені здається, що ми те­пе­реньки на мрійній Юнгф­рау, на самісінько­му вер­шеч­ку в мрійній імлі, в про­зо­рих мріях не­бес­но­го ту­ма­ну. Ту­теч­ки ми на всій нашій волі! Ту­теч­ки не­ма ні ли­хих дог­ля­да­чок-тіто­чок та дя­дин, ні за­вис­них при­ятельок ку­зи­нок. Я ніби те­пер у небі, ле­чу на хма­рах, са­ма не­на­че лег­ка хмар­ка, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Як мені тут гар­но! Як лег­ко ту­теч­ки ди­хать! - обізвав­ся Пав­лусь.

    - Ой, як ту­теч­ки но­во, гар­но! Я, ко­ли мог­ла б, - летіла б усе вго­ру та вго­ру в ту си­зу імлу з моїми мріями. Там пов­но мрій, не­на­че по­етич­них, іде­альних бджіл у пасіці.

    - Неначе іде­альних по­етич­них мух у спасівку, - ска­зав він. - Ми те­пе­реч­ки да­ле­ко од лю­дей!

    - Я по­чу­ваю се­бе не­на­че на са­мо­му вер­шеч­ку Олімпа на місці ста­ро­давніх богів. Нас тут ніхто не вгля­дить, - ка­за­ла Нас­ту­ся.

    По роз­логій до­лині Ли­беді ни­зом од Дніпра по­тяг­ло ту­ма­ном. Лег­кий ту­ман по­ко­тив­ся хви­ля­ми. Біла імла впа­ла пот­ро­ху на суп­ро­ти­лежні київські го­ри й об­ку­та­ла вер­хи цер­ков та дзвіниць на го­рах. Вер­хи та бані не­на­че пірну­ли в хма­ри.

    - От твоє ба­жан­ня й справ­ди­лось! Сам давній Зе­вес за­ку­тує нас імлою, за­ку­тує й криє на­шу лю­бов од людських не­чис­тих очей. Див­но й оригінально! Не­на­че до­по­топ­ний час! - крик­нув Пав­лусь.

    - Ми бу­де­мо по­чу­ва­ти до­по­топ­не ко­хан­ня, Нас­ту­сю! В ме­не вже стає до­по­топ­не сер­це. Ми усо­ло­ди­мось не тільки ко­хан­ням усіх віків і на­родів: ми тут на горі по­чу­ва­ти­ме­мо лю­бов ве­летнів, до­по­топ­них мас­то­донтів, ма­монтів… Яка пак бу­ла ве­ли­ка си­ла ко­хан­ня в тих ве­летнів, у тих здо­ро­вецьких жи­во­тин.

    - А справді! Яка то бу­ла си­лен­на лю­бов у ве­летнів, у тих жи­во­тин, що бу­ли такі завбільшки, як сього­часні ко­раблі! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Наша лю­бов бу­де те­пе­реч­ки вог­ка й мок­ра, як зем­ля після по­то­па, - ска­зав Пав­лусь.

    - І мені вже об­рид­ла су­ха лю­бов, та га­ря­ча, та пал­ка. Я хо­чу вог­кої, мок­рої лю­бові! Я ба­жаю вог­ких, мок­рих мрій, як вог­ких та мок­рих рож та жасміну після май­ських теп­лих дощів. Як со­лод­ко пах­нуть ті майські вогкі квітки! - ле­пе­та­ла Нас­ту­ся.

    - Коли б пак нам хоч на од­ну хви­ли­ну по­чу­тить ту лю­бов, кот­ру по­чу­ва­ли ве­летні та ящурі й іхтіозав­ри!

    - Але ми й по­чу­ва­ти­ме­мо те ко­хан­ня. Ми вже те­пе­реньки опи­ни­лись на до­по­топній землі. Он глянь, моя ми­ла! Чи то ж пак не іхтіозав­ри пла­ва­ють по до­лині в ту­мані, підняв­ши, не­на­че ле­беді, довгі шиї з ту­ма­ну, такі завбільшки, як чорні тру­би-ди­марі ко­ло фаб­рик! То на го­рах не поліцей­ські до­ми з по­жеж­ни­ми ка­лан­ча­ми: то па­ле­озав­ри та мас­то­дон­ти при­мос­ти­ли­ся на су­хо­долі. Я вже по­чу­ваю, що вже стаю іхтіозав­ром, що в ме­не шия дов­шає, стає та­ка зав­довж­ки й зав­виш­ки, як тру­ба в са­харні. А ти?..

    - Я ще не по­чу­ваю цього.

    Надворі бу­ло ти­хо й вог­ко. По­тяг­ло нес­подіва­но важ­ким хо­ло­дом. На­су­ну­лись хма­ри, по­си­па­ла­ся кру­па по­по­ло­вині з хо­лод­ним до­щем, а потім наг­лий дощ запіжив, аж зах­лю­щав.

    - От! мої ба­жан­ня справ­ди­лись! На­ша лю­бов стає вже мок­ра. Чи чуєш, як по­ро­щить, як за­ше­лестіло, як піжить дощ та кру­па? - ска­зав Пав­лусь.

    - Чую. Це, пев­но, пре­людія до по­то­пу або­що, - обізва­лась Нас­ту­ся, на­пи­на­ючи зон­ти­ка.


    - От ми й про­буємо тут під до­щем лю­бов амфібій. Це бу­де якесь ду­же ціка­ве й смач­не, надз­ви­чай­но по­етич­не ко­хан­ня, кра­ще й смачніше, ніж пер­ший поцілу­нок Па­оло й Іза­бел­ли в Габріеля Д'Анунціо в яко­мусь ста­ро­му па­лаці в Італії, - ска­зав Пав­лусь.

    - Чи ти пак вже га­разд змок­ла? - спи­тав Пав­лусь.

    - Трохи змок­ла, але не ду­же.

    - Вже й ро­жеві твої ус­та вкри­ли­ся оже­ле­ди­цею? Час прис­ту­па­ти до пер­шо­го поцілун­ка! - крик­нув Пав­лусь і вхо­пив її за шию та вп'явся п'явкою в її мокрі ус­та.

    Але й мрійна оже­ле­ди­ця не на­хо­ло­ди­ла її га­ря­чих уст та йо­го га­ря­чої вдачі. Ус­та бу­ли га­рячі, не­на­че роз­пе­че­не залізо. В Нас­тусі за­мо­ро­чи­лась і зак­ру­ти­лась го­ло­ва, ніби ту­ма­ном по­ви­лась.

    - Яка со­лод­не­ча в твоїх ус­тах! Яке щас­тя я п'ю й не мо­жу на­пи­тись, не­на­че со­лод­кої ста­рої ма­ла­ги, - крик­нув Пав­лусь.

    - Я п'ю з твоїх уст, не­на­че з сідра шам­панське ви­но, - обізва­лась Нас­ту­ся, цілу­ючи йо­го в мокрі очі, в мокрі бро­ви.

    - Я п'ю не­на­че з ба­ри­ла мрій, не­на­че з макітри га­ря­чих по­чу­ваннів! - крик­нув Пав­лусь.

    - Які райські па­хощі на­шо­го сер­ця я по­чу­ваю в цей час! Який­сь ли­бонь вес­ня­ний, ли­бонь ек­зо­тич­ний со­лод­кий дух ніби ллється на ме­не десь з ото­го гаю, чи з Со­ло­мен­ки, чи з хмар. Чую, пах­не вес­ною.

    - Та те­пер же по той бік ек­ва­то­ра в південній Аф­риці са­ме вес­на! В Кап­ленді та в Транс­ва­алі те­пер са­ме цвітуть лілії, рожі, фіалки, жасмін та ре­зе­да. Це все од­но зад­ля нас, що це все цвіте буцімто і в нас ту­теч­ки.

    - Яке щас­тя, яке ди­во чи­нить на­ту­ра для нас! Я чую но­сом вес­няні па­хощі з Кап­лен­да че­рез ек­ва­тор, дійсно не­на­че че­рез тин. Чую, не­на­че ті фіалки та тро­ян­ди цвітуть десь от ту­теч­ки поб­ли­зу в сад­ку, а я ню­хаю їх че­рез тин, че­рез тин Се­ред­зем­но­го мо­ря - сер­ця й уяви. Яке ди­во чи­нить нам на­ше сер­це, на­ша лю­бов! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Для нас не­ма од­леж­ності, не­ма дур­но­го прос­то­ру, як для дур­них інших вми­ру­щих! На­ша лю­бов без землі й без мо­ря, без прос­то­ру й да­ле­кої да­лечіні, - ска­зав Пав­лусь.

    - Без дур­ної людської да­лечі й дур­но­го прос­то­ру! - гук­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Наше ко­хан­ня в не­бес­но­му прос­торі, в не­бесній мрійній бе­зодні, котрій і кінця не­ма, - крик­нув Пав­лусь.

    - Геть людські зем­ляні лан­цю­ги! Це кай­да­ни для сер­ця! Геть людські зви­чаї! Я по­чу­ваю пов­ну во­лю од землі! Моя шия все дов­шає, не­на­че в іхтіозав­ра! Я тов­щаю, не­на­че до­по­топ­ний ве­ле­тень. Я все ви­щаю та ви­щаю, рос­ту вго­ру! Я по­чу­ваю сво­бо­ду од землі, од усього людсько­го.

    - І я ню­хаю по­етич­ний Кап­ленд, ню­хаю па­ху­чу Аф­ри­ку са­мим сер­цем, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Нюхай, сер­це, і ра­юй, моя ми­ла жаб­ко, моя хо­лод­на че­ре­па­хо!

    - Нюхаю но­сом ко­хан­ня й ра­юю. мій ми­лий кро­ко­ди­ле, мій зо­ло­тий іхтіозав­ре!

    І він об­няв її за стан. Пальто на їй на­мок­ло, наб­ряк­ло, за­мерз­ло й ста­ло цуп­ке, як луб.

    - Ти вже, моя со­лод­ка ящірко мо­го сер­ця, криєшся че­реп­ка­ми; на тобі вже на­рос­тає че­ре­па­ша шка­ра­лю­ща, - ска­зав він.

    - І лю­бов хо­лод­на та мок­ра, і лю­бов су­ха та га­ря­ча. Усе за­ра­зом! Як но­во! Як оригінально! - ди­ву­ва­лась Нас­ту­ся.

    - Нечувано оригінально й но­во! Ми зви­чай­ні вми­рущі, і ра­зом ми - бо­ги! - ска­зав навіже­но Пав­лусь.

    Надворі вже су­теніло, а потім зовсім смерк­ло. Кру­па по­ро­ши­ла й то­рохтіла об мерз­лу зем­лю; дощ усе кра­пав по­по­ло­вині з кру­пою. Хо­лод став ду­же по­чут­кий та дош­кульний, аж кус­ли­вий. Во­ни обоє та­ки доб­ре по­мерз­ли: їх на­че ку­са­ли за но­ги та за пальці хо­лодні че­ре­па­хи та вужі.

    - Час нам вже розс­та­тись, моя па­ху­ча жаб­ко! - ска­зав Пав­лусь. - Вже моя ніч світає. Вже за­то­го зійде моє сон­це ночі.

    І во­ни, поб­рав­шись попід ру­ки, зійшли з шпи­ля, не­на­че з не­ба, в до­ли­ну пла­чу та сліз, в до­ли­ну ли­бедську.

    - Приходь, моя па­ху­ча че­ре­па­хо! Я сподіва­ти­мусь те­бе що­го­ди­ни.

    Павлусь поп­ря­му­вав прос­то до клу­ба. Нас­ту­ся вер­ну­лась до­до­му й зас­та­ла та­та за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра.

    - Де це ти, Нас­ту­сю, так дов­го ба­ри­лась? - спи­тав батько.

    - Не пи­тай, та­ту, бо швид­ко ста­рий ста­неш: це я так дов­го ню­ха­ла вес­няні квітки з півден­ної Аф­ри­ки но­сом че­рез ек­ва­тор.

    - Оце - але! Та й дов­гий же в те­бе ніс! Чи ти пак бо­же­волієш, чи це в те­бе но­во­мод­ня сим­волістич­на заг­ра­нич­на мо­ва, чи ти прос­то дурієш з нудьги та од без­робіття! - ска­зав батько, зир­нув­ши на її гострі, збен­те­жені очі і вло­вив­ши її хо­ро­ви­те блис­ку­чий пог­ляд, ніби в га­рячці. Батько тільки зітхнув на два зво­ди й за­ду­мав­ся. «Я вте­ряю Нас­ту­сю, як вте­ряв її матір», - май­ну­ла на од­ну мить у йо­го дум­ка.

    V

    Другого дня Нас­ту­ся хо­ди­ла, не­на­че помірко­ва­на та неп­ри­ка­яна, ніби в яко­мусь ту­мані блу­ка­ла. Во­на ро­би­ла цілий день такі чудні та не­помірко­вані вчин­ки, що стур­бу­ва­ла й батька і всю гос­по­ду. Во­на й очей не зап­лю­щу­ва­ла цілу ніченьку, ле­жа­ла на ліжку, не­на­че че­ре­па­ха в мо­чарі на сонці.

    Настуся про­ле­жа­ла цілу ніченьку й на­си­лу діжда­лась, по­ки над­ворі свіну­ло й роз­виднілось. Схо­пив­шись з ліжка, во­на вбра­ла­ся й по­таєнці, навш­пи­няч­ки пе­ребігла за­лу й вис­ко­чи­ла на ву­ли­цю, зо­па­лу та спох­ва­ту за­був­ши навіть за­чи­нить двері в при­хожій.

    Вона зна­ла, що в та­ку ран­ню го­ди­ну за­хо­пить Пав­лу­ся до­ма. І во­на не по­ми­ли­лась. Пав­лусь тільки що вер­нув­ся з бен­ке­ту в рес­то­рані, про­гу­ляв­ши цілу ніченьку й про­гай­ну­вав­ши сли­ве ос­танні гроші. На столі сто­яв са­мо­вар, а на йо­му на кон­форці стир­чав чай­ник.

    - Добридень тобі, Пав­лу­сю! Прав­да, я не по­ми­ли­лась, я доб­ре га­да­ла, ко­ли са­ме тобі ро­би­ти візит? - гук­ну­ла Нас­ту­ся, всту­па­ючи в по­кої.

    - Не по­ми­ли­лась, моя мок­ра ри­бонько! Мій по­етич­ний день са­ме оце ве­чоріє. Я це вер­нув­ся з рес­то­ра­ну й тільки що сідаю за свій «вечірній чай» по обіді. Сідай і ти та на­пий­ся зо мною чаю.

    - Як по­етич­но й надз­ви­чай­но! Я пи­ти­му свій вранішній чай, а ти свій вечірній. І ми пи­ти­ме­мо ра­зом! - ска­за­ла Нас­ту­ся, сіда­ючи на стільці й на­ли­ва­ючи два ста­ка­ни чаю.

    - Ранок зійшов­ся з ве­чо­ром! Я зійшов­ся з то­бою! І об­няв вечір пиш­ний ра­нок! І поцілу­вав вечір ро­ся­ний ра­нок в самісіньку вранішню зірку, - ска­зав Пав­лусь. І він поцілу­вав її в блис­кучі очі, і во­на поцілу­ва­ла йо­го в чорні бро­ви, в ку­че­ряві ва­сильки.

    - Настусю, сер­це моє! Я цілую твою вранішню по­етич­ну імлу, цілую твою вранішню ро­су на ро­жах та фіалках, цілую твій май­ський, про­зо­рий, теп­лий ту­ма­нець над ліса­ми, цілую твої па­хощі вес­ни, па­хощі мая моїми вечірніми ус­та­ми. П'ю, не­на­че бджо­ла, твою со­лод­ку ро­су на твоїх квітах, - цеб­то на тобі, мій ро­же­вий ран­ку!

    - А я цілую твоє га­ря­че, чер­во­не, вечірнє не­бо, цілую твоє синє чо­ло, за­си­па­не зірка­ми; цілую твій по­етич­ний га­ря­чий літній вечірній су­мерк, цілую самі чер­воні сліди га­ря­чо­го за­хо­ду на теплій воді, сліди твої, мій ми­лий, сліди мо­го пиш­но­го кра­су­ня-ве­чо­ра.

    І во­на обцілу­ва­ла ввесь йо­го пиш­ний вид: і що­ки, і чо­ло, і го­ло­ву, і ву­са, і ус­та. Пи­ла ко­хан­ня, на­че бджо­ла ме­дя­ну ро­су з кож­ної чу­руп­ки вес­ня­но­го цвіту. Він був блідий, з га­ря­чи­ми ди­ки­ми очи­ма. Во­на бу­ла з не­са­мо­ви­тим ог­нем у блис­ку­чих очах. Дві парі очей горіли навіже­ним блис­ком, не­на­че дві парі брильянтів, оп­рав­ле­них у криш­та­ле­ву оп­ра­ву. Во­ни на­ми­лу­ва­лись со­бою й по­ча­ли пи­ти чай по­хап­цем, сли­ве на­хильці, ніби ха­па­лись, щоб не опізни­тись на якусь служ­бу ні на од­ну хви­ли­ну, ніби їх жда­ла ве­ли­ка од­повідальність за спізнен­ня.

    - А ми оце в то­ва­ристві про­ве­ли цей тем­ний наш день пре­чу­до­во. І по­ду­май собі! тра­пи­лась нам та­ка чуд­на оказія! Та­ка при­го­да смішна, та­кий смішний ви­па­док, що мені й досі смішно, - ска­зав Пав­лусь і нер­во­во за­ре­го­тав­ся й зах­ли­нув­ся чаєм.

    Він ре­го­тав­ся й каш­ляв. Чай і нер­во­вий регіт ду­шив йо­го, і він не міг ні про­ковт­нуть, ні ви­каш­ляться.


    - Ми по­ча­ли, як зви­чай­но по обіді, ви­пи­вать та ба­виться. Мо­ва мо­ви­лась про війну англійців у Транс­ва­алі. Дех­то всто­ював за бурів, а дех­то за англійців. Я обо­ро­няв од неп­рав­ди­вих на­падів своїх ко­ха­них англійців та роз­сер­див­ся, спах­нув, вхо­пив Мак­си­мо­ву гар­ма­ту, націлив­ся й шпур­нув нею в Транс­ва­аль. А їм, дур­ням, зда­лось, що я вхо­пив пляш­ку та пож­бу­рив нею в піраміду з пля­шок з ви­на­ми на ши­ро­ко­му при­лав­ку і влу­чив са­ме в се­ре­ди­ну. Той Транс­ва­аль так і лус­нув і роз­ва­лив­ся, тільки за­гу­ло! Я тоді бе­ру дру­гу гар­ма­ту й смальнув нею в Оран­же­ву рес­публіку. Рес­публіка тільки задз­веніла й од­ра­зу за­ва­ли­лась. Тим дур­ням зда­ло­ся, що я по­пер пляш­кою в скля­ну ша­фу з пляш­ка­ми. Підняв­ся га­лас, ґвалт. Позбіга­лись усі служ­ни­ки. При­нес­ла ли­ха го­ди­на й гос­по­да­ря. Вип­лиг­ну­ла звідкільсь і гос­по­ди­ня… Ґвалт! Крик! Га­лас!… Десь узя­лась поліція, - і ме­не, ме­не, ніби­то бо­жевільно­го, вже хотіли вез­ти до Ки­рилівсько­го в бо­жевільню. Я бо­жевільний! Ото сміх! Оце так при­го­да!

    І Пав­лусь за­ре­го­тав­ся, не­на­че й справді бо­жевільний.

    - Але по­ду­май тільки собі, Нас­ту­сю! Од ме­не та­ки доб­ре дос­та­ло­ся бу­рам!

    - Це не ди­во, бо й зо мною вчо­ра вранці тра­пи­лась та­ка са­ма смішна при­го­да. Я при­че­пу­рю­ва­лась ко­ло дзер­ка­ла. Ко­ли див­люсь, десь подіва­лись з ту­алет­но­го сто­ли­ка чис­то всі мої гребінці й щітки. Хоч пальця­ми зачісуй­ся! Гор­ниш­на десь зник­ла, бо во­на все од­ми­кує од ро­бо­ти. Я, як сто­яла в пеньюарі та в білих спідни­цях, так спох­ва­ту й май­ну­ла че­рез ули­цю до своєї при­ятельки Надіни по­зи­чать гребінців. Вбігаю до Надіни, про­шу гребінців. Ко­ли див­люсь, до ме­не збігла­ся тро­хи не вся гос­по­да: і Бу­рулькін, батько Надіни, і її сест­ри й бра­ти, і слу­ги й навіть хатні со­бач­ки. Усі чо­гось пе­решіпту­ються кру­гом ме­не, ско­са пог­ля­да­ють на ме­не. І чо­го? І з якої при­чи­ни? Я вер­та­юсь до­до­му. Гор­ниш­на по­ка­зує мені гребінці й щітки: див­люсь, на сто­ли­ку пе­ред самісіньким дзер­ка­лом ле­жать і щітки й гребінці. Пев­но, десь підки­ну­ла потім.

    - А в ме­не ще, на моє ли­хо, і довгів си­ла! Та це ще не біда. В ко­го пак їх те­пе­реньки не­ма! - ска­зав Пав­лусь. - Але що за смішний був у нас Транс­ва­аль, то я й досі не мо­жу за­бу­ти. Ото на­ро­би­ли ше­лес­ту! А які бу­ли в усіх пе­ре­ля­кані дурні сонні очі! Ну, та й на­ре­го­та­лись же ми!

    - Ти ге­рой, мій ми­лий, як я ба­чу.

    - Я ге­рой цього на­шо­го тем­но­го дня! Усе гро­ма­дянст­во в місті ре­го­та­ти­меться. Не­хай ре­го­четься! Жит­тя на­ше та­ке ску­пе на сміх та ра­дощі!

    - А вже тієї нудьги ту­теч­ки в Києві хоч мішка­ми бе­ри, хоч ло­па­та­ми гор­ни! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Ми не ту­тешні лю­де, - ска­зав Пав­лусь, - ту­теч­ки не на­ше місце.

    - Я са­ма вже дав­ненько пе­ресвідчи­лась своїм влас­ним досвідом, що ми лю­де не ту­тешні. Та­то зве ме­не нес­тат­ко­ви­тою, бо­жевільною лю­ди­ною; ка­же, що я мар­ную йо­го доб­ро, сип­лю гроші, не­па­че в бе­зод­ню, зо­би­жає пов­сяк­час моє са­мо­любст­во; тітки звуть ме­не сва­вольною, не­досвідною, нес­тат­ко­ви­тою, ве­ред­ли­вою. Це все мені об­рид­ло, ос­то­гид­ло! Всі хо­тять на­вес­ти ме­не на якусь доб­ру путь. Хіба ж я зби­лась з пут­тя, чи що? Я дов­ше не спро­мо­жусь ви­дер­жать, - ска­за­ла Нас­ту­ся й істе­рич­но за­ри­да­ла, потім зго­дом од­ра­зу пе­рес­та­ла й за­мовк­ла, ніби її сльози й хли­пан­ня знес­ло щось по­ди­хом в од­ну мить.

    - Ти ут­во­ре­на з своєю гар­ною вро­дою, з своєю вда­чею не для землі, не для лю­дей, а для не­бес­но­го прос­то­ру, для не­ба. Тим-то ти та­ка ят­ря­на на сер­це та враз­ли­ва. В те­бе, пев­но, зро­ду па­ху­ча по­чут­ливість нервів, не­на­че в духів. Ти вся дух, дух справ­дешній, лег­кий, кри­ла­тий, повітря­ний, увесь вис­но­ван­нй з проміння й мрій, дух за­паш­ний. Я вже те­бе не­на­че ба­чу наскрізь.

    - І ти не цьогосвітня лю­ди­на. Ти лю­ди­на мрій, ти кра­са нічної до­би; твоя по­езія - це по­езія не гру­бо­го сон­ця, не прос­тацько­го дня, а тон­ких уявліннів та мрійності глу­пої півночі. Твоя вда­ча уся вит­ка­на з по­етич­них сутінків ве­чо­ра, з мрій чор­ної ночі, з тем­но-синього не­ба, за­си­па­но­го зо­ло­ти­ми діаман­та­ми. І ти сот­во­ре­ний не для землі.

    - Нам тре­ба б зміни­ти жи­вот­тя, пе­реб­ра­тись на той світ, кра­щий од цього світа, - ска­зав Пав­лусь.

    - І я маю та­ку гад­ку: нам тре­ба б пе­реб­раться на кра­ще жит­ло жи­вот­тя. Ста­ро­мод­не жит­ло цього пас­куд­но­го світа вже мені ос­то­чортіло! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І ще б гірше ос­то­гид­ло, як­би ти по­чу­ла на свої ву­ха, що верз учо­ра один який­сь ду­рисвіт за ве­че­рею в рес­то­рані. Він ка­зав, що ми, цеб­то такі, як ти та я, тільки дур­но на світі жи­вотіємо та хліб мар­но збав­ляємо, і щоб ми зап­рацьову­ва­ли собі на харч та од­да­ва­ли ко­мусь якісь дов­ги, - не­на­че ми на­по­зи­ча­лись у ко­гось! - за свій га­разд та просвітність ми всі по­винні б ста­ти до підмо­ги ма­сам: вчи­ти їх або ре­мест­ва, або на­уки, або будлі-яко­го штуч­ницт­ва, щоб ніби­то піднять просвітність тем­ної ма­си. Оце так справді шту­ка!

    - То це ви­хо­де, що й я й ти по­винні за­ход­жу­ваться ко­ло та­кої чуд­ної праці?

    - Атож! Ка­зав, що ця пра­ця не­за­ба­ром по­вин­на буть обов'язко­ва, си­лу­ва­на для всіх, хто вчив­ся в школі, не­на­че якась по­винність або пан­щи­на.

    - Ой ли­шеч­ко! Ой ле­леч­ко мені! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Казав, що всі просвічені лю­де по­винні за­вес­ти якісь на­родні універ­си­те­ти, такі, як у Англії, Данії, в Па­рижі та Швеції та ще десь, ли­бонь у Грен­ландії, чи що.

    - Де ж то такі універ­си­те­ти за гра­ни­цею? Щось я не при­га­даю. Мо­же, во­ни десь на кар­ти­нах на­мальовані… в яко­мусь му­зеї або в кар­тинній га­ле­реї? Але я цього не ба­чи­ла навіть між кар­ти­на­ми її дрез­денській га­ле­реї… Не при­га­даю…

    - Які там на­мальовані? Бу­де­мо вчи­ти на­род ре­мест­ва, як оті дві навіжені наші сусіди То­польські: поїха­ли в Фінляндію, вив­чи­лись там тка­ти по­лот­на та вер­ну­лись у Пол­тав­щи­ну й десь у яко­мусь місті засіли за верс­та­ти і вчать за но­ви­ми ма­леньки­ми верс­та­та­ми мо­ло­диць та міща­нок. От що!

    - Та ці ж пан­ни То­польські, це ж навіжені лю­де! Це якісь ви­род­ки! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - То це, пев­но, во­ни й ме­не по­са­дять за верс­тат, щоб я день і ніч тор­ка­ла ру­ка­ми підніжки та го­ни­ла но­га­ми уток з цівкою та кла­ца­ла ля­дою об на­чин­ня, не­на­че вовк зу­ба­ми?

    - Атож!

    - Ну, я цього не зумію зро­би­ти. Як­би вчить му­жиків гра­ти на ро­ялі, або вчи­ти їх яко­гось там штуч­ницт­ва, ма­лярст­ва або фран­цузької мо­ви.

    - Я по­за­бу­вав геть усе до­чис­та! Спи­тай у ме­не, які річки та озе­ра в Ти­хо­му оке­ані, або які ост­ро­ви в Са­харі, то я тобі цього зро­ду не ска­жу. Ні однієї річки в Ти­хо­му оке­ані не при­га­даю!

    - І я не при­га­даю. Спи­тай ме­не, які го­ри в Німецько­му морі або які там на­ро­ди жи­вуть в Чор­но­му та Біло­му морі, чи нег­ри, чи тур­ки; або в якій гу­бернії жи­вуть ки­ти, а в якій моржі, то цього я те­пер зро­ду не при­га­даю! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І я не при­га­даю! В ме­не вся на­ука дав­но ста­ла в го­лові сторч, до­го­ри но­га­ми, - ска­зав Пав­лусь.

    - Як же ми вчи­ти­ме­мо, ко­ли й ми самі по­за­бу­ва­ли ту на­учаність? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Доведеться сіда­ти знов за книж­ки та вчи­тись вдру­ге.

    - То це й мені тре­ба до­ко­неш­не сіда­ти за гра­ма­ти­ку та ариф­ме­ти­ку? - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Я ж тобі ка­зав, що луч­че вмер­ти, ніж так - не жи­ти, а тільки жи­вотіть на світі, ко­ли вже й за гра­ни­цею з'яви­лись якісь навісні ви­род­ки.

    - Це, пев­но, якісь страшні нові ба­ци­ли, - ска­за­ла Нас­ту­ся й при­па­ла йо­му го­ло­вою до пле­ча, хли­па­ючи.

    - Не плач, моє па­ху­че сер­де­нят­ко! Ми по­же­ни­мось та й заїде­мо десь да­ле­ко, да­ле­ко! Вте­че­мо од уся­ких ду­рисвітів, од цих ту­тешніх ба­цил та бак­терій. Нічо­го не вдіємо з ни­ми!

    - Не оже­ниш­ся ти на мені! Не бу­деш ти мій, а я твоя! Та­то по­зав­чо­ра мені ка­зав, щоб я й у го­лові собі не пок­ла­да­ла ви­хо­дить за те­бе заміж: ка­зав, що ти який­сь ви­ро­док ко­лись слав­ної ко­зацької сім'ї, що ти маєш при­любність до карт та гульні, що ти де­ка­дент, п'яни­ця й шах­рай, ні до якої праці нез­дат­ний, що ти гультяй, ле­да­що, що ти зовсім нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, що з те­бе за­то­го вий­де який­сь тор­бох­ват, бо­сяк, - од­но сло­во, що ти про­па­ща лю­ди­на.

    - Сам він шах­рай та злодій, а не я! - кри­ко­нув Пав­лусь, мов опе­че­ний, і схо­пив­ся з стільця. - Це не твій та­то, а кат для те­бе й для ме­не, бо сам при­лю­бив­ся до гро­шей, та й годі.

    Він за­веш­тав­ся, за­ме­ту­шив­ся, забігав по кімнаті, не­на­че по­ра­не­ний лев. Гор­до­витість, зо­бид­же­не са­мо­любст­во, крив­да в час лю­бові, - все це збу­ри­ло йо­го ду­шу до са­мо­го дна. Злість і помс­та зак­ле­котіли в йо­го серці. Хо­ро­ви­те са­мо­любст­во йо­го нер­во­вої душі бу­ло збу­ре­не до са­мо­го дна. З ним тро­хи не ста­лись корчі. Очі при­гас­ли в од­ну мить, ста­ли ніби риб'ячі, потім зно­ву зай­ня­лись і заб­ли­ща­ли.

    - Я швид­ше заст­ре­лю і йо­го, і се­бе, і те­бе, ніж він ме­не! - кри­чав Пав­лусь. - Так зну­ща­тись на­до мною, так кеп­ку­вать з ме­не! О, цього не бу­де ніко­ли! Не по­пу­щу! Не­вар­то жи­ти на та­ко­му пас­куд­но­му, по­га­но­му світі!

    - Неварт! Ми вартніші луч­чої долі, ви­що­го жи­вот­тя, з на­шим криш­та­ле­вим сер­цем, з на­шою криш­та­ле­вою лю­бов'ю!


    - Пху на цей опо­га­не­ний світ! Пху на тво­го дур­но­го батька! Я ска­женію, я не­за­ба­ром здурію! Не ви­дер­жу дов­ше. Ме­не ду­шать чиїсь ру­ки, якісь об­ценьки, якісь кліщі за са­ме гор­ло. Умрімо, сер­це! Умрімо за­раз, та­ки за­раз!

    - Умрім, мій ко­ха­ний! Тільки пе­рес­тань ска­женіть, пе­рес­тань ґедзкаться! Пав­лу­сю, щас­тя моє зо­ло­те, сер­це моє діаман­то­ве! не га­ла­суй, не мор­дуй се­бе! Я лад­на за­раз вмер­ти з то­бою й за то­бою.

    - Умрімо! Умрім за­раз! Смерть - це на­ше весілля! Це не смерть, це бу­де на­ше ве­ли­ке од­родіння. Це бу­де рай­ське ра­юван­ня. Я ту­манію од цього щас­тя, од цієї ідеї. Це виз­во­лен­ня! зо­ло­та сво­бо­да од усього!

    - Це ра­юван­ня! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Це рай­ська Нірва­на на­шо­го Буд­ди! Ми пе­рей­де­мо в справ­дешній світ з цього зем­но­го нікчем­но­го баг­на. Ми по­ли­не­мо вдвох у не­бес­ний простір без гра­ниць, без кінця. Ми літа­ти­ме­мо між зо­ря­ми, між ку­па­ми зірок.

    - Сидітимемо в повіквічно­му кон­церті. Це ж пиш­но­та!

    - Не сидіти­ме­мо, а летіти­ме­мо в ефірі, на­че на про­гу­лянні, слу­ха­ти­ме­мо світо­вий кон­церт і за­ра­зом ми­лу­ва­ти­ме­мось уся­ки­ми зірка­ми, сон­ця­ми, уся­ки­ми бу­ке­та­ми зірок, ди­во­виж­ни­ми взор­ця­ми, спле­те­ни­ми з сонців та зірок. Прав­да, бу­де гар­но? - про­мо­вив Пав­лусь.

    - Ой гар­но! Це ж ра­юван­ня для ву­ха й зо­ру, для сер­ця й душі.

    - Вмираймо швид­ше! За­раз! Ой як мені за­ма­ну­ло­ся вмер­ти! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Бе­ри руш­ни­цю та ходім най­ме­мо но­мер у гос­ти­ниці; ти заст­рель ме­не, а я те­бе, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Пхе! Це бу­де вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміяти­муться наші знай­омі в Мен­тоні, в Ніцці, - ска­зав Пав­лусь. - Ще й в га­зе­тах обсміють, опо­га­нять і наг­лу­зу­ються якісь письма­ки.

    - Твоя прав­да. В га­зе­тах тільки й чи­таєш, що який­сь при­ше­ле­пу­ва­тий київський швець або кра­вець най­няв но­мер з яко­юсь при­цу­цу­ва­тою швен­дею та й по­заст­ре­лю­ва­лись обоє. Ма­дам Трю­ше в Мен­тоні лус­не од сміху, як про­чи­тає про цей наш про­заїчний бур­жу­аз­ний вчи­нок у га­зе­тах. Луч­че бу­де от­руїти­ся.

    - Або з мос­ту та в Дніпро, - ска­зав Пав­лусь. - Але, пхе! Це вже бу­де зовсім по-му­жицькій, - «з мос­ту та в во­ду!» Це ж так при­ка­зу­ють му­жи­ки ту­теч­ки на Ук­раїні. Умрім на вер­шині Монб­ла­на або Юнгф­рау, або на Рігі! Там близько до не­ба! Та­меч­ки ми вже бу­де­мо сли­ве в небі, за хма­ра­ми. Там лідни­ки та сніг, і ба­цил вже не­ма: не на­бе­ре­мо їх на той світ у не­бо!

    - Ой гар­но! їдьмо ту­ди! - мо­ви­ла во­на.

    - Далеко, сер­це моє! В ме­не всього який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців у ки­шені, бо як по­мер «мій банк», то в ме­не ста­ло по­рожньо в ки­ше­нях. Тро­хи шко­да мо­го «небіжчи­ка бан­ка», - ска­зав Пав­лусь.

    - Та й у ме­не не­ма гро­шей. «Мій банк» дає ви­дав­цем усе, навіть ку­ха­реві. «Мій банк» - скна­ра. Та я про­дам по­тай од «сво­го бан­ка» ма­мині брильянти, та й поїде­мо вми­рать або на Монб­лан, або на скляні, па­хучі лідни­ки в Грен­ландії, бо там не­ма ба­цил.

    - Коли ж і до Грен­ландії доб­ра бу­де про­маш­ка. Десь во­на, здається, ду­же да­ле­ко, - ска­зав Пав­лусь.

    - Здається, аж за Авст­ралією, ту­ди десь ік по­лю­сові, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Да­ле­ко, ду­же да­ле­ко! Ту­ди тре­ба дов­го їха­ти, а вмер­ти за­раз мені страх як ба­жається! - ма­ри­ла Нас­ту­ся.

    - Ми вмре­мо на Монб­лані й се­ред обе­ремків квіток! - крик­нув Пав­лусь. - Ми оце за­раз ум­ре­мо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Qu­el­le idee! Ли­са го­ра, це ж наш київський Монб­лан! І до не­ба близько!

    - Невже! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся. - Я там ніко­ли не бу­ла!

    - Високо, чор­том ви­со­ко! І там жи­вуть не лю­де, а ду­хи. Це ж Брок­кен наш! Там же вночі бен­ке­ту­ють ду­хи, справ­ля­ють ша­бас відьми!

    - А де ж ми на­бе­ре­мо та на­гар­баємо стільки квіток, щоб учадіть в по­етич­но­му вес­ня­но­му ча­ду? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Ми на­бе­ре­мо їх у Аф­риці, бо те­пе­реч­ки там са­ме май! Ми їх пе­реп­ре­мо в од­ну мить че­рез ек­ва­тор і наб­гаємо цілі во­зи і всте­ли­мо всю Ли­су го­ру. Qu­el­le idee!

    - А справді, зробім так! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Ти ще, сер­це, ме­не не знаєш га­разд. Я ска­жу та­ке сло­во, і всі квітки з Кап­лен­да й Транс­ва­аля так і пе­ре­ле­тять на днищі на Ли­су го­ру в од­ну мить! Я про­мов­лю од­не сло­во, і лю­де в місті вим­руть в од­ну го­ди­ну; ска­жу дру­ге сло­во - і во­ни по­ожи­ва­ють! В мені ве­ли­ка, нав­ди­во­ви­жу ве­ли­ка хо­вається си­ла!

    - Невже! А я цьому не бу­ла й досі відо­ма, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Еге ж пак! Не бу­ла відо­ма… Так знай же те­пе­реньки. Схо­чу тільки і од­ра­зу ста­ну Пе­ро­ном, роз­мов­ля­ти­му з пре­муд­рим Со­ло­мо­ном, по­ба­чу Савську кра­су­ню-ца­ри­цю, бу­ду з нею ко­хаться, цілу­ва­тись, - от що!

    - Цьому я йму віри, бо раз спірит у Мар­селі вик­ли­кав тінь моєї ма­ми.

    - Одже ж ру­шай­мо мерщій в до­ро­гу, бо… бо… я вже знов по­чу­ваю, що більшаю, рос­ту. Моя го­ло­ва піднімається. Я вже от-от не­за­ба­ром до­торк­ну­ся го­ло­вою до стелі. Мої ру­ки дов­ша­ють, мої плечі шир­ша­ють. Я вже чер­ка­юсь пле­чи­ма об обидві суп­ро­ти­лежні стіни. Я стаю, знов стаю до­по­топ­ним іхтіозав­ром… Шия моя вже ста­ла дов­га, не­на­че в зеб­ри. А ти? - спи­тав Пав­лусь.

    - І я не­на­че все більшаю та більшаю, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - В ме­не знов не­на­че хтось ба­ри­ла­ми на­ли­ває ко­хан­ня. Я по­чу­ваю вдру­ге вже ве­ле­тенську лю­бов іхтіозаврів. Моє сер­це ста­ло та­ке завбільшки, як макітра па­ху­чих ва­ре­ників ко­хан­ня, та ще й у сме­тані. А ти?

    - І моє сер­це вже ста­ло, як ба­рильце, - ска­за­ла Нас­ту­ся, - в ме­не ніби хтось на­ли­ває ко­хан­ня відра­ми, чер­па­ка­ми, дійни­ця­ми; на­ли­ває оде­ко­ло­ну, духів, шам­пансько­го. Я са­ма стаю не­на­че здо­ро­ве ба­ри­ло і от-от не­за­ба­ром лус­ну од ко­хан­ня: об­ручі на мені вже лу­щать.

    - Моя Спідни­це! мерщій тікай­мо на Ли­су го­ру! Я вже знов став іхтіозав­ром. Шия моя роз­пи­рає сте­лю, плечі роз­пи­ра­ють стіни. Я вже спов­нив со­бою всю кімна­ту. Ой, не­за­ба­ром роз­ва­ляю со­бою увесь дім, бо не змішусь і в ціло­му домі. Тікай­мо на ши­ро­кий простір будлі-ку­ди, моя Пан­чо­хо ми­ла!

    - Тікаймо на простір, бо й ме­не роз­пер­ло: ми вдвох тут не помісти­мось зро­ду-звіку! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Я вже стаю здо­ро­вою ко­пи­цею квіток, а сер­це в ме­не вже та­ке завбільшки, як ба­ри­ло. Я швид­ко ста­ну оже­ре­дом квіток.

    - Тікаймо! Ой мені ли­хо! Чи ти ба­чиш, моя Спіднич­ко, крізь стіни? А я вже ба­чу крізь стіни, крізь до­ми, крізь му­ри. Он­деч­ки твій та­то те­бе шу­кає… йде сю­ди, пря­мує прос­то до нас ву­ли­цею. В йо­го за спи­ною теліпається гар­ма­та, а в ру­ках він пре здо­ро­ву гар­ма­ту, вже зовсім на­би­ту ку­ля­ми. Це ж він то­рох­не на ме­не з гар­ма­ти й одніме те­бе в ме­не, за­бе­ре те­бе в по­лон і за­ки­не в тюр­му в твер­дині… Я ввесь тру­шусь, ха­паю дри­жа­ки, не­на­че на лю­то­му мо­розі.

    - Невже та­то прос­тує та­ки сю­ди?

    - Сюди. Я все ба­чу, все знаю. Для ме­не ніби од­чи­ни­лись усі стіни, од­чи­ни­лась зем­ля, од­чи­ни­лось не­бо. Я ба­чу все підне­бес­ся.

    - Ой ли­шеч­ко! Чи ти ба­чиш, он­деч­ки на ву­лиці збіглись усі мої тітки, всі ку­зин­ки! Це во­ни, пев­но, ме­не вже шу­ка­ють. Та яко­го їх ба­гацько! Та які во­ни люті та страшні! Ой! Тікай­мо! Ря­туй ме­не! Обо­ро­ни ме­не!..

    І Нас­ту­ся крик­ну­ла ди­ким, страш­ним го­ло­сом.

    - Цить, навіже­на, а то во­ни по­чу­ють. І батько твій по­чує. Ви­лазьмо в двері бо­ком. Мо­же, ще якось ви­су­не­мось. Та тікай­мо од їх на Ли­су го­ру, на Монб­лан, на той світ. Мерщій! - ска­зав Пав­лусь.

    І він бо­ком, од­ним пле­чем, потім дру­гим ви­су­нув­ся в двері.

    І во­на бо­ком ви­су­ну­лась у двері. І во­ни бігцем побігли на ву­ли­цю.

    - Як же оце в світі бо­жо­му нас до­ве­зе зво­щик до го­ри, ко­ли ми такі здо­ро­вецькі? Ми роз­ва­ляємо во­за. Які коні зду­жа­ти­муть до­вез­ти нас? - спи­та­ла во­на.

    - Цить! Он­деч­ки стоїть пар­ний зво­oщик, а в йо­го в ху­ру зап­ря­жені два па­ристі й од­но­разні ма­мон­ти… Чи ти ба!.. Які си­лен­но здо­рові! Ці нас підве­зуть. Сідай­мо! Швид­ше, мерщій, бо он­деч­ки та­то вже близько з своїм цілим ар­се­на­лом.

    І во­ни ско­чи­ли в фа­етон і мит­тю добігли до пе­реліска в су­гор­бах ко­ло Ли­сої го­ри над самісіньким Дніпром.

    - Вставаймо ж тут та ходім швид­ше на го­ру, бо твої тітки посіда­ли вже на дни­ща й по­пе­ре­ки­да­ються не­за­ба­ром відьма­ми та й при­ли­нуть сю­ди на го­ру. Тоді ми про­па­ли. Он­де вже вер­ши­ни Ли­сої го­ри! Вже во­на біла. Це, пев­но, вночі ви­пав сніг. А які здо­ро­вецькі там лідни­ки в кри­ги, з снігу! Це Монб­лан, це Монб­лан!

    - Слава бо­гу! Ба­ци­ли по­за­мер­за­ють. Ми не за­не­се­мо на собі на той світ цих ди­во­вищ. Шко­да тільки, що не бу­де тропічних квіток, щоб нам тим по­етич­ним ча­дом, як мос­том, пе­рей­ти в царст­во ра­юван­ня, в простір на не­бо.


    - Будуть і квітки! Я вже ска­зав, щоб во­ни там бу­ли. Моє сло­во все­мо­гутнє. Для те­бе, тільки для те­бе я про­мо­вив це сло­во, сло­во все­мо­гутнього до­по­топ­но­го іхтіозав­ра.

    Вони вий­шли на Ли­су го­ру, поб­рав­шись попід ру­ки. Во­на бу­ла бліда, не­на­че смерть, він страшніший од са­мої смерті.

    - Чи ти ба, яке ди­во! Усі лідни­ки в квітках! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Яка ця­ця! яка кра­са! Які клум­би! Он клум­ба астр, фіалок, лев­коїв! А он­деч­ки гряд­ки геліотропів, нар­цизів, тюльпанів, да­тур, ту­бе­роз! А он­деч­ки на­низ по кручі, по снігу цвіте чер­во­ний мак, та все сму­га­ми до са­мо­го до­лу, до самісінько­го тобі бе­ре­га Дніпра! Яка ди­во­виж­на пиш­но­та! Гар­но, ніби це все у сні!

    - Он ди­вись! Я тільки по­ду­мав, і вже на їх тру­ситься брильянто­ва ро­са, не­на­че тру­ситься по­рох або імжить сніжок.

    - Бачу, ба­чу, моє сер­це!

    І во­на вп'ялась своїми блис­ку­чи­ми бо­жевільни­ми очи­ма в йо­го дикі блис­кучі очі, пишні й со­лодкі в самій бо­жевільності.

    - Я знов рос­ту од ко­хан­ня, - ска­зав по­шеп­ки Пав­лусь, на­си­лу одірвав­ши ус­та од її уст. - Я на­би­ра­юсь си­ли і ве­ли­кості іхтіозав­ра. Не­за­ба­ром го­ра ме­не не зне­се, не ви­дер­жить. Час мені пе­ре­хо­дить в не­бес­ний простір між пла­не­ти. Тут мені чо­гось тісно. Ти стаєш про­зо­ра. Я те­бе ба­чу наскрізь. Ба­чу твоє сер­це, та­ке завбільшки, як ба­рильце. В йо­му пов­но див­них аро­матів. То аро­мат тво­го ко­хан­ня. Не ви­дер­жу далі, вмру, от-от ум­ру.

    - Не вми­рай, мій ми­лий! Не ки­дай ме­не! - крик­ну­ла ди­ко Нас­ту­ся. - Мій го­лу­бе, мій со­ко­ле яс­ний, візьми ме­не з со­бою! Я бо­юсь, я тру­шусь, я чо­гось зля­ка­лась.

    - О! ти за­ма­ха­ла кри­ла­ми й хо­чеш втек­ти в не­бо од ме­не. А я амфібія, ме­не тяг­не до во­ди. Моя лю­бов знов ста­ла вог­ка й мок­ра, а твоя про­зо­ра й су­ха. Я по­ви­нен пе­реб­ра­тись у простір че­рез Дніпрові бе­зодні… Не пу­щу те­бе в не­бо! Летім обоє в вог­ку бе­зод­ню, мою при­род­же­ну бе­зод­ню! Не пу­щу, за­ду­шу, а те­бе не пу­щу! - і він ухо­пив її в обнімок і сторч ки­нув­ся з нею з кручі.

    Вони вкупі по­ко­ти­ли­ся по кручі, пот­ру­шені снігом. Але не­за­ба­ром натк­ну­лись на кор­ча­ку ста­ро­го пенька. Пеньок роз­лу­чив їх пал­ку лю­бов. Він по­ко­тив­ся ок­ре­мо од неї, не­на­че чор­ний корч. Во­на по­ко­ти­лась ок­ре­мо, ніби здо­ро­вецький клу­бок. Во­ни ко­ти­лись ок­ре­мо по кручі, до­га­ня­ючи од­не од­но­го, і ра­юва­ли. Во­ни бу­ли в небі, в не­бес­но­му прос­торі, між па­ху­чи­ми зо­ря­ми блис­ку­чо­го ко­хан­ня. Він дриґав но­га­ми сер­ця, во­на мет­ля­ла че­ре­вич­ка­ми ко­хан­ня, ко­ти­лась, пиш­на та гар­на, не­на­че клу­бок мрій.

    Але він по­ми­лив­ся. Кру­ча не до­ся­га­ла до са­мої во­ди. Попід кру­чею вив­ся вузький шля­шок, ви­боїстий та ба­ка­юва­тий. У ба­ка­ях сто­яли ка­ла­мутні ка­люжі. По шля­ху в місто плу­га­ни­лись шка­па­ми се­ля­ни й вез­ли на про­даж на тор­жок ого­ро­ди­ну: ка­пус­ту, кар­топ­лю, ци­бу­лю та пет­руш­ку.

    - Що то пак ко­титься з кручі? - го­моніли чо­ловіки, по­роз­зяв­ляв­ши ро­ти на кру­чу. - Чи пас­ту­хи спус­ка­ються та сков­за­ються з го­ри, чи, мо­же, па­ни на од­но­му ко­лесі спус­ка­ються? Ото ди­во! Ди­ви, бра, ди­ви! То їзди­ли на од­но­му ко­лесі по рівно­му, а це, пев­но, ви­га­да­ли но­ву ма­ши­ну, щоб на од­но­му ко­лесі спус­каться з го­ри, не­на­че на са­ноч­ках або на луб­ках.

    Але не­за­ба­ром Пав­лусь ско­тив­ся до­до­лу й плюс­нув спи­ною в ка­лю­жу. Во­на дог­на­ла йо­го й прос­тяг­лась у ба­ка­ях по­руч з ним.

    - Чи ти вже вмер­ла? - спи­тав­ся Пав­лусь, вглядівши попліч з со­бою свою ми­лу.

    - Вмерла. А ти, мій ко­ха­ний?

    - І я вже вмер.

    - От і хва­лить бо­га! Те­пер нам вже не страшні ні тітки, ні ба­ци­ли, ні дя­ди­ни, ні куз­ни­ки, ні сам батько! Во­ни вже зос­та­лись по­зад нас да­ле­ко, на то­му по­га­но­му, пас­куд­но­му, гру­бо­му світі, на по­ганій, пас­кудній, зад­ри­паній землі.

    - Теперечки ми в крузі чис­тих мрій, у небі, - ска­зав Пав­лусь. - Он ди­вись вго­ру: яке тут чуд­не та пиш­не не­бо, ніби вит­ка­не з здо­ро­вих чу­ру­пок щільників. Од­на чу­руп­ка ро­же­ва, дру­га чер­во­на, тре­тя жов­та, а там далі щільни­ки бла­китні, а он­деч­ки сині, білі. Це не­бо мрійне. Це на­ше не­бо! Яка пиш­но­та! Яка розкіш! Чи ти пак чуєш, як гу­де місяць у своєму льоту, як співа­ють зорі? Це во­ни співа­ють для нас весільні пісні.

    Але чо­ловіки не да­ли їм дов­го ба­ла­кать та усо­лод­жу­ва­тись му­зи­кою не­бес. Во­ни заб­ра­ли їх і по­са­ди­ли на віз по­верх го­ло­вок ка­пус­ти та снопків хро­ну й пет­руш­ки і, тро­хи по­каліче­них, по­вез­ли далі до міста.

    - Це, пев­но, вже ле­ти­мо десь у ефірі, в не­бес­но­му прос­торі. Вже ми, пев­но, по­ми­ну­ли місяць, бо щось ду­же зад­зиж­ча­ло, не­на­че ґедзь, ко­ло мо­го ву­ха. Ми вже, пев­но, десь ко­ло зірок Те­резів або не­да­ле­ко од Квоч­ки, або й під Квоч­кою.

    - Ні, сер­це! Ми оце, пев­но, ле­ти­мо проз сім зірок Во­за, бо он­деч­ки мені при­вид­жу­ються ніби ко­ле­са й ди­шель, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - А ог­лянься, сер­це, та по­ди­вись, чи не же­нуться й ту­теч­ки за на­ми мої тітки та ку­зин­ки, бо їх, мо­же, й у не­бо при­не­се ле­да­що. Во­ни при­ми­ти­ку­ються, щоб і сю­ди прок­лас­ти залізну до­ро­гу або те­лег­раф. Во­ни таківські: до­бе­руть спо­со­бу.

    - Ні, не­ма! Ми тут без­печні од усього, од уся­ко­го ли­ха та на­пасті, - ска­зав Пав­лусь.

    - А які тут аро­ма­ти в небі! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Пахощі тро­хи на­га­ду­ють мені ніби аро­ма­ти ли­бонь зем­ної пет­руш­ки та ка­пус­ти. Щось во­но тро­хи підхо­же до то­го, але ба­гацько луч­че й приємніше, - ска­зав Пав­лусь.

    Селяни до­вез­ли їх до міста й зда­ли поліцей­ським уряд­ни­кам.

    - Їх обох тре­ба од­вез­ти прос­то в бо­жевільню в Ки­рилівське, а не до­до­му. Ми їх дав­но знаємо. Вже дав­но всі приміти­ли, що во­ни обоє з яко­юсь ган­жею в го­лові. Їм дав­но бу­ти б у бо­жевільні, - ка­за­ли во­ни й по­са­ди­ли їх у фа­етон та й поп­ро­ва­ди­ли прос­то до бо­жевільні.

    - Чи ти ба! - ска­зав Пав­лусь. - От ми вже ніби в яко­мусь місті, чи що. Це вже ми, пев­но, при­летіли на Во­ло­со­жар або на Юпітер. Пев­но, Буд­да приз­на­чив для на­шо­го про­жи­ван­ня на жит­ло цю пла­не­ту.

    - А які ту­теч­ки чу­дер­нацькі за­бу­ду­ван­ня! Яке все тут чуд­не! Тут, пев­но, бу­де нам опрічне жит­ло, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Еге! І справді все якесь ди­во­виж­не, чу­дер­нацьке. Он ба­чу, - якісь ви­сокі дзвіниці по­пе­рех­няб­лю­ва­лись навс­ко­си, не­на­че хо­чуть по­ля­га­ти долі. От-от по­па­да­ють! А до­ми тут усі до­чис­та по­на­хи­ля­лись на один бік, не­на­че вер­би на здо­ро­во­му вітрі. А лю­де! Чи ти ба! Геть чис­то всі хо­дять до­го­ри но­га­ми! Хо­дять ру­ка­ми й стрим­лять но­га­ми до­го­ри. Як хи­мер­но дриґають но­га­ми, не­на­че жа­би тоді, як по­ри­на­ють на дно. Ой смішно! Хи-хи-хи!

    І Пав­лусь ре­го­тав­ся не­са­мо­ви­то, аж дух йо­му за­би­ва­ло.

    - А он, чи ти ба! Лю­де поп­риїжджа­ли на тор­жок на чер­во­них ко­ро­вах та на зе­ле­них ко­нях. Як гар­но, як ди­во­виж­но!

    - Ні, сер­це, то не ко­ро­ви. То во­ни поп­риїжджа­ли на до­по­топ­них ма­мон­тах та мас­то­дон­тах. Яка тут здо­ро­вецька ху­до­ба! - ска­зав Пав­лусь.

    - А он я ба­чу якусь ве­ли­чез­ну бра­му, по­цяцько­ва­ну ніби зо­ло­том. А за бра­мою якісь пишні па­ла­ци, вкриті зо­ло­том, а по­верх них зо­лоті бані аж ся­ють, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І я ба­чу це ди­во. Це ли­бонь па­лац Буд­ди. Це ми без за­ва­ди вже ле­ти­мо до йо­го з пок­ло­ном. Це він тут про­бу­ває. Пиш­не жит­ло приз­на­чив нам Буд­да за на­шу ве­ли­ку лю­бов, де ми без при­ти­чин, без за­ва­ди ко­ха­ти­ме­мось повік.

    І во­ни обоє роз­див­ля­лись, ра­юва­ли й бу­ли ду­же й ду­же щас­ливі…

    - От і бра­ма вже од­чи­ни­лась. Он хтось вий­шов до нас на­зустріч, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Коли б нам та­ки за­раз да­ли тут обіда­ти, бо я вже їсти хо­чу, аж шку­ра лу­щить. Як ми їха­ли на ма­мон­тах од Ли­сої го­ри ще на землі, то я од­ко­лу­пав шма­ток си­ро­го гар­бу­за та й з'їв, а потім про­ковт­нув зо дві сирі кар­топ­лині, та ще на­ла­пав і пог­ли­нув си­ре сос­но­ве поліно. Ото бу­ло й усе. А до­ро­га бу­ла не близька! - ска­зав Пав­лусь.

    - А я та­ки тоді крадько­ма на­ла­па­ла го­лов­ку ка­пус­ти та й про­ковт­ну­ла од­ра­зу, а потім на­ла­па­ла під со­бою си­ро­го бу­ря­ка та вгриз­ла по­таєнці, щоб зірки не ба­чи­ли та не сміялись з ме­не. Але по­чу­ваю, що га­разд не наїлась.

    - То ми в не­бес­но­му прос­торі їли не­бес­ну ман­ну зірок та бу­ря­ко­ву амб­розію ко­хан­ня.

    - Чи ти ба! От ми вже й у па­лаці. Які си­лен­но здо­рові тут по­кої, та всі в зо­лоті та сріблі! Як тут хо­ро­ше, як гар­но! А лю­де! Які тут чудні по­жильці! Ож при­ди­вись! Зовсім не такі, як ми. Он, ди­вись, ни­ка­ють од кут­ка до кут­ка в дру­го­му здо­ро­во­му по­кої. В їх, як я ба­чу, не­ма ні рук, ні ніг, а тільки го­ло­ви на ту­лу­бах. Не­на­че тю­лені або моржі пос­та­ва­ли на хвос­тах, мов об­ку­тані біли­ми хла­ми­да­ми. І хо­дять во­ни хвос­та­ми, чи то й не хо­дять, ли­бонь стри­ба­ють на хвос­тах, на­че со­ро­ки. Як чуд­но та ди­во­виж­но! А які в їх чудні го­ло­ви! Ди­вись, ди­вись! Але цить! Он­деч­ки од­чи­ни­лись двері. Пев­но, вий­де сам Буд­да, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ди­вись, усі якось за­ме­ту­ши­лись, по­ча­ли щу­ли­тись, всі ущух­ли. От і ми, нікчемні, спо­до­би­лись та­ки спо­зи­ра­ти са­мо­го Буд­ду в йо­го зо­ло­то­му па­лаці, в йо­го раї.

    - Оце ж ви­хо­дить сам ве­ли­кий Буд­да, - ска­зав Пав­лусь. - Ди­вись, який він ве­лич­ний діду­ган! Бо­ро­да аж до колін. На йо­му бра­минська шов­ко­ва жов­та хла­ми­да, а по хла­миді чорніють лат­ки: це сим­вол йо­го чер­нецько­го сми­рен­ня та вбо­жест­ва.

    - Який він ве­лич­ний! Та як при­яли­чає йо­му та жов­та хла­ми­да! Який він ве­лич­ний і ли­бонь ду­же доб­рий та по­чут­ли­вий! Все пи­тає в кож­но­го, як він се­бе по­чу­ває, як йо­го здо­ров'я? Чи чуєш?

    - Чую. Він пи­тає в кож­но­го ду­же лас­ка­во, з щи­ро­сер­дою при­хильністю, а ті пин­дю­чаться чо­гось та хи­мер­но ки­ва­ють го­ло­ва­ми. Пев­но, це в їх та­ке бла­ган­ня Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь.

    - Цить! От він прис­ту­пає й до нас, пев­но, пи­та­ти­ме про на­шу мандрівку, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Тільки, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи, що ми по­па­са­лись у до­розі, що ти про­ковт­ну­ла го­лов­ку ка­пус­ти, а я з'їв п'ять ски­бок си­ро­го гар­бу­за та пог­ли­нув не­ва­ре­не сос­но­ве поліно. Бо ти ста­ла ле­пет­ли­ва, ста­ла ве­ли­ка бре­ху­ха; вий­де якось не ду­же делікат­но в цих па­ла­цах. Про це мов­чи!

    - Цить! От він і до нас прис­ту­пає! Хва­ла тобі, ве­ли­кий Буд­до! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Я знаю твою ве­ли­ку си­лу! Бла­гаю те­бе, не по­си­лай ме­не в кур­ку, а мо­го Пав­лу­ся в півня! Не хо­чу я йти і в те­ли­цю, і не по­си­лай мо­го Пав­лу­ся в бич­ка, бо нас лихі лю­де заріжуть, насічуть із нас тов­че­ників та сіка­ни­ни та стріска­ють нас. Пош­ли ме­не в зо­зу­лю, а мо­го Пав­лу­ся в зо­зу­ля. Ми бу­де­мо довіку по га­ях літа­ти та тобі хва­лу ку­вать.

    - Цить, навіже­на! Ото на­ка­за­ла, на­го­во­ри­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни! Це ти, пев­но, вже з ума зійшла або з глуз­ду з'їха­ла! Не слу­хай її, ве­ли­кий, світлий Буд­до! Во­на збо­же­воліла! - ска­зав Пав­лусь.

    - Я й не слу­хаю її, а пе­редніше вис­лу­хаю вас, ми­лий кра­су­ню! Як ва­ше здо­ров'ячко? - спи­тав док­тор у Пав­лу­ся Ма­лин­ки.

    - Хвалить бо­га, аж виб­ри­кую, бо оце тільки що об­ро­ку наївся. Ос­ту­пись, будь лас­ка, а то ще вбрик­ну й те­бе, пре­по­доб­ни­ку. Ти ду­маєш, я не знаю, хто ти? Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не. Ти ве­ли­кий Буд­да! От хто ти єси!

    - Ой ні! Це не свя­тий Буд­да. Це який­сь тю­ряж­ник хо­че мор­ду­вать ме­не й мо­го Пав­лу­ся, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

    - Ой ли­шеч­ко! Тут од­ра­зу ста­ло по­ночі, мов у тюрмі. Я те­бе лед­ве ба­чу, моя ря­ба Спіднич­ко. «Чад і Па­ща! Ди­ха Чор­не». Нас­ту­сю, моя Спідни­це, моя шов­ко­ва Ковд­ро! де ти? Щось Чор­не без­си­ло туп­читься, кла­ца зу­ба­ми, шар­па за ру­ки. Хи-хи-хи! А я сміюся з те­бе. Бла­кит­ним світом го­рить моє сер­це, світлом «чу­лості» й Ковд­ри. А мої, взяв­шись за ру­ки, співа­ють Дум­ки, легкі, горді. Душі наші, зо­ло­та Пан­чо­хо, - те­пер з гнівним сміхом пе­рест­ри­бу­ють без за­ва­ди че­рез го­ло­ву Чор­но­го і ле­тять у вічність, і цілу­ються з Лю­бов'ю людськості без «роз­па­чу» з вірою в тінь най­кра­щої. «Чор­не» туп­читься, лю­тує, дря­па ру­ки. Ти­хо. Мерт­во. Ковд­ро! де ти? Світлом гор­дості го­рить ду­ша, аро­ма­том тер­на, віковічно­го страж­дан­ня па­шить моя ду­ша. О! фос­фо­рич­но світяться - «ду­каті» очі, бриз­ка піна. Чор­не дмух­ну­ло і Со­ром з'явив­ся. Кров пок­ри­ває білі зна­ки зубів. Па­ща. Чор­не. Хи-хи-хи!! Чор­не дих­ну­ло, со­ром зів'яв. Чую кро­ки чиїсь у меш­кані (житлі). Так це, Буд­до, такі в те­бе відсот­кові відно­си­ни пе­ресічно в відсот­ках і до­роб­ку на­шо­му за на­шу Лю­бов, за Віру в те­бе? Да! Чу­дес­но! Хи-хи-хи! - гук­нув Пав­лусь, міша­ючи уся­кові мо­ви.

    1900 ро­ку. Київ

Пошук на сайті: