Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1411
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1420
    Довго во­ни з матір'ю жи­ли та швен­дя­ли по всіх усю­дах за гра­ни­цею й, пев­но, жи­ли б дов­ше. Але не­за­ба­ром ма­ти по­ча­ла ко­ро­ди­тись на гру­ди, сох­нуть та в'яну­ти. Нес­покійні уся­кові пе­ре­жит­ки не­за­ба­ром да­ли се­бе зна­ти. Щоб роз­бур­кать свої слабкі нер­ви, во­на впус­ка­ла собі морфій в ліве пле­че; на то­му місці в неї завсігди на­га­ня­ло бо­ляч­ки. Во­на швид­ко зас­лаб­ла на су­хо­ти, дов­го лічи­лась уся­ки­ми ліка­ми, по­бу­ва­ла на уся­ких во­дах і врешті по­мер­ла. Нас­ту­ся тро­хи не збо­же­воліла, тро­хи са­ма не вмер­ла з го­ря та з ту­ги. Во­на му­си­ла вер­ну­тись у Київ до батька, в преп­ро­тив­ну провінцію.

    Вернувшись до­до­му, Нас­ту­ся од­ра­зу зди­ву­ва­ла усіх усім: і своєю за­над­то вже вольною па­ризькою по­ведінкою, і своїми різки­ми ма­не­ра­ми, і своїм уб­ран­ням, здо­ро­вецьки­ми ка­пе­лю­ша­ми з ко­пи­цею стра­усо­вих пер на го­лові. Пе­рей­нят­ли­ва, як мав­па, про­вор­на, жва­ва та верт­ка зро­ду, во­на ще до то­го вда­ва­ла з се­бе ду­же во­руш­ли­ву й жва­ву па­ри­жан­ку. Де тре­ба бу­ло обер­ну­тись, во­на пе­рек­ру­чу­ва­лась на одній п'яті раз або й двічі. Де трап­ля­лось тільки пе­рес­ту­пить че­рез рівча­чок під до­що­ви­ми тру­ба­ми на тро­ту­арі, во­на пли­га­ла че­рез йо­го, та ще й з роз­го­ном, не­на­че ко­за че­рез пе­ре­лаз. В пар­ках, де ви­лась будлі-де стеж­ка на су­горб або горб, во­на не ви­хо­ди­ла вго­ру, а вибіга­ла, не­на­че виліта­ла. В те­атрі в про­хо­дах між крісла­ми во­на не хо­ди­ла, а біга­ла й ніби пур­ха­ла. Завсіди й скрізь во­на кру­ти­лась, вертіла­ся, не­на­че дзиґа. Да­ми так і прод­ра­жин­ли її аме­ри­канською дзиґою, а пан­ни драж­ни­ли її па­ризькою ко­зою. Во­на хо­ди­ла по місті й на про­гу­лян­ня, і в гості са­ма як ду­же еман­ци­по­ва­на пан­на, ро­би­ла все, що тільки при­па­да­ло їй до впо­до­би, вби­ра­лась чуд­но, як тільки хотіла. На людський по­говір, на осуд суспільства во­на нітрош­ки не вва­жа­ла, бо ста­ви­ла се­бе без міри ви­ще од усіх провінціалок і в вічі сміяла­ся з їх за­бо­бонів.

    Усі знай­омі за­га­лом пог­ля­да­ли ско­са на Нас­ту­сю, як на тро­хи навіже­ну. Тітки та дя­ди­ни сил­ку­ва­лись нап­рав­ля­ти її на доб­ру путь, чіпля­лись до неї. Але во­на сміялась з їх і з їх на­путіння та­ки прос­то їм в вічі й кеп­ку­ва­ла з їх усіх. Батько тільки мах­нув на неї ру­кою, як і на її матір, бо доб­ре знав нез­лам­ну, цуп­ку вда­чу їх обох… Во­на бун­дю­чи­лась і пе­ред своїм батьком і вва­жа­ла на йо­го, як на гру­бу й прос­ту лю­ди­ну, як на дес­по­та й вар­ва­ра.

    Павлусь вер­нув­ся з-за гра­ниці, так са­мо на­ха­пав­шись вер­шечків най­моднішо­го де­ка­дентст­ва в заг­ра­нич­них ви­щих круж­ках се­ред мо­лод­нечі. Вза­галі Пав­лусь і Нас­ту­ся по­вер­та­лись до­до­му го­товісіньки­ми. Пав­лусь роз­тор­сав собі нер­ви сис­те­ма­тич­ною гульнею по но­чах, ал­ко­го­лем та ро­ман­тич­ни­ми по­ходінка­ми. Нас­ту­ся бу­ла зро­ду істе­рич­на й тро­хи пси­хо­пат­ка, бо пе­рей­ня­ла це доб­ро на спад­щи­ну од своєї при­цу­цу­ва­тої ма­ми-морфіністки.

    Вернувшись з-за гра­ниці до­до­му, Нас­ту­ся в однієї своєї тітки стик­ну­лась з Пав­лу­сем і поз­най­оми­ла­ся з ним. Пав­лусь од­ра­зу вра­зив її своєю надз­ви­чай­ною кра­сою. Він був пиш­ний на ди­во, рівний ста­ном, чор­ноб­ри­вий, з та­ким гар­ним ли­цем, не­на­че во­но бу­ло на­мальова­не тон­ким пенз­лем ду­же ви­со­ко­го ху­дож­ни­ка. І чорні густі бро­ви бу­ли ніби ви­мальовані на ви­со­ко­му гла­денько­му чолі, і ви­разні, звив­часті чер­воні ус­та бу­ли ніби об­ве­дені най­тон­шим пенз­лем. Очі карі, ясні, блис­кучі, ву­са довгі, м'які, як шовк, ва­сильки на вис­ках ку­че­ряві, ро­жеві ву­ха, пиш­ний ма­то­вий колір дов­гоб­ра­зо­го ви­ду - усе бу­ло ніби на­мальова­не най­свіжіши­ми фар­ба­ми, аж очі вби­ра­ло в се­бе!

    Настусю од­ра­зу вра­зи­ла та­ка див­на, ху­дож­ня кра­са, вра­зи­ла її ар­тис­тич­не по­чу­ван­ня. Во­на од­ра­зу по­ко­ха­ла йо­го га­ря­че, пал­ко, як ко­ха­ють ду­же нер­вові осо­би, з усо­ло­дою й навіть му­ка­ми сер­ця. На неї ніби од­ра­зу най­шла якась со­лод­ка по­шесть, об­хо­пи­ла її всю, промк­ну­лась у й сер­це, в її ду­шу й об­хо­пи­ла ніби по­лум'ям. Пав­лусь так са­мо по­ко­хав Нас­ту­сю й не­за­ба­ром приз­нав­ся їй на од­но­му балі, що лю­бить її щи­ро й без неї не мо­же жи­вотіть, не мо­же ди­ха­ти. Тиж­день му­чи­лась Нас­ту­ся, не ба­чив­ши ми­ло­го, не­на­че в огні про­пас­ниці. Во­на зблідла, по­марніла, за­ниділа, сли­ве зас­лаб­ла, ни­ка­ла по Хре­ща­ти­ку, світом ну­ди­ла, ни­ка­ла скрізь, сподіва­лась, чи не вгля­дить йо­го будлі-де. Але Пав­лусь ніби зу­мис­не схо­вав­ся од неї в своїх по­ко­ях. По­по­му­чив­шись тиж­день, во­на та­ки насміли­лась прос­то піти до йо­го, по­ба­читься з ним і хоч на­ди­ви­тись на йо­го. В Па­рижі, в Ла­тинсько­му квар­талі, во­на не раз і не два, жар­ту­ючи, забіга­ла з візи­та­ми до знай­омих сту­дентів по­тай од ма­ми, бо вва­жа­ла на се­бе, як на зовсім еман­ци­по­ва­ну пан­ну, нех­ту­ючи яки­мись там ста­росвітськи­ми за­бо­бо­на­ми в суспільстві.

    

II

    

    Настуся прий­шла до Пав­лу­ся в чет­вертій го­дині осіннього дня, сли­ве пе­ред ве­чо­ром.

    Павлусь тільки що вис­павсь і встав з ліжка, тільки що га­разд про­дер очі, на­пив­шись сли­ве вве­чері «вранішнього» чаю, бо він завсігди гу­ляв ціли­ми но­ча­ми то по рес­то­ра­нах, то по клу­бах, вер­тавсь до­до­му або вдосвіта, або зовсім вранці і спав сли­ве цілий день. В чет­вертій го­дині дня він зви­чай­но пив свій вранішній чай.

    В розкішних і прос­тор­них гор­ни­цях був та­кий не­лад та гар­ми­дер, ніби в їх но­чу­ва­ли жи­ди з ба­ла­гу­ла­ми, як при­ка­зу­ють у при­казці. І в Пав­лу­ся в роті бу­ло так, ніби і в йо­го в роті за­но­чу­ва­ла од­на ба­ла­гу­ла. Він аж крик­нув з ди­ва й нес­подіван­ки, вглядівши Нас­ту­сю. Во­на го­лос­но й дрібненько за­ре­го­та­лась, не­на­че пташ­ка в сад­ку ве­се­ло за­ще­бе­та­ла.

    - Еге, не ждав? Еге, не сподівавсь ме­не до се­бе в гості? Прав­да? - ска­за­ла Нас­ту­ся й ре­го­та­лась так го­лос­но, ніби во­на дзво­ни­ла в срібний дзво­ник.

    - І ждав те­бе щод­ня, що­го­ди­ни, і сподівавсь те­бе до се­бе, моя ми­ла Нас­ту­сю! - ска­зав він і по­дав їй обидві руці, а потім ос­ту­пивсь од неї на ступінь, згор­нув ру­ки на гру­дях і вту­пив у її вид свої карі, блис­кучі, не­на­че га­рячі очі.

    - От я й при­ше­ле­па­лась до те­бе, бо по­чу­ва­ла ду­хом, що ти ме­не ждеш до се­бе, ждеш те­пе­реньки, сте­мен­но цієї го­ди­ни, дійсно цієї хви­ли­ни.

    - Не при­ше­ле­па­лась ти, а крильця­ми при­ли­ну­ла до ме­не, моя жа­да­на ластівоч­ко! впурх­ну­ла в мою гор­ни­цю, ніби десь у вікно з зе­ле­но­го сад­ка. Я те­бе сподівавсь до се­бе що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни, бо ще на ми­нув­шо­му тижні довідав­ся ду­хом і сер­цем, що ти навіки моя, а я навіки твій. Я ще тоді на балі по твоїх оче­ня­тах, по твоїх зіньках уга­дав це. В твоїх зіни­цях я тоді вглядів се­бе, своє об­лич­чя, впіймав свої очі. І мої очі в твоїх очах од­ра­зу блис­ну­ли іскра­ми, ніби зай­ня­лись. Це ди­во бу­ло несп­рос­та. Це бу­ло по­тай­не поєднан­ня на­ших душ. Це був сим­вол… Я од­ра­зу про­чи­тав і втя­мив той сим­вол, що за­гад­ча­но блис­нув тоді в твоїх оче­ня­тах.

    - Прочитав? Ти тя­миш в чи­танні цієї див­ної, за­гад­ча­ної кни­ги? - крик­ну­ла Нас­ту­ся з та­ким зах­ва­том, що в неї темні очі зай­ня­ли­ся елект­рич­ним блис­ком.

    - Тямлю, як і ти тя­миш, - спокійно ска­зав Пав­лусь. - Ми обоє вчи­лись по тих са­мих кни­гах і в тій самій школі ро­зуміння по­таємно­го поєднан­ня душ. Прав­да? Еге, так?

    - Еге! Ти, мій ми­лий, доб­ре вга­дав! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Я чи­таю тво­го за­гад­ча­ну кни­гу ко­хан­ня навіть че­рез бібу­лу, навіть че­рез за­гор­нуті товсті па­ля­тур­ки. Мені й не тре­ба роз­гор­тать твоєї кни­ги, бо мені да­но та­кий про­ни­зу­вальний та про­ми­ку­вальний зір. - ска­зав Пав­лусь. - Це ста­ло­ся тоді, як я по­ба­чив свої очі в твоїх очах. Од то­го ча­су мої мрії увійшли в твоє сер­це; твої мрії увійшли в моє. Ми зро­би­ли обмінок мрій, ми поєдна­лись ду­ша­ми, ста­ли однією ду­шею.

    - Мій ми­лий, мій зо­ло­тий! Чи ти пак знаєш історію мо­го сер­ця, мо­го убо­го­го за­ниділо­го сер­ця? Я прий­шла до, те­бе, щоб роз­ка­за­ти історію сво­го за­ниділо­го сер­ця. Ти ду­маєш, що я лю­би­ла до цього ча­су щи­ро, га­ря­че? Ні, мій ми­лий! Я лю­би­ла до цього ча­су так, як ча­сом інко­ли вгля­диш на небі якусь надз­ви­чай­но блис­ку­чу зірку, що яс­но-пре­яс­но ми­го­тить, не­на­че око, і ллє ал­маз­ний блиск; за­ди­виш­ся на неї, ми­луєшся дов­го, а потім на дру­гим вечір шу­каєш її на небі між зірка­ми і вже не знай­деш, не впізнаєш між інши­ми зірка­ми, ніби й слід її щез з очей навіки. Моя лю­бов до цього ча­су бу­ла жов­та, не­на­че лис­тя вми­ра­ючої осені. Я вже бу­ла втра­ти­ла надію на своє сер­це; ду­ма­ла, що йо­му до­ля су­ди­ла не­до­лад­ну жов­ту лю­бов повік, що мені не су­ди­лось по­ко­ха­ти ро­жа­ми та фіалка­ми, усім сер­цем вси­са­ти та ню­ха­ти пиш­ний аро­мат мрій га­ря­чо­го, чер­во­но­го ко­хан­ня. Аж те­пе­реньки, як я те­бе вгляділа, я ніби од­да­ла своє по­жовк­ле, по­жо­лоб­ле­не лис­тя в слав­ну берлінську фар­бар­ню. Ти відо­мий то­му, яка то берлінська фар­бар­ня? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Відомий то­му, ще й доб­ре! - ска­зав Пав­лусь.

    - Там якісь славні, дивні чарівни­ки фар­барі пе­ре­фар­бу­ва­ли, пе­ре­ма­лю­ва­ли моє бідне по­жовк­ле лис­тя, на­ма­лю­ва­ли на йо­му рожі та фіалки, по­ви­мальову­ва­ли пишні взорці. Во­ни якимсь чу­дом пе­рет­во­ри­ли моє убо­ге сер­це, кот­ре ще й досі га­разд не ко­ха­ло, а тільки сил­ку­ва­ло­ся ко­ха­ти, як ди­ти­на сил­кується впер­ше спи­на­тись на свої м'якенькі ніжки. Аж те­пе­реньки я дізна­лась, що то та­ке дійсна, прав­ди­ва лю­бов!

Пошук на сайті: