Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1411
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1420
    - От ми й про­буємо тут під до­щем лю­бов амфібій. Це бу­де якесь ду­же ціка­ве й смач­не, надз­ви­чай­но по­етич­не ко­хан­ня, кра­ще й смачніше, ніж пер­ший поцілу­нок Па­оло й Іза­бел­ли в Габріеля Д'Анунціо в яко­мусь ста­ро­му па­лаці в Італії, - ска­зав Пав­лусь.

    - Чи ти пак вже га­разд змок­ла? - спи­тав Пав­лусь.

    - Трохи змок­ла, але не ду­же.

    - Вже й ро­жеві твої ус­та вкри­ли­ся оже­ле­ди­цею? Час прис­ту­па­ти до пер­шо­го поцілун­ка! - крик­нув Пав­лусь і вхо­пив її за шию та вп'явся п'явкою в її мокрі ус­та.

    Але й мрійна оже­ле­ди­ця не на­хо­ло­ди­ла її га­ря­чих уст та йо­го га­ря­чої вдачі. Ус­та бу­ли га­рячі, не­на­че роз­пе­че­не залізо. В Нас­тусі за­мо­ро­чи­лась і зак­ру­ти­лась го­ло­ва, ніби ту­ма­ном по­ви­лась.

    - Яка со­лод­не­ча в твоїх ус­тах! Яке щас­тя я п'ю й не мо­жу на­пи­тись, не­на­че со­лод­кої ста­рої ма­ла­ги, - крик­нув Пав­лусь.

    - Я п'ю з твоїх уст, не­на­че з сідра шам­панське ви­но, - обізва­лась Нас­ту­ся, цілу­ючи йо­го в мокрі очі, в мокрі бро­ви.

    - Я п'ю не­на­че з ба­ри­ла мрій, не­на­че з макітри га­ря­чих по­чу­ваннів! - крик­нув Пав­лусь.

    - Які райські па­хощі на­шо­го сер­ця я по­чу­ваю в цей час! Який­сь ли­бонь вес­ня­ний, ли­бонь ек­зо­тич­ний со­лод­кий дух ніби ллється на ме­не десь з ото­го гаю, чи з Со­ло­мен­ки, чи з хмар. Чую, пах­не вес­ною.

    - Та те­пер же по той бік ек­ва­то­ра в південній Аф­риці са­ме вес­на! В Кап­ленді та в Транс­ва­алі те­пер са­ме цвітуть лілії, рожі, фіалки, жасмін та ре­зе­да. Це все од­но зад­ля нас, що це все цвіте буцімто і в нас ту­теч­ки.

    - Яке щас­тя, яке ди­во чи­нить на­ту­ра для нас! Я чую но­сом вес­няні па­хощі з Кап­лен­да че­рез ек­ва­тор, дійсно не­на­че че­рез тин. Чую, не­на­че ті фіалки та тро­ян­ди цвітуть десь от ту­теч­ки поб­ли­зу в сад­ку, а я ню­хаю їх че­рез тин, че­рез тин Се­ред­зем­но­го мо­ря - сер­ця й уяви. Яке ди­во чи­нить нам на­ше сер­це, на­ша лю­бов! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Для нас не­ма од­леж­ності, не­ма дур­но­го прос­то­ру, як для дур­них інших вми­ру­щих! На­ша лю­бов без землі й без мо­ря, без прос­то­ру й да­ле­кої да­лечіні, - ска­зав Пав­лусь.

    - Без дур­ної людської да­лечі й дур­но­го прос­то­ру! - гук­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Наше ко­хан­ня в не­бес­но­му прос­торі, в не­бесній мрійній бе­зодні, котрій і кінця не­ма, - крик­нув Пав­лусь.

    - Геть людські зем­ляні лан­цю­ги! Це кай­да­ни для сер­ця! Геть людські зви­чаї! Я по­чу­ваю пов­ну во­лю од землі! Моя шия все дов­шає, не­на­че в іхтіозав­ра! Я тов­щаю, не­на­че до­по­топ­ний ве­ле­тень. Я все ви­щаю та ви­щаю, рос­ту вго­ру! Я по­чу­ваю сво­бо­ду од землі, од усього людсько­го.

    - І я ню­хаю по­етич­ний Кап­ленд, ню­хаю па­ху­чу Аф­ри­ку са­мим сер­цем, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Нюхай, сер­це, і ра­юй, моя ми­ла жаб­ко, моя хо­лод­на че­ре­па­хо!

    - Нюхаю но­сом ко­хан­ня й ра­юю. мій ми­лий кро­ко­ди­ле, мій зо­ло­тий іхтіозав­ре!

    І він об­няв її за стан. Пальто на їй на­мок­ло, наб­ряк­ло, за­мерз­ло й ста­ло цуп­ке, як луб.

    - Ти вже, моя со­лод­ка ящірко мо­го сер­ця, криєшся че­реп­ка­ми; на тобі вже на­рос­тає че­ре­па­ша шка­ра­лю­ща, - ска­зав він.

    - І лю­бов хо­лод­на та мок­ра, і лю­бов су­ха та га­ря­ча. Усе за­ра­зом! Як но­во! Як оригінально! - ди­ву­ва­лась Нас­ту­ся.

    - Нечувано оригінально й но­во! Ми зви­чай­ні вми­рущі, і ра­зом ми - бо­ги! - ска­зав навіже­но Пав­лусь.

    Надворі вже су­теніло, а потім зовсім смерк­ло. Кру­па по­ро­ши­ла й то­рохтіла об мерз­лу зем­лю; дощ усе кра­пав по­по­ло­вині з кру­пою. Хо­лод став ду­же по­чут­кий та дош­кульний, аж кус­ли­вий. Во­ни обоє та­ки доб­ре по­мерз­ли: їх на­че ку­са­ли за но­ги та за пальці хо­лодні че­ре­па­хи та вужі.

    - Час нам вже розс­та­тись, моя па­ху­ча жаб­ко! - ска­зав Пав­лусь. - Вже моя ніч світає. Вже за­то­го зійде моє сон­це ночі.

    І во­ни, поб­рав­шись попід ру­ки, зійшли з шпи­ля, не­на­че з не­ба, в до­ли­ну пла­чу та сліз, в до­ли­ну ли­бедську.

    - Приходь, моя па­ху­ча че­ре­па­хо! Я сподіва­ти­мусь те­бе що­го­ди­ни.

    Павлусь поп­ря­му­вав прос­то до клу­ба. Нас­ту­ся вер­ну­лась до­до­му й зас­та­ла та­та за сто­лом ко­ло са­мо­ва­ра.

    - Де це ти, Нас­ту­сю, так дов­го ба­ри­лась? - спи­тав батько.

    - Не пи­тай, та­ту, бо швид­ко ста­рий ста­неш: це я так дов­го ню­ха­ла вес­няні квітки з півден­ної Аф­ри­ки но­сом че­рез ек­ва­тор.

    - Оце - але! Та й дов­гий же в те­бе ніс! Чи ти пак бо­же­волієш, чи це в те­бе но­во­мод­ня сим­волістич­на заг­ра­нич­на мо­ва, чи ти прос­то дурієш з нудьги та од без­робіття! - ска­зав батько, зир­нув­ши на її гострі, збен­те­жені очі і вло­вив­ши її хо­ро­ви­те блис­ку­чий пог­ляд, ніби в га­рячці. Батько тільки зітхнув на два зво­ди й за­ду­мав­ся. «Я вте­ряю Нас­ту­сю, як вте­ряв її матір», - май­ну­ла на од­ну мить у йо­го дум­ка.

    V

    Другого дня Нас­ту­ся хо­ди­ла, не­на­че помірко­ва­на та неп­ри­ка­яна, ніби в яко­мусь ту­мані блу­ка­ла. Во­на ро­би­ла цілий день такі чудні та не­помірко­вані вчин­ки, що стур­бу­ва­ла й батька і всю гос­по­ду. Во­на й очей не зап­лю­щу­ва­ла цілу ніченьку, ле­жа­ла на ліжку, не­на­че че­ре­па­ха в мо­чарі на сонці.

    Настуся про­ле­жа­ла цілу ніченьку й на­си­лу діжда­лась, по­ки над­ворі свіну­ло й роз­виднілось. Схо­пив­шись з ліжка, во­на вбра­ла­ся й по­таєнці, навш­пи­няч­ки пе­ребігла за­лу й вис­ко­чи­ла на ву­ли­цю, зо­па­лу та спох­ва­ту за­був­ши навіть за­чи­нить двері в при­хожій.

    Вона зна­ла, що в та­ку ран­ню го­ди­ну за­хо­пить Пав­лу­ся до­ма. І во­на не по­ми­ли­лась. Пав­лусь тільки що вер­нув­ся з бен­ке­ту в рес­то­рані, про­гу­ляв­ши цілу ніченьку й про­гай­ну­вав­ши сли­ве ос­танні гроші. На столі сто­яв са­мо­вар, а на йо­му на кон­форці стир­чав чай­ник.

    - Добридень тобі, Пав­лу­сю! Прав­да, я не по­ми­ли­лась, я доб­ре га­да­ла, ко­ли са­ме тобі ро­би­ти візит? - гук­ну­ла Нас­ту­ся, всту­па­ючи в по­кої.

    - Не по­ми­ли­лась, моя мок­ра ри­бонько! Мій по­етич­ний день са­ме оце ве­чоріє. Я це вер­нув­ся з рес­то­ра­ну й тільки що сідаю за свій «вечірній чай» по обіді. Сідай і ти та на­пий­ся зо мною чаю.

    - Як по­етич­но й надз­ви­чай­но! Я пи­ти­му свій вранішній чай, а ти свій вечірній. І ми пи­ти­ме­мо ра­зом! - ска­за­ла Нас­ту­ся, сіда­ючи на стільці й на­ли­ва­ючи два ста­ка­ни чаю.

    - Ранок зійшов­ся з ве­чо­ром! Я зійшов­ся з то­бою! І об­няв вечір пиш­ний ра­нок! І поцілу­вав вечір ро­ся­ний ра­нок в самісіньку вранішню зірку, - ска­зав Пав­лусь. І він поцілу­вав її в блис­кучі очі, і во­на поцілу­ва­ла йо­го в чорні бро­ви, в ку­че­ряві ва­сильки.

    - Настусю, сер­це моє! Я цілую твою вранішню по­етич­ну імлу, цілую твою вранішню ро­су на ро­жах та фіалках, цілую твій май­ський, про­зо­рий, теп­лий ту­ма­нець над ліса­ми, цілую твої па­хощі вес­ни, па­хощі мая моїми вечірніми ус­та­ми. П'ю, не­на­че бджо­ла, твою со­лод­ку ро­су на твоїх квітах, - цеб­то на тобі, мій ро­же­вий ран­ку!

    - А я цілую твоє га­ря­че, чер­во­не, вечірнє не­бо, цілую твоє синє чо­ло, за­си­па­не зірка­ми; цілую твій по­етич­ний га­ря­чий літній вечірній су­мерк, цілую самі чер­воні сліди га­ря­чо­го за­хо­ду на теплій воді, сліди твої, мій ми­лий, сліди мо­го пиш­но­го кра­су­ня-ве­чо­ра.

    І во­на обцілу­ва­ла ввесь йо­го пиш­ний вид: і що­ки, і чо­ло, і го­ло­ву, і ву­са, і ус­та. Пи­ла ко­хан­ня, на­че бджо­ла ме­дя­ну ро­су з кож­ної чу­руп­ки вес­ня­но­го цвіту. Він був блідий, з га­ря­чи­ми ди­ки­ми очи­ма. Во­на бу­ла з не­са­мо­ви­тим ог­нем у блис­ку­чих очах. Дві парі очей горіли навіже­ним блис­ком, не­на­че дві парі брильянтів, оп­рав­ле­них у криш­та­ле­ву оп­ра­ву. Во­ни на­ми­лу­ва­лись со­бою й по­ча­ли пи­ти чай по­хап­цем, сли­ве на­хильці, ніби ха­па­лись, щоб не опізни­тись на якусь служ­бу ні на од­ну хви­ли­ну, ніби їх жда­ла ве­ли­ка од­повідальність за спізнен­ня.

    - А ми оце в то­ва­ристві про­ве­ли цей тем­ний наш день пре­чу­до­во. І по­ду­май собі! тра­пи­лась нам та­ка чуд­на оказія! Та­ка при­го­да смішна, та­кий смішний ви­па­док, що мені й досі смішно, - ска­зав Пав­лусь і нер­во­во за­ре­го­тав­ся й зах­ли­нув­ся чаєм.

    Він ре­го­тав­ся й каш­ляв. Чай і нер­во­вий регіт ду­шив йо­го, і він не міг ні про­ковт­нуть, ні ви­каш­ляться.

Пошук на сайті: