Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1455
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1448
    - Ми по­ча­ли, як зви­чай­но по обіді, ви­пи­вать та ба­виться. Мо­ва мо­ви­лась про війну англійців у Транс­ва­алі. Дех­то всто­ював за бурів, а дех­то за англійців. Я обо­ро­няв од неп­рав­ди­вих на­падів своїх ко­ха­них англійців та роз­сер­див­ся, спах­нув, вхо­пив Мак­си­мо­ву гар­ма­ту, націлив­ся й шпур­нув нею в Транс­ва­аль. А їм, дур­ням, зда­лось, що я вхо­пив пляш­ку та пож­бу­рив нею в піраміду з пля­шок з ви­на­ми на ши­ро­ко­му при­лав­ку і влу­чив са­ме в се­ре­ди­ну. Той Транс­ва­аль так і лус­нув і роз­ва­лив­ся, тільки за­гу­ло! Я тоді бе­ру дру­гу гар­ма­ту й смальнув нею в Оран­же­ву рес­публіку. Рес­публіка тільки задз­веніла й од­ра­зу за­ва­ли­лась. Тим дур­ням зда­ло­ся, що я по­пер пляш­кою в скля­ну ша­фу з пляш­ка­ми. Підняв­ся га­лас, ґвалт. Позбіга­лись усі служ­ни­ки. При­нес­ла ли­ха го­ди­на й гос­по­да­ря. Вип­лиг­ну­ла звідкільсь і гос­по­ди­ня… Ґвалт! Крик! Га­лас!… Десь узя­лась поліція, - і ме­не, ме­не, ніби­то бо­жевільно­го, вже хотіли вез­ти до Ки­рилівсько­го в бо­жевільню. Я бо­жевільний! Ото сміх! Оце так при­го­да!

    І Пав­лусь за­ре­го­тав­ся, не­на­че й справді бо­жевільний.

    - Але по­ду­май тільки собі, Нас­ту­сю! Од ме­не та­ки доб­ре дос­та­ло­ся бу­рам!

    - Це не ди­во, бо й зо мною вчо­ра вранці тра­пи­лась та­ка са­ма смішна при­го­да. Я при­че­пу­рю­ва­лась ко­ло дзер­ка­ла. Ко­ли див­люсь, десь подіва­лись з ту­алет­но­го сто­ли­ка чис­то всі мої гребінці й щітки. Хоч пальця­ми зачісуй­ся! Гор­ниш­на десь зник­ла, бо во­на все од­ми­кує од ро­бо­ти. Я, як сто­яла в пеньюарі та в білих спідни­цях, так спох­ва­ту й май­ну­ла че­рез ули­цю до своєї при­ятельки Надіни по­зи­чать гребінців. Вбігаю до Надіни, про­шу гребінців. Ко­ли див­люсь, до ме­не збігла­ся тро­хи не вся гос­по­да: і Бу­рулькін, батько Надіни, і її сест­ри й бра­ти, і слу­ги й навіть хатні со­бач­ки. Усі чо­гось пе­решіпту­ються кру­гом ме­не, ско­са пог­ля­да­ють на ме­не. І чо­го? І з якої при­чи­ни? Я вер­та­юсь до­до­му. Гор­ниш­на по­ка­зує мені гребінці й щітки: див­люсь, на сто­ли­ку пе­ред самісіньким дзер­ка­лом ле­жать і щітки й гребінці. Пев­но, десь підки­ну­ла потім.

    - А в ме­не ще, на моє ли­хо, і довгів си­ла! Та це ще не біда. В ко­го пак їх те­пе­реньки не­ма! - ска­зав Пав­лусь. - Але що за смішний був у нас Транс­ва­аль, то я й досі не мо­жу за­бу­ти. Ото на­ро­би­ли ше­лес­ту! А які бу­ли в усіх пе­ре­ля­кані дурні сонні очі! Ну, та й на­ре­го­та­лись же ми!

    - Ти ге­рой, мій ми­лий, як я ба­чу.

    - Я ге­рой цього на­шо­го тем­но­го дня! Усе гро­ма­дянст­во в місті ре­го­та­ти­меться. Не­хай ре­го­четься! Жит­тя на­ше та­ке ску­пе на сміх та ра­дощі!

    - А вже тієї нудьги ту­теч­ки в Києві хоч мішка­ми бе­ри, хоч ло­па­та­ми гор­ни! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Ми не ту­тешні лю­де, - ска­зав Пав­лусь, - ту­теч­ки не на­ше місце.

    - Я са­ма вже дав­ненько пе­ресвідчи­лась своїм влас­ним досвідом, що ми лю­де не ту­тешні. Та­то зве ме­не нес­тат­ко­ви­тою, бо­жевільною лю­ди­ною; ка­же, що я мар­ную йо­го доб­ро, сип­лю гроші, не­па­че в бе­зод­ню, зо­би­жає пов­сяк­час моє са­мо­любст­во; тітки звуть ме­не сва­вольною, не­досвідною, нес­тат­ко­ви­тою, ве­ред­ли­вою. Це все мені об­рид­ло, ос­то­гид­ло! Всі хо­тять на­вес­ти ме­не на якусь доб­ру путь. Хіба ж я зби­лась з пут­тя, чи що? Я дов­ше не спро­мо­жусь ви­дер­жать, - ска­за­ла Нас­ту­ся й істе­рич­но за­ри­да­ла, потім зго­дом од­ра­зу пе­рес­та­ла й за­мовк­ла, ніби її сльози й хли­пан­ня знес­ло щось по­ди­хом в од­ну мить.

    - Ти ут­во­ре­на з своєю гар­ною вро­дою, з своєю вда­чею не для землі, не для лю­дей, а для не­бес­но­го прос­то­ру, для не­ба. Тим-то ти та­ка ят­ря­на на сер­це та враз­ли­ва. В те­бе, пев­но, зро­ду па­ху­ча по­чут­ливість нервів, не­на­че в духів. Ти вся дух, дух справ­дешній, лег­кий, кри­ла­тий, повітря­ний, увесь вис­но­ван­нй з проміння й мрій, дух за­паш­ний. Я вже те­бе не­на­че ба­чу наскрізь.

    - І ти не цьогосвітня лю­ди­на. Ти лю­ди­на мрій, ти кра­са нічної до­би; твоя по­езія - це по­езія не гру­бо­го сон­ця, не прос­тацько­го дня, а тон­ких уявліннів та мрійності глу­пої півночі. Твоя вда­ча уся вит­ка­на з по­етич­них сутінків ве­чо­ра, з мрій чор­ної ночі, з тем­но-синього не­ба, за­си­па­но­го зо­ло­ти­ми діаман­та­ми. І ти сот­во­ре­ний не для землі.

    - Нам тре­ба б зміни­ти жи­вот­тя, пе­реб­ра­тись на той світ, кра­щий од цього світа, - ска­зав Пав­лусь.

    - І я маю та­ку гад­ку: нам тре­ба б пе­реб­раться на кра­ще жит­ло жи­вот­тя. Ста­ро­мод­не жит­ло цього пас­куд­но­го світа вже мені ос­то­чортіло! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І ще б гірше ос­то­гид­ло, як­би ти по­чу­ла на свої ву­ха, що верз учо­ра один який­сь ду­рисвіт за ве­че­рею в рес­то­рані. Він ка­зав, що ми, цеб­то такі, як ти та я, тільки дур­но на світі жи­вотіємо та хліб мар­но збав­ляємо, і щоб ми зап­рацьову­ва­ли собі на харч та од­да­ва­ли ко­мусь якісь дов­ги, - не­на­че ми на­по­зи­ча­лись у ко­гось! - за свій га­разд та просвітність ми всі по­винні б ста­ти до підмо­ги ма­сам: вчи­ти їх або ре­мест­ва, або на­уки, або будлі-яко­го штуч­ницт­ва, щоб ніби­то піднять просвітність тем­ної ма­си. Оце так справді шту­ка!

    - То це ви­хо­де, що й я й ти по­винні за­ход­жу­ваться ко­ло та­кої чуд­ної праці?

    - Атож! Ка­зав, що ця пра­ця не­за­ба­ром по­вин­на буть обов'язко­ва, си­лу­ва­на для всіх, хто вчив­ся в школі, не­на­че якась по­винність або пан­щи­на.

    - Ой ли­шеч­ко! Ой ле­леч­ко мені! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Казав, що всі просвічені лю­де по­винні за­вес­ти якісь на­родні універ­си­те­ти, такі, як у Англії, Данії, в Па­рижі та Швеції та ще десь, ли­бонь у Грен­ландії, чи що.

    - Де ж то такі універ­си­те­ти за гра­ни­цею? Щось я не при­га­даю. Мо­же, во­ни десь на кар­ти­нах на­мальовані… в яко­мусь му­зеї або в кар­тинній га­ле­реї? Але я цього не ба­чи­ла навіть між кар­ти­на­ми її дрез­денській га­ле­реї… Не при­га­даю…

    - Які там на­мальовані? Бу­де­мо вчи­ти на­род ре­мест­ва, як оті дві навіжені наші сусіди То­польські: поїха­ли в Фінляндію, вив­чи­лись там тка­ти по­лот­на та вер­ну­лись у Пол­тав­щи­ну й десь у яко­мусь місті засіли за верс­та­ти і вчать за но­ви­ми ма­леньки­ми верс­та­та­ми мо­ло­диць та міща­нок. От що!

    - Та ці ж пан­ни То­польські, це ж навіжені лю­де! Це якісь ви­род­ки! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - То це, пев­но, во­ни й ме­не по­са­дять за верс­тат, щоб я день і ніч тор­ка­ла ру­ка­ми підніжки та го­ни­ла но­га­ми уток з цівкою та кла­ца­ла ля­дою об на­чин­ня, не­на­че вовк зу­ба­ми?

    - Атож!

    - Ну, я цього не зумію зро­би­ти. Як­би вчить му­жиків гра­ти на ро­ялі, або вчи­ти їх яко­гось там штуч­ницт­ва, ма­лярст­ва або фран­цузької мо­ви.

    - Я по­за­бу­вав геть усе до­чис­та! Спи­тай у ме­не, які річки та озе­ра в Ти­хо­му оке­ані, або які ост­ро­ви в Са­харі, то я тобі цього зро­ду не ска­жу. Ні однієї річки в Ти­хо­му оке­ані не при­га­даю!

    - І я не при­га­даю. Спи­тай ме­не, які го­ри в Німецько­му морі або які там на­ро­ди жи­вуть в Чор­но­му та Біло­му морі, чи нег­ри, чи тур­ки; або в якій гу­бернії жи­вуть ки­ти, а в якій моржі, то цього я те­пер зро­ду не при­га­даю! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І я не при­га­даю! В ме­не вся на­ука дав­но ста­ла в го­лові сторч, до­го­ри но­га­ми, - ска­зав Пав­лусь.

    - Як же ми вчи­ти­ме­мо, ко­ли й ми самі по­за­бу­ва­ли ту на­учаність? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Доведеться сіда­ти знов за книж­ки та вчи­тись вдру­ге.

    - То це й мені тре­ба до­ко­неш­не сіда­ти за гра­ма­ти­ку та ариф­ме­ти­ку? - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Я ж тобі ка­зав, що луч­че вмер­ти, ніж так - не жи­ти, а тільки жи­вотіть на світі, ко­ли вже й за гра­ни­цею з'яви­лись якісь навісні ви­род­ки.

    - Це, пев­но, якісь страшні нові ба­ци­ли, - ска­за­ла Нас­ту­ся й при­па­ла йо­му го­ло­вою до пле­ча, хли­па­ючи.

    - Не плач, моє па­ху­че сер­де­нят­ко! Ми по­же­ни­мось та й заїде­мо десь да­ле­ко, да­ле­ко! Вте­че­мо од уся­ких ду­рисвітів, од цих ту­тешніх ба­цил та бак­терій. Нічо­го не вдіємо з ни­ми!

    - Не оже­ниш­ся ти на мені! Не бу­деш ти мій, а я твоя! Та­то по­зав­чо­ра мені ка­зав, щоб я й у го­лові собі не пок­ла­да­ла ви­хо­дить за те­бе заміж: ка­зав, що ти який­сь ви­ро­док ко­лись слав­ної ко­зацької сім'ї, що ти маєш при­любність до карт та гульні, що ти де­ка­дент, п'яни­ця й шах­рай, ні до якої праці нез­дат­ний, що ти гультяй, ле­да­що, що ти зовсім нес­тат­ко­ви­та лю­ди­на, що з те­бе за­то­го вий­де який­сь тор­бох­ват, бо­сяк, - од­но сло­во, що ти про­па­ща лю­ди­на.

    - Сам він шах­рай та злодій, а не я! - кри­ко­нув Пав­лусь, мов опе­че­ний, і схо­пив­ся з стільця. - Це не твій та­то, а кат для те­бе й для ме­не, бо сам при­лю­бив­ся до гро­шей, та й годі.

    Він за­веш­тав­ся, за­ме­ту­шив­ся, забігав по кімнаті, не­на­че по­ра­не­ний лев. Гор­до­витість, зо­бид­же­не са­мо­любст­во, крив­да в час лю­бові, - все це збу­ри­ло йо­го ду­шу до са­мо­го дна. Злість і помс­та зак­ле­котіли в йо­го серці. Хо­ро­ви­те са­мо­любст­во йо­го нер­во­вої душі бу­ло збу­ре­не до са­мо­го дна. З ним тро­хи не ста­лись корчі. Очі при­гас­ли в од­ну мить, ста­ли ніби риб'ячі, потім зно­ву зай­ня­лись і заб­ли­ща­ли.

    - Я швид­ше заст­ре­лю і йо­го, і се­бе, і те­бе, ніж він ме­не! - кри­чав Пав­лусь. - Так зну­ща­тись на­до мною, так кеп­ку­вать з ме­не! О, цього не бу­де ніко­ли! Не по­пу­щу! Не­вар­то жи­ти на та­ко­му пас­куд­но­му, по­га­но­му світі!

    - Неварт! Ми вартніші луч­чої долі, ви­що­го жи­вот­тя, з на­шим криш­та­ле­вим сер­цем, з на­шою криш­та­ле­вою лю­бов'ю!

Пошук на сайті: