Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1450
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1440

    - Пху на цей опо­га­не­ний світ! Пху на тво­го дур­но­го батька! Я ска­женію, я не­за­ба­ром здурію! Не ви­дер­жу дов­ше. Ме­не ду­шать чиїсь ру­ки, якісь об­ценьки, якісь кліщі за са­ме гор­ло. Умрімо, сер­це! Умрімо за­раз, та­ки за­раз!

    - Умрім, мій ко­ха­ний! Тільки пе­рес­тань ска­женіть, пе­рес­тань ґедзкаться! Пав­лу­сю, щас­тя моє зо­ло­те, сер­це моє діаман­то­ве! не га­ла­суй, не мор­дуй се­бе! Я лад­на за­раз вмер­ти з то­бою й за то­бою.

    - Умрімо! Умрім за­раз! Смерть - це на­ше весілля! Це не смерть, це бу­де на­ше ве­ли­ке од­родіння. Це бу­де рай­ське ра­юван­ня. Я ту­манію од цього щас­тя, од цієї ідеї. Це виз­во­лен­ня! зо­ло­та сво­бо­да од усього!

    - Це ра­юван­ня! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.

    - Це рай­ська Нірва­на на­шо­го Буд­ди! Ми пе­рей­де­мо в справ­дешній світ з цього зем­но­го нікчем­но­го баг­на. Ми по­ли­не­мо вдвох у не­бес­ний простір без гра­ниць, без кінця. Ми літа­ти­ме­мо між зо­ря­ми, між ку­па­ми зірок.

    - Сидітимемо в повіквічно­му кон­церті. Це ж пиш­но­та!

    - Не сидіти­ме­мо, а летіти­ме­мо в ефірі, на­че на про­гу­лянні, слу­ха­ти­ме­мо світо­вий кон­церт і за­ра­зом ми­лу­ва­ти­ме­мось уся­ки­ми зірка­ми, сон­ця­ми, уся­ки­ми бу­ке­та­ми зірок, ди­во­виж­ни­ми взор­ця­ми, спле­те­ни­ми з сонців та зірок. Прав­да, бу­де гар­но? - про­мо­вив Пав­лусь.

    - Ой гар­но! Це ж ра­юван­ня для ву­ха й зо­ру, для сер­ця й душі.

    - Вмираймо швид­ше! За­раз! Ой як мені за­ма­ну­ло­ся вмер­ти! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Бе­ри руш­ни­цю та ходім най­ме­мо но­мер у гос­ти­ниці; ти заст­рель ме­не, а я те­бе, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Пхе! Це бу­де вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміяти­муться наші знай­омі в Мен­тоні, в Ніцці, - ска­зав Пав­лусь. - Ще й в га­зе­тах обсміють, опо­га­нять і наг­лу­зу­ються якісь письма­ки.

    - Твоя прав­да. В га­зе­тах тільки й чи­таєш, що який­сь при­ше­ле­пу­ва­тий київський швець або кра­вець най­няв но­мер з яко­юсь при­цу­цу­ва­тою швен­дею та й по­заст­ре­лю­ва­лись обоє. Ма­дам Трю­ше в Мен­тоні лус­не од сміху, як про­чи­тає про цей наш про­заїчний бур­жу­аз­ний вчи­нок у га­зе­тах. Луч­че бу­де от­руїти­ся.

    - Або з мос­ту та в Дніпро, - ска­зав Пав­лусь. - Але, пхе! Це вже бу­де зовсім по-му­жицькій, - «з мос­ту та в во­ду!» Це ж так при­ка­зу­ють му­жи­ки ту­теч­ки на Ук­раїні. Умрім на вер­шині Монб­ла­на або Юнгф­рау, або на Рігі! Там близько до не­ба! Та­меч­ки ми вже бу­де­мо сли­ве в небі, за хма­ра­ми. Там лідни­ки та сніг, і ба­цил вже не­ма: не на­бе­ре­мо їх на той світ у не­бо!

    - Ой гар­но! їдьмо ту­ди! - мо­ви­ла во­на.

    - Далеко, сер­це моє! В ме­не всього який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців у ки­шені, бо як по­мер «мій банк», то в ме­не ста­ло по­рожньо в ки­ше­нях. Тро­хи шко­да мо­го «небіжчи­ка бан­ка», - ска­зав Пав­лусь.

    - Та й у ме­не не­ма гро­шей. «Мій банк» дає ви­дав­цем усе, навіть ку­ха­реві. «Мій банк» - скна­ра. Та я про­дам по­тай од «сво­го бан­ка» ма­мині брильянти, та й поїде­мо вми­рать або на Монб­лан, або на скляні, па­хучі лідни­ки в Грен­ландії, бо там не­ма ба­цил.

    - Коли ж і до Грен­ландії доб­ра бу­де про­маш­ка. Десь во­на, здається, ду­же да­ле­ко, - ска­зав Пав­лусь.

    - Здається, аж за Авст­ралією, ту­ди десь ік по­лю­сові, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Да­ле­ко, ду­же да­ле­ко! Ту­ди тре­ба дов­го їха­ти, а вмер­ти за­раз мені страх як ба­жається! - ма­ри­ла Нас­ту­ся.

    - Ми вмре­мо на Монб­лані й се­ред обе­ремків квіток! - крик­нув Пав­лусь. - Ми оце за­раз ум­ре­мо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Qu­el­le idee! Ли­са го­ра, це ж наш київський Монб­лан! І до не­ба близько!

    - Невже! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся. - Я там ніко­ли не бу­ла!

    - Високо, чор­том ви­со­ко! І там жи­вуть не лю­де, а ду­хи. Це ж Брок­кен наш! Там же вночі бен­ке­ту­ють ду­хи, справ­ля­ють ша­бас відьми!

    - А де ж ми на­бе­ре­мо та на­гар­баємо стільки квіток, щоб учадіть в по­етич­но­му вес­ня­но­му ча­ду? - спи­та­ла Нас­ту­ся.

    - Ми на­бе­ре­мо їх у Аф­риці, бо те­пе­реч­ки там са­ме май! Ми їх пе­реп­ре­мо в од­ну мить че­рез ек­ва­тор і наб­гаємо цілі во­зи і всте­ли­мо всю Ли­су го­ру. Qu­el­le idee!

    - А справді, зробім так! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Ти ще, сер­це, ме­не не знаєш га­разд. Я ска­жу та­ке сло­во, і всі квітки з Кап­лен­да й Транс­ва­аля так і пе­ре­ле­тять на днищі на Ли­су го­ру в од­ну мить! Я про­мов­лю од­не сло­во, і лю­де в місті вим­руть в од­ну го­ди­ну; ска­жу дру­ге сло­во - і во­ни по­ожи­ва­ють! В мені ве­ли­ка, нав­ди­во­ви­жу ве­ли­ка хо­вається си­ла!

    - Невже! А я цьому не бу­ла й досі відо­ма, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Еге ж пак! Не бу­ла відо­ма… Так знай же те­пе­реньки. Схо­чу тільки і од­ра­зу ста­ну Пе­ро­ном, роз­мов­ля­ти­му з пре­муд­рим Со­ло­мо­ном, по­ба­чу Савську кра­су­ню-ца­ри­цю, бу­ду з нею ко­хаться, цілу­ва­тись, - от що!

    - Цьому я йму віри, бо раз спірит у Мар­селі вик­ли­кав тінь моєї ма­ми.

    - Одже ж ру­шай­мо мерщій в до­ро­гу, бо… бо… я вже знов по­чу­ваю, що більшаю, рос­ту. Моя го­ло­ва піднімається. Я вже от-от не­за­ба­ром до­торк­ну­ся го­ло­вою до стелі. Мої ру­ки дов­ша­ють, мої плечі шир­ша­ють. Я вже чер­ка­юсь пле­чи­ма об обидві суп­ро­ти­лежні стіни. Я стаю, знов стаю до­по­топ­ним іхтіозав­ром… Шия моя вже ста­ла дов­га, не­на­че в зеб­ри. А ти? - спи­тав Пав­лусь.

    - І я не­на­че все більшаю та більшаю, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - В ме­не знов не­на­че хтось ба­ри­ла­ми на­ли­ває ко­хан­ня. Я по­чу­ваю вдру­ге вже ве­ле­тенську лю­бов іхтіозаврів. Моє сер­це ста­ло та­ке завбільшки, як макітра па­ху­чих ва­ре­ників ко­хан­ня, та ще й у сме­тані. А ти?

    - І моє сер­це вже ста­ло, як ба­рильце, - ска­за­ла Нас­ту­ся, - в ме­не ніби хтось на­ли­ває ко­хан­ня відра­ми, чер­па­ка­ми, дійни­ця­ми; на­ли­ває оде­ко­ло­ну, духів, шам­пансько­го. Я са­ма стаю не­на­че здо­ро­ве ба­ри­ло і от-от не­за­ба­ром лус­ну од ко­хан­ня: об­ручі на мені вже лу­щать.

    - Моя Спідни­це! мерщій тікай­мо на Ли­су го­ру! Я вже знов став іхтіозав­ром. Шия моя роз­пи­рає сте­лю, плечі роз­пи­ра­ють стіни. Я вже спов­нив со­бою всю кімна­ту. Ой, не­за­ба­ром роз­ва­ляю со­бою увесь дім, бо не змішусь і в ціло­му домі. Тікай­мо на ши­ро­кий простір будлі-ку­ди, моя Пан­чо­хо ми­ла!

    - Тікаймо на простір, бо й ме­не роз­пер­ло: ми вдвох тут не помісти­мось зро­ду-звіку! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Я вже стаю здо­ро­вою ко­пи­цею квіток, а сер­це в ме­не вже та­ке завбільшки, як ба­ри­ло. Я швид­ко ста­ну оже­ре­дом квіток.

    - Тікаймо! Ой мені ли­хо! Чи ти ба­чиш, моя Спіднич­ко, крізь стіни? А я вже ба­чу крізь стіни, крізь до­ми, крізь му­ри. Он­деч­ки твій та­то те­бе шу­кає… йде сю­ди, пря­мує прос­то до нас ву­ли­цею. В йо­го за спи­ною теліпається гар­ма­та, а в ру­ках він пре здо­ро­ву гар­ма­ту, вже зовсім на­би­ту ку­ля­ми. Це ж він то­рох­не на ме­не з гар­ма­ти й одніме те­бе в ме­не, за­бе­ре те­бе в по­лон і за­ки­не в тюр­му в твер­дині… Я ввесь тру­шусь, ха­паю дри­жа­ки, не­на­че на лю­то­му мо­розі.

    - Невже та­то прос­тує та­ки сю­ди?

    - Сюди. Я все ба­чу, все знаю. Для ме­не ніби од­чи­ни­лись усі стіни, од­чи­ни­лась зем­ля, од­чи­ни­лось не­бо. Я ба­чу все підне­бес­ся.

    - Ой ли­шеч­ко! Чи ти ба­чиш, он­деч­ки на ву­лиці збіглись усі мої тітки, всі ку­зин­ки! Це во­ни, пев­но, ме­не вже шу­ка­ють. Та яко­го їх ба­гацько! Та які во­ни люті та страшні! Ой! Тікай­мо! Ря­туй ме­не! Обо­ро­ни ме­не!..

    І Нас­ту­ся крик­ну­ла ди­ким, страш­ним го­ло­сом.

    - Цить, навіже­на, а то во­ни по­чу­ють. І батько твій по­чує. Ви­лазьмо в двері бо­ком. Мо­же, ще якось ви­су­не­мось. Та тікай­мо од їх на Ли­су го­ру, на Монб­лан, на той світ. Мерщій! - ска­зав Пав­лусь.

    І він бо­ком, од­ним пле­чем, потім дру­гим ви­су­нув­ся в двері.

    І во­на бо­ком ви­су­ну­лась у двері. І во­ни бігцем побігли на ву­ли­цю.

    - Як же оце в світі бо­жо­му нас до­ве­зе зво­щик до го­ри, ко­ли ми такі здо­ро­вецькі? Ми роз­ва­ляємо во­за. Які коні зду­жа­ти­муть до­вез­ти нас? - спи­та­ла во­на.

    - Цить! Он­деч­ки стоїть пар­ний зво­oщик, а в йо­го в ху­ру зап­ря­жені два па­ристі й од­но­разні ма­мон­ти… Чи ти ба!.. Які си­лен­но здо­рові! Ці нас підве­зуть. Сідай­мо! Швид­ше, мерщій, бо он­деч­ки та­то вже близько з своїм цілим ар­се­на­лом.

    І во­ни ско­чи­ли в фа­етон і мит­тю добігли до пе­реліска в су­гор­бах ко­ло Ли­сої го­ри над самісіньким Дніпром.

    - Вставаймо ж тут та ходім швид­ше на го­ру, бо твої тітки посіда­ли вже на дни­ща й по­пе­ре­ки­да­ються не­за­ба­ром відьма­ми та й при­ли­нуть сю­ди на го­ру. Тоді ми про­па­ли. Он­де вже вер­ши­ни Ли­сої го­ри! Вже во­на біла. Це, пев­но, вночі ви­пав сніг. А які здо­ро­вецькі там лідни­ки в кри­ги, з снігу! Це Монб­лан, це Монб­лан!

    - Слава бо­гу! Ба­ци­ли по­за­мер­за­ють. Ми не за­не­се­мо на собі на той світ цих ди­во­вищ. Шко­да тільки, що не бу­де тропічних квіток, щоб нам тим по­етич­ним ча­дом, як мос­том, пе­рей­ти в царст­во ра­юван­ня, в простір на не­бо.

Пошук на сайті: