Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1411
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1420
    - Будуть і квітки! Я вже ска­зав, щоб во­ни там бу­ли. Моє сло­во все­мо­гутнє. Для те­бе, тільки для те­бе я про­мо­вив це сло­во, сло­во все­мо­гутнього до­по­топ­но­го іхтіозав­ра.

    Вони вий­шли на Ли­су го­ру, поб­рав­шись попід ру­ки. Во­на бу­ла бліда, не­на­че смерть, він страшніший од са­мої смерті.

    - Чи ти ба, яке ди­во! Усі лідни­ки в квітках! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Яка ця­ця! яка кра­са! Які клум­би! Он клум­ба астр, фіалок, лев­коїв! А он­деч­ки гряд­ки геліотропів, нар­цизів, тюльпанів, да­тур, ту­бе­роз! А он­деч­ки на­низ по кручі, по снігу цвіте чер­во­ний мак, та все сму­га­ми до са­мо­го до­лу, до самісінько­го тобі бе­ре­га Дніпра! Яка ди­во­виж­на пиш­но­та! Гар­но, ніби це все у сні!

    - Он ди­вись! Я тільки по­ду­мав, і вже на їх тру­ситься брильянто­ва ро­са, не­на­че тру­ситься по­рох або імжить сніжок.

    - Бачу, ба­чу, моє сер­це!

    І во­на вп'ялась своїми блис­ку­чи­ми бо­жевільни­ми очи­ма в йо­го дикі блис­кучі очі, пишні й со­лодкі в самій бо­жевільності.

    - Я знов рос­ту од ко­хан­ня, - ска­зав по­шеп­ки Пав­лусь, на­си­лу одірвав­ши ус­та од її уст. - Я на­би­ра­юсь си­ли і ве­ли­кості іхтіозав­ра. Не­за­ба­ром го­ра ме­не не зне­се, не ви­дер­жить. Час мені пе­ре­хо­дить в не­бес­ний простір між пла­не­ти. Тут мені чо­гось тісно. Ти стаєш про­зо­ра. Я те­бе ба­чу наскрізь. Ба­чу твоє сер­це, та­ке завбільшки, як ба­рильце. В йо­му пов­но див­них аро­матів. То аро­мат тво­го ко­хан­ня. Не ви­дер­жу далі, вмру, от-от ум­ру.

    - Не вми­рай, мій ми­лий! Не ки­дай ме­не! - крик­ну­ла ди­ко Нас­ту­ся. - Мій го­лу­бе, мій со­ко­ле яс­ний, візьми ме­не з со­бою! Я бо­юсь, я тру­шусь, я чо­гось зля­ка­лась.

    - О! ти за­ма­ха­ла кри­ла­ми й хо­чеш втек­ти в не­бо од ме­не. А я амфібія, ме­не тяг­не до во­ди. Моя лю­бов знов ста­ла вог­ка й мок­ра, а твоя про­зо­ра й су­ха. Я по­ви­нен пе­реб­ра­тись у простір че­рез Дніпрові бе­зодні… Не пу­щу те­бе в не­бо! Летім обоє в вог­ку бе­зод­ню, мою при­род­же­ну бе­зод­ню! Не пу­щу, за­ду­шу, а те­бе не пу­щу! - і він ухо­пив її в обнімок і сторч ки­нув­ся з нею з кручі.

    Вони вкупі по­ко­ти­ли­ся по кручі, пот­ру­шені снігом. Але не­за­ба­ром натк­ну­лись на кор­ча­ку ста­ро­го пенька. Пеньок роз­лу­чив їх пал­ку лю­бов. Він по­ко­тив­ся ок­ре­мо од неї, не­на­че чор­ний корч. Во­на по­ко­ти­лась ок­ре­мо, ніби здо­ро­вецький клу­бок. Во­ни ко­ти­лись ок­ре­мо по кручі, до­га­ня­ючи од­не од­но­го, і ра­юва­ли. Во­ни бу­ли в небі, в не­бес­но­му прос­торі, між па­ху­чи­ми зо­ря­ми блис­ку­чо­го ко­хан­ня. Він дриґав но­га­ми сер­ця, во­на мет­ля­ла че­ре­вич­ка­ми ко­хан­ня, ко­ти­лась, пиш­на та гар­на, не­на­че клу­бок мрій.

    Але він по­ми­лив­ся. Кру­ча не до­ся­га­ла до са­мої во­ди. Попід кру­чею вив­ся вузький шля­шок, ви­боїстий та ба­ка­юва­тий. У ба­ка­ях сто­яли ка­ла­мутні ка­люжі. По шля­ху в місто плу­га­ни­лись шка­па­ми се­ля­ни й вез­ли на про­даж на тор­жок ого­ро­ди­ну: ка­пус­ту, кар­топ­лю, ци­бу­лю та пет­руш­ку.

    - Що то пак ко­титься з кручі? - го­моніли чо­ловіки, по­роз­зяв­ляв­ши ро­ти на кру­чу. - Чи пас­ту­хи спус­ка­ються та сков­за­ються з го­ри, чи, мо­же, па­ни на од­но­му ко­лесі спус­ка­ються? Ото ди­во! Ди­ви, бра, ди­ви! То їзди­ли на од­но­му ко­лесі по рівно­му, а це, пев­но, ви­га­да­ли но­ву ма­ши­ну, щоб на од­но­му ко­лесі спус­каться з го­ри, не­на­че на са­ноч­ках або на луб­ках.

    Але не­за­ба­ром Пав­лусь ско­тив­ся до­до­лу й плюс­нув спи­ною в ка­лю­жу. Во­на дог­на­ла йо­го й прос­тяг­лась у ба­ка­ях по­руч з ним.

    - Чи ти вже вмер­ла? - спи­тав­ся Пав­лусь, вглядівши попліч з со­бою свою ми­лу.

    - Вмерла. А ти, мій ко­ха­ний?

    - І я вже вмер.

    - От і хва­лить бо­га! Те­пер нам вже не страшні ні тітки, ні ба­ци­ли, ні дя­ди­ни, ні куз­ни­ки, ні сам батько! Во­ни вже зос­та­лись по­зад нас да­ле­ко, на то­му по­га­но­му, пас­куд­но­му, гру­бо­му світі, на по­ганій, пас­кудній, зад­ри­паній землі.

    - Теперечки ми в крузі чис­тих мрій, у небі, - ска­зав Пав­лусь. - Он ди­вись вго­ру: яке тут чуд­не та пиш­не не­бо, ніби вит­ка­не з здо­ро­вих чу­ру­пок щільників. Од­на чу­руп­ка ро­же­ва, дру­га чер­во­на, тре­тя жов­та, а там далі щільни­ки бла­китні, а он­деч­ки сині, білі. Це не­бо мрійне. Це на­ше не­бо! Яка пиш­но­та! Яка розкіш! Чи ти пак чуєш, як гу­де місяць у своєму льоту, як співа­ють зорі? Це во­ни співа­ють для нас весільні пісні.

    Але чо­ловіки не да­ли їм дов­го ба­ла­кать та усо­лод­жу­ва­тись му­зи­кою не­бес. Во­ни заб­ра­ли їх і по­са­ди­ли на віз по­верх го­ло­вок ка­пус­ти та снопків хро­ну й пет­руш­ки і, тро­хи по­каліче­них, по­вез­ли далі до міста.

    - Це, пев­но, вже ле­ти­мо десь у ефірі, в не­бес­но­му прос­торі. Вже ми, пев­но, по­ми­ну­ли місяць, бо щось ду­же зад­зиж­ча­ло, не­на­че ґедзь, ко­ло мо­го ву­ха. Ми вже, пев­но, десь ко­ло зірок Те­резів або не­да­ле­ко од Квоч­ки, або й під Квоч­кою.

    - Ні, сер­це! Ми оце, пев­но, ле­ти­мо проз сім зірок Во­за, бо он­деч­ки мені при­вид­жу­ються ніби ко­ле­са й ди­шель, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - А ог­лянься, сер­це, та по­ди­вись, чи не же­нуться й ту­теч­ки за на­ми мої тітки та ку­зин­ки, бо їх, мо­же, й у не­бо при­не­се ле­да­що. Во­ни при­ми­ти­ку­ються, щоб і сю­ди прок­лас­ти залізну до­ро­гу або те­лег­раф. Во­ни таківські: до­бе­руть спо­со­бу.

    - Ні, не­ма! Ми тут без­печні од усього, од уся­ко­го ли­ха та на­пасті, - ска­зав Пав­лусь.

    - А які тут аро­ма­ти в небі! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Пахощі тро­хи на­га­ду­ють мені ніби аро­ма­ти ли­бонь зем­ної пет­руш­ки та ка­пус­ти. Щось во­но тро­хи підхо­же до то­го, але ба­гацько луч­че й приємніше, - ска­зав Пав­лусь.

    Селяни до­вез­ли їх до міста й зда­ли поліцей­ським уряд­ни­кам.

    - Їх обох тре­ба од­вез­ти прос­то в бо­жевільню в Ки­рилівське, а не до­до­му. Ми їх дав­но знаємо. Вже дав­но всі приміти­ли, що во­ни обоє з яко­юсь ган­жею в го­лові. Їм дав­но бу­ти б у бо­жевільні, - ка­за­ли во­ни й по­са­ди­ли їх у фа­етон та й поп­ро­ва­ди­ли прос­то до бо­жевільні.

    - Чи ти ба! - ска­зав Пав­лусь. - От ми вже ніби в яко­мусь місті, чи що. Це вже ми, пев­но, при­летіли на Во­ло­со­жар або на Юпітер. Пев­но, Буд­да приз­на­чив для на­шо­го про­жи­ван­ня на жит­ло цю пла­не­ту.

    - А які ту­теч­ки чу­дер­нацькі за­бу­ду­ван­ня! Яке все тут чуд­не! Тут, пев­но, бу­де нам опрічне жит­ло, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Еге! І справді все якесь ди­во­виж­не, чу­дер­нацьке. Он ба­чу, - якісь ви­сокі дзвіниці по­пе­рех­няб­лю­ва­лись навс­ко­си, не­на­че хо­чуть по­ля­га­ти долі. От-от по­па­да­ють! А до­ми тут усі до­чис­та по­на­хи­ля­лись на один бік, не­на­че вер­би на здо­ро­во­му вітрі. А лю­де! Чи ти ба! Геть чис­то всі хо­дять до­го­ри но­га­ми! Хо­дять ру­ка­ми й стрим­лять но­га­ми до­го­ри. Як хи­мер­но дриґають но­га­ми, не­на­че жа­би тоді, як по­ри­на­ють на дно. Ой смішно! Хи-хи-хи!

    І Пав­лусь ре­го­тав­ся не­са­мо­ви­то, аж дух йо­му за­би­ва­ло.

    - А он, чи ти ба! Лю­де поп­риїжджа­ли на тор­жок на чер­во­них ко­ро­вах та на зе­ле­них ко­нях. Як гар­но, як ди­во­виж­но!

    - Ні, сер­це, то не ко­ро­ви. То во­ни поп­риїжджа­ли на до­по­топ­них ма­мон­тах та мас­то­дон­тах. Яка тут здо­ро­вецька ху­до­ба! - ска­зав Пав­лусь.

    - А он я ба­чу якусь ве­ли­чез­ну бра­му, по­цяцько­ва­ну ніби зо­ло­том. А за бра­мою якісь пишні па­ла­ци, вкриті зо­ло­том, а по­верх них зо­лоті бані аж ся­ють, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - І я ба­чу це ди­во. Це ли­бонь па­лац Буд­ди. Це ми без за­ва­ди вже ле­ти­мо до йо­го з пок­ло­ном. Це він тут про­бу­ває. Пиш­не жит­ло приз­на­чив нам Буд­да за на­шу ве­ли­ку лю­бов, де ми без при­ти­чин, без за­ва­ди ко­ха­ти­ме­мось повік.

    І во­ни обоє роз­див­ля­лись, ра­юва­ли й бу­ли ду­же й ду­же щас­ливі…

    - От і бра­ма вже од­чи­ни­лась. Он хтось вий­шов до нас на­зустріч, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Коли б нам та­ки за­раз да­ли тут обіда­ти, бо я вже їсти хо­чу, аж шку­ра лу­щить. Як ми їха­ли на ма­мон­тах од Ли­сої го­ри ще на землі, то я од­ко­лу­пав шма­ток си­ро­го гар­бу­за та й з'їв, а потім про­ковт­нув зо дві сирі кар­топ­лині, та ще на­ла­пав і пог­ли­нув си­ре сос­но­ве поліно. Ото бу­ло й усе. А до­ро­га бу­ла не близька! - ска­зав Пав­лусь.

    - А я та­ки тоді крадько­ма на­ла­па­ла го­лов­ку ка­пус­ти та й про­ковт­ну­ла од­ра­зу, а потім на­ла­па­ла під со­бою си­ро­го бу­ря­ка та вгриз­ла по­таєнці, щоб зірки не ба­чи­ли та не сміялись з ме­не. Але по­чу­ваю, що га­разд не наїлась.

    - То ми в не­бес­но­му прос­торі їли не­бес­ну ман­ну зірок та бу­ря­ко­ву амб­розію ко­хан­ня.

    - Чи ти ба! От ми вже й у па­лаці. Які си­лен­но здо­рові тут по­кої, та всі в зо­лоті та сріблі! Як тут хо­ро­ше, як гар­но! А лю­де! Які тут чудні по­жильці! Ож при­ди­вись! Зовсім не такі, як ми. Он, ди­вись, ни­ка­ють од кут­ка до кут­ка в дру­го­му здо­ро­во­му по­кої. В їх, як я ба­чу, не­ма ні рук, ні ніг, а тільки го­ло­ви на ту­лу­бах. Не­на­че тю­лені або моржі пос­та­ва­ли на хвос­тах, мов об­ку­тані біли­ми хла­ми­да­ми. І хо­дять во­ни хвос­та­ми, чи то й не хо­дять, ли­бонь стри­ба­ють на хвос­тах, на­че со­ро­ки. Як чуд­но та ди­во­виж­но! А які в їх чудні го­ло­ви! Ди­вись, ди­вись! Але цить! Он­деч­ки од­чи­ни­лись двері. Пев­но, вий­де сам Буд­да, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Ди­вись, усі якось за­ме­ту­ши­лись, по­ча­ли щу­ли­тись, всі ущух­ли. От і ми, нікчемні, спо­до­би­лись та­ки спо­зи­ра­ти са­мо­го Буд­ду в йо­го зо­ло­то­му па­лаці, в йо­го раї.

    - Оце ж ви­хо­дить сам ве­ли­кий Буд­да, - ска­зав Пав­лусь. - Ди­вись, який він ве­лич­ний діду­ган! Бо­ро­да аж до колін. На йо­му бра­минська шов­ко­ва жов­та хла­ми­да, а по хла­миді чорніють лат­ки: це сим­вол йо­го чер­нецько­го сми­рен­ня та вбо­жест­ва.

    - Який він ве­лич­ний! Та як при­яли­чає йо­му та жов­та хла­ми­да! Який він ве­лич­ний і ли­бонь ду­же доб­рий та по­чут­ли­вий! Все пи­тає в кож­но­го, як він се­бе по­чу­ває, як йо­го здо­ров'я? Чи чуєш?

    - Чую. Він пи­тає в кож­но­го ду­же лас­ка­во, з щи­ро­сер­дою при­хильністю, а ті пин­дю­чаться чо­гось та хи­мер­но ки­ва­ють го­ло­ва­ми. Пев­но, це в їх та­ке бла­ган­ня Буд­ди, - ска­зав Пав­лусь.

    - Цить! От він прис­ту­пає й до нас, пев­но, пи­та­ти­ме про на­шу мандрівку, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Тільки, бо­ро­ни те­бе бо­же, не ка­жи, що ми по­па­са­лись у до­розі, що ти про­ковт­ну­ла го­лов­ку ка­пус­ти, а я з'їв п'ять ски­бок си­ро­го гар­бу­за та пог­ли­нув не­ва­ре­не сос­но­ве поліно. Бо ти ста­ла ле­пет­ли­ва, ста­ла ве­ли­ка бре­ху­ха; вий­де якось не ду­же делікат­но в цих па­ла­цах. Про це мов­чи!

    - Цить! От він і до нас прис­ту­пає! Хва­ла тобі, ве­ли­кий Буд­до! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Я знаю твою ве­ли­ку си­лу! Бла­гаю те­бе, не по­си­лай ме­не в кур­ку, а мо­го Пав­лу­ся в півня! Не хо­чу я йти і в те­ли­цю, і не по­си­лай мо­го Пав­лу­ся в бич­ка, бо нас лихі лю­де заріжуть, насічуть із нас тов­че­ників та сіка­ни­ни та стріска­ють нас. Пош­ли ме­не в зо­зу­лю, а мо­го Пав­лу­ся в зо­зу­ля. Ми бу­де­мо довіку по га­ях літа­ти та тобі хва­лу ку­вать.

    - Цить, навіже­на! Ото на­ка­за­ла, на­го­во­ри­ла три мішки гре­ча­ної вов­ни! Це ти, пев­но, вже з ума зійшла або з глуз­ду з'їха­ла! Не слу­хай її, ве­ли­кий, світлий Буд­до! Во­на збо­же­воліла! - ска­зав Пав­лусь.

    - Я й не слу­хаю її, а пе­редніше вис­лу­хаю вас, ми­лий кра­су­ню! Як ва­ше здо­ров'ячко? - спи­тав док­тор у Пав­лу­ся Ма­лин­ки.

    - Хвалить бо­га, аж виб­ри­кую, бо оце тільки що об­ро­ку наївся. Ос­ту­пись, будь лас­ка, а то ще вбрик­ну й те­бе, пре­по­доб­ни­ку. Ти ду­маєш, я не знаю, хто ти? Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не. Ти ве­ли­кий Буд­да! От хто ти єси!

    - Ой ні! Це не свя­тий Буд­да. Це який­сь тю­ряж­ник хо­че мор­ду­вать ме­не й мо­го Пав­лу­ся, - обізва­ла­ся Нас­ту­ся.

    - Ой ли­шеч­ко! Тут од­ра­зу ста­ло по­ночі, мов у тюрмі. Я те­бе лед­ве ба­чу, моя ря­ба Спіднич­ко. «Чад і Па­ща! Ди­ха Чор­не». Нас­ту­сю, моя Спідни­це, моя шов­ко­ва Ковд­ро! де ти? Щось Чор­не без­си­ло туп­читься, кла­ца зу­ба­ми, шар­па за ру­ки. Хи-хи-хи! А я сміюся з те­бе. Бла­кит­ним світом го­рить моє сер­це, світлом «чу­лості» й Ковд­ри. А мої, взяв­шись за ру­ки, співа­ють Дум­ки, легкі, горді. Душі наші, зо­ло­та Пан­чо­хо, - те­пер з гнівним сміхом пе­рест­ри­бу­ють без за­ва­ди че­рез го­ло­ву Чор­но­го і ле­тять у вічність, і цілу­ються з Лю­бов'ю людськості без «роз­па­чу» з вірою в тінь най­кра­щої. «Чор­не» туп­читься, лю­тує, дря­па ру­ки. Ти­хо. Мерт­во. Ковд­ро! де ти? Світлом гор­дості го­рить ду­ша, аро­ма­том тер­на, віковічно­го страж­дан­ня па­шить моя ду­ша. О! фос­фо­рич­но світяться - «ду­каті» очі, бриз­ка піна. Чор­не дмух­ну­ло і Со­ром з'явив­ся. Кров пок­ри­ває білі зна­ки зубів. Па­ща. Чор­не. Хи-хи-хи!! Чор­не дих­ну­ло, со­ром зів'яв. Чую кро­ки чиїсь у меш­кані (житлі). Так це, Буд­до, такі в те­бе відсот­кові відно­си­ни пе­ресічно в відсот­ках і до­роб­ку на­шо­му за на­шу Лю­бов, за Віру в те­бе? Да! Чу­дес­но! Хи-хи-хи! - гук­нув Пав­лусь, міша­ючи уся­кові мо­ви.

    1900 ро­ку. Київ

Сторінка 14 з 14 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 > У кінець >>

Пошук на сайті: