Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1450
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1440

    - О! чи ти ба! В те­бе, Пав­лу­сю, гос­тя! - крик­ну­ла зди­во­ва­на дя­ди­на й ки­ну­лась віта­тись з Нас­ту­сею.

    Настуся лед­ве підве­лась і хо­лод­но й на­ду­то привіта­лась з дя­ди­ною Ніною.

    - Мій ко­ха­ний Пав­лу­сю, ви­ба­чай, що я оце те­бе по­тур­бу­ва­ла. По­шу­кай, будь лас­ка, в се­бе, чи не за­бу­ла я ча­сом у те­бе мо­го ру­ча­но­го сак­во­яжи­ка? По­ду­май тільки собі, яка я роз­зя­ва. Пішла я вчо­ра на Хре­ща­тик ску­по­ву­вать по ма­га­зи­нах де­який дріб'язок, знаєш, там наші стрічеч­ки, шпильки, гол­ки, нит­ки та уся­ку на­шу жіноцьку нісенітни­цю. В сак­во­яжи­ку в ме­не бу­ло й порт­мо­не, а в йо­му зос­та­лось ще й гро­шей кар­бо­ванців, ма­буть, де­сятків зо два. Вер­та­юся я з своїм кра­мом до­до­му. Ко­ли зирк на ру­ку! а на руці не теліпається мій сак­во­яжик. Я йо­го, пев­но, або згу­би­ла, або десь за­бу­ла, йду я на­зад, пи­та­юсь скрізь по ма­га­зи­нах, бо я ча­сом у ма­га­зи­нах за­бу­ваю то зон­ти­ка, то де­які свої дурні за­куп­ки. Чо­гось у ме­не од тієї купівлі аж го­ло­ва за­мо­ро­чується. Тоді я, вер­та­ючись з за­куп­ка­ми до­до­му, забігла до твоєї, Нас­ту­сю, тітки Мані. Во­на ка­же, що я в неї тоді нічо­го не за­бу­ла. Та оце ду­маю: забіжу ще до те­бе та по­шу­каю, чи не за­бу­ла я ча­сом сво­го сак­во­яжи­ка в те­бе. По­ди­вись, сер­це, га­разд, по­шу­кай по всіх по­ко­ях, спи­тай у Гав­ри­ла, чи не ба­чив ча­сом він, де я пок­ла­ла мій сак­во­яжик, та ще й з грішми. Не так мені шко­да гро­шей та дрібних за­ку­пок, як са­мо­го чу­до­во­го сак­во­яжи­ка.

    - Ти тоді й справді веш­та­лась та ни­ка­ла по всіх по­ко­ях; мо­же й справді десь пок­ла­ла та спох­ва­ту й за­бу­ла, - ска­зав Пав­лусь й пішов по кімна­тах шу­ка­ти та ниш­по­рить.

    Дядина й собі схо­пи­лась з місця й пішла слідком за ним блу­ка­ти по по­ко­ях. Во­на наг­на­ла й ста­ро­го Гав­ри­ла.

    Обшукали, об­ди­ви­лись усі за­кут­ки. Гав­ри­ло заг­ля­нув і під ка­на­пу, і під ліжка, і під крісла, а сак­во­яжи­ка нігде не бу­ло.

    Настуся сиділа мовч­ки, на­су­пив­шись, і щось мірку­ва­ла та ми­ти­ку­ва­ла в своїй го­ловці.

    «Дядина бре­ше. Во­на нічо­го й не гу­би­ла, й нічо­го не за­бу­ва­ла. В неї, як я пам'ятаю, і сак­во­яжи­ка не­ма. В неї на ви­ду, на очах не щи­ре кло­по­тан­ня, не щи­ре жал­ку­ван­ня, а якесь роб­ле­не… не­на­че во­на на сцені грає роль. Це мої тітки, мої жан­дар­ми, слідку­ють за мною, щоб домірку­ваться, ку­ди оце я пішла і де я. Пев­но, самі не насміли­лись ло­ви­ти ме­не в Пав­лу­ся та й по­тур­ли­ли оцю при­ше­ле­пу­ва­ту Пав­лу­се­ву дя­ди­ну шу­кать ме­не ту­теч­ки. Ну та й тіточ­ки ж!»

    Дядина й Пав­лусь вер­ну­лись у світли­цю з по­рожніми ру­ка­ми. Са­мо по собі дя­ди­на доб­ре зна­ла, що не знай­де, бо й нічо­го не гу­би­ла. Нас­ту­ся своїм тон­ким здо­га­дом та мірку­ван­ням од­ра­зу втя­ми­ла цю всю дя­ди­ни­ну ко­медію.

    - Ото бідна моя голівонько! Пев­но, мій сак­во­яжик десь ва­лявсь на улиці, а йо­го хтось дав­но знай­шов, - бідка­лась дя­ди­на.

    - Авжеж на ву­лиці дов­го не вле­жить. Вже дав­но йо­го й слід щез, і приз­на­ки не зос­та­лось, - до­дав Пав­лусь. - Му­сиш ку­пи­ти собі дру­го­го дос­то­ту та­ко­го сак­во­яжи­ка.

    - Такий бу­де, та не той! - бідка­лась дя­ди­на та все зо­ри­ла буцімто по мебілі, але ско­са все зир­ка­ла на збен­те­же­ну Нас­ту­сю.

    «Як зир­кає банька­ми на ме­не! Ніби я й єсть той сак­во­яжик. Ду­ри вже ко­го дурнішо­го, а не ме­не!» - ду­ма­ла Нас­ту­ся й ніби їла очи­ма ту ка­пос­ну наг­ля­дач­ку.

    - Прощай, сер­це Пав­лу­сю! ви­ба­чай, що я оце те­бе тро­хи по­тур­бу­ва­ла. Мо­же, й ви, Нас­ту­сю, піде­те ра­зом зо мною, то я вас про­ве­ду до­до­му, бо вже пізня до­ба, - ска­за­ла дя­ди­на.

    - Я втрап­лю до­до­му й са­ма. Я не звик­ла до по­во­да­тарів, - обізва­лась зне­хо­тя по­ну­ра й на­суп­ле­на Нас­ту­ся.

    - То вже хіба ти, ко­ха­ний Пав­лу­сю, про­ве­деш Нас­ту­сю до­до­му, бо в нас у Києві не Па­риж і не Рим: фіякрів не­ма, а єсть тільки не­без­печні мур­ла зво­щи­ки, котрі ладні за­вез­ти мо­ло­ду пан­ну і в пущі, і в нет­ри. Ки­даю Нас­ту­сю на твій дог­ляд та на твою од­повідальність, - ска­за­ла дя­ди­на Ніна.

    Вона поп­ро­ща­ла­ся хап­ком, якось роб­ле­но, не­щи­ро й шуг­ну­ла з по­коїв, не­на­че спо­ло­ха­на кур­ка в од­чи­нені двері.

    - Це ж мої тіточ­ки, мої неп­ро­хані наг­ля­дач­ки та на­зи­ральниці пос­ла­ли її до те­бе на вивідки, щоб по­шу­кать ме­не в те­бе й істин­но в те­бе, а не будлі деінде.

    - От і при­нес­ла ли­ха го­ди­на оцю дя­ди­ну не в доб­рий час: пе­ре­би­ла нам наші зо­лоті мрії, наші со­лодкі по­чу­ван­ня, - ска­зав Пав­лусь. - Це не дя­ди­на, а ниш­пор­ка! Ви­ниш­по­ри­ла та­ки те­бе.

    - Скажи, сер­це, Гав­ри­лові, щоб більше не од­ми­кав две­рей і ніко­го не пус­кав сю­ди. Знаєш, я ду­хом чую, цю мої тітки за­раз оце довіда­ються та й не втерп­лять і за­раз при­ле­тять сю­ди за мною на дни­щах, бо во­ни обидві відьми. Во­ни вже дав­ненько слідку­ють за мною, де не сту­пить моя но­га. Ка­жуть мені, ніби­то я в ос­танній час ста­ла чуд­на, навіть чу­дер­нацька. А я собі тільки са­мостійна зро­ду й оригінальна, і хо­чу бу­ти вольною, як пташ­ка в лісі.

    - Така дос­то­ту, як і я. Не­на­вид­жу й я тих на­зи­ральників і ду­ху їх не зно­шу! - ска­зав Пав­лусь.

    - Колись як роз­серд­жусь, то, без со­ро­ма каз­ка, поп­ро­га­няю з по­коїв своїх тіто­чок та дя­ди­нок, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Попрогагяй їх ік дідьку! Я, був­ши то­бою, дав­но б ви­тур­лив їх прос­то та­ки сту­са­на­ми та по­ти­лиш­ни­ка­ми, а то й ло­ма­кою, - ска­зав Пав­лусь.

    Вони посіда­ли од­не про­ти од­но­го й знов по­ча­ли ти­ху роз­мо­ву, по­ча­ли нап­рав­лять свою де­ка­дентську ліру на пе­редніший тон ко­хан­ня та мрій, ви­ли­ва­ти в роб­ле­них, але штуч­них сло­вах свої палкі по­чу­ван­ня, до­би­ра­ючи їх, не­на­че га­рус до взорів. І во­ни вже бу­ли доб­ренько нап­ра­ви­ли свою ліру. Ліра по­ча­ла приг­ра­ва­ти. Ко­ли це знов рап­том зад­зе­ленька­ло в при­хожій.

    - Їй-богу, це прибігла кот­рась із моїх тіто­чок! - ска­за­ла Нас­ту­ся, - або тітка Ма­ня, або тітка Со­фа, або й обидві вкупі, бо хтось ду­же здо­ро­во шарп­нув за дріт, як шар­па­ють тільки во­ни. Як за­раз сту­ка­ти­ме в двері зон­ти­ком або лу­пи­ти­ме ку­ла­ком, а мо­же й коліном, то це без­пе­реч­но во­ни, мої поліціянти. Цеж твоя дя­ди­на вже по­да­ла їм звісточ­ку, де це я зна­ход­жусь.

    - Я звелів Гав­ри­лові ніко­му не од­чи­нять, - ти­хо обізвавсь Пав­лусь.

    - І доб­ре зро­бив, - ска­за­ла по­шеп­ки Нас­ту­ся.

    В при­хожій й справді дзе­ленькав дзво­ник, ніби ска­зивсь, ніби йо­го хто лу­пив ло­ма­кою, а він ве­ре­щав, що бу­ло си­ли. Потім зас­ту­котіло в двері, не­на­че хто штур­хав па­ли­цею, а потім за­гур­ка­ло ку­ла­ком.

    - Це кот­рась тітка до­бу­вається до твоїх по­коїв. Це во­ни вже на­пи­та­ли і хо­чуть спа­са­ти ме­не од якоїсь на­пасті та спо­ку­си. Як луп­цює! Це вже. пев­но, лу­пить не ку­ла­ка­ми, а коліньми. Не­хай там ка­зяться! Не­хай тро­хи поб­ри­ка­ються, то на го­ло­ву бу­де лег­ше, - ше­потіла Нас­ту­ся.

    Вона вста­ла, од­чи­ни­ла двері, ста­ла в две­рях, ви­со­ло­пи­ла язи­ка до при­хо­жої, а далі «струг­ну­ла редьки» тіткам, пок­лав­ши па­лець на па­лець навх­рест і стру­жу­чи пальцем, на­че редьку.

    Тітки дов­го сту­котіли та тор­га­ли две­ри­ма, аж за­мок та за­сув дзиж­чав, а далі й пе­рес­та­ли. Знов у по­ко­ях ста­ло ти­хо, як в усі. Гав­ри­ло за­таївся десь у ку­точ­ку й ніби на той час за­мер.

    - Тітки вва­жа­ють на ме­не, як на бо­жевільну, - ска­за­ла Нас­ту­ся, пірна­ючи в м'якім кріслі. - Не­хай собі так ду­ма­ють. На здо­ров'ячко їм! Мені за це бай­ду­же! Але ме­не бе­ре злість, що во­ни встря­ва­ють та вми­ку­ються не в своє діло.

    Вже смер­ка­ло. Над­ворі су­теніло. В кут­ках по­кою ста­ли чорні тіні стов­па­ми. Ви­сокі дзер­ка­ла на мра­мор­них кон­со­лях ніби по­то­па­ли в ме­лан­холічно­му сутінку. Ши­рокі лис­нючі по­зо­ло­чені ра­ми кар­тин та порт­ретів ніби при­па­ли гус­тим по­ро­хом. Три чи­малі давні порт­ре­ти якихсь ко­зацьких пол­ков­ників, Пав­лу­се­вих предків, у ста­ро­давніх тем­них ра­мах ніби зас­ну­ва­лись чор­ним па­ву­тин­ням. В каміні дотліва­ли поліна та тру­сок і лед­ве жевріли в по­пелі. Жар жеврів і вря­ди-го­ди спа­хав на го­ло­веш­ках.

    - От вже смер­кає ваш день і світає мій ра­нок, - ска­зав Пав­лусь Ма­лин­ка. - І навіщо бог сот­во­рив той не­по­етич­ний день, якесь по­га­не сон­це? Мій ра­нок са­ме оце по­чи­нається. Це мій час по­езії, за­ба­вок та ве­се­лощів. Са­ме доб­рий час пос­та­но­ви­ти нам вічний спіл ко­хан­ня. Нас­тає по­етич­на го­ди­на! го­ди­на мрій!

    - І справді мрійна го­ди­на! - ска­за­ла Нас­ту­ся, наб­ли­зив­шись до Пав­лу­ся й узяв­ши йо­го ніби за мра­мор­ну хо­лод­ну ру­ку. - Міняй­мось сер­ця­ми, мій го­лу­бе си­зий!

    - Почекай тро­хи! не­хай га­разд роз­вид­ниться ніч. Не­хай доб­ре свіне над­ворі мій чор­ний по­етич­ний день і ви­сип­ляться на небі зорі. Я щи­рий де­ка­дент по своїй при­род­женій вдачі і, пев­но, та­ким і ро­див­ся й ох­рес­тив­ся. Я люб­лю ніч і не­на­вид­жу день, і не люб­лю сон­ця, як не лю­бить йо­го нічиє птаст­во. Вночі в ме­не дуж­че і кра­ще грає уява; мені якось охітніше грається в кар­ти, п'ється ви­но, сип­ляться жар­ти. Вночі ніби й ци­га­ра смачніша, і діво­ча кра­са кра­ща, імлистіша й вогкіша, і лю­бов со­лод­ша. Скільки по­езії в гарній ночі!

Пошук на сайті: