Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 5)

    - Твоя прав­да, мій ко­ха­ний! Справді й му­зи­ка та співи вночі якісь по­етичніші й смачніші, і танці на ба­лах вночі буйніші, не­на­че по­етич­на хур­ди­га та ме­те­ли­ця влітку на вер­хах Монб­ла­на. Ніч - це по­етич­на мрійна відьма вер­хом на зо­лотій ко­черзі з брильянто­вим по­ме­лом у ру­ках. Я лад­на хоч би й за­раз пе­рей­ти на твою віру - прис­та­ти до твоїх зви­чок. Мені вже день об­рид і сон­це ос­то­гид­ло. Мені вже все на світі об­рид­ло. Ще в шістнад­цять год мені об­рид­ли танці та ба­ли, в вісімнад­цять мені вже ос­то­гид­ли, на­до­ку­чи­ли комплімен­ти па­ничів та їх дур­не при­чеп­ли­ве за­ли­цян­ня, на­до­ку­чи­ли самі па­ничі, а в двад­цять мені вже об­рид­ли Па­риж, Рим та Ніцца, як і наш Київ.

    - Мої обіди аж у глу­пу ніч, а ве­че­ря аж світом, а снідан­ня аж уве­чері, - обізвавсь по­ну­ро Пав­лусь. - Так во­но бу­ває в опер­них ар­тистів та в нас, бо й ми ж ар­тис­ти сво­го штуч­ницт­ва, - ска­зав Пав­лусь.

    - А справді, я ве­ли­ка ар­тист­ка ду­шею, я ве­ли­ка ес­те­тич­ка! Як я люб­лю все гар­не, все крас­не! Як я люб­лю вся­ке штуч­ницт­во! Му­зи­ка та співи - це ди­хан­ня моєї душі; ма­лярст­во, кар­ти­ни - це зір моїх очей. Я дав­но бу­ла б пішла на сце­ну, та моя небіжка ма­ма спро­ти­ви­лась і зак­ля­ла ме­не, щоб я не бу­ла на сцені, - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Одже ж вже дніє вечірня тем­ря­ва. Са­ме нас­тає по­етич­ний час здійснить наш об­ряд по­етич­них за­ру­чин. За­гаємось, за­ба­ла­каємось, то ше й смерк­не на­ша по­етич­на ніч, гля­не про­тив­не сон­це, і ча­ри зник­нуть… А я те­пе­реньки ввесь у ча­рах та в мріях по самісіньку шию! Вже з го­ло­вою пірнув у ча­ри!

    - І я, сер­це, як тільки пе­рес­ту­пи­ла че­рез твій поріг, поріг мо­го щас­тя, моєї лю­бові, то од­ра­зу ста­ла по коліна в ча­рах, не­на­че по коліна в густій пше­ниці. Вже чую - ду­хи шеп­том ше­по­чуть мені з тво­го каміна, щось го­мо­нять у ко­черзі ко­ло каміна…

    Він підвівсь і став, пиш­ний, мов зо­ло­тий ідол Ва­ала. Во­на сто­яла блис­ку­ча, не­на­че зо­ло­та відьма на скля­но­му Брок­кені. Во­ни обоє бу­ли в ча­рах ко­хан­ня, не­на­че в зо­ло­тих ша­тах.

    - Ти зо­ло­та Аф­родіта в моєму храмі ко­хан­ня. Я за­ко­лю се­бе, прошт­рик­ну своє сер­це й спа­лю се­бе в ба­гатті на жерт­воп­ри­но­си­ни для те­бе, моя бо­ги­не! - крик­нув з ефек­том Пав­лусь.

    - Ти пиш­ний Зе­вес моїх мрій, Зе­вес Олімпійський, увесь з сло­но­вої кості, опо­ви­тий че­рез мо­гутнє пле­че зо­ло­тою мантією! Ти ог­нис­тий Мо­лох, бо твій во­гонь ме­не от-от пог­ли­не. Ти Мо­лох, а я твоя жерт­ва. Па­ли ж ме­не на по­етич­но­му ба­гатті ко­хан­ня! Мерщій ки­дай у ба­гат­тя криш­та­ле­вий тру­сок та мрійні сухі тріски! Ог­ня­на се­редньовіко­ва по­ема!

    - Середньовікова по­ема! пиш­на, па­ху­ча по­ема! - ска­зав Пав­лусь пал­ко. - Чи мо­же бу­ти що кра­ще за се­редньовіко­ву по­ему ко­хан­ня? Я чую над на­ми по­дих се­редніх віків: от ли­цар грає на бан­дурі, да­ма йо­го сер­ця ви­хо­дить на зам­ко­ву ви­со­ку баш­ту, на ви­со­кий повітря­ний бал­кон…

    - Музика ян­голів у небі! Не­бесні ме­лодії мрій, мрій лю­бові!..

    - Вона стоїть ви­со­ко на повітрі. Він шу­гає ор­лом на хма­рах мрій з со­лод­ко­гуч­ною бан­ду­рою в ру­ках. Міста го­рять, се­ла па­ла­ють. Дим клуб­ка­ми кру­титься, ва­лує. Здо­ро­вецькі армії, за­ко­вані в блис­кучі кольчу­ги, прик­риті зо­ло­ти­ми шли­ка­ми, су­нуться, не­на­че незліченні та­тарські ор­ди. Армії зва­лю­ють твер­дині, руй­ну­ють зам­ки, баш­ти та стіни. Лю­де стог­нуть, ой­ка­ють. А з замків, з ви­со­ких башт, десь ніби з хмар, ллється ти­ха делікат­на му­зи­ка, ме­лодійна пісня, ви­со­ка по­езія, ле­тять з по­ди­хом вітру ви­сокі не­бесні ме­лодії…

    - Правда, гар­но! І страш­но, і гар­но! Пре­пиш­на по­езія! - мо­лов Пав­лусь.

    - Ой гар­но ж! Ой яка ж то бу­ла ви­со­ка по­езія! Які тоді бу­ли по­етичні лю­бощі! Як­би я тоді жи­ла, за мною не га­ня­лась би слідком по­га­на, зу­ба­та, та­ран­ку­ва­та та кир­па­та нудьга по всіх усю­дах. Пиш­но! Гар­но! І страш­но, і гар­но! Скільки по­езії!.. - аж ве­ре­ща­ла Нас­ту­ся.

    - Ми пос­та­но­ви­мо спіл на­ших душ, - ска­зав Пав­лусь, - поміняй­мось сер­ця­ми се­ред ли­царської по­езії, в ча­ду по­мер­шої по­езії, се­ред по­мер­ших по­етич­них душ, по­мер­ших мрій, по­мер­ших, але не по­хо­ва­них на кла­до­вищі, не за­ко­па­них у си­ру зем­лю, бо… во­ни й досі жи­вотіють у нас… Еге, жи­вотіють?

    - Я по­чу­ваю уяв­ки, що во­ни жи­вуть і досі в на­ших ду­шах. - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Сідай за ро­яль і приг­ра­вай! Вик­лич ме­лодіями ми­нув­ше! Вик­лич чак­лунст­вом му­зи­ки давні ча­ри! Вик­лич сим­волістич­ний профіль се­редніх віків! Ти сам чарівник. Ти зро­биш це чарівницт­во!

    Він в од­ну мить ки­нувсь до ро­яля, кот­ро­го нап­рав­щик не нап­рав­ляв, мо­же, вже років з де­сять, і вда­рив по клавішах. Торк­нуті клавіші увігну­лись під йо­го тон­ки­ми, не­на­че па­зу­ри, пальця­ми. Стру­ни, ніби пе­ре­ля­кані в де­ся­тирічно­му спо­кої та сні, зад­зиж­ча­ли, за­шипіли, кот­ра сторч, кот­ра в борщ. Ро­яль за­гур­котів, зас­ту­котів, не­на­че гар­ма­ти Вал­ленш­тей­на. Нас­ту­ся вгляділа на сто­ли­ку ку­пу га­зет, ки­ну­лась до сто­ли­ка з грацією справ­дешньої па­ри­жан­ки, побігла, не­на­че ле­генька сер­на пос­ка­ка­ла, че­рез по­коїк, на­ла­па­ла здо­ро­вецький жмут га­зет, роз­гор­ну­ла здо­ро­вецькі лист­ки й по­ча­ла шпур­лять їх у камін на тліючі го­ло­веш­ки. Папір зай­няв­ся й спах­нув. Во­на ніби гра­лась у якоїсь іграш­ки, ду­же ціка­вої й но­вої, ха­па­ла лист­ки, бга­ла їх у ру­ках і обе­рем­ка­ми ки­да­ла в камін на жар. По­лум'я спах­ну­ло й шуг­ну­ло з каміна на кімна­ту, лиз­ну­ло чер­во­ни­ми язи­ка­ми ви­со­ко вго­ру по каміні. Дим клуб­ка­ми по­вивсь попід сте­лею, по­ко­тив­ся по стінах, по ко­зацьких пол­ков­ни­ках. А во­на все ніби пус­ту­ва­ла, підки­да­ла то­го су­хо­го трус­ку, ніби гра­лась, на­че ма­ленька пус­тот­ли­ва шко­ляр­ка. Чер­во­ний світ за­ми­готів по стінах, зад­ри­жав по зо­ло­че­них ра­мах. Ко­зацькі темні го­ло­ви виг­ля­да­ли з ди­му, не­на­че з хмар.

    - Правда, це по­лум'я ду­же вдат­но й сим­волістич­но на­га­дує се­редньовікові по­жежі, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - І страш­но, і гар­но: і по­лум'я по­жежі, і дим, і зга­ря­ти­на, і ме­лодії арф та бу­бонів, і гук гар­мат. Ой гар­но!.. Ой як ве­се­ло!..

    І Нас­тусі зда­ва­лось, що во­на або грає в якісь оригінальні ляльки, або вис­ту­пає на сцені в яко­мусь ду­же чуд­но­му спек­таклі.

    - От те­пе­реч­ки мої мрії в тобі, твої мрії в мені! Те­пе­реч­ки міняй­мось сер­ця­ми, - кри­ко­нув він не­са­мо­ви­то, ско­чив­ши од ро­яля до неї, не­на­че тигр лег­ким та граціозним ско­ком з-за пальмо­вих кущів. - На но­жа! роз­па­на­хай мені гру­ди, виріж моє сер­це. Я роз­па­на­хаю твої гру­ди й виріжу твоє сер­це. Ти вкла­деш своє сер­це мені в гру­ди, я вкла­ду своє жи­ве сер­це в твої живі гру­ди. І ми по­чу­ти­мо по­етич­не га­ря­че й тон­ке мрійне ко­хан­ня се­редніх віків, ра­юван­ня ли­царів та їх дам сер­ця! Ми по­чу­ти­мо ко­хан­ня й ра­юван­ня усіх віків, і ко­хан­ня Зе­ве­са з Ге­рою, і Гер­ку­ле­са з Ве­не­рою, і Ро­мео з Джульеттою!

    Старий Пав­лусів ла­кей Гав­ри­ло, по­чув­ши з своєї кімна­ти дим, од­хи­лив двері й заг­ля­нув. По­ду­мав­ши, що в каміні зай­ня­ла­ся са­жа, він ухо­пив відро з во­дою й прибіг, щоб за­ли­ва­ти по­же­жу.

    - Ти чо­го, Гав­ри­ле! Пішов геть і за­чи­ни двері! Чи ти не здурів ча­сом?

    - Я ду­мав, що ви, пус­ту­ючи, на­ро­би­ли по­жежі, та оце прибіг за­ли­вать. Ой гос­по­ди! Ще спа­лять батьків дім і гос­по­ду!

    - Іди собі та не по­яв­ляй сю­ди очей! - крик­нув Пав­лусь.

    - Ой як гар­но! То це ми й справді за­гар­баємо собі ко­хан­ня всіх віків і на­родів? Скільки ко­хан­ня! ой-ой-ой! Скільки зітхан­ня лю­бощів! Вий­де бу­ря й ви­хор од од­них зітханнів лю­бові! Яка ве­личність! - ска­за­ла во­на.

    - Кохання всіх богів і бо­гинь од Ва­ала й Мо­ло­ха й до київських відьом на Лисій горі. - ска­зав Пав­лусь.

    Він вибіг до дру­го­го по­кою й виніс здо­ро­во­го блис­ку­чо­го но­жа, кот­рим кра­ють хліб на скиб­ки. Во­на десь на­ла­па­ла на сто­ли­ку пе­ред дзер­ка­лом но­жиці й ухо­пи­ла їх за­ра­зом вкупі з дов­гим гребінцем. Во­ни обоє сто­яли пе­ред каміном і ди­ви­лись обопільне од­не на од­но­го. Яс­ний чер­во­няс­тий од­лиск од па­пе­ро­во­го ба­гат­тя ми­готів хвилька­ми по їх що­ках, по білих чо­лах.

    - Яка ти пиш­на в цьому фан­тас­тич­но­му се­редньовіко­во­му освітленні!

    - Який ти гар­ний!

    - На! - ска­зав Пав­лусь і тик­нув їй в ру­ки дов­го­го но­жа, - при­не­си ме­не на жерт­ву, на при­но­си­ни Діані та Аф­ро­диті!

    - На! - ска­за­ла Нас­ту­ся й су­ну­ла йо­му в ру­ки но­жиці вкупі з гребінцем. - При­нось ме­не на жерт­ву тільки собі, бо ти мій бог.

    - А це навіщо та­ка про­за? Який­сь нікчем­ний гребінець? Це не сим­волістич­на річ. Пхе! - ска­зав він і ки­нув гребінця в по­лум'я.

    - Вибачай. Я так стур­бо­ва­на ко­хан­ням, що гребінець здав­ся мені спи­сом. Мені за­би­ло па­мо­ро­ки. Го­ло­ва ту­маніє. Мені дух за­би­ває. Я ска­женію, я навіснію од ко­хан­ня. - ска­за­ла во­на. - Вий­май мерщій своє сер­це й дай мені цей ве­ли­коцінний по­да­ру­нок. Як я ба­жаю по­ба­чи­ти на­пи­са­ну на йо­му твою лю­бов, по­ню­хать ті па­хощі лю­бові, кот­ри­ми во­но, пев­но, те­пе­реч­ки па­рує! Вий­май швид­ше моє сер­це но­жем!

    - Ми по­ди­ви­мось, по­ню­хаємо й про­ковт­не­мо; ти про­ковт­неш моє сер­це, а я твоє, - ска­зав він з за­па­лом.

    Настуся за­ме­ту­ши­лась, бо оче­ви­дяч­ки вже по­за­бу­ва­ла мод­ну заг­ра­нич­ну сим­волістич­ну мо­ву і все зби­ва­лась з ролі на мо­ву свійську, все­людську.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1468
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1457

Пошук на сайті: