Іван Нечуй-Левицький - Без пуття (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.docx127 Кб1411
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bez_puttya.fb2159 Кб1420
    - Ой мож­на на­ду­ма­ти собі ли­хо! А з нудьги, з гульні та од без­робіття мож­на й бог зна чо­го на­ду­мать і на­коїти: як от, приміром, біга­ти на одвіди­ни до кат зна ко­го по­тай од та­та, по­тай от рідні. Тобі з нудьги уяв­ляється все щось хи­мер­не, надз­ви­чай­не; ти ви­га­дуєш якісь ви­гад­ки не­го­дящі, якісь вчин­ки не­путні. Це все зовсім та­ки не по­до­бає й не ли­чить такій мо­лодій особі, як ти, сер­це не­бо­го, - на­пу­тю­ва­ла тітка Ма­ня.

    - Що прав­да, то прав­да твоя, сест­ро Ма­ню. Це все панні не ли­чить, як нам ста­рим не до ли­ця ро­жеві су­коньки та за­ли­цян­ня, - до­да­ла тітка Со­фа.

    - Може, вам і не ли­чить, а мені все ли­чить, бо я лю­ди­на вольна од ва­ших ста­ро­давніх за­бо­бонів. По-ва­шо­му - не ли­чить, а по-моєму - зовсім та­ки ли­чить. Як що ко­му до впо­до­би! - ска­за­ла Нас­ту­ся.

    - Будемо те­пер би­ти­ся на смерть! Не зачіпай­те ме­не те­пе­реч­ки, бо я знай­шла собі міцну обо­ро­ну, знай­шла за­хист пев­ний і нез­лам­ний і вас не зля­ка­юсь, - знов про­мо­ви­ла во­на зго­дом.

    Вона по­чу­ва­ла, що ніби ста­ла на який­сь твер­дий грунт, що кру­гом неї хтось ніби пос­та­вив без­печ­ний за­хист. То бу­ла її лю­бов, то був її люб­чик Пав­лусь.

    - Бачиш, моя ко­ха­на Нас­ту­сю: піде в місті по­го­лос­ка. Лю­де за­го­мо­нять, об­гу­дять, об­не­суть.

    - Годі! до­волі! Більш не ви­дер­жу ва­шо­го ніби на­путіння, а в дійсності ва­шо­го осу­ду! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся і, схо­пив­шись з місця, за­хо­ди­ла й зак­ру­ти­лась по залі. - Я звик­ла вво­ля­ти свою во­лю, а не чи­юсь там іншу. Дай­те мені спокій! Не­ма си­ли терпіти більше. Ви ме­не крив­ди­те раз у раз!

    І нес­подіва­но во­на істе­рич­но за­ри­да­ла го­лос­но, хо­дя­чи та ни­ка­ючи по залі. Тітки по­сиділи, по­мов­ча­ли, згля­ну­лись мовч­ки, потім повс­та­ва­ли й поп­ро­ща­лись з Нас­ту­сею. Во­ни пішли з смут­ком та жа­лем на серці й самі тро­хи не пла­ка­ли: во­ни вже вва­жа­ли на неї, як на бо­жевільну й про­па­щу лю­ди­ну.

    Настуся зго­дом пе­реп­ла­ка­ла й не­за­ба­ром зас­по­коїлась. В по­ко­ях знов ста­ло ти­хо й мерт­во. Нас­ту­ся на­че впа­ла в крісло й по­хи­ли­ла го­ло­ву. І знов по­ли­лись пе­ре­тяті візи­том, мов гост­рим но­жем, її ду­ми та мрії.

    «Тітки ме­не не люб­лять, крив­дять ме­не своїми неп­ро­ха­ни­ми на­путіння­ми та до­ко­ра­ми. Ніхто ме­не не лю­бить. Один Пав­лусь лю­бить ме­не щи­ро, та ти, моя ненько, лю­би­ла ме­не за своєї жиз­ності», - ду­ма­ла Нас­ту­ся, пох­ню­пив­шись.

    Сон не брав Нас­тусі. Сер­це, стри­во­же­не ко­хан­ням, чо­гось про­ха­ло, чо­гось сподіва­ло­ся. Нас­ту­ся сиділа й усе їй зда­ва­ло­ся, що во­на ніби ко­гось жде, ко­гось сподівається до се­бе, чи батька з клу­ба, чи гос­тей, чи… Пав­лу­ся. Їй знов ста­ло сум­но. Страш­на нудьга знов на­посілась на неї, не­на­че ли­хий во­рог.

    «Яка нудьга, яка ту­га на моєму серці! Чо­го мені сум­но? Ко­го мені жаль? Чо­гось мені жаль, і са­ма га­разд не знаю чо­го. Жаль мені моєї до­ро­гої ма­ми, жаль мені жит­тя вкупі з нею, та ще за гра­ни­цею. Там мені бу­ло ве­се­ло з нею, моїм щи­рим дру­гом, моєю по­рад­ни­цею. Там у ме­не бу­ла й якась ро­бо­та; стільки бу­ло діла, що ча­сом ніко­ли бу­ло й ну­ди­тись і вго­ру гля­нуть. Об­рид­не бу­ло взим­ку Па­риж, ми іде­мо в Рим на кар­на­вал, а з Ри­ма в Ніццу, а там на літо в Ло­зан­ну, Же­не­ву… Тільки те й ро­би­ли, що вкла­да­лись, лаш­ту­ва­лись, їха­ли, ночів не до­си­па­ли, а потім знов роз­та­шо­ву­ва­лись в іншо­му місті на новій квар­тирі; а там візи­ти, а потім спек­таклі, му­зеї, нові знай­омості, нові лю­де. Все інше й інше. І бу­ло діла, що ніко­ли бу­ло і вго­ру гля­ну­ти. І бу­ло ве­се­ло».

    Була вже глу­па ніч. Місто ущух­ло й ніби за­мер­ло. Огні в вікнах домів скрізь зга­са­ли одні за од­ни­ми й згас­ли до ос­тан­ку. На ву­ли­цях заг­лух стукіт та гуркіт. Слу­ги в домі пос­ну­ли. В по­ко­ях до­ма ніби все ви­мер­ло. А Нас­ту­ся все хо­ди­ла вздовж гор­ниці й свої ду­ми ду­ма­ла в за­мер­ших по­ко­ях, не­на­че в не­освітле­них ка­та­ком­бах.

    «Як мені тяж­ко, як мені на серці важ­ко! Ко­го це я жду? Здається, па­пи з клу­ба. Як йо­го дов­го не­ма! Ляг­ла б спа­ти, але сон ме­не не бе­ре. Щас­ливі слу­ги, що ма­ють сон, так що й до­бу­диться їх труд­но. А я сплю вночі, як кур­ка на сідалі: сплю - і все чую».

    І Нас­ту­ся підсту­пи­ла до ро­яля, од­чи­ни­ла віко й сіла за ро­яль. Во­на чу­до­во гра­ла, бо її ма­ма ста­ви­ла штуч­ницт­во ба­гацько ви­ще од на­уки й са­ма чу­до­во вміла гра­ти. Нас­ту­сю вчи­ли му­зи­ки дов­го-дов­го, дов­ше, ніж на­уки, та ще й по три го­ди­ни на день.

    Вона вда­ри­ла по клавішах чу­до­во­го ро­яля. Мо­цар­то­ва ве­се­ла со­на­та «Як сад вес­ною у цвіту» роз­ляг­ла­ся по мерт­вих по­ко­ях і ніби стри­во­жи­ла мерт­вий спокій мерт­вих віковічних мумій у єги­петських ка­та­ком­бах. Нас­ту­сю аж зля­ка­ли ті ве­селі та го­лосні акор­ди так, як­би во­ни нес­подіва­но зля­ка­ли ті мумії в їх віковічно­му спо­кої. Во­на аж ки­ну­лась, аж іздриг­ну­лась. Нап­ру­жені нер­ви не ви­дер­жа­ли то­го гур­ко­ту струн, тієї ве­се­лості ме­лодій. Во­на не­на­че з пе­ре­ля­ку вхо­пи­ла віко й гурк­ну­ла ним в до­са­ди, аж стру­ни за­ра­зом за­гу­ли. Во­на сиділа, все дер­жа­ла но­гу на пе­далі.

    І дов­го стру­ни гу­ли, до­ки за­мер­ли, гу­ду­чи все тихіше та тихіше до ос­таннього ти­хо­го ше­лес­ту. Нас­тусі ста­ло чо­гось од­ра­зу страш­но. Кров ки­ну­ла­ся в го­ло­ву, і наг­лий страх ніби роз­ли­вав­ся по жи­лах, до­хо­див до сер­ця, пішов по всьому тілі. Во­на са­ма зди­ву­ва­лась, чо­го во­на боїться і чо­го їй ста­ло так страш­но. І гудіння струн бу­ло їй страш­не, і чорні вікна ста­ли страшні. Але страх швид­ко ми­нув, як і наг­ло най­шов на неї. І Нас­ту­ся знов підве­лась і по­ча­ла по­ход­жа­ти по са­лоні з яко­юсь ту­гою на серці, з од­чаєм на душі. Нес­подіва­но акор­ди пиш­ної со­на­ти за­лу­на­ли в її душі й вик­ли­ка­ли ніби ча­ра­ми якісь інші акор­ди в серці, приємні, со­лодкі. Щось со­лод­ке по­ма­леньку вли­ва­лось у сер­це й взру­ши­ло ду­шу. До неї, ніби з дзер­ка­ла, виг­ля­ну­ли чиїсь ве­ликі, гострі й милі очі, май­ну­ли ма­ли­нові ус­та, за­хи­щені чор­ни­ми м'яки­ми ву­са­ми. Во­на впійма­ла, ніби в світлі од­лис­ку од дзер­ка­ла, чийсь мо­ло­дий осміх, миг­ну­ли чиїсь чорні бро­ви, чер­воні ус­та, чиїсь ясні очі… Во­на ніби заг­ля­ну­ла в пиш­ний рай.

    «Це згад­ки моїх давніх сим­патій, давні згад­ки з тих да­ле­ких теп­лих країв. Чи я ж лю­би­ла щи­ро тоді ті гострі очі? Чи я ж ко­ха­ла щи­ро ті м'які ма­ли­нові ус­та, обтінені м'яки­ми чор­ни­ми па­ху­чи­ми ву­са­ми? Ні! Я тільки ми­лу­ва­лась ни­ми, тільки ду­ри­ла й се­бе й їх, що люб­лю щи­ро, з щи­рим сер­цем. Я тільки ко­лись ми­лу­ва­ла­ся дво­ма сту­ден­та­ми, не­на­че ма­ли­ми хлоп­чи­ка­ми; я тільки в їх лю­би­ла гострі карі очі, а не їх са­мих з тілом і ду­шею».

    І нес­подіва­но пе­ред нею став, ніби жи­вий, Пав­лусь се­ред за­ли, міцний, ду­жий, пиш­ний, не­на­че олімпійський бог, з кра­сою Фе­ба, з грацією па­ри­жа­ни­на, з та­кою кра­сою, якої во­на й досі нігде не ба­чи­ла, яку тільки або у сні, або на кар­ти­нах ве­ли­ких майстрів штуч­ницт­ва мож­на по­ба­чи­ти.

    Вона по­чу­ти­ла пал ко­хан­ня наг­лий, рап­то­вий. Со­лод­ке по­чу­ван­ня не­на­че вда­ри­ло її но­жем у сер­це. Во­на швид­ше за­хо­ди­ла по мерт­во­му са­лоні, не­на­че забіга­ла, за­ме­ту­ши­лась, Їй за­ба­жа­лось вглядіти йо­го, по­ба­чить за­раз, та­ки за­раз! Во­на бу­ла лад­на бігти до йо­го се­ред ночі, щоб тільки по­ди­ви­тись на йо­го, на­ми­лу­ваться йо­го ви­со­ким білим чо­лом та ви­со­ки­ми бро­ва­ми. Во­на вже ки­ну­лась до ка­пе­лю­ша й хотіла надіть на го­ло­ву, але сха­ме­ну­ла­ся.

    «Тепер ніч, ніч глу­па. Де він те­пер? Що з ним? Йо­го не­ма до­ма. Те­пер са­ме йо­го яс­ний день… Він десь, пев­но, са­ме оце тільки обідає, си­дить за сто­лом се­ред мо­ло­до­го то­ва­рист­ва, раює се­ред своїх суп­ря­жичів де­ка­дентст­ва, як ка­же па­па. Годі мені бігти ту­ди! Не ли­чить… ніяк не ли­чить. Тут не Па­риж».

    І во­на швир­го­ну­ла ка­пе­люш на крісло й опус­ти­ла ру­ки, дов­го сто­яла, сто­яла не­по­руш­не з блідим ви­дом, з при­гас­лим пог­ля­дом.

    - Мамо моя, рідна моя! - про­мо­ви­ла во­на, сту­лив­ши до­лоні пе­ред порт­ре­том, не­на­че на мо­литві. - Я знаю, що ти ба­чиш мої му­ки з то­го світа; я пев­на, що ти спо­чу­ваєш мені й там. По­ка­жи уяв­ки своє спо­чу­ван­ня! По­лег­ши мої му­ки! Я за­ги­ну! Я вмру! Будь моїм медіумом і си­лою спіри­тиз­му по­ка­жи мені йо­го за­раз, за­раз, за­раз! Ря­туй ме­не за­раз, за­раз! - ше­потіла Нас­ту­ся, не­на­че ве­ред­ли­ва ди­ти­на.

    А жа­га ко­хан­ня рос­ла, більша­ла. Сер­це ніби вми­ра­ло й ни­ло. Мрії во­ру­ши­лись се­ред мерт­вої тиші зав­зя­ту­що, нас­тир­ли­во, нав­рат­ли­во, не­на­че страш­не ру­сал­чи­не лос­ко­тан­ня. Во­на сподіва­лась яко­гось чу­да, підсту­пи­ла, не­на­че медіум-спірит, до две­рей і за­го­моніла:

    - Вийди, мій ми­лий! Не­хай хоч тінь твоя вий­де до ме­не! Не­хай я гля­ну на те­бе і вмру! Моя ма­мо! нев­же ти не зро­биш для ме­не чу­да? По­ка­жи мені йо­го хоч на од­ну мить!

    Вона обер­ну­лась до дзер­ка­ла, де од­би­вав­ся з кабіне­та порт­рет її батька. В од­ну мить у дзер­калі пе­ред нею з'явив­ся Пав­лусь, ніби в ту­мані. Во­на вгляділа йо­го ви­со­ке біле чо­ло з ле­геньки­ми ку­че­ря­ми на вис­ках, йо­го ви­сокі бро­ви. Він сто­яв, на­че пиш­ний Апол­лон, і ди­вив­ся на неї, не­на­че че­рез ту­ман. З розх­рис­та­них білих міцних гру­дей тек­ла ши­ро­кою сму­гою чер­во­на кров, за­раз ста­ва­ла ніби па­рою й па­ру­ва­ла, не­на­че опар з річки во­се­ни. Во­на ос­ту­пи­лась на­зад з пе­ре­ля­ку. Пав­лусь увесь ніби по­вив­ся про­зо­рим ту­ма­ном, за­хи­тав­ся. Дзер­ка­ло блис­ну­ло навс­ко­си, за­лисніло. І Пав­лусів пиш­ний вид ніби од­ра­зу зай­няв­ся, спах­нув і згорів у од­ну мить, - і зник без сліду.

Пошук на сайті: