Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов'їсі (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.docx65 Кб1029
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_palazhci_solov_si.fb296 Кб1035
    - Ото, Па­лаж­ко, як во­ни говіти­муть та не пе­реп­ро­сять те­бе й не поп­ро­ща­ються з то­бою пе­ред при­час­тям, як ве­лить зви­чай, тоді я не дам при­час­тя їм обом. А як пе­реп­ро­сять те­бе, то я не маю пра­ва не до­пус­тить їх до при­час­тя,- ска­зав ба­тюш­ка на про­щанні.

    На дру­гий день ба­ба Па­рас­ка прий­шла до ма­туш­ки: во­на на­пи­та­ла на селі для ма­туш­ки най­мич­ку і прий­шла ска­зать за неї. Ма­туш­ка роз­ка­за­ла, за що при­хо­ди­ла про­сить ба­тюш­ку Па­лаж­ка. Па­рас­ка, вер­та­ючись до­до­му, стрілась з Па­лаж­чи­ною невісткою і все роз­ка­за­ла; а невістка за­раз роз­ка­за­ла своєму чо­ловікові. Він cпах­нув і роз­лю­ту­вавсь на матір.

    Через кільки день ба­ба Па­лаж­ка, го­ду­ючи свої ку­ри, приміти­ла, що її ку­ри десь діва­ються. Вже не ста­ло двох ку­рок. Увійшла во­на в ха­ту та й чує, що на го­рищі за­кир­ка­ла спо­ло­ха­на кур­ка.

    - Хто то га­няє ку­ри? - гук­ну­ла ба­ба з сіней.

    - Та це я про­га­няю ваші ку­ри. Ваші ку­ри їдять мій овес, бо я зси­пав свій овес на го­рищі,- обізвав­ся Пет­ро, зла­зя­чи по дра­бині.-То я, ма­мо, сідаю на го­рищі на засідки на ваші ку­ри, бо ваші ку­ри за­на­ди­лись до мо­го вівса. Я вже вбив ло­ма­кою дві ваші кур­ки,- ска­зав Пет­ро.

    - Де ж ти їх дів? - спи­та­ла ма­ти, як він зліз з го­ри­ща в сіни.

    - Загорнув в овес, бо як бу­де ку­пець ку­пу­вать овес, то більше бу­де вівса на ва­гу,- ска­зав син і пішов у ха­ту.

    - Нащо ж ти за­гор­нув їх в овес? Я опат­ра­ла б та вки­ну­ла в борщ; при­най­мні ку­ри не про­па­ли б дурнісінько. Чи в те­бе не всі до­ма, чи зро­ду не­ма однієї клеп­ки в го­лові?

    Баба як сто­яла в одній со­рочці й бо­са, з до­са­ди так і полізла по дра­бині на го­ри­ще, роз­гор­ну­ла овес і знай­шла дві кур­ки. Тим ча­сом син вий­шов в сіни, прий­няв дра­би­ну, виніс надвір і пос­та­вив ко­ло ха­ти, а сам пішов з дво­ра. Ба­ба по­ба­чи­ла, що не­ма дра­би­ни, хотіла злізти по две­рях, але в неї но­ги одуб­ли. Мо­роз тоді був та­ки доб­рий. Во­на ла­па­ла но­га­ми пе­рек­ла­ди­ну на две­рях, щоб вче­питься пальця­ми та стать дру­гою но­гою на клям­ку, але й до клям­ки не дос­та­ла. Дря­па­лась во­на дов­генько й му­си­ла вер­нуться на го­ри­ще. Бідна ба­ба змерз­ла. Зу­би в неї цо­котіли; во­на тру­си­лась од хо­ло­ду; но­ги й ру­ки одуб­ли. Ориш­ка в хаті ре­го­та­лась.

    Баба по­чу­ва­ла, що вже за­мер­зає, і по­ча­ла кри­чать не своїм го­ло­сом:

    - Рятуйте! ой ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ой про­па­ду! Ориш­ко! прис­тав дра­би­ну!- І во­на кри­ча­ла так здо­ро­во, що сусід Юр­чен­ко, веш­та­ючись по дворі, по­чув той не­са­мо­ви­тий крик і мерщій прибіг в сіни: він ду­мав, що в хаті ко­гось ріжуть. Чує він, Ориш­ка в хаті ре­го­четься, а ба­ба кри­чить ґвалт на го­рищі. Він ухо­пив дра­би­ну й прис­та­вив до стіни. Ба­ба лед­ве стог­на­ла й на­си­лу злізла з го­ри­ща. Во­на аж по­синіла і лед­ве мог­ла сту­пить кільки сту­пенів, бо ко­ли­ва­лась на ході і тро­хи не впа­ла. Юр­чен­ко підхо­пив її під ру­ки і ввів у ха­ту. Ба­ба за­раз полізла на піч і ляг­ла на че­рені, та все тру­си­лась і стог­на­ла, а зу­би аж цо­котіли.

    Юрченко вхо­пив на жердці ко­жу­ха, вкрив ба­бу й од­ря­ту­вав її. Він осміхнув­ся й пішов з ха­ти. Ба­ба на­си­лу одійшла, бо в неї вже бу­ли за­коціліли ру­ки й но­ги і ду­ша на­си­лу дер­жа­лась в тілі.

    Вже аж пе­ред ве­чо­ром ба­ба одійшла й злізла з печі. Син вер­нувсь до­до­му. Ма­ти по­ча­ла до­ко­рять йо­му.

    - Чи ти бо­га не маєш в серці, і бо­га не боїшся. І лю­дей не со­ро­миш­ся, що так зну­щаєшся на­до мною? Чи ти в та­ку го­ди­ну на світ на­ро­дивсь, що я од те­бе му­шу терпіть та­ке го­ре?

    - Мовчи, бісо­ва па­ро, бо я куп­лю за три кар­бо­ванці руш­ни­цю, постріляю усі твої ку­ри й те­бе заст­ре­лю! - крик­нув син не­са­мо­ви­то.

    Палажка по­ча­ла йо­му до­ко­рять і не мов­ча­ла. Син ки­нувсь до неї, мов злий, розд­ра­то­ва­ний півень. В йо­го ру­ки тру­си­лись. Він увесь по­са­танів, аж став синій, вхо­пив матір за бар­ки й тряс так, що в неї тро­хи го­ло­ва не одс­ко­чи­ла, і во­на вку­си­ла се­бе зу­ба­ми за язик. Тря­се він матір та кри­чить, як навіже­ний:

    - Ти не ма­ти, а ска­же­на со­ба­ка. В те­бе піна те­че з ро­та, як в ска­же­но­го вов­ка. В те­бе язик ви­па­де та­кий зав­довж­ки, як ко­чер­жил­но. Тобі тільки бай­ст­рюків во­дить, а не жи­ти з дітьми й людьми. До­пек­ла ти й батькові до жи­вих печінок.

    Вилаявши матір до­нес­хо­чу, Пет­ро ки­нув її на ла­ву та й пішов з ха­ти.

    - Цур тобі, пек тобі! Не я те­бе ро­ди­ла. Ро­ди­ла те­бе лю­та зміюка. Не бу­ду я жи­ва, як зос­та­нусь жи­ти в оцій хаті.

    - Коли вам у нас у всьому не­до­го­да, то пе­ре­би­рай­тесь в про­тив­ну ха­ту. Там вам бу­де догідніше, та й не бу­де ко­го ла­ять та гриз­ти. Ви ж маєте свій хліб, то й печіть собі па­ля­ниці чи хліб, бо ми вам сво­го хліба з на­шо­го по­ля більше не да­мо,-го­во­ри­ла невістка до свек­ру­хи.

    - То й бу­ду їсти свій хліб; піду до мли­на, на­ме­лю жи­та та й на­пе­чу собі хліба. А як ви й далі ла­яти­ме­те ме­не та би­ти­ме­те, то я пе­рей­ду жить до доч­ки та й од­вер­ну для неї свою част­ку по­ля, а не для Пет­ра. От що бу­де! Не­хай Пет­ро ду­лю з'їсть, ко­ли б'є та крив­дить свою матір, та зну­щається, не­на­че я на світ на­ро­ди­лась зад­ля то­го, щоб йо­му бу­ло ко­го би­ти та ла­ять.

    Баба пішла в ко­мо­ру, наб­ра­ла клу­нок жи­та, по­нес­ла до мли­на, і мірош­ник за­раз змо­лов, щоб ба­ба ча­сом не при­че­пи­лась до йо­го та не ла­ялась. Во­на при­нес­ла бо­рош­но до­до­му, вчи­ни­ла діжу, на­пек­ла собі хліба й схо­ва­ла в про­тивній хаті. Од то­го дня за обідом ба­ба кла­ла на столі свій хліб ок­ро­ми. Од то­го ча­су во­на й справді їла свій хліб, не­на­че вмо­ча­ла йо­го в попіл.

    Але як во­на потім зго­дом заг­ля­ну­ла в засік по­вид­но­му, то приміти­ла, що її жи­то бу­ло чи­ма­ло надібра­не, бо зна­чок, зроб­ле­ний ко­лись вуг­лем, був ви­со­ченько от пашні. Ба­ба знов по­ча­ла ла­ять си­на й невістку і пішла жалітись до доч­ки.

    - То пе­ре­би­рай­тесь, ма­мо, до нас,- ска­за­ла її доч­ка Ма­ру­ся.- Ко­ли ви од­вер­не­те своє по­ле для нас, то в нас бу­де вам до­го­да в усьому. Ви не бу­де­те за­ва­жать вам, бо в нас ха­та ве­ли­ка: є де поміститься.

    - Ми вас не крив­ди­ти­ме­мо ні в чо­му. Пе­ре­би­рай­тесь хоч і за­раз, бо Пет­ро лю­ди­на не­са­мо­ви­та й при­ше­ле­пу­ва­та. В йо­го та­ки й справді не стає однієї клеп­ки в го­лові; він ко­лись з нес­тям­ки й справді вб'є вас,- ска­зав Тиміш до тещі.

    - Вже чо­го, а при­ти­чи­ни для вас од Пет­ра й Ориш­ки не бу­де, ко­ли Пет­ро ла­ден ви­пер­ти вас коліном з ха­ти. Ходім за­раз та й пе­ре­не­се­мо ва­ше доб­ро до нас,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

    І во­на й ма­ти заб­ра­ли мішки й по­пе­ре­но­си­ли Па­лаж­чи­не доб­ро: і жи­то, й пше­ни­цю, й ку­ри, й кач­ки, ще й пе­рег­на­ли ба­бині ка­банці. Тиміш запріг коні й пе­ревіз Па­лаж­чи­ну скри­ню. Як зно­си­ли скри­ню з во­за, ба­ба по­ла­па­ла ру­кою, де бу­ла ко­лись при­би­та цвяш­ка­ми бо­ма­га на її част­ку по­ля. Бо­ма­ги й при­би­тої до­щеч­ки вже не бу­ло. Тиміш пе­ре­ки­нув скри­ню, аж на то­му місці, де ко­лись бу­ла при­би­та небіжчи­ко­ва ду­хов­ни­ця, тільки бу­ло знать діроч­ки, де стриміли цвяш­ки.

    Після то­го, як ба­ба при­би­ла до­щеч­ку по­верх ду­хов­ниці, во­на ла­па­ла попід дном сли­ве щод­ня, а потім вже ла­па­ла що­тиж­ня, а далі за лай­кою та змаж­кою з си­ном і за­бу­ла за ту бо­ма­гу. Ба­ба те­пер аж ру­ка­ми за го­ло­ву вхо­пи­лась з од­чаю: во­на й за­бу­ла, що вовк і ліче­не бе­ре, а тхір бе­ре й знач­ко­вані ку­ри.

    - Ой бо­же мій! Це ж во­ни вкра­ли мою бо­ма­гу! От тобі й по­ле! Що ж мені те­пер на світі бо­жо­му ро­бить? Хоч ко­пай яму та жив­цем ля­гай в до­мо­ви­ну. З'їв ме­не син без солі, жив­цем за­ко­пав у мо­ги­лу,- бідка­лась, аж по­би­ва­лась Па­лаж­ка.

    - Та не вда­вай­тесь в ту­гу заз­да­легідь. Ду­хов­ни­ця десь є, і ми її знай­де­мо. Пев­но, Пет­ро од­дав її в во­лос­ну уп­ра­ву на схо­ван­ку. Йдіть за­раз в уп­ра­ву та присікай­тесь до стар­ши­ни й пи­са­ря. Що ж їм за­ва­жа­ти­ме од­дать вам бо­ма­гу?

    Палажка наділа ко­жух, вхо­пи­ла об­раз під пах­ву й мерщій пішла до уп­ра­ви та й присіка­лась до стар­ши­ни.

    Волосний та суд­чи­ки ска­за­ли, що Пет­ро не да­вав в уп­ра­ву бо­ма­ги на схо­ван­ку, ще й підня­ли Па­лаж­ку на смішки. Стар­ши­на ска­зав:

    - Причепилась і до нас оця при­че­па та й нас­ти­рається тро­хи не що­тиж­ня. Ба­бо, ти всім ос­то­чортіла. Як нас­ти­риш­ся й зя­теві, то зять ко­лись за­гор­не те­бе в ряд­но, ски­не на плечі та й од­не­се до си­на. А твій син ка­зав, що ви­де­ре з по­ми­нальної книж­ки той лис­ток, де ти бу­деш за­пи­са­на по смерті на спо­мин душі в церкві, та й ви­ки­не йо­го на смітник, щоб те­бе ніхто не по­ми­нав, щоб і пам'ять про те­бе швид­ше зник­ла.

    Палажка вий­шла. В неї но­ги об­важніли. Во­на зомліла і впа­ла на ву­лиці, бо ду­же ос­лаб­ла од біга­ни­ни та тя­га­ни­ни.

    Їхав який­сь чо­ловік і, не до­ди­вив­шись та за­гав­ро­нив­шись, тро­хи не наїхав на неї. Він спи­нив коні, підвів ба­бу. Якась мо­ло­ди­ця при­дер­жа­ла її попід ру­ки, по­ки ба­ба опам'ята­лась і поміцніша­ла та пе­рес­та­ла стог­нать.

    Пішла Па­лаж­ка ву­ли­цею та всіх, з ким стріча­лась, пи­та­ла, чи не чув хто за ту бо­ма­гу, чи не знає хто, в ко­го на­хо­диться та бо­ма­га. Лю­ди ка­за­ли, що не чу­ли, в ко­го та бо­ма­га те­пе­реч­ки.

    Прийшла ба­ба до­до­му та аж стог­на­ла, сівши на по­лу.

    - Отаке мені го­ренько на ста­рості літ од сво­го си­на, од своєї ди­ти­ни. Та­ка ве­ли­ка біда мені, якої, ма­буть, ніхто не заз­нав на світі. Та й я до цього ча­су не заз­на­ла та­кої біди ні од ко­го, окрім хіба прок­ля­тої Па­рас­ки Гри­ши­хи. Але її й бог не бла­гос­ло­вив, і лю­де кля­нуть.А то ж мій рідний син, моє ча­до!-бідка­лась, аж стог­на­ла Па­лаж­ка.

    На дру­гий день во­на знов пішла по селі роз­пи­ту­вать лю­дей про ду­хов­ни­цю, бу­ла і у вчи­те­ля, за­хо­ди­ла до ба­тюш­ки й ти­та­ря. Ко­ло пит­ля во­на стрілась з ба­бою Па­рас­кою, поз­до­ров­ка­лась з нею, спи­ни­лась і крізь сльози по­ча­ла роз­пи­ту­вать її об­лес­ли­вим го­лос­ком, щоб за­побігти лас­ки в ба­би.

    - Ти, Па­ра­сю, скрізь бу­ваєш по ха­тах, бо те­бе ма­туш­ка по­си­лає на се­ло на­пи­ту­вать собі най­ми­чок та най­митів. Ти ціка­ва: за все знаєш, що на селі ро­биться, за що лю­де по ха­тах го­во­рять. Чи не чу­ла ти, ко­му дав мій син ду­хов­ни­цю мо­го небіжчи­ка на мою част­ку по­ля?

    - Хіба ж я во­ро­на, щоб літа­ла слідком за твоєю ду­хов­ни­цею по селі та кміти­ла, в чию ха­ту во­на впа­ла. Ма­буть, твоя ду­хов­ни­ця по­летіла вже на не­бе­са, бо ти ж вже прис­вя­ти­лась. І твоє житіє спи­са­но вже в кни­гах,- кеп­ку­ва­ла й глу­зу­ва­ла Па­рас­ка.

    - От і доб­ре, що я oцe стик­ну­лась з то­бою! Ска­жи, будь лас­ка! Мені од дітей те­пер та­ка крив­да й біда, як бу­ла тобі торік. Ти своїх якось впи­ни­ла й при­бор­ка­ла, а я ніяким спо­со­бом не при­бор­каю сво­го си­на та невістки: во­ни ме­не їли жив­цем; ли­бонь не­за­ба­ром зовсім з'їдять. Я по­ми­на­ти­му те­бе, як мо­ли­ти­мусь бо­гу, і вранці, і вве­чері.

    - То до­би­рай і ти спо­со­бу, ко­ли маєш ро­зум,- ска­за­ла в од­повідь Па­рас­ка.- Я ба­чи­ла, як ди­якон чи­тав ду­хов­ни­цю ко­ло пит­ля мірош­ни­кам та чо­ловікам, що зас­то­юва­ли ко­ло мли­на чер­ги, а во­ни слу­ха­ли та сміялись. Дринд­зай за­раз до ди­яко­на та при­че­пись до йо­го, то, мо­же, піп тобі й од­дасть. Ду­хоп­ни­ця ле­жить в йо­го під об­ра­за­ми на сто­лич­ку; там її по­ба­чиш. Але мені не­ма ча­су слу­хать, що ти вар­ня­гаєш; та й твоїх мо­ли­тов мені не тре­ба, бо я й са­ма вмію мо­ли­ти­ся. Біжи-бо мерщій до ди­яко­на та шу­кай в йо­го ду­хов­ниці на ко­син­чи­ку на по­куті під об­ра­за­ми! - ска­за­ла Па­рас­ка, бо по­добріша­ла, зга­дав­ши про свою торішню біду, і хутчій дре­ме­ну­ла на­че навтіка­ча од сво­го во­ро­га.

    Палажка пішла до ди­яко­на й по­ча­ла про­хать та бла­га­ти, щоб піп од­дав її ду­хов­ни­цю. Во­на вже наг­ляділа ко­ло об­разів на ко­син­чи­ку свою ду­хов­ни­цю, але не насмілю­ва­лась на­хаб­но взять, бо бо­ялась об­разів.

    Диякон взяв ду­хов­ни­цю й од­дав їй. Па­лаж­ка впа­ла на од­но коліно, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку й по­дя­ку­ва­ла.

    Вона шви­денько й ве­се­ленько по­чим­чи­ку­ва­ла за­раз до си­на й по­ка­за­ла йо­му ду­хов­ни­цю, як по­ка­зу­ють ті, котрі бу­ли прог­ра­ли бит­ву, од­ня­тий в їх стяг. А по­ка­зав­ши її й поч­ва­нив­шись, во­на шви­денько вий­шла з ха­ти, йшла та все ог­ля­да­лась на­зад: во­на бо­ялась, щоб ча­сом син не наз­дог­нав її та не од­няв бо­ма­ги.

    Прийшла во­на в ха­ту до доч­ки й по­ка­за­ла їй і зя­теві ду­хов­ни­цю і вже не при­би­ва­ла її цвяш­ка­ми до дна скрині, а за­гор­ну­ла в хус­точ­ку й схо­ва­ла в своїй скрині нас­поді під со­роч­ка­ми та спідни­цею.

    - Отепер Пет­ро й Ориш­ка вже не знай­дуть бо­ма­ги, хіба вночі вкра­дуть скри­ню,- го­во­ри­ла ве­се­ленько Па­лаж­ка.

    - Глядіть ли­шень, ма­мо! Во­ни ладні й скри­ню вкрас­ти вкупі з ду­хов­ни­цею та по­таєнці ви­нес­ти з ха­ти навіть вдень, як нас обох не бу­де до­ма, бо до­га­да­ються, що або в скрині, або під скри­нею ле­жить ціла різа ва­шо­го по­ля,- го­во­рив всмішки Тиміш.- А та­ку скри­ню, де за­хо­ва­на різа по­ля, вар­то вкрас­ти.

    В доч­ки бабі по­лег­ша­ло на серці, бо бу­ло спокійніше­жить.

    Дочка бу­ла доб­ра й при­хильніша до неї, ніж син та невістка. Тільки Тиміш вдав­ся на вда­чу в свою ве­се­лу та насмішку­ва­ту тітку, ба­бу Па­рас­ку, і та­ки час­тенько піднімав Па­лаж­ку на сміх. Ба­ба одг­ри­за­лась і за­раз заг­ри­за­лась з ним і за­во­ди­лась, го­во­ря­чи йо­му довгі свої на­путіння та нав­чан­ня. І во­на не­за­ба­ром ос­то­гид­ла й зя­теві. В йо­го по­ля бу­ло чи­ма­ло, і він не ду­же-то ква­пив­ся та по­ри­вав очі на ба­би­ну част­ку по­ля.

    Влітку ба­ба по­ча­ла час­тенько хо­дить до Білої Церк­ви до ад­во­ка­та, щоб од­нер­нуть свою част­ку по­ля для доч­ки. Чут­ка про ці ба­бині вчин­ки дійшла до си­на й невістки, бо ба­ба скрізь нах­ва­ля­лась, що не дасть си­нові за йо­го про­ви­ну сво­го по­ля. За цю нах­вал­ку сусіди за­раз роз­ка­за­ли її си­нові.

    Зять доб­ре знав, що як те­ща од­пи­ше на йо­го жінку по­ле, то після її смерті підніметься тя­га­ни­на й ко­лот­не­ча, бо Пет­ро по­зи­ва­ти­меться з ним, і йо­му до­ве­лось би ба­гацько гро­шей про­по­зи­вать і, мо­же, й по­ле втра­тить.

    Він пос­лав жінку до Пет­ра, щоб він та Ориш­ка прий­шли й пе­реп­ро­си­ли матір і взя­ли до се­бе. По­ра­див­шись, Пет­ро й Ориш­ка пішли до ба­би Па­лаж­ки, поцілу­ва­ли в ру­ку, пе­реп­ро­си­ли й зап­ро­шу­ва­ли знов пе­рей­ти до їх жи­ти. Ба­ба ба­чи­ла, що во­на знов «общест­вує» й тра­пе­зу­ва­ти­ме в си­на, зго­ди­лась пе­рей­ти до йо­го на жит­тя. Син за­раз пе­ревіз до се­бе її скри­ню й ма­нат­ки.

    - От ба­чиш! і в ме­не знай­шло­ся щось та­ке, щоб за­ту­лить пельку і тобі, і твоїй жінці, як і в Па­рас­ки, щоб ви бу­ли мені покірненькі, чти­ли й ша­ну­ва­ли ме­не, бо я ж ва­ша ма­ти, а ви мої, а не чор­тові діти,-так на­пу­тю­ва­ла Па­лаж­ка си­на й невістку, вер­нув­шись на свою осе­лю та в свою ха­ту.

    І справді ба­ба Па­лаж­ка та­ки доб­ра­ла спо­со­бу, якою за­тул­кою мож­на бу­ло за­ту­лить пельку й си­нові й невістці, щоб при­си­лу­вать їх ко­риться й слу­ха­ти її: та за­тул­ка бу­ла - батьківське по­ле. І во­ни му­си­ли терпіти і змов­чу­вать Па­лажці, сподіва­ючись, що смерть не­за­ба­ром виз­во­лить їх од лай­ки й бійки.

    1908 ро­ку.

Сторінка 6 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Пошук на сайті: