Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Парасці Гришисі

 

Іван Нечуй-Левицький

Біда бабі Парасці Гришисі

    Як бу­ло бабі Па­расці п'яте­де­сят шість рік, по­мер її чо­ловік Омелько Гри­шен­ко, і по­мер не вдо­ма, а в Ва­силькові. Гри­шен­ко­ва осе­ля бу­ла ко­ло са­мо­го ви­го­ну, край се­ла, а за ши­ро­ким ви­го­ном був панський лісок, що тяг­ся на верст­ву смуж­кою впо­довж се­ла аж до річки. Са­ме про­ти Омелько­вої оселі в лісі сто­яла ха­та лісо­во­го ко­за­ка сто­ро­жа. Про то­го ко­за­ка вже дав­но йшла чут­ка, що він пе­ре­хо­вує кра­де­не доб­ро й дає в се­бе при­ту­лок уся­ким злодіям. Во­лос­ний звелів зро­бить в ко­за­ка трус; де­сяцькі поз­на­хо­ди­ли в повітках по­рожні пляш­ки з наліпле­ни­ми квит­ка­ми, ареш­ту­ва­ли йо­го, од­вез­ли в Ва­сильків й за­ки­ну­ли в тюр­му. Лю­де ви­ка­за­ли в во­лосній уп­раві, що ба­чи­ли, як Омелькові уну­ча­та гра­лись квит­ка­ми од пля­шок з ви­ном. До Омелька при­че­пи­лись; він дізнав­ся од унуків, що ті папірці да­ли їм ко­за­кові діти.

    Омелька пок­ли­ка­ли в Ва­сильків на суд за свідка. Са­ме тоді бу­ла пізня осінь, вже пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням. Омелько поїхав в одній свиті. Над­ворі бу­ла сльота й мок­ва. Він зас­ту­дивсь, зас­лаб, і йо­го од­вез­ли в ла­за­рет. З Ва­силько­ва да­ли звістку Па­расці. Па­рас­ка з си­на­ми поїха­ла в Ва­сильків. Че­рез три дні Омелько вмер, і во­ни йо­го по­хо­ва­ли.

    Вернулась Па­рас­ка до­до­му й пла­ка­ла та ту­жи­ла за Омельком цілий рік. Омелько був ду­же гар­ний з ли­ця, як увесь рід Гри­шенків в Труш­ках, ви­со­кий на зріст, пле­чис­тий, пос­тав­ний, з чор­ни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми очи­ма. Він був ти­хий і по­мир­ли­вий, і Па­рас­ка бу­ла щас­ли­ва з ним, навіть ніко­ли не ла­ялась і не зма­га­лась з ним, бо він в усьому слу­хав її й ро­бив так, як во­на веліла.

    Зосталась Па­рас­ка з дво­ма си­на­ми та з невісткою в хаті. Омелько оже­нив стар­шо­го си­на Грицька ще за сво­го жи­вот­тя. Мен­ший син Іван ще па­руб­ку­вав. До­ки був жи­вий батько, в хаті бу­ла мир­но­та. Син слу­хав батька, і невістка ко­ри­лась свек­русі. Батько ха­зяй­ну­вав сам і ду­мав одрізнить стар­шо­го си­на, пос­та­вить йо­му опрічну ха­ту на ле­ваді, а мен­шо­му си­нові од­дать ста­ру ха­ту. Але як по­мер Омелько, і си­ни, і невістка заспіва­ли іншої. Грицько вже не слу­хав ма­тері, а невістка за­ко­вер­зу­ва­ла так, що ба­ба Па­рас­ка тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва.

    Помираючи, Омелько звелів Па­расці одділить для стар­шо­го си­на по­ло­ви­ну по­ля, а по­ло­ви­ну зос­та­вив для неї, до­ки мен­ший син Іван од­бу­де служ­бу в мос­ка­лях. Грицько став ха­зяїном, заб­рав собі по­ло­ви­ну по­ля, але Па­рас­ка зос­та­ви­ла собі Іва­но­ву по­ло­ви­ну по­ля й ху­до­бу, яка бу­ла в неї, і ска­за­ла си­нові, що во­на бу­де ха­зяй­ну­вать, як і ха­зяй­ну­ва­ла за жи­вот­тя небіжчи­ка, до­ки мен­ший син вер­неться з служ­би до­до­му та оже­ниться. Свою по­ло­ви­ну по­ля во­на од­да­ла Грицькові наспіл, з по­ло­ви­ни. Він орав ма­те­ри­ну част­ку по­ля за дру­гу ски­бу. Па­рас­ка зос­тав­ля­ла част­ку сво­го хліба на харч, а реш­ту про­да­ва­ла.

    Цілий рік во­на не вми­ку­ва­лась в ха­зяй­ські си­нові спра­ви, все жу­ри­лась та пла­ка­ла за чо­ловіком і не мог­ла йо­го за­буть. Чи надіне Грицько батько­ву оде­жу, во­на по­ба­чить і за­жу­риться, і за­раз сльози пол­лються з очей.

    - Коли б Омелька по­хо­ва­ли хоч на на­шо­му кла­до­вищі, то я пішла б на мо­ги­лу та хоч вип­ла­ка­ла свої сльози, що ду­шать моє сер­це; мо­же б, мені тоді ста­ло лег­ше. А то як надіне син йо­го жу­пан та шап­ку, як гля­ну на си­на в то­му уб­ранні, то пе­ре­до мною стоїть не­на­че жи­вий мій Омелько, дос­то­ту та­кий, який він був мо­ло­дим; не­на­че ба­чу йо­го пос­тать. І в ме­не з очей самі сльози ллються, так що я й світу бо­жо­го не ба­чу, як піду на тік та в клу­ню, гля­ну на во­зи, на яр­ма, на ціпи, що він ко­лись дер­жав в своїх ру­ках, то все це од­ра­зу при­га­дує мені Омелька; і мені все здається, що він не вмер, знов вер­неться до­до­му, от-от вий­де з ха­ти і з'явиться пе­ред моїми очи­ма, й піде на тік на ро­бо­ту, - го­во­ри­ла Па­рас­ка сусідам.

    Та вже невістка ска­за­ла Грицькові:

    - Пооддавай ти стар­цям оту батько­ву оде­жу, оті жу­па­ни та сви­ту, поміняй­ся ціпа­ми з якимсь чо­ловіком, щоб у твоєї ма­тері швид­ше зник­ли з пам'яті згад­ки про небіжчи­ка батька. А то во­на гля­не на оту оде­жу, та за­раз і впа­дає в сум та ту­гу.

    Грицько по­роз­да­вав стар­цям батько­ву оде­жу, поміняв­ся ціпа­ми з од­ним чо­ловіком і ска­зав ма­тері, що батькові ціпи вже не­го­дящі, старі.

    Минув рік після смерті Омелька, і ба­ба Па­рас­ка пот­ро­ху по­ча­ла за­бу­вать своє го­ре. Жит­тя й ха­зяй­ський клопіт пот­ро­ху стер­ли й зас­ту­пи­ли згад­ки про Омелька. Па­рас­ка всім пра­ву­ва­ла в ха­зяй­стві, як і бу­ло пе­редніше, дер­жа­ла в се­бе ключі й од ко­мо­ри, і од своєї й невістчи­ної скрині і всьому да­ва­ла лад і в хаті, і в дворі. За ввесь цей рік во­на ні ра­зу не ла­ялась і навіть не зма­га­лась з сусідою Па­лаж­кою, хоч по­за очі й су­ди­ла й сміялась з неї.

    Якось вес­ною Грицько ска­зав ма­тері:

    - Мамо! куп­лю я собі три вівці та два підсвин­ки. Ле­ва­дисі тре­ба гро­шей, то во­на спро­дує де­котрі вівці, а Па­лаж­чин син хо­че вес­ти на яр­ма­рок два підсвин­ки.

    - Нащо ж во­ни зда­лись тобі оті вівці та підсвин­ки? - спи­та­ла Па­лаж­ка. - Ад­же ж у нас є до­волі овець та сви­ней.

    - А на своє ха­зяй­ст­во! Роз­ве­ду тим ча­сом тро­хи ове­чат та сви­ней, бо як Іван вер­неться з служ­би та оже­ниться, то мені до­ве­деться одрізняться й за­во­дить своє опрічне ха­зяй­ст­во, - ка­же Грицько до ма­тері.

    - Про ме­не, й ку­пуй! Пок­ладні гроші в ме­не є схо­вані в скрині. Ви­па­су на ви­гоні є до­волі, а для підсвинків ста­не й по­ло­ви, й дерті, й одвійків і до літа.

    - Он дивіться, ма­мо, яка ота­ра па­сеться на ви­гоні ко­ло на­шо­го дво­ру. Але мені аж ніяко­во, як по­ду­маю, що там не­ма ані однієї моєї овеч­ки, а я вже чо­ловік дійшлий, жо­на­тий; не­за­ба­ром бу­ду ха­зяїном, - ска­зав Грицько.

    - Купуй вівці деінде, тільки не в Ле­ва­ди­хи, бо Ле­ва­ди­шині вівці, то мої, - обізвавсь Іван.

    - А то чом так? - спи­та­ла Ма­ри­на.

    - А тим, що я маю на думці сва­тать Ле­ва­ди­ши­ну доч­ку Ки­ли­ну, - ска­зав Іван.

    - Коли ж це то бу­де. По­ки ти вий­деш з служ­би, то й ті овеч­ки, мо­же, й вовк прибіжить з ча­гар­ни­ка та й по­ха­пає, - про­мо­вив Грицько.

    - А підсвинків в Пет­ра не ку­пуй, бо ті підсвин­ки Па­лаж­чи­но­го хо­ву: мо­же, вда­лись на вда­чу в Па­лаж­ку, то ще й ку­са­ти­муть на­ших сви­ней, -ска­за­ла в жар­ти Па­рас­ка. - В неї й ко­ро­ва сво­го хо­ву, та вий­шла та­ка ли­ха, що як ідеш проз неї та ска­жеш: би­цю, би­цю! то во­на за­раз крут­не го­ло­вою й ро­га­ми, вищірить зу­би й прис­кає, як кішка. Зовсім та­ка, як Со­лов'їха! бо, ма­буть, вда­лась в неї. Про ме­не, роз­водьте свою ху­до­бу. Мо­же, ти, Ма­ри­но, ду­маєш ще й свої ку­ри роз­вес­ти, як роз­ве­ла Со­лов'їха? - ска­за­ла ба­ба Па­рас­ка до невістки.

    - А чом би пак і не роз­вес­ти. Ад­же ж Со­лов'їха роз­ве­ла собі ку­ри ок­ро­ми од невістчи­них та й їсть свою пря­же­ню, ще й яй­ця про­дає й гро­ша­ки хо­ває в свою скри­ню, - го­во­ри­ла невістка якось сер­ди­то до свек­ру­хи.

    - Хіба ж тобі в чо­му не­до­го­да в моїй хаті? хіба я бо­ро­ню тобі їсти пря­же­ню, ко­ли тобі за­ма­неться? Про ме­не, пря­жи пря­же­ню та й їж, хоч роз­пе­ре­жись, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Па­рас­ка до невістки.

    Але во­на гля­ну­ла на Іва­на, і той гнів зслиз од­ра­зу. Іван був доб­рий і ще змал­ку лю­бив її й гор­нув­ся до неї. Грицько все веш­тав­ся над­ворі ко­ло батька, а Іван сидів в хаті й ста­вав до пос­лу­ги ма­тері; щод­ня бу­ло і дров при­не­се, і ха­ту за­ме­те, но­сить во­ду з кри­ниці; ча­сом по­ма­гав чис­тить кар­топ­лю на юш­ку, як в ма­тері бу­ло ба­гацько ро­бо­ти та веш­тан­ня в хаті.

    Іван сто­яв ко­ло сто­ла ви­со­кий та рівний ста­ном, та гар­ний, як і йо­го батько. На біло­му чолі бу­ли не­на­че на­мальовані чорні бро­ви; ясні чи­малі карі очі аж світи­лись, як і в батька. Він сів край вікна, а ма­ти все ди­ви­лась на йо­го й не мог­ла на­ди­виться.

    Грицько пос­та­вив-та­ки на своєму: ку­пив вівці й підсвин­ки, щоб роз­вес­ти ота­ру на своє, опрічне од ма­те­ри­но­го ха­зяй­ст­во. Па­рас­ка за­ду­ма­лась, див­ля­чись на ті вівці. І їй за­ба­жа­лось, щоб в неї в хаті бу­ла за невістку не­за­дир­ку­ва­та, ти­ха та по­мир­ли­ва Ле­ва­ди­ши­на Ки­ли­на, а не оп­риш­ку­ва­та та на­ту­рис­та Ма­ри­на, кот­ра вже розібра­лась і по­ча­ла піднімать го­ло­ву: час­то не слу­ха­ла її й навіть по­ча­ла гриз­тись з нею од то­го ча­су, як по­мер ста­рий Омелько.

    «Ой ко­ли б швид­ше Іван ви­був свою служ­бу, вер­нувсь до­до­му та брав Ки­ли­ну, бо моя ду­ша по­чу­ває, що з цією Ма­ри­ною жит­тя моє в хаті не бу­де ти­хе та мир­не», - ду­ма­ла Па­рас­ка, пог­ля­да­ючи ско­са на ви­со­ку пос­тать Ма­ри­ни, що по­ра­лась ко­ло печі, не­на­че мос­каль хо­див на муштрі.

    «Одже ж Іван прав­ду ка­же, що Ле­ва­ди­шині вівці не­за­ба­ром бу­дуть йо­го, - ду­ма­ла ба­ба, див­ля­чись на ясні карі си­нові очі та на чорні, як на­мальовані, бро­ви. - Я вже дав­но прикмічаю, що Ле­ва­ди­ши­на Ки­ли­на гор­неться та лип­не до йо­го. Ча­сом уве­чері вий­ду в са­док, а Іван стоїть під гру­шею, спер­шись на тин, та все ба­ла­кає з Ки­ли­ною».

    - Балакай, си­ну, з Ки­ли­ною! Ба­ла­кай! гар­ну та мо­тор­ну невісточ­ку ма­ти­му. Не­дур­но ж ти аж стеж­ку про­топ­тав до тієї груші, - час­то го­во­ри­ла во­на своєму ма­зун­чи­кові.


    Але не дов­го Па­рас­ка втіша­лась си­ном. Іван ви­тяг же­ре­бок, і йо­го пок­ли­ка­ли од­бу­вать служ­бу спер­шу в Вар­ша­ву, а потім пе­ре­ве­ли в Пе­тер­бург у гвардію. Іван спо­чат­ку пи­сав лис­ти до ма­тері, що йо­му в Пе­тер­бурзі не­по­га­но жить. Але ма­тері бу­ло шко­да си­на, і во­на ча­сом бу­ло про­дасть то ка­бан­ця, то кільки ку­рок і все шле гроші си­нові на будлі-яку обихідку.

    Вже ми­нув рік, як йо­го взя­ли на служ­бу. Од­но­го дня в пи­липівку Па­расці при­нес­ли з уп­ра­ви лист од Іва­на. Іван по­да­вав звістку, що він чо­гось нез­ду­жав і що йо­му ви­да­ли з скар­бу гроші на до­ро­гу й по­си­ла­ють до­до­му на поп­рав­ку. В ба­би і в душі по­хо­ло­ло.

    - Ой бо­же мій ми­лос­ти­вий! це ж не­дур­но йо­го од­си­ла­ють до­до­му на поп­рав­ку. Ма­буть, він по­чав сла­бу­вать на щось, - бідка­лась Па­рас­ка і все виг­ля­да­ла Іва­на.

    Перед різдвом приїхав Іван. Увійшов він у ха­ту. Ма­ти гля­ну­ла на йо­го та й од­ра­зу за­ли­лась слізьми. Во­на пос­теріга­ла, що смерть завіта­ла в ха­ту з си­ном. Іван зблід, схуд, по­марнів; кра­са згас­ла, мов свічка. Ру­ки ста­ли тонкі, як цівки. Тільки чорні бро­ви чорніли, як шну­роч­ки, на блідо­му, не­на­че вос­ко­во­му лобі, та чисті ясні очі ще ясніше світи­ли­ся.

    - Що це, си­ну, з то­бою ста­лось? ти ж поїхав здо­ровісінький, а до­до­му не­на­че вер­ну­лась тільки твоя тінь? - спи­та­ла ма­ти в си­на і втер­ла сльози ру­ка­вом.

    - Не плач­те, ма­мо! Ка­зав наш пол­ков­ник, що на селі я мо­жу ще поп­ра­виться та наб­ра­тись здо­ров'я отам в лісі, в ча­гар­ни­ку.

    Брат за­ду­мавсь, сто­ячи ко­ло сто­ла й згор­нув­ши ру­ки на гру­дях. Він все пильно ди­вив­ся на змізерніло­го Іва­на. Йо­му ста­ло жаль бра­та. Невістка по­ра­лась ко­ло печі й за­хо­ди­лась го­ту­вать по­лу­день для гос­тя: пряг­ла пря­же­ню. Ма­ти по­са­до­ви­ла си­на за стіл і пос­та­ви­ла пляш­ку з горілкою.

    - Од чо­го то в те­бе, си­ну, ста­лась ота слабість? Чи те­бе там за­хар­чу­ва­ли, що ти та­кий ху­дий, не­на­че за­хар­чо­ва­ний? - спи­та­ла ма­ти.

    - Ні, ма­мо! в нас на харч бу­ло доб­ре. Але як при­вез­ли ме­не а Пе­тер­бург, то за­пи­са­ли му­зи­кою, бо дізна­лись, що я вмію грать на сопілці. Мені за­га­да­ли грать на трубі. Оце бу­ло як по­под­му в ту здо­ро­вецьку тру­бу, то в ме­не живіт стає не­на­че де­рев'яний, а в гру­дях стає так важ­ко, що мені труд­но бу­ло й ди­хать. А потім го­нять нас ла­зи­ти по щаб­лях на щог­ли і про­ла­зить крізь щаблі здо­ро­вої дра­би­ни. Як бу­ло пролізу ужем тричі поміж щаб­ля­ми, то в ме­не аж гру­ди щем­лять, не­на­че я по­ла­мав кістки. Ста­ли боліть в ме­не гру­ди; бо­лять, аж ни­ють. Тільки мені й лег­ше бу­ло на гру­ди, як нас га­ня­ли у ліс по гри­би. А як вер­нусь в місто та в ка­зар­ми, як по­чую сморід в ка­зармі, то в ме­не знов по­чи­нає да­вить в гру­дях. Я і в ла­за­реті ніко­ли не ле­жав. Але мені бу­ло важ­ко хо­дить на мушт­ри та мушт­ру­ваться. Пок­ли­кав ме­не пол­ков­ник та й ка­же мені: «Да­мо тобі на до­ро­гу гро­шей, а ти за­раз їдь до­до­му на се­ло на поп­рав­ку та си­ди більше в лісі, ко­ли в вас там ліс не­да­леч­ко од ха­ти. А як поп­ра­виш­ся та по­дуж­чаєш, тоді знов вер­тай­ся на служ­бу».

    Параска слу­ха­ла й по­ча­ла пла­кать.

    - Не плач­те, ма­мо! От як діжде­мо літа, то я сидіти­му цілий день в ча­гар­ни­ку. І мо­же, й оду­жаю, - втішав Іван матір.

    Але він не діждав літа, та­нув, як свічка, і спав з тіла: пе­ред Ве­ли­код­нем зліг, а після Ве­ли­код­ня по­хо­ва­ли Іва­на. Ма­ти по­са­ди­ла на мо­гилі виш­ню й вер­бу. І виш­ня й вер­ба прий­ня­лись і за­зе­леніли.

    Параска за­жу­ри­лась і впа­ла в ту­гу. В неї тільки й мо­ви бу­ло, що про Іва­на. Во­на пе­рес­та­ла жар­ту­вать і всім тільки й роз­ка­зу­ва­ла, що про своє го­ре. А як жур­ба на­по­ля­га­ла на ду­шу, во­на ви­хо­ди­ла за во­ро­та й дов­го ди­ви­лась на зе­ле­ну вер­бу на кла­до­вищі та пла­ка­ла, не­на­че на тій вербі та на вишні роз­ви­лись не зе­лені віти, а її згад­ки про до­ро­го­го си­на.

    - Коли б, ма­мо, та вер­ба на Іва­новій мо­гилі всох­ла, то, мо­же б, ви не пла­ка­ли та не по­би­ва­лись так, як те­пер сли­ве щод­ня пла­че­те, - раз якось ска­за­ла Ма­ри­на до свек­ру­хи.

    - Бодай вже всох язик то­му, хто так ду­має. Те­пер у ме­не тільки й згад­ки за Іва­на, як по­див­люсь на ту зе­ле­ну вер­бу, - обізва­лась з слізьми в очах Па­рас­ка.

    Але нас­та­ло літо, по­ча­лись жни­ва. За ро­бо­тою Па­расці ніко­ли бу­ло ви­хо­дить за двір та дов­го ди­виться на вер­бу на кла­до­вищі. Тре­ба бу­ло ха­пать хліб на полі. Ли­хо про­гу­ло та й сти­ши­лось. Грицько те­пер доб­ре знав, що йо­му не тре­ба ста­вить опрічної ха­ти, що батьківська ха­та й грунт на­ле­жаться до йо­го, а не до ма­тері.

    Він взяв у ма­тері ключі од ко­мо­ри. Невістка одібра­ла в неї ключі од своєї скрині. Па­рас­ка не про­да­ва­ла ко­ро­ви й дер­жа­ла для Іва­на на йо­го ха­зяй­ст­во, бо сподіва­лась, що він вер­неться до­до­му й за­раз оже­ниться. Во­на дер­жа­ла свої вівці й ку­ри. Це все ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би си­нові й невістці.

    - Чом ви, ма­мо, не поп­ро­даєте своїх ове­чок та ку­рей? Це ж тільки зай­ва з'їжа в дворі, - раз обізвав­ся син.

    - А тим не поп­ро­даю, щоб я вам не ди­ви­лась в ру­ки та ма­ла свої гроші та оде­жу й на уся­ку свою потрібку. По­ки я жи­ву, я тут ха­зяй­ка в хаті, а не Ма­ри­на. Дбай­те самі, то й бу­де­те мать гроші, а мо­го доб­ра не зачіпай­те, - сер­ди­то ска­за­ла до си­на Па­рас­ка. - От моя квоч­ка ви­ве­ла кур­ча­та. Бе­ри, Ма­ри­но, собі се­ме­ро, а я наз­на­чу собі шес­те­ро; по­од­ру­бую ких­ти­ки на од­но­му пальчи­кові, щоб мої кур­ча­та бу­ли знач­ко­вані. Як вхо­пить во­ро­на твоє кур­ча, то про­па­де твоє доб­ро; при­най­мні я зна­ти­му, як во­ро­на по­ха­пає мої знач­ко­вані кур­ча­та, а не ти по­ха­паєш.

    Марина при­ку­си­ла язи­ка й на­пин­дю­чи­лась. Свек­ру­ха поділи­лась з си­ном не тільки вівця­ми й свиньми, але й кур­ча­та­ми й гусьми. Але ко­ро­ви не по­да­ру­ва­ла си­нові, тільки по­да­ру­ва­ла коні. А Ма­рині так ба­жа­лось за­гар­бать все батьківське доб­ро! і че­рез це та­ка діля­ни­ця ду­же не при­па­ла їй до впо­до­би. Во­на зне­на­виділа свек­ру­ху й по­ча­ла гриз­тись з нею та допікать їй, й ніко­ли не змов­чу­ва­ла.

    Параска якось зи­мою пішла до сусіди Ле­ва­ди­хи на по­ра­ду.

    - Левадихо! ти вже дав­но зос­та­лась удо­вою, ма­ла невістку в хаті. По­радь ме­не, що мені ро­бить з невісткою? Я не по­да­ру­ва­ла їй своєї ко­ро­ви. А во­ни б'ють мою ко­ро­ву, по чо­му влу­чать. Вий­де в двір син - б'є по морді, вий­де невістка - б'є по го­лові та по ро­гах. Не­за­ба­ром поз­би­ває ко­рові ро­ги, і ко­ро­ва ста­не шу­та. А діти хвиська­ють дуб­ля­ми по хвості, бо ма­ти дає їм привід, а мо­же, й на­мов­ляє дітей. А мені шко­да ху­до­би. Я не втерпіла та й ка­жу їм: «Навіщо ви ото б'єте мою ко­ро­ву? Во­на го­дує мо­ло­ком і вас, і ва­ших дітей, а ви її лу­пи­те, не­на­че га­ма­на. Ви зніве­чи­те або й зба­ви­те мені ко­ро­ву. Мо­ло­ко п'єте, а ко­ро­ву б'єте. Син же мов­чить, тільки спідло­ба ди­виться на ме­не, а невістка ка­же: «За те б'ємо, щоб не їла так ба­га­то на­шо­го сіна». - А хіба ж то їх сіно? Хіба ж то не моє сіно? Во­на ще й за жи­вот­тя чо­ловіка бу­ло допікає мені зи­мою, а як прий­де літо, во­на й по­добрішає, бо я влітку стаю їм до по­мочі і на го­роді, і в хаті, ще й дітей гляд­жу. Літом до ме­не ще­бе­че, як ластівка, а як прий­де зи­ма, то во­на так і зак­ря­кає на ме­не во­ро­ною; я ска­жу сло­во, - а во­на де­сять. A oцe вже йде зи­ма, то я знаю, що во­на ме­не зи­мою заг­ри­зе. Чи ти, Ле­ва­ди­хо. знаєш, що невістка доб­ра­ла ключі до моєї скрині та й ви­тяг­ла пять зло­тих? А я мов­чу, бо ніяко­во мені звать її злодійкою: не впіймав, - не ка­жи, що злодій.

    - То ти, ма­буть, за­бу­ла замк­нуть скри­ню. Ти не хо­вай гро­шей в скри­ню, а за­ший в очіпок та й но­си. Так і я хо­ва­ла гроші од своєї невістки. А ко­ро­ву про­дай си­нові, то й гроші ма­ти­меш чи на оде­жи­ну, чи на вітан­ня гос­тей, бо тре­ба ж тобі привіта­ти й по­час­ту­вать своїх гос­тей, своїх при­ятельок або кумів.

    Вернулась Па­рас­ка до­до­му з по­ра­ди та й ка­же до си­на:

    - Коли вам моя ко­ро­ва за­ва­жає в дворі і ви всі на­па­даєтесь на неї та б'єте без­вин­но, то луч­че од­купіть її од ме­не. От я й свої гро­ша­ки ма­ти­му і не ди­ви­ти­мусь вам в ру­ки: а в вас злість на ко­ро­ву про­хо­ло­не та й корівку кра­ще го­ду­ва­ти­ме­те. А пок­ла­де ко­ро­ва на собі сить, то й мо­ло­ка більше да­ва­ти­ме.

    Через тиж­день син од­ку­пив у ма­тері ко­ро­ву. Ма­ти про­да­ла де­ше­венько, бо їй шко­да бу­ло ху­до­би. Взя­ла во­на гроші та за­раз пішла до Ле­ва­ди­хи. Ле­ва­ди­ши­ної доч­ки не бу­ло вдо­ма. Па­рас­ка ски­ну­ла очіпок. Во­ни вдвох за­хо­ди­лись ко­ло ро­бо­ти, роз­по­ро­ли підбійку в очіпку і по­хап­цем за­ши­ли гроші.

    - От те­пер хіба од­ру­ба­ють го­ло­ву з очіпком та візьмуть гроші; а вже я са­ма не дам­ся їм в ру­ки, -жар­ту­ва­ла Па­рас­ка, - чор­та ли­со­го візьмуть, а не гроші.

    - Авжеж! невістка, ма­буть, шу­ка­ти­ме гро­шей в твоїй скрині, та не знай­де там. Але мов­чи й ніко­му про це не ка­жи, щоб во­на ча­сом ви­пад­ком не дізна­лась, де зна­хо­дяться в схо­ванці твої гроші.

    - Моя невістка лад­на й очіпок в ме­не вкрас­ти, як дізнається, що в йо­му схо­вані гроші. Але хіба вкра­де вночі, як я спа­ти­му та ще й міцно. Я на ли­хо сплю так міцно, що хоч гар­ма­ти ко­ти, то не про­ки­нусь.

    Як тільки син од­ку­пив ко­ро­ву, за­раз об­чис­тив її, вишкріб шерсть шкреб­лом, а невістка на дру­гий день знай­шла ста­ре ряд­но, нак­ри­ла ко­ро­ву, ще й поз­ши­ва­ла ряд­но попід че­ре­вом до са­мо­го вим'я.


    - Отак наші! до­ки ко­ро­ва бу­ла моя, то ви луп­цю­ва­ли її дрюч­ком, а як ста­ла ко­ро­ва ва­ша, то ви для неї й со­роч­ку по­ши­ли. Ди­вись, си­ну! хо­дить ко­ро­ва по дворі, не­на­че вже ста­ла дру­гою моєю невісткою. Зав'яжи ж її, Ма­ри­но, ще й хуст­кою, то ця невістка бу­де добріша от те­бе! - гук­ну­ла ба­ба до невістки.

    - Зав'яжіть ли­шень хуст­кою сво­го ро­та, щоб не був та­кий лай­ли­вий, - ог­риз­ну­лась Ма­ри­на.

    - Візьми, си­ну, хво­рос­ту та за­го­ро­ди своїй жінці ро­та ти­ном, щоб во­на мені не допіка­ла. Я ма­ти й ха­зяй­ка в хаті. Во­на мен­ша од ме­не й по­вин­на змов­чу­вать і слу­ха­ти ме­не, а я по­вин­на її нав­чать, ко­ли в неї тя­ми в го­лові не­ма.

    Як уг­ляділи діти на кут­ку, що в Па­рас­ки в дворі хо­дить ко­ро­ва, об­ши­та ряд­ном, то по­ча­ли збіга­тись з ціло­го кут­ка, щоб по­ди­виться на те ди­во. Па­рас­ка підня­ла на сміх Ма­ри­ну.

    - Та скинь-бо з ко­ро­ви оту со­роч­ку! Ота со­роч­ка тільки ган­жує корівку. Не­за­ба­ром усе се­ло збіга­ти­меться, щоб по­ди­виться на твою ко­ро­ву в со­рочці. Ще ска­жуть, що я дру­гу невістку собі взя­ла, - го­моніла Па­рас­ка на невістку.

    Настала зи­ма. Невістка й справді зак­ря­ка­ла во­ро­ною, бо Па­рас­ка ще гірше допіка­ла невістці. Грицько дер­жав ру­ку за жінкою і ча­сом тиж­день або й два не го­во­рив з матір'ю, не­на­че він був не син, а чу­жий чо­ловік, та ще й во­рог. По­ча­ли ко­титься вівці. Ма­ри­на вно­си­ла в ха­ту свої яг­ня­та й кла­ла на діл по­ма­леньку; а як вне­се в ха­ту ба­би­не яг­ня, то так і ки­не на діл, аж яг­ня геп­не і не­на­че зас­тог­не.

    - Нащо ти ки­даєш на діл мої яг­ня­та, не­на­че якусь не­потріб? Не бійсь, як свої яг­ня­та кла­деш долі, то не­на­че ди­ти­ну са­диш обе­реж­но; а мої як ки­неш, то яг­ня аж квак­не, - го­моніла ба­ба на невістку.

    - Бо мені вже ос­то­чортіло но­сить в ха­ту ваші яг­ня­та: та­ко­го їх ба­га­то в вас. А моїх тільки троєчко, то я їх кла­ду на діл по­ма­леньку.

    - Нащо вам, ма­мо, так ба­га­то овець? Ви по­да­ру­ва­ли б їх нам, - обізвав­ся син до ма­тері сер­ди­то, навіть з злістю.

    - Чом ти, си­ну, не впи­ниш своєї жінки? Чуєш, як во­на кри­чить на ме­не, не­на­че во­на ма­ти, а я її невістка. Гля­ди лиш, Ма­ри­но! бо в те­бе не­за­ба­ром ви­рос­туть чор­тячі ро­ги під очіпком.

    - В ме­не чи ви­рос­туть, чи ні, а в вас то вже й ви­рос­ли отам під очіпком, так що й очіпок ски­нуть з вас, бо я ба­чу, що в вас на го­лові вже й очіпок став ви­щий, аж нас­тов­бур­чив­ся, - ог­ри­за­лась Ма­ри­на.

    Баба з нес­тям­ки не­са­мохіть по­ла­па­ла до­ло­нею очіпок; їй чо­гось зда­лось, що во­на не­доб­ре за­ши­ла гроші, то, мо­же, во­ни ви­су­ну­лись з очіпка та й виг­ля­да­ють звідтіль в розпірку.

    - Сину! впи­ни лиш свою жінку, бо мені вже не­ви­держ­ка. По­ки­ну вас, пе­рей­ду жить до Ле­ва­ди­хи й за­бе­ру свої овеч­ки, й свині, й ку­ри. Хіба ти не чуєш, що во­на чеп­ляє мені чор­тячі ро­ги? Во­на ме­не жив­цем з'їсть, так що й кісточ­ки од ме­не не зос­та­неться. А ти мов­чиш і нічо­го їй не ка­жеш, і до ме­не місяць і сло­ва не про­мо­виш. Ко­ли б ти кри­чав, ла­явсь, то мені бу­ло б лег­ше на душі. А то ти хо­диш по хаті, на­че мерт­вий, на­че хо­диш по хаті не ти, а блу­кає твоя тінь, що прий­шла з то­го світу бен­те­жить ме­не.

    - Про ме­не, ма­мо, йдіть собі хоч і до Ле­ва­ди­хи: в хаті бу­де прос­торніше. В цьому од ме­не не бу­де вам при­ти­чи­ни.

    - А хто ж бу­де вам в жни­ва дітей глядіть, го­род по­ло­ти та ве­че­рю ва­рить, як я жи­ти­му ок­ро­ми? Чи най­мич­ку най­меш, чи що? - крик­ну­ла Па­рас­ка й сіла на лаві та й за­ду­ма­лась.

    - Ой гос­по­ди! Який те­пер світ нас­тав! - ска­за­ла Па­рас­ка і вдяг­ла ста­ру ко­жу­ши­ну й пішла з ха­ти, прос­ту­ючи до Ле­ва­ди­хи.

    Вийшла во­на на поріг, ста­ла на по­розі й гля­ну­ла на вер­бу, кот­ра сто­яла на Іва­новій мо­гилі, об­си­па­на білим інеєм. Сльози самі по­ко­ти­лись з очей.

    - Коли б ти, си­ну, був жи­вий, не заз­на­ла б я го­ря та сліз. Не Ма­ри­на з чор­тя­чи­ми ро­га­ми па­ну­ва­ла б в ме­не в хаті, а ти­ха, як біла го­луб­ка. Ле­вадівна Ки­ли­на, - про­мо­ви­ла Па­рас­ка го­лос­но са­ма до се­бе.

    Ото вже йде піст. Ма­ри­на не­на­че на­ва­жи­лась гриз­ти свек­ру­ху, а Грицько мов­чав і сло­ва не про­мов­ляв до ма­тері, не­на­че йо­го і в хаті не бу­ло. Па­рас­ка ба­чи­ла, що з Ма­ри­ною не­пе­ре­лив­ки, і по­ча­ла змов­чу­вать. Як не ла­ялась, як не гриз­лась Ма­ри­на, як не допіка­ла бабі сло­ва­ми, Па­рас­ка мов­ча­ла й сло­вом не об­зи­ва­лась.

    Вже бу­ла пер­ша неділя пос­ту: ба­ба змов­чу­ва­ла, щоб не нагрішить; во­на бо­ялась гріха. Але дру­го­го тиж­ня ба­ба не ви­дер­жа­ла й знов по­ча­ла нав­чать Ма­ри­ну та нас­ти­раться.

    - Чом ти, Ма­ри­но, оце й досі не ви­нес­ла по­мий­ниці та не ви­ли­ла по­мий своєму ка­ба­нові й моїм підсвин­кам? Чи це те­бе ма­ти так вчи­ла, чи що?

    - Хи-хи-хи! - за­ре­го­та­лась Ма­ри­на на всю здо­ро­ву й ви­со­ку ха­ту; Па­рас­ка аж спах­ну­ла.

    - Чого це ти ре­го­чеш­ся, мов не­са­мо­ви­та? Чи ти й за­бу­лась, що те­пер свя­тий піст і лю­де говіють? Он чуєш? Дзе­ленькає ма­ленький дзвін на служ­бу бо­жу, а во­на ре­го­четься, не­на­че дівка на ве­чор­ни­цях, - нав­ча­ла Па­рас­ка. - Сміються тільки з дурнів. А я, хва­лить бо­га, з глуз­ду не з'їха­ла. Чо­го ти смієшся з ме­не, як з дур­ної? Це на те­бе на­па­ла якась дурість?

    - Хи-хи-хи-хи! - знов за­ре­го­та­лась Ма­ри­на, аж за­ля­ща­ла, аж од­ляс­ки пішли попід сте­лею.

    Грицько сидів на лаві й собі го­лос­но засміявсь. Він знав, що До­ро­ше­ва невістка на­мо­ви­ла Ма­ри­ну, чим мож­на най­гірше до­пек­ти свек­русі: во­на приз­на­лась Ма­рині, що як тільки її свек­ру­ха поч­не до­ко­ря­ти та ла­ять, то во­на не ог­ри­зається, а сміється та ре­го­четься; тоді свек­ру­ха лю­тує, тро­хи не ска­че аж під сте­лю, до­ки не гурк­не две­ри­ма та од злості вий­де з ха­ти.

    - Ото, Ма­ри­но, лай­кою нічо­го не вдієш, бо я вже за це доб­ре дізна­лась; а як поч­ну ре­го­таться, то моя свек­ру­ха так і ски­пить од­ра­зу та й за­мовк­не. Я за­ту­ляю свек­русі пельку ре­го­том, - так нав­ча­ла Ма­ри­ну До­ро­ше­ва невістка.

    - Хи-хи-хи! хн-хи-хи! - ще го­лосніше за­ре­го­та­лась Ма­ри­на якось чуд­но та роб­ле­но і сіла на піл, ще й за живіт вхо­пи­лась обо­ма ру­ка­ми, не­на­чеб­то їй бу­ло так смішно.

    Грицько ре­го­тавсь зви­чай­ним, не роб­ле­ним ре­го­том. Діти по­чу­ли той регіт та да­вай і собі ре­го­таться, їм, надісь, бу­ло смішно з то­го, що ма­ти ре­го­та­лась чуд­но, а батько ре­го­тавсь щи­ро й ве­се­ло. Діти не­на­че за­ме­та­лись батько­вим сміхом, мов за­раз­ли­вою хво­ро­бою. Па­рас­ка з ди­ва витріщи­ла очі на Ма­ри­ну, бо пос­те­рег­ла, що во­на сміється якось чуд­но, не­на­че підроб­лю­ва­лась під регіт.

    - Що з то­бою ста­лось? Чи це на те­бе нас­ла­но такі крик­ливці, чи що? Чо­го ти так чуд­но смієшся? Чи ти вже ска­зи­лась, чи до те­бе ще тільки прис­ту­пає? -го­во­ри­ла Па­рас­ка.

    Марина ще гірше за­ре­го­та­лась, аж на бо­ки ха­па­лась ру­ка­ми. Грицько й собі сміявсь. Йо­му й справді бу­ла смішна та ко­медія.

    Од то­го ча­су як тільки Па­рас­ка по­чи­на­ла ла­ять Ма­ри­ну, Ма­ри­на ре­го­та­лась пе­ред самісіньким но­сом в ба­би і не про­мов­ля­ла до неї й сло­ва. Па­рас­ка му­си­ла сту­лять ро­та, бо зна­ла, що нічо­го не по­чує од невістки, тільки са­мий регіт.

    Вже потім зго­дом ба­ба Па­лаж­ка Со­лов'їха про­чу­ла од лю­дей, що то До­ро­ше­ва невістка так на­пу­ти­ла Ма­ри­ну, і ска­за­ла за це Ле­ва­дисі, а Ле­ва­ди­ха роз­ка­за­ла бабі Па­расці. Як Ма­ри­на по­ча­ла знов ре­го­таться, Па­рас­ку не­на­че ста­ло щось шкреб­ти по серці. Во­на не всиділа в хаті, вий­шла на сінешній поріг, по­ди­ви­лась на вер­бу на Іва­новій мо­гилі, зга­да­ла йо­го доб­ру ду­шу, йо­го мо­тор­ну привітну вда­чу і вип­ла­ка­ла всі сльози, що наз­би­ра­лись в серці од то­го ска­же­но­го ре­го­ту її си­на й невістки.

    Цього чуд­но­го ре­го­ту Па­рас­ка не мог­ла стерпіть, і на дру­го­му тижні, як тільки невістка й син по­ча­ли хо­ди­ти до церк­ви, щоб од­говітись, во­на пішла до ба­тюш­ки жаліться, роз­ка­за­ла за все, як невістка її не слу­ха­ла та ла­яла, а син ніко­ли й сло­вом не ос­ту­пав­ся за нею.

    - Так мені важ­ко, так тяж­ко жить, що я далі не ви­дер­жу. Як по­мер Іван, во­ни на­па­лись на ме­не обоє так, що ладні й коліном ви­пер­ти ме­не з ха­ти. А най­гірше Ма­ри­на допікає мені не сло­ва­ми, а ре­го­том. День у день ход­жу в хаті, не­на­че по гол­ках та в ко­лю­чих тер­нах. Оце во­ни говіють на цьому тижні. Не дай­те, ба­тюш­ко, їм при­час­тя, то, мо­же, во­ни сха­ме­нуться та хоч тро­хи по­добріша­ють до ме­не.

    - Як во­ни йти­муть при­ча­щаться та не поп­ро­ща­югься з то­бою, то я не дам обом їм при­час­тя. А як поп­ро­ща­ються і пе­реп­ро­сять те­бе, тоді я зап­ри­час­тю їх. До­ки був жи­вий твій чо­ловік, ви жи­ли в згоді. А те­пер жи­ве трое вас в хаті, і ви пішли врозліт.

    - Коли ж, ба­тюш­ко, невістка моя не­по­мир­ли­ва. Од неї пішла та­ка нап­ра­ва в нас од то­го ча­су, як по­мер Омелько. Усе ли­хо в хаті скоїлось че­рез неї, -ска­за­ла Па­рас­ка.


    В су­бо­ту вранці, як тільки дзвін бовк­нув на служ­бу бо­жу, і син і невістка по­ча­ли вби­раться до церк­ви, Па­рас­ка сіла на лаві під об­ра­за­ми й жда­ла, що во­ни прис­туп­лять до неї й поп­ро­ща­ються. Син уб­рав­ся, взяв шап­ку в ру­ки, чо­гось туп­цяв по хаті, ни­кав, буцімби­то чо­гось шу­кав, схо­вав кап­шук з грішми в ки­ше­ню та й вий­шов в сіни, не поп­ро­щав­шись з матір'ю. Па­рас­ку взя­ла до­са­да. Во­на й собі вий­шла в са­док, щоб гля­нуть на вер­бу на Іва­новій мо­гилі. Ди­виться во­на, аж з ха­ти вий­шли Грицько й Ма­ри­на і поп­рос­ту­ва­ли до церк­ви.

    Параска за­раз увійшла в ха­ту та й пи­тає в стар­шої ди­ти­ни:

    - А що тут ро­бив батько, як я вий­шла з ха­ти?

    - Поклонились тричі до об­разів, а потім ма­тері та й поцілу­ва­ли матір; а ма­ти пок­ла­ли три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, пок­ло­ни­лись тричі батькові та й поцілу­ва­ли в гу­би, - ка­же ди­ти­на.

    Параска за­раз побігла до ба­тюш­ки навп­рос­тець, пе­релізла че­рез тин з сво­го го­ро­ду та на ба­тю­щин тік. а з то­ку чкур­ну­ла в двір. Ба­тюш­ка са­ме тоді вий­шов з две­рей в двір. Во­на дог­на­ла йо­го в брамі й поцілу­ва­ла в ру­ку.

    - Батюшко! син і невістка не поп­ро­ща­лись зо мною, як ішли на служ­бу. Син чо­мусь туп­цяв, пок­ру­тивсь по хаті та й пішов до церк­ви; а невістка навіть не гля­ну­ла на ме­не та й по­су­ну­ла з ха­ти надвір на­суп­ле­на, мов чор­на хма­ра. Як­би во­на поп­ро­ща­лась зо мною, я б усе прос­ти­ла їй і ви­ба­чи­ла за все. Не дай­те, ба­тюш­ко, їм при­час­тя.

    - Коли не пе­реп­ро­си­ли те­бе, не дам їм при­час­тя, до­ки поп­ро­ща­ються з то­бою; бо до при­час­тя тре­ба прис­ту­пать, по­ми­рив­шись і поп­ро­щав­шись з усіма, з ким лю­ди­на ла­ялась, або во­ро­гу­ва­ла, або навіть з ким по­сер­ди­лась.

    Вже Па­рас­ка обід зва­ри­ла, як син і невістка прий­шли з церк­ви, мовч­ки по­роз­дя­га­лись, посіда­ли за стіл і мовч­ки по­обіда­ли. Грицько був смут­ний, аж ніби за­жу­ривсь, а Ма­ри­на бу­ла лю­та й не ди­ви­лась ні на ко­го, не­на­че в церкві по­гу­би­ла очі: ба­тюш­ка не дав їм при­час­тя.

    На третьому тижні син та невістка знов по­ча­ли хо­дить до церк­ви, щоб од­говіться. Знов нас­та­ла су­бо­та, бевк­ну­ли в ма­лий дзвін на служ­бу бо­жу. Грицько вби­рається до церк­ви, вби­рається й Ма­ри­на. Па­рас­ка сіла ко­ло сто­лу під об­ра­за­ми й жда­ла, пог­ля­да­ючи на їх обох. Грицько взяв шап­ку в ру­ки, вда­рив три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, прис­ту­пив до ма­тері, тричі пок­ло­нивсь ни­зенько й поп­ро­щавсь.

    - Нехай те­бе бог прос­тить, - ска­за­ла ма­ти, встав­ши в ла­ви, і тричі поцілу­ва­ла си­на.

    Марина вда­ри­ла три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, пок­ло­ни­лась тільки раз на ході, та й то набік, і ска­за­ла раз:

    - Простіть ме­не, ма­мо! - та й пішла з ха­ти. Бабі чо­мусь зда­ва­лось, що во­на обер­неться й за­ре­го­четься.

    Як не го­во­рив син до ма­тері, то її так не­на­че га­дю­ка сса­ла за сер­це; а як за­го­во­рив, то не­на­че га­дю­ка так ра­зом і од­па­ла. Про­ве­ла во­на си­на в сіни, гля­ну­ла на вер­бу на кла­до­вищі, а в неї сльози вже не вис­ту­па­ють. А невістка прой­шла проз неї й навіть не по­ди­ви­лась, зак­ри­ла очі віка­ми та дов­ги­ми віями, не­на­че й досі не знай­шла по­губ­ле­них очей.

    Параска на­ки­ну­ла ко­жу­ши­ну та за­раз слідком за ни­ми по­чим­чи­ку­ва­ла й собі до церк­ви. До­тис­ну­лась до ти­та­ря Пет­ра Жар­ка, сво­го при­яте­ля, та й ка­же:

    - Піди, Пет­ре, в вівтар та поп­ро­си ба­тюш­ку, щоб Грицькові да­ли при­час­тя, а невістці не да­ва­ли; бо Грицько поп­ро­щавсь зо мною, а невістка не поп­ро­ща­лась.

    Жарко спри­яв бабі, як своїй кумі, пішов у вівтар і за­повістивсь ба­тюшці. Він скрізь всто­ював за Па­рас­ку, і пе­ред ба­тюш­кою, і пе­ред людьми, як лю­де ча­сом гу­ди­ли та су­ди­ли її. Ба­тюш­ка зап­ри­час­тив Грицька, а Ма­рині ска­зав, що не дасть при­час­тя до­ти, до­ки во­на не поп­ро­щається з свек­ру­хою.

    Параска зу­мис­не вис­то­яла всю служ­бу бо­жу, діжда­лась, як ба­тюш­ка при­ча­щав лю­дей, слідку­ва­ла очи­ма за невісткою й на свої очі по­ба­чи­ла, що ба­тюш­ка знов вдру­ге не дав їй при­час­тя. Во­на за­раз вер­ну­лась до­до­му. Прий­шов син з церк­ви, а слідком за ним увійшла в ха­ту й Ма­ри­на. Па­рас­ка по­да­ла обід, а Ма­ри­на роз­дя­гається та со­пе, а на матір і не ди­виться.

    - Сопи, со­пи, Ма­ри­но! Чи це ти й досі не знай­шла очей, чи вдру­ге за­гу­би­ла в церкві, що на ме­не й не ди­виш­ся? - з злістю ска­за­ла Па­рас­ка.

    Марина вже не ре­го­та­лась. Сіла на по­лу, згор­ну­ла ру­ки, ди­ви­лась у вікно й за­ду­ма­лась. Во­на й за обід не сіла. По обіді во­на пов­дя­га­ла дітей, мен­ше взя­ла на ру­ки, а стар­ше по­ве­ла за руч­ку, взя­ла мо­ту­зок, за­ли­га­ла за шию то­го ка­ба­на, що при­ве­ла од своєї ма­тері, та й ве­де з дво­ра. Па­рас­ка до­га­да­лась, що во­на пе­ре­би­рається до ма­тері. Син сидів на лаві сум­ний, мов чор­на хма­ра, і мов­чав.

    Параска не втерпіла, вий­шла надвір та й гук­ну­ла з сінешнього по­ро­га:

    - Куди це ти, Ма­ри­но, йдеш, не поп­ро­щав­шись зо мною? Чи пе­ре­би­раєшся до ма­тері, чи, мо­же, по­манд­руєш на Ба­са­рабію? Пот­ри­вай же та хоч розп­ро­щай­ся зо мною й з Грицьком!

    Марина спи­ни­лась на во­ро­тях, обер­ну­лась та як за­ре­го­четься, як не­са­мо­ви­та: хи-хи-хи! - ре­го­четься, аж за­ли­вається.

    - Смійся, смійся! швид­ко на кутні засмієшся й ро­та роз­де­реш, до­ки й за двір вий­деш. Не дав тобі піп при­час­тя двічі, то те­пер вже до­кон­че ви­рос­туть в те­бе чор­тячі ро­ги під очіпком.

    Марина по­ве­ла ка­ба­на попід вір'ям та й гук­ну­ла че­рез вір'я:

    - Он лапніть лиш сво­го очіпка! в вас вже дав­но ви­рос­ли; держіть ру­кою очіпок, бо чор­тячі ро­ги за­то­го ски­нуть з вас очіпок. Хи-хи-хи! - за­ре­го­та­лась во­на та й зник­ла з ка­ба­ном за вер­ба­ми.

    - Отак наші гості ви­шов­ка­лись з ха­ти, не поп­ро­щав­шись з на­ми! - ска­за­ла во­на до Грицька. - Мо­же, це ти так її па­мо­то­рив?

    Але син і сло­вом не обізвавсь до ма­тері. Увійшла ма­ти в ха­ту й за­хо­ди­лась ма­зать припічок. Син сидів на лаві й не про­мо­вив і сло­ва до ма­тері, тільки сер­ди­то пог­ля­дав на неї. Взя­ла во­на дер­ка­ча, вмо­чи­ла в по­мий­ни­цю й по­ча­ла тру­сить са­жу в ко­мині та в че­люс­тях, а вит­ру­сив­ши са­жу, вий­ня­ла дер­ка­ча з ко­ми­на та й заміри­лась ним на си­на.

    - Оце тобі на до­ро­гу кро­пи­ло! йди й ти з ха­ти ту­ди, ку­ди пішла твоя жінка, ко­ли ти не­зу­гар­ний дер­жать її віжка­ми.

    Син вий­шов з ха­ти. Йо­го не­на­че якась си­ла тяг­ла слідком за жінкою. Але він, помірку­вав­ши та по­ду­мав­ши, по­хо­див по дворі, по то­ку та й знов вер­нув­ся в ха­ту, а за жінкою не пішов. Ба­ба бу­ла б і ра­да, як­би він був не вер­нувсь: во­на за­ду­ма­ла зовсім одопрічниться од си­на й знов ста­ти гос­по­ди­нею на всю гу­бу, як бу­ла гос­по­ди­нею за жи­вот­тя сво­го чо­ловіка.

    - Ой Іва­не, си­ну мій! Як­би ти не вмер, мені бу­ло б лег­ше жи­ти на світі: бо як­би я по­ла­ялась з од­ним си­ном, то пішла б до дру­го­го та пе­ре­сиділа б ли­ху го­ди­ну. А те­пер ли­ха моя го­ди­нонька! му­шу терпіть біду та ли­ти сльози, - жалілась Па­рас­ка Ле­ва­дисі на дру­гий день, зай­шов­ши до неї на по­ра­ду.

    Марина сиділа в ма­тері з дітьми та з ка­ба­ном сли­ве тиж­день. Вже ма­ти якось-та­ки вмо­ви­ла й на­мо­то­ри­ла її по­ко­риться свек­русі й вер­ну­тись до чо­ловіка. Пішла во­на до ба­тюш­ки та й ка­же:

    - Чи дас­те вже мені при­час­тя в цю су­бо­ту? Ма­ти ска­за­ли, щоб я вер­та­лась до свек­ру­хи, пе­реп­ро­си­ла її й поп­ро­ща­лась з нею пе­ред говінням.

    А ба­тюш­ка ска­зав в од­повідь:

    - Помирись з свек­ру­хою й пе­реп­ро­си її, то й дам в су­бо­ту при­час­тя.

    В су­бо­ту вранці, тільки що по­ча­ло роз­вид­ню­ваться, ди­виться Па­рас­ка в вікно, аж Ма­ри­на йде в во­ро­та з ди­ти­ною на ру­ках і ве­де на мо­туз­ку сво­го ка­ба­на. Ввійшла во­на в ха­ту й поз­до­ров­ка­лась з свек­ру­хою; за нею слідком вбігла ве­се­ленька стар­ша ди­ти­на, побігла до батька й по­ча­ла ла­щиться до йо­го.

    - А що це ти, Ма­ри­но? знов ве­деш своє віно на мо­туз­ку в мій двір? - спи­та­ла Па­рас­ка. - Мо­же, прий­шла оце ре­го­таться? Чи, мо­же, по­ре­го­чеш­ся, посмієшся з ме­не, мов з ста­рої ду­ре­пи, та знов вер­неш­ся до ма­те­ри­ної ха­ти, де засіли не­ща­димі злидні? Це, ма­буть, ті не­ща­димі злидні ви­киш­ка­ли те­бе звідтіля. Ой, ма­буть, швид­ко вер­неш­ся знов до ма­тері!

    - Ні, ма­мо! я вже не вер­ну­ся до ма­тері, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на й гля­ну­ла свек­русі прос­то в очі, не­на­че во­на в ма­те­риній хаті знов знай­шла очі, що за­гу­би­ла в свек­ру­хи.

    Марина роз­дяг­лась, вда­ри­ла три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, прис­ту­пи­ла до Па­рас­ки, але тро­хи од­далік, не дійшов­ши до неї на два сту­пені, тричі пок­ло­ни­лась ни­зенько й про­мо­ви­ла:

    - Простіть ме­не, ма­мо, раз, і дру­гий, і третій!

    - Нехай тобі бог прос­тить, і я те­бе про­щаю, - обізва­лась со­ло­деньким го­ло­сом Па­рас­ка, ще й гу­би за­пи­ша­ла.

    Марина пішла до церк­ви, а Па­рас­ка слідком за нею. Про­тов­пи­лась до царських врат, де Пет­ро засвічу­вав став­ни­ки пе­ред об­ра­за­ми, і по­шеп­ки, сли­ве ниш­ком ска­за­ла йо­му:

    - Перекажи ба­тюшці, що Ма­ри­на вже вер­ну­лась до ме­не в ха­ту, поп­ро­ща­лась зо мною тричі й пе­реп­ро­си­ла ме­не. Оце я її вже при­бор­ка­ла; мо­же, вже не так бри­ка­ти­ме та нас­ти­ра­ти­меться. Поп­ро­си ба­тюш­ку, не­хай те­пер да­дуть їй при­час­тя. Ота­ке ли­хо мені. Пет­ре! Па­лаж­ка Со­лов'їха ку­сає ме­не з од­но­го бо­ку че­рез ули­цю, не­на­че ґедзь, а невістка гри­зе ме­не в хаті з дру­го­го бо­ку. Обс­та­ли й обсіли ме­не во­ро­ги навк­ру­ги. Па­лаж­чи­на невістка но­сить си­ня­ки од Па­лаж­ки, а мені, ма­буть, не­за­ба­ром та­ки до­ве­деться но­сить си­ня­ки од невістки.

    - А все-та­ки ста­лось по-твоєму: твоє цвіте, а її в'яне, - ска­зав Пет­ро й осміхнувсь, а ба­ба й собі осміхну­лась на ра­до­щах, бо вже по­ве­селіша­ла.

    - Тепер вже «моє звер­ху, а її - нас­поді», «моє цвіте, а її в'яне», як при­ка­зу­ють лю­де. Отак во­но й по­вин­но буть, бо я стар­ша в хаті, а не діти.

    1908 ро­ку

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx45 Кб865
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb275 Кб907

Пошук на сайті: