Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Парасці Гришисі (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.docx45 Кб846
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_bida_babi_parasci_grishisi.fb275 Кб888
    В су­бо­ту вранці, як тільки дзвін бовк­нув на служ­бу бо­жу, і син і невістка по­ча­ли вби­раться до церк­ви, Па­рас­ка сіла на лаві під об­ра­за­ми й жда­ла, що во­ни прис­туп­лять до неї й поп­ро­ща­ються. Син уб­рав­ся, взяв шап­ку в ру­ки, чо­гось туп­цяв по хаті, ни­кав, буцімби­то чо­гось шу­кав, схо­вав кап­шук з грішми в ки­ше­ню та й вий­шов в сіни, не поп­ро­щав­шись з матір'ю. Па­рас­ку взя­ла до­са­да. Во­на й собі вий­шла в са­док, щоб гля­нуть на вер­бу на Іва­новій мо­гилі. Ди­виться во­на, аж з ха­ти вий­шли Грицько й Ма­ри­на і поп­рос­ту­ва­ли до церк­ви.

    Параска за­раз увійшла в ха­ту та й пи­тає в стар­шої ди­ти­ни:

    - А що тут ро­бив батько, як я вий­шла з ха­ти?

    - Поклонились тричі до об­разів, а потім ма­тері та й поцілу­ва­ли матір; а ма­ти пок­ла­ли три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, пок­ло­ни­лись тричі батькові та й поцілу­ва­ли в гу­би, - ка­же ди­ти­на.

    Параска за­раз побігла до ба­тюш­ки навп­рос­тець, пе­релізла че­рез тин з сво­го го­ро­ду та на ба­тю­щин тік. а з то­ку чкур­ну­ла в двір. Ба­тюш­ка са­ме тоді вий­шов з две­рей в двір. Во­на дог­на­ла йо­го в брамі й поцілу­ва­ла в ру­ку.

    - Батюшко! син і невістка не поп­ро­ща­лись зо мною, як ішли на служ­бу. Син чо­мусь туп­цяв, пок­ру­тивсь по хаті та й пішов до церк­ви; а невістка навіть не гля­ну­ла на ме­не та й по­су­ну­ла з ха­ти надвір на­суп­ле­на, мов чор­на хма­ра. Як­би во­на поп­ро­ща­лась зо мною, я б усе прос­ти­ла їй і ви­ба­чи­ла за все. Не дай­те, ба­тюш­ко, їм при­час­тя.

    - Коли не пе­реп­ро­си­ли те­бе, не дам їм при­час­тя, до­ки поп­ро­ща­ються з то­бою; бо до при­час­тя тре­ба прис­ту­пать, по­ми­рив­шись і поп­ро­щав­шись з усіма, з ким лю­ди­на ла­ялась, або во­ро­гу­ва­ла, або навіть з ким по­сер­ди­лась.

    Вже Па­рас­ка обід зва­ри­ла, як син і невістка прий­шли з церк­ви, мовч­ки по­роз­дя­га­лись, посіда­ли за стіл і мовч­ки по­обіда­ли. Грицько був смут­ний, аж ніби за­жу­ривсь, а Ма­ри­на бу­ла лю­та й не ди­ви­лась ні на ко­го, не­на­че в церкві по­гу­би­ла очі: ба­тюш­ка не дав їм при­час­тя.

    На третьому тижні син та невістка знов по­ча­ли хо­дить до церк­ви, щоб од­говіться. Знов нас­та­ла су­бо­та, бевк­ну­ли в ма­лий дзвін на служ­бу бо­жу. Грицько вби­рається до церк­ви, вби­рається й Ма­ри­на. Па­рас­ка сіла ко­ло сто­лу під об­ра­за­ми й жда­ла, пог­ля­да­ючи на їх обох. Грицько взяв шап­ку в ру­ки, вда­рив три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, прис­ту­пив до ма­тері, тричі пок­ло­нивсь ни­зенько й поп­ро­щавсь.

    - Нехай те­бе бог прос­тить, - ска­за­ла ма­ти, встав­ши в ла­ви, і тричі поцілу­ва­ла си­на.

    Марина вда­ри­ла три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, пок­ло­ни­лась тільки раз на ході, та й то набік, і ска­за­ла раз:

    - Простіть ме­не, ма­мо! - та й пішла з ха­ти. Бабі чо­мусь зда­ва­лось, що во­на обер­неться й за­ре­го­четься.

    Як не го­во­рив син до ма­тері, то її так не­на­че га­дю­ка сса­ла за сер­це; а як за­го­во­рив, то не­на­че га­дю­ка так ра­зом і од­па­ла. Про­ве­ла во­на си­на в сіни, гля­ну­ла на вер­бу на кла­до­вищі, а в неї сльози вже не вис­ту­па­ють. А невістка прой­шла проз неї й навіть не по­ди­ви­лась, зак­ри­ла очі віка­ми та дов­ги­ми віями, не­на­че й досі не знай­шла по­губ­ле­них очей.

    Параска на­ки­ну­ла ко­жу­ши­ну та за­раз слідком за ни­ми по­чим­чи­ку­ва­ла й собі до церк­ви. До­тис­ну­лась до ти­та­ря Пет­ра Жар­ка, сво­го при­яте­ля, та й ка­же:

    - Піди, Пет­ре, в вівтар та поп­ро­си ба­тюш­ку, щоб Грицькові да­ли при­час­тя, а невістці не да­ва­ли; бо Грицько поп­ро­щавсь зо мною, а невістка не поп­ро­ща­лась.

    Жарко спри­яв бабі, як своїй кумі, пішов у вівтар і за­повістивсь ба­тюшці. Він скрізь всто­ював за Па­рас­ку, і пе­ред ба­тюш­кою, і пе­ред людьми, як лю­де ча­сом гу­ди­ли та су­ди­ли її. Ба­тюш­ка зап­ри­час­тив Грицька, а Ма­рині ска­зав, що не дасть при­час­тя до­ти, до­ки во­на не поп­ро­щається з свек­ру­хою.

    Параска зу­мис­не вис­то­яла всю служ­бу бо­жу, діжда­лась, як ба­тюш­ка при­ча­щав лю­дей, слідку­ва­ла очи­ма за невісткою й на свої очі по­ба­чи­ла, що ба­тюш­ка знов вдру­ге не дав їй при­час­тя. Во­на за­раз вер­ну­лась до­до­му. Прий­шов син з церк­ви, а слідком за ним увійшла в ха­ту й Ма­ри­на. Па­рас­ка по­да­ла обід, а Ма­ри­на роз­дя­гається та со­пе, а на матір і не ди­виться.

    - Сопи, со­пи, Ма­ри­но! Чи це ти й досі не знай­шла очей, чи вдру­ге за­гу­би­ла в церкві, що на ме­не й не ди­виш­ся? - з злістю ска­за­ла Па­рас­ка.

    Марина вже не ре­го­та­лась. Сіла на по­лу, згор­ну­ла ру­ки, ди­ви­лась у вікно й за­ду­ма­лась. Во­на й за обід не сіла. По обіді во­на пов­дя­га­ла дітей, мен­ше взя­ла на ру­ки, а стар­ше по­ве­ла за руч­ку, взя­ла мо­ту­зок, за­ли­га­ла за шию то­го ка­ба­на, що при­ве­ла од своєї ма­тері, та й ве­де з дво­ра. Па­рас­ка до­га­да­лась, що во­на пе­ре­би­рається до ма­тері. Син сидів на лаві сум­ний, мов чор­на хма­ра, і мов­чав.

    Параска не втерпіла, вий­шла надвір та й гук­ну­ла з сінешнього по­ро­га:

    - Куди це ти, Ма­ри­но, йдеш, не поп­ро­щав­шись зо мною? Чи пе­ре­би­раєшся до ма­тері, чи, мо­же, по­манд­руєш на Ба­са­рабію? Пот­ри­вай же та хоч розп­ро­щай­ся зо мною й з Грицьком!

    Марина спи­ни­лась на во­ро­тях, обер­ну­лась та як за­ре­го­четься, як не­са­мо­ви­та: хи-хи-хи! - ре­го­четься, аж за­ли­вається.

    - Смійся, смійся! швид­ко на кутні засмієшся й ро­та роз­де­реш, до­ки й за двір вий­деш. Не дав тобі піп при­час­тя двічі, то те­пер вже до­кон­че ви­рос­туть в те­бе чор­тячі ро­ги під очіпком.

    Марина по­ве­ла ка­ба­на попід вір'ям та й гук­ну­ла че­рез вір'я:

    - Он лапніть лиш сво­го очіпка! в вас вже дав­но ви­рос­ли; держіть ру­кою очіпок, бо чор­тячі ро­ги за­то­го ски­нуть з вас очіпок. Хи-хи-хи! - за­ре­го­та­лась во­на та й зник­ла з ка­ба­ном за вер­ба­ми.

    - Отак наші гості ви­шов­ка­лись з ха­ти, не поп­ро­щав­шись з на­ми! - ска­за­ла во­на до Грицька. - Мо­же, це ти так її па­мо­то­рив?

    Але син і сло­вом не обізвавсь до ма­тері. Увійшла ма­ти в ха­ту й за­хо­ди­лась ма­зать припічок. Син сидів на лаві й не про­мо­вив і сло­ва до ма­тері, тільки сер­ди­то пог­ля­дав на неї. Взя­ла во­на дер­ка­ча, вмо­чи­ла в по­мий­ни­цю й по­ча­ла тру­сить са­жу в ко­мині та в че­люс­тях, а вит­ру­сив­ши са­жу, вий­ня­ла дер­ка­ча з ко­ми­на та й заміри­лась ним на си­на.

    - Оце тобі на до­ро­гу кро­пи­ло! йди й ти з ха­ти ту­ди, ку­ди пішла твоя жінка, ко­ли ти не­зу­гар­ний дер­жать її віжка­ми.

    Син вий­шов з ха­ти. Йо­го не­на­че якась си­ла тяг­ла слідком за жінкою. Але він, помірку­вав­ши та по­ду­мав­ши, по­хо­див по дворі, по то­ку та й знов вер­нув­ся в ха­ту, а за жінкою не пішов. Ба­ба бу­ла б і ра­да, як­би він був не вер­нувсь: во­на за­ду­ма­ла зовсім одопрічниться од си­на й знов ста­ти гос­по­ди­нею на всю гу­бу, як бу­ла гос­по­ди­нею за жи­вот­тя сво­го чо­ловіка.

    - Ой Іва­не, си­ну мій! Як­би ти не вмер, мені бу­ло б лег­ше жи­ти на світі: бо як­би я по­ла­ялась з од­ним си­ном, то пішла б до дру­го­го та пе­ре­сиділа б ли­ху го­ди­ну. А те­пер ли­ха моя го­ди­нонька! му­шу терпіть біду та ли­ти сльози, - жалілась Па­рас­ка Ле­ва­дисі на дру­гий день, зай­шов­ши до неї на по­ра­ду.

    Марина сиділа в ма­тері з дітьми та з ка­ба­ном сли­ве тиж­день. Вже ма­ти якось-та­ки вмо­ви­ла й на­мо­то­ри­ла її по­ко­риться свек­русі й вер­ну­тись до чо­ловіка. Пішла во­на до ба­тюш­ки та й ка­же:

    - Чи дас­те вже мені при­час­тя в цю су­бо­ту? Ма­ти ска­за­ли, щоб я вер­та­лась до свек­ру­хи, пе­реп­ро­си­ла її й поп­ро­ща­лась з нею пе­ред говінням.

    А ба­тюш­ка ска­зав в од­повідь:

    - Помирись з свек­ру­хою й пе­реп­ро­си її, то й дам в су­бо­ту при­час­тя.

    В су­бо­ту вранці, тільки що по­ча­ло роз­вид­ню­ваться, ди­виться Па­рас­ка в вікно, аж Ма­ри­на йде в во­ро­та з ди­ти­ною на ру­ках і ве­де на мо­туз­ку сво­го ка­ба­на. Ввійшла во­на в ха­ту й поз­до­ров­ка­лась з свек­ру­хою; за нею слідком вбігла ве­се­ленька стар­ша ди­ти­на, побігла до батька й по­ча­ла ла­щиться до йо­го.

    - А що це ти, Ма­ри­но? знов ве­деш своє віно на мо­туз­ку в мій двір? - спи­та­ла Па­рас­ка. - Мо­же, прий­шла оце ре­го­таться? Чи, мо­же, по­ре­го­чеш­ся, посмієшся з ме­не, мов з ста­рої ду­ре­пи, та знов вер­неш­ся до ма­те­ри­ної ха­ти, де засіли не­ща­димі злидні? Це, ма­буть, ті не­ща­димі злидні ви­киш­ка­ли те­бе звідтіля. Ой, ма­буть, швид­ко вер­неш­ся знов до ма­тері!

    - Ні, ма­мо! я вже не вер­ну­ся до ма­тері, - про­мо­ви­ла Ма­ри­на й гля­ну­ла свек­русі прос­то в очі, не­на­че во­на в ма­те­риній хаті знов знай­шла очі, що за­гу­би­ла в свек­ру­хи.

    Марина роз­дяг­лась, вда­ри­ла три пок­ло­ни пе­ред об­ра­за­ми, прис­ту­пи­ла до Па­рас­ки, але тро­хи од­далік, не дійшов­ши до неї на два сту­пені, тричі пок­ло­ни­лась ни­зенько й про­мо­ви­ла:

    - Простіть ме­не, ма­мо, раз, і дру­гий, і третій!

    - Нехай тобі бог прос­тить, і я те­бе про­щаю, - обізва­лась со­ло­деньким го­ло­сом Па­рас­ка, ще й гу­би за­пи­ша­ла.

    Марина пішла до церк­ви, а Па­рас­ка слідком за нею. Про­тов­пи­лась до царських врат, де Пет­ро засвічу­вав став­ни­ки пе­ред об­ра­за­ми, і по­шеп­ки, сли­ве ниш­ком ска­за­ла йо­му:

    - Перекажи ба­тюшці, що Ма­ри­на вже вер­ну­лась до ме­не в ха­ту, поп­ро­ща­лась зо мною тричі й пе­реп­ро­си­ла ме­не. Оце я її вже при­бор­ка­ла; мо­же, вже не так бри­ка­ти­ме та нас­ти­ра­ти­меться. Поп­ро­си ба­тюш­ку, не­хай те­пер да­дуть їй при­час­тя. Ота­ке ли­хо мені. Пет­ре! Па­лаж­ка Со­лов'їха ку­сає ме­не з од­но­го бо­ку че­рез ули­цю, не­на­че ґедзь, а невістка гри­зе ме­не в хаті з дру­го­го бо­ку. Обс­та­ли й обсіли ме­не во­ро­ги навк­ру­ги. Па­лаж­чи­на невістка но­сить си­ня­ки од Па­лаж­ки, а мені, ма­буть, не­за­ба­ром та­ки до­ве­деться но­сить си­ня­ки од невістки.

    - А все-та­ки ста­лось по-твоєму: твоє цвіте, а її в'яне, - ска­зав Пет­ро й осміхнувсь, а ба­ба й собі осміхну­лась на ра­до­щах, бо вже по­ве­селіша­ла.

    - Тепер вже «моє звер­ху, а її - нас­поді», «моє цвіте, а її в'яне», як при­ка­зу­ють лю­де. Отак во­но й по­вин­но буть, бо я стар­ша в хаті, а не діти.

    1908 ро­ку

 

Сторінка 4 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: