Іван Нечуй-Левицький - Вітрогон (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.docx30 Кб747
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_vitrogon.fb259 Кб700
    Вже й сон­це зай­шло, а я сплю. Як про­ки­нув­ся я, то вже по­ча­ло на світ бла­гос­ло­виться. Про­ки­нув­ся я та й ле­жу, а мені здається, що я ле­жу в се­бе вдо­ма на ліжку та чо­гось про­ки­нув­ся вночі, чи що. Тільки гля­нув я на один бік, пе­ре­до мною якесь здо­ро­вецьке вікно сіріє: та­ке здо­ро­ве, що в йо­го чо­ловік сміли­во увійшов би, не схи­лив­ши го­ло­ви. «Що це та­ке? - ду­маю я. - Чо­го це на­ше вікно за ніч ста­ло та­ке здо­ро­ве? Я чув, як батько не­дав­но ка­зав, що на­шу кімна­ту бу­дуть роз­ки­дать та пе­ре­бу­до­ву­вать за­но­во. Мо­же, це теслі за ніч встиг­ли вже розібрать стіну», - ду­маю я ле­жа­чи. Ко­ли по­вер­нув я очі на дру­гий бік - і там сіріє та­ке са­ме здо­ро­ве вікно. «Що це за ви­па­док став­ся вночі!» - ду­маю я. Лап­нув я під со­бою, щось м'яке підо мною, не­на­че ко­жух; а я пам'ятаю, що ма­ма ніко­ли не сте­ли­ла мені ко­жу­ха на ліжку. Див­лю­ся я вго­ру, сте­ля чо­гось чор­на, не­на­че са­жею об­ма­за­на. То бу­ло ко­ли про­ки­нусь, лип­ну очи­ма на сте­лю, то во­на все біла влітку, а взим­ку сіра; а це чо­гось ста­ла зовсім чор­на. Ото ле­жу я та спро­сон­ня собі це все ми­ти­кую. Ко­ли прис­лу­ха­юсь, ко­ло ме­не близько щось дзюр­чить, не­на­че потічок або течія те­че по камінцях: кап-кап, ляп, дзюр-дзюр! Зовсім во­да шу­мить та булькає. «Що це за ди­во! - ду­маю я. - Де ж це в хаті взя­лась річеч­ка, та ще й не­на­че те­че че­рез кімна­ту близько од мо­го ліжка». Вже я тро­хи про­чу­мавсь, та все ле­жу, прис­лу­ха­юсь, чи не за­го­во­рить десь в другій кімнаті ма­ма, чи не крик­не десь та­то. Ко­ли чую, хтось ніби по стелі йде й бу­бо­нить. Я прис­лу­ха­юсь і ви­раз­но чую: «Гос­по­ди по­ми­луй, гос­по­ди по­ми­луй, сла­ва от­цю й си­ну і свя­то­му ду­ху, нині й прис­но і вовіки віков, амінь. От­че наш, оже єси на не­бесь..» Це, ма­буть, батько встав та го­лос­но бо­гу мо­литься, бо мій па­но­тець мав зви­чай вранці мо­ли­тись го­лос­но, хо­дя­чи по кімна­тах. «Але ж, - ду­маю я, - чо­го це він виліз на го­ри­ще бо­гу мо­литься! Або, мо­же, то най­мит хо­дить по го­рищі та го­лос­но бо­гу мо­литься: це не та­то», - міркую я собі. Ко­ли тут щось як за­гур­ко­тить! Як за­лу­щить сте­ля! Чую на свої ву­ха, що по­пе­ре­ду зас­ту­ка­ли кінські ко­пи­та, а за ни­ми по­ко­тив­ся віз; а дош­ки в стелі аж лу­щать. «Ой бо­же мій! Що ж це за ди­во! Хтось по на­шо­му го­рищі кіньми їздить! І як во­но ту­ди ви­те­ре­би­лось кіньми та во­зом? Ой! ще сте­ля за­ва­литься та й ме­не вб'є!» - блис­ну­ла в ме­не дум­ка.

    

    Та при та­му як ско­чу з ліжка на но­ги, аж… і ска­кать не бу­ло ку­ди. Вже тро­хи роз­виднілось, і до ме­не вер­ну­лась пам'ять. Я в од­ну мить при­га­дав, що я під мос­том і як я ту­ди заліз. Тільки ніяк не міг вга­дать, що те­пер над­ворі: чи вечір, чи ра­нок, чи вдосвіта. «А мо­же, я оце за­но­чу­вав під мос­том… ле­жав і спав тут вночі?» - май­ну­ла в ме­не дум­ка. І чо­гось мені од­ра­зу ста­ло страш­но й містка, і тієї ночі. Чо­гось мені спа­ла на ум та га­дю­ка, що я ба­чив в бе­резі. Зда­ло­ся мені, що от-от га­дю­ки вилізуть з но­ри й обк­ру­тяться кру­гом рук, кру­гом ніг, кру­гом шиї та й за­ду­шать ме­не, а жа­би нас­ка­ка­ють та й ук­ри­ють ме­не всього. Як дре­ме­ну я з-під мос­ту, та мерщій на гор­бок, та на шлях. Див­люсь - шля­хом іде чо­ловік і наб­ли­жається до містка. Як уг­лядів ме­не чо­ловік та як крик­не: «Дух свя­тий при нас! Ой чорт!» - та як дре­ме­не на­зад! Аж ку­ря­ва за ним підня­лась. Біжить та хрес­титься, а я за ним біжу та кри­чу! Чо­ловік біжить та й собі кри­чить до то­го чо­ловіка, що тільки пе­реїхав че­рез місток: «Пот­ри­вай! Підож­ди! Дух свя­тий з на­ми! Чорт з-під містка!»

    

    Чоловік спи­нив коні. Я біжу та кри­чу: «Пот­ри­вай­те, дядьку, дядьку, дядьку!» А чо­ловік ка­же: «Еге! не­чис­та си­ла, а ще й дядьком зве. Який я тобі дядько? Не­хай бог бо­ро­нить і зас­ту­пить од та­ко­го не­бо­жа!»

    

    Скочив чо­ловік у віз, аж но­ги за­дер у возі з пе­ре­ля­ку. Батіг свис­нув. Віз по­ко­тив­ся, а я зос­тав­ся сам се­ред шля­ху. Іду шля­хом за во­зом та й пла­чу. Зай­шов я вже да­ле­ченько, бо мені не­на­че па­мо­ро­ки од­би­ло; але сльози пе­рес­та­ли ли­тись. Я став та й роз­див­ля­юсь, ку­ди це я зай­шов. До­ро­га по­ви­ла­ся да­ле­ко-да­ле­ко між жи­та­ми, а далі підня­лась на го­ру та й схо­ва­лась в ліс. Гля­нув я на ту го­ру та й до­га­дав­ся, що я йду не в се­ло, а од­ход­жу од се­ла. Я озир­нув­ся на­зад і гля­нув на се­ло. Се­ло мені зда­лось не­на­че не на­ше: якось по­тяг­ло­ся сму­гою ни­зом по­над річкою аж до са­мо­го ліска. Церк­ви нігде не вид­но, і еко­номії не вид­но. Се­ло зовсім ніби не на­ше, бо з цього бо­ку я ніко­ли й не ба­чив на­шо­го се­ла, а ко­ли, мо­же, й ба­чив, то не дог­ля­давсь. Див­люсь я, од шля­ху по­вер­тає між жи­та­ми втоп­та­на стеж­ка прос­то до хат. Я по­вер­нув тією стеж­кою та й не­на­че пірнув у жи­та.

    

    Йду я тією стеж­кою, як у лісі. Мені нічо­го не вид­ко, тільки не­бо синіє на­до мною. Ко­ли гля­ну, про­ти ме­не йде мо­ло­ди­ця. Вгляділа ме­не та як крик­не: «Ой бо­же мій! Дух свя­тий з на­ми!» По­вер­ну­лась во­на на­зад та як дре­ме­не! Тільки жи­то за нею слідком за­ше­лестіло. Во­на біжить, а я й собі біжу за нею, ра­дий, що стрів жи­ву лю­ди­ну. «Дя­ди­но! дя­ди­но! тітко!» - кри­чу я до мо­ло­диці, а во­на біжить і не ог­ля­дається. Що це та­ке зо мною здіялось, що ме­не лю­де ля­ка­ються й жа­ха­ються, втіка­ють од ме­не! Пе­ре­но­чу­вав під мос­том та не­на­че й сам чор­том став, ко­ли од ме­не лю­де одх­ре­щу­ються.

    

    Вийшов я з жи­та, пе­ребіг че­рез шлях та й пішов ули­цею по селі. Див­лю­ся я, мо­ло­ди­ця вбігла в двір та й ус­ко­чи­ла в сіни, ще й двері за со­бою при­чи­ни­ла. Я й собі пішов до то­го дво­ру. Ко­ли як вис­ко­чать з дво­ру дві со­ба­ки! за­гав­ка­ли та так і ки­ну­лись до ме­не. Я ма­хаю ру­ка­ми, а во­ни ка­посні от-от вхоп­лять ме­не за ру­ки. Я з пе­ре­ля­ку ви­дер­ся на тин, сид­жу та й душі в собі не чую. А со­ба­ки аж на тин пли­га­ють, але до ме­не не дос­та­ють. На моє щас­тя, од­чи­ни­лись сінешні двері, і звідтіль вий­шла ста­ренька ба­бу­ся, а че­рез поріг виг­ля­ну­ла й мо­ло­ди­ця з ост­ра­хом.

    

    - А хто ти та­кий? - пи­тає в ме­не ба­бу­ся.

    

    - Я Ва­силь, - ка­жу я до ба­би, - обо­роніть ме­не од со­бак.

    

    - Чий же ти, хлоп­че? - знов пи­тає ба­ба, а са­ма ко­ли б тобі з місця ру­ши­ла.

    

    - Я еко­номів, я Ва­силь, - ка­жу я та пла­чу. Ба­бу­ся взя­ла ло­ма­ку, щось по­шеп­та­ла, пе­рех­рес­ти­лась та й прог­на­ла со­бак і зня­ла ме­не з ти­ну.

    

    - Ой бо­же мій, як во­но ме­не на­ля­ка­ло! - обізва­лась мо­ло­ди­ця. - А я ду­ма­ла, що ру­сал­ка блу­кав, гу­ля­ючи в житі, та за мною го­ниться.

    

    - Чого ж це ти аж сю­ди забрів та драж­ниш со­бак вдосвіта? - пи­тає в ме­не ба­ба.

    

    - Та я но­чу­вав під мос­том, -обзи­ва­юсь я до ба­би.

    

    - Під мос­том? Оце ди­во. А чо­го ж ти ту­ди заліз? - пи­тає ба­ба.

    

    Я роз­ка­зав бабі про свою приш­ту. Во­на взя­ла ме­не за ру­ку та й од­ве­ла до­до­му. Як прий­шли ми до­до­му, вже со­неч­ко ви­ко­ти­лось з-за верб.

    

    Тільки що ми увійшли в двір, десь узя­лась ма­ма на ґанку, прибігла до ме­не й з пла­чем ки­ну­лась до ме­не та й об­ня­ла ме­не. Я бо­юся, аж тру­шусь, жду кис­лиць, а ма­ма пла­че. «Що це за ди­во якесь трап­ляється мені?» - ду­маю я.

    

    - Де ти, Ган­но, йо­го знай­шла? - пи­тав ма­ти в ба­би.

    

    - Приблукавсь па­нич до на­шо­го дво­ру оце вже світом, а мо­ло­ди­ця на­ша вгляділа йо­го в житі та й утек­ла од йо­го: дур­на ду­ма­ла, що то ру­сал­ка гу­ляє в житі. Ма­буть, гравсь учо­ра вве­чері в житі та й пе­ре­но­чу­вав там, - ка­же ба­ба.

    

    - А ми тут цілісіньку ніч не спа­ли, - оповіда­ла ма­ма бабі з слізьми в очах, - по­роз­си­ла­ли най­митів та най­ми­чок шу­кать йо­го. Пан з ліхта­рем обійшов усей вигін, ог­лядів усі ро­ви, обійшов ча­гар­ник. Ми вже ду­ма­ли, чи не вто­пив­ся він ча­сом, ку­па­ючись з хлоп­ця­ми, і оце світом пос­ла­ли з во­ло­ком лю­дей, щоб зай­шли в тих місцях, де во­ни ку­па­ються, та хоч ви­тяг­лий­ого з во­ди. А я цілу ніч ні на во­лос не спа­ла й очей не сту­ля­ла че­рез оцього вітро­го­на.

    

    Я слу­хаю, що ма­ти роз­ка­зує бабі, та й пос­теріг, яко­го я кло­по­ту та жа­лю зав­дав ма­тері та батькові. Мені ста­ло якось ніяко­во. Я не знав, де й очі діти, та все ди­вив­ся собі на но­ги, за­ма­зані гряз­зю. По­дя­ку­ва­ла ма­ма бабі, пішла в пе­кар­ню, ви­нес­ла хліб і да­ла бабі, а ме­не все за ру­ку дер­жить та за со­бою во­дить. Пог­ля­даю я на зап­ла­ка­не ма­ми­не ли­це: і жаль ме­не бе­ре, і все-та­ки я жду от ма­ми кис­лиць та ду­маю: «Сльози - слізьми, а кис­лиці ще та­ки бу­дуть».

    

    Повела ме­не ма­ма в по­кої. Та­то не ви­хо­див ще з своєї кімна­ти. Я стою, а в ме­не аж но­ги тру­сяться. Мені зда­ва­лось, що та­то от-от ви­не­се мені з півклун­ка кис­лиць на снідан­ня. От і та­то вий­шов. В ме­не і в душі по­хо­ло­ло. Од­на­че та­то кис­лиць мені на снідан­ня не виніс; вий­шов ве­се­ленький і тільки ка­же:

    

    - А де це ти, во­ло­цю­го, ти­нявсь цілу ніченьку, що й до­ма не но­чу­вав? Де ти но­чу­вав?

    

    - Під мос­том, - на­си­лу ста­ло в ме­не си­ли обізваться.

    

    - Під мос­том! - аж крик­ну­ла ма­ти, а за нею й най­мич­ка, і обидві во­ни пе­рех­рес­ти­лись. Батько за­ре­го­тавсь на всю кімна­ту.

    

    - Чого ж ти ту­ди заліз? - спи­та­ла в ме­не ма­ти.

    

    - Гуляв, та й зай­шов під місток, та зро­бив гре­бельку на течії, - ка­жу я.

    

    - Та там же чор­ти си­дять вночі під мос­том, не при хаті зга­ду­ючи, - обізва­лась най­мич­ка.

    

    - Там же га­дю­ки та жа­би! І як оце во­ни те­бе не по­ку­са­ли? - ска­за­ла ма­ма, бідка­ючись.

    

    Чортів тоді ще я не бо­явсь, хоч і чув за їх: я тоді ду­мав, що чор­ти - то щось та­ке, як чорні жу­ки з ро­га­ми, що ду­шать кур­чат за ший­ку. Я сам не раз од­ла­му­вав ро­ги тим жу­кам, то во­ни мені бу­ли не страшні; але як ска­за­ла ма­ма за га­дюк, то я аж зблід з пе­ре­ля­ку. По­са­ди­ли ме­не за стіл, да­ли снідан­ня, а мені все уви­жається, що під сто­лом ла­зять га­дю­ки та вже й пла­зу­ють по моїх но­гах.

    

    Пополаяв ме­не батько за снідан­ням, по­посміявсь з ме­не та й за­бо­ро­нив мені ку­паться в річці з пас­туш­ка­ми й гу­лять на ви­гоні. Мені бу­ло ду­же ніяко­во. Я по­чу­вав, що вчи­нив якусь про­ви­ну, на­ро­бив кло­по­ту мамі й та­тові. Після снідан­ня я вис­ко­чив надвір, сів на ґанку, а мені все якось по­га­но бу­ло на душі. Але на­ли­ну­ли до ґанку го­лу­би дзьобать про­со. Я побіг в стай­ню, заг­ля­нув у кошіль, див­люсь - го­лу­би знес­лись. Я став та­кий ра­дий, що за­раз за­був і про місток, і про со­бак, і про га­дюк, як уся­ке ли­хо за­бу­вається на світі.

    

    1891 ро­ку.

   

    

Сторінка 2 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: