Іван Нечуй-Левицький - Гастролі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1274
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1331

 

Іван Нечуй-Левицький

Гастролі

    Присвячується М. В. Ли­сен­кові

    

I

    

    Артист київської опер­ної спілки Фле­гонт Пет­ро­вич Літо­шевський, після важ­кої зимньої праці в опері, од­по­чи­вав на волі в своїй власній оселі, в од­но­му здо­ро­во­му містеч­ку над Рос­сю в Київщині. Вже ми­ну­ло років зо три, як він, за­ро­бив­ши чи­ма­ло гро­шей, ку­пив собі край містеч­ка чи­ма­лу міщанську осе­лю з дом­ком та з чи­ма­лим са­доч­ком над самісіньким бе­ре­гом Росі. Ха­та бу­ла прос­та, міщанська, хоч не ду­же ста­ра, але тісна й при­сад­ку­ва­та. Кімна­ти бу­ли не­ве­личкі, низькі. Літо­шевський по­но­вив ха­ту, звелів піднять сли­ве на півар­ши­на сте­лю, поп­ро­ру­бу­вать більші вікна й двері і прис­та­вить при­хо­жу з ґанком. У дворі він пос­та­вив но­ву повітку, ста­ню та во­зов­ню з дривітнею. 3 прос­тої ха­ти вий­шов гар­ний міський до­мок з чи­ма­ли­ми лис­ню­чи­ми вікна­ми та з мальова­ни­ми вікон­ни­ця­ми.

    Вже місяць май був нап­рикінці. Літо­шевський од­по­чи­вав у своєму влас­но­му домі од са­мо­го ве­ли­код­ня й сли­ве шод­ня сподівав­ся, що ар­тис­тич­не бю­ро от-от не­за­ба­ром вик­ли­че йо­го те­лег­ра­мою будлі-ку­ди на кон­цер­ти або, мо­же, й на оперні спек­таклі в який­сь да­ле­кий го­род. Ця дум­ка тро­хи тур­бу­ва­ла йо­го й поз­ба­ви­ла йо­го спо­кою в час спо­чин­ку се­ред чу­до­вої місци­ни, в чу­дові майські дні, в рідно­му краї.

    Дім сто­яв ґанком в квітник. За квітни­ком, збо­ку до­му, на по­каті гор­ба розс­те­лявсь са­до­чок. За квітни­ком на­низ зе­ленів го­род, а за го­ро­дом лисніла на мо­чарі течія. Літо­шевський сидів за сто­лом на ши­ро­ко­му ґанку. На столі па­ру­вав са­мо­вар. Ко­ло са­мо­ва­ра по­ра­лась йо­го жінка Софія Ле­онівна. На східцях ґанку вов­ту­зив­ся з цу­це­ня­та­ми ма­ленький си­нок, а ко­ло йо­го ди­ба­ла на слаб­ких но­же­ня­тах мен­ша ди­ти­на. Чу­до­ва влов­ча со­ба­ка з дов­ги­ми ву­ха­ми ла­щи­лась до дітей, не­на­че за­побіга­ла в їх лас­ки, щоб во­ни злас­ка­ви­лись й утк­ну­ли їй в ще­ле­пи скиб­ку па­ля­ниці.

    Софія Ле­онівна ро­ди­лась і зрос­ла в Пе­тер­бурзі. Її батько був з дрібних уря­довців. Во­на тро­хи пов­чи­лась в гімназії, але в батька був ма­лий засіб, і во­на му­си­ла вий­ти з се­редніх класів гімназії й потім скінчи­ла на­уку на аку­шерських кур­сах. І як до неї прис­ва­тав­ся мо­ло­дий ар­тист, ук­раїнець, що не­дав­но скінчив на­уку в кон­сер­ва­торії, во­на тро­хи не з вис­ко­ком та з виб­ри­ком вий­шла за йо­го заміж. В неї бу­ло на думці поїхать з ним до Києва, до Оде­си, по­ба­чить світ, по­ба­чи­ти ті гарні й по­етичні краї, за які так час­то ба­ла­кав і навіть ма­рив її чо­ловік, за­ки­ну­тий на чу­жи­ну: їй при­па­да­ло до впо­до­би мандрівне жит­тя ар­тистів, бо во­на бу­ла во­руш­ли­ва й не­по­си­дя­ща.

    - Потривай ли­шень трош­ки, сер­це, з чаєм. Од­же я за­був по­ли­ти три щепі, що не­дав­но при­ще­пив ко­ло кри­ниці, - ска­зав Літо­шевський і по­ва­гом ус­тав з стільця та й пішов за угол ха­ти до кри­ниці. Руб­ле­на на­но­во кри­ни­ця бу­ла на­суп­ро­ти причілка під гор­бом. Ду­бові цям­ри­ни, чис­тенько ви­роб­лені, на­га­ду­ва­ли ідилічний ма­лю­нок гар­но­го пей­за­жу.

    Літошевський оки­нув оком кри­ни­цю, по­ми­лу­вав­ся виг­ля­дом на горб, ніби заквітча­ний сад­ком, на но­ву руб­ле­ну кри­ни­цю, ухо­пив відро з цям­ри­ни, по­че­пив на жу­ра­вель і за­хо­див­ся ви­тя­гать во­ду. Гук­нув­ши на най­ми­та, він за­га­дав йо­му тяг­ти во­ду. Во­ни вдвох по­ча­ли но­сить по дві відрі нав­помірки, по­чеп­ляв­ши відра на двоє ко­ро­ми­сел, і по­ли­ли ще­пи й де­які мо­ло­денькі яб­луні. Літо­шевськнй пішов у квітник, вдру­ге попідли­вав розкішні кущі ор­гинії, що бу­ли по­сад­жені ря­доч­ком попід шта­хе­та­ми.

    Літошевський був ще мо­ло­дий: йо­му тільки що ми­ну­ло трид­цять три ро­ки. Він був рівний ста­ном, пос­тав­ний та пле­чис­тий, тем­но-ру­ся­вий та круг­ло­ви­дий, з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма та пов­ни­ми що­ка­ми. По­жив­ши на доб­ро­му по­жив­ку, сли­ве в роз­коші, він за­рані по­чав повнішать, став тілис­тий, навіть тро­хи ог­ряд­ний. Що­ки ста­ли повні та білі. Делікат­ний рум'янець якось по-па­нянській зак­ра­сив що­ки. Уся пос­тать ста­ла якась ніби м'яка, крих­ка й ду­же ски­ну­лась на пос­тать ви­ко­ха­но­го й ви­пе­ще­но­го па­на. А змужнівши, Літо­шевський став неп­ро­вор­ний, не­во­руш­ли­вий, навіть ха­му­лу­ва­тий. І те­пер він не­на­че зне­хо­тя й якось для­во во­ру­шив­ся в квітни­ку, по­ли­ва­ючи квітки. Як він став повнішать, як пог­лад­шав, жінка вже не так пал­ко ко­ха­ла йо­го, як бу­ло ко­лись пе­редніше: во­на не лю­би­ла лю­дей оти­лих та ог­ряд­них.

    - Та годі вже тобі вов­ту­зиться! Йди ли­шень та пий чай, бо твій ста­кан про­хо­ло­не. Не­на­че тобі не бу­ло ча­су пе­редніше по­лить ще­пи. Ма­ло тобі бу­ло дня! - гук­ну­ла на йо­го з ґанку Софія Ле­онівна низьким гуч­ним альто­вим го­ло­сом.

    Літошевський по­ки­нув відро, а сам по­хап­цем по­ди­бав до ґанку. Софія Ле­онівна по­са­ди­ла дітей ко­ло сто­ла й по­ча­ла на­ли­вать їм чай в ми­соч­ки та кри­ши­ти в чай скиб­ку па­ля­ниці. Во­на бу­ла ви­со­ченька на зріст, трош­ки ниж­ча од сво­го чо­ловіка, тілис­та й ши­ро­коп­ле­ча брю­нет­ка, з чор­ни­ми, ніби ок­са­ми­то­ви­ми рівни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, з чи­ма­ли­ми міцни­ми ру­ка­ми. Своєю міцною пос­тат­тю, своїми міцни­ми, навіть товс­ти­ми та жи­ла­ви­ми ру­ка­ми, одс­ло­не­ни­ми аж за лікті, во­на ски­да­лась на дав­ню міцну пос­тав­ну римську мат­ро­ну.

    Літошевський зир­нув на ґанок, на жінку й не­са­мохіть за­ми­лу­вавсь її пос­тав­ною пос­тат­тю, сли­ве чор­ни­ми ви­раз­ни­ми очи­ма та чор­ни­ми бро­ва­ми на ма­то­во­му чолі. Він і досі ко­хав її щи­ро й га­ря­че й не вва­жав навіть на її ве­ред­ливі но­ро­ви, завсідне бур­чан­ня та гри­ман­ня то на йо­го й на дітей, то на най­мич­ку або най­ми­та-по­го­ни­ча.

    Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ста­кан чаю на стіл ос­то­ронь од дітей. Літо­шевський, приспіву­ючи сти­ха якусь ме­лодію з опе­ри, не ха­па­ючись сів на стілець, при­су­нув ста­кан з чаєм до се­бе й поцілу­вав жінчи­ну ру­ку ко­ло ліктя.

    - Як твої ру­ки за­па­ли­лись на сонці аж до самісіньких за­ка­ча­них ру­кавів, - сти­ха про­мо­вив Літо­шевський і хотів вдру­ге поз­на­ме­ну­ваться до дру­гої ру­ки.

    Софія Ле­онівна ос­ту­пи­лась далі: оче­ви­дяч­ки, ці лю­бощі не ду­же по­до­ба­лись їй. Чо­ловікові ус­та ста­ли те­пер ду­же повні й ро­жеві і бу­ли такі пухкі та м'яке­сенькі, не­на­че в будлі-якої глад­кої па­нян­ки. Софія Ле­онівна од­хи­ли­лась і по­да­лась набік до дітей, не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од чо­ловіка. Він це зап­рикмітив, але йо­му зда­лось, що жінка чо­гось розд­ра­то­ва­на: мо­же, діти пус­ту­ва­ли, щось неп­риємне вчи­ни­ли, а мо­же, най­мич­ка зро­би­ла який­сь неп­риємний вчи­нок, якусь шко­ду.

    Літошевський, нап­ра­цю­вав­шись в сад­ку та в квітни­ку за дов­гий день, та ще в спе­ку, з ве­ли­ким сма­ком вдо­во­ляв пе­ку­чу сма­гу здо­ро­вої без­жур­ної лю­ди­ни, що всмак по­обіда­ла і до вто­ми по­по­ро­би­ла за дов­гий день незгірше прос­то­го хлібо­ро­ба. Він ви­пив ста­кан чаю, потім дру­гий і третій, вий­няв хус­точ­ку, втер спітніле чо­ло й од­ки­нув­ся пов­ни­ми пле­чи­ма на спин­ку стільця, ог­ля­да­ючи свою оче­пу­ре­ну осе­лю, за­сад­же­ний та засіяний чи­ма­лий го­род та квітник пе­ред до­мом.

    Надходив вечір, пиш­ний та ти­хий, що обер­нув у рай бе­ре­ги й до­ли­ну Росі й чу­до­ву го­ря­ну місци­ну по той бік Росі. На за­ході на бірю­зо­во­му небі зай­ня­лись чер­во­нясті й ро­жеві хмар­ки. По Росі на бла­китній воді так са­мо не­на­че поп­лив­ли ро­жеві та чер­во­нясті хмар­ки, ніби хтось на­ки­дав в про­зо­ре річа­не ло­но шматків та клап­тиків до­ро­гої квітчас­тої ткан­ки, і во­ни по­волі плив­ли, то поб­гав­шись чу­до­ви­ми жму­та­ми, то ніби ки­нуті жуж­мом ве­ред­ли­вою, але влуч­ною ру­кою яко­гось мит­ця май­ст­ра, щоб зак­ра­сить про­зо­ру річку та­ки­ми див­ни­ми прик­ра­са­ми, яких не змо­же ви­га­дать ху­дож­ник, навіть на­да­ро­ва­ний най­ба­гатішою уявою й творчістю. Ро­жеві й опа­лові хмар­ки лед­ве су­ну­лись по бла­кит­но­му небі й щох­ви­ли­ни зміня­ли свій обвід: і в воді од­ки­да­лись і лед­ве во­ру­ши­лись такі самі хмар­ки, не­на­че ни­ми гра­лась чи­ясь не­вид­на ру­ка й зви­ва­ла їх в сотні чу­до­вих скла­док та жмутів.

    - Яка чу­до­ва кар­ти­на он­деч­ки на Росі! От глянь! Ож при­ди­вись! Усю Рось не­на­че хтось за­ки­дав ро­же­ви­ми тах­ля­ми або жму­та­ми шов­ку та чу­дер­нацьки­ми квітка­ми, - про­мо­вив сти­ха Літо­шевський до жінки.

    Вона од­ве­ла очі од ди­ти­ни, кот­ра сьорба­ла по­хап­цем чай в ми­соч­ки, зир­ну­ла бай­дуж­но на річку й знов вти­ри­ла очі в ми­соч­ку, наг­ля­да­ючи за ди­тя­чою їжею.

    - А он­деч­ки да­ле­ко, ко­ло то­го стрімко­го ка­ме­ня, що ви­ни­кає з во­ди са­ме се­ред Росі, як чуд­но од­ки­да­ються хмар­ки! Як­раз так, не­на­че чо­ти­ри по­ко­си ро­же­во­го та чер­во­но­го од квіток лу­ча­но­го сіна десь на лу­ках або в лузі або на­че ле­жать ря­доч­ка­ми чер­воні та ро­жеві по­ко­си ко­ню­ши­ни на полі. Ож при­ди­вись! - знов обізвавсь Літо­шевський, ми­лу­ючись пиш­но­тою кольорів то­го ніби фан­тас­тич­но­го ма­ре­ва на про­зорій воді.

    Жінка знов підве­ла на­хи­ле­ну го­ло­ву й лип­ну­ла очи­ма на те ди­во.

    - От і ви­га­дав якісь по­ко­си ко­ню­ши­ни. То, пев­но, в твоїй го­лові або в твоїй фан­тазії во­ру­шаться якісь по­ко­си, а не на воді, - ска­за­ла во­на з смішка­ми в тоні своєї мо­ви.

    Софія Ле­онівна ма­ла над­то про­заїчну вда­чу, прак­тич­ну й сли­ве вий­нят­ко­во ма­теріальну. Не під та­ким не­бом во­на зрос­ла, щоб втя­мить кра­су тих ро­же­вих по­косів на про­зорій воді та ще й ми­лу­ваться ни­ми.


    - Он вже ро­жеві по­ко­си по­су­ну­лись до скелі, вже ске­ля ніби зап­лу­та­лась у їх, - го­во­рив далі Літо­шевський. - Ди­вись-бо, ди­вись! Он­деч­ки по обид­ва бо­ки скелі вип­ли­ва­ють ри­бал­ки на чов­ни­ках. От і во­ни вже ніби всу­ну­лись чов­на­ми в ті по­ко­си й пли­вуть, на­че по луці, плу­та­ються в по­ко­сах. Як за­ко­ли­ва­лась во­да! Як поб­га­лись і пок­ру­ти­лись по­ко­си! Ди­вись-бо, ди­вись!

    - Одчепись! Дай мені покій з тією нісенітни­цею! Он Пет­русь по­роз­ли­вав чай на ска­тер­ку й за­мур­зав­ся по самісінькі ву­ха.

    - От тобі на! При­нес­ло ле­да­що отих ри­ба­лок! Пор­ва­ли й ніби пош­ма­ту­ва­ли ро­жеві по­ко­си та по­лот­ни­ща. А по воді ніби хто по­си­пав чер­воні квітки та ро­жеві скал­ки або по­биті склян­ки й тахлі. Усе пішло на руїну, не­на­че хто стряс криш­та­ле­вий па­лац на скелі, і він роз­си­пав­ся, под­ро­бив­ся й пот­ро­щив­ся на шма­точ­ки та й об­си­пав усю річку чер­во­ним, ро­же­вим та жов­тим склом, - ка­зав далі Літо­шевський, не­на­че сам до се­бе, не знай­шов­ши од­повіді й спо­чу­ван­ня в своєї про­заїчної дру­жи­ни.

    Він за­мовк і, од­по­чи­ва­ючи, ог­ля­нув свою оче­пу­ре­ну та приб­ра­ну осе­лю се­ред розкішної бе­ре­жи­ни. Виг­ляд на За­рос­ся був чу­до­вий. За Рос­сю, на­низ по­над бе­ре­гом тяг­ли­ся ос­танні міщанські білі хат­ки в са­доч­ках на го­ро­дах. Далі за ни­ми на ни­зині в бе­ре­го­вині по­над Рос­сю зе­леніли лу­ки. Ви­ще вго­ру за хат­ка­ми вив­ся пош­то­вий би­тий шлях, а за шля­хом тяг­лись ряд­ка­ми чи­малі зе­лені спа­дисті го­ри. На го­рах в да­лечі зе­леніли старі дібро­ви, не­на­че по­на­со­ву­ва­лись на верш­ки гір зе­лені хма­ри. На­суп­ро­ти са­мої оселі го­ри наб­ли­жа­лись сли­ве до са­мо­го бе­ре­га, а попід ни­ми вив­ся по­за мли­ном шлях у містеч­ко, ко­ло гли­няс­тих про­валлів та вузьких до­ли­нок, ніби щілин та роз­ко­лин в гор­бах. Са­ме про­ти до­му, в узенькій до­лині між дво­ма гор­ба­ми, чер­вонів го­рен в кузні, а дру­гий в га­марні, звідкіль бу­ло чу­ти урив­час­тий стукіт та гуркіт мо­лотів. А далі, вго­ру по Росі, чорніла греб­ля че­рез Рось, че­рез каміння, чорнів млин за річкою. За мли­ном сто­яли во­зи з мли­вом, веш­та­лись лю­де, що зас­то­юва­ли чер­ги в млині. По цей бік росі од до­му та са­ди­би тяг­ли­ся хат­ки в сад­ках, в буй­них ста­рих вер­бах та со­ко­ри­нах. І за­раз над цим зе­ле­ним мо­рем верб та со­ко­рин рап­том підіймав­ся кру­тий гост­рий шпиль, а на шпилі бов­ваніла мо­нас­тирська церк­ва та дзвіни­ця з гост­рим шпи­час­тим ви­со­ким верш­ком, на кот­ро­му ніби теліпавсь при­чеп­ле­ний по­зо­ло­че­ний хрест. Хрест аж горів, не­на­че над тим мо­рем верб, со­ко­рин та садків чи­ясь ру­ка підня­ла ве­ле­тенський ма­як і засвіти­ла звер­ху світло, ніби над хви­ля­ми мо­ря та над не­без­печ­ни­ми ске­ля­ми.

    Надворі бу­ло ти­хо. Вер­би й осо­ко­ри сто­яли не­по­руш­но. Нігде й лис­то­чок не ма­яв, не ко­ли­вавсь. Синє не­бо лисніло, мов шов­ко­ве або скля­не шат­ро. В сад­ках лу­на­ли співи со­ло­вей­ків. Сміялось ве­се­ло не­бо, сміялась пиш­но вбра­на зем­ля, ніби на ра­до­щах в ве­ли­ке свя­то. Свіже повітря не­на­че повіва­ло ве­селістю та спо­коєм.

    Літошевський ди­вивсь на той виг­ляд, дов­го ми­лу­вавсь ним, во­дя­чи очи­ма то на той бік, то на цей бік річки. Він ро­дивсь і зріс в од­но­му селі ту­теч­ки не­да­леч­ке, за дво­ма го­ра­ми, де йо­го па­но­тець ди­яко­ну­вав увесь свій вік і по­невірявсь в бідності сли­ве ввесь вік. Літо­шевський зга­дав, що йо­му от-от не­за­ба­ром до­ве­деться по­ки­нуть свою осе­лю, свою ха­ту й їхать сли­винь на усе літо для за­робітку ку­дись да­ле­ко, в якісь не ду­же приємні міста, шква­риться в душ­них ва­го­нах або й на сонці на пош­то­вих дра­бин­ча­ках та чор­топ­хай­ках. Не хотілось йо­му ти­ня­тись по по­га­них гос­ти­ни­цях та гид­ких рес­то­ра­нах. Во­ни вже йо­му ос­то­гид­ли в йо­го мандрівках. По­етич­ний на вда­чу зро­ду, він аж зітхнув, зга­дав­ши за не­ми­ну­чий од'їзд з чу­до­во­го по­етич­но­го ку­бельця та ще в та­кий по­етич­ний май­ський час.

    - Коли б ти, сер­це, зна­ла, як мені не хо­четься од'їжджать з до­му на ті гаст­ролі ку­дись в да­лекі краї та ти­ня­тись по гос­ти­ни­цях, ча­сом тип­ти­ся по труських шля­хах, ча­сом тьопаться по гря­зюці. Сидів би оту­теч­ки ціле літо в цьому зе­ле­но­му за­хисті, в цьому ку­бельці, - зго­дом обізвавсь до жінки Літо­шевський.

    - Хоч не хоч, а му­сиш їхать, хоч те­бе до то­го ніхто й не си­лує, - обізва­лась жінка.

    - Коли ж, сер­це, ніяко­го за­со­бу для жит­тя не маємо. Як бу­ду влітку до­му­вать, то ки­шені бу­дуть по­рожні. Ка­жуть же се­ля­ни, що «й черв'як по­жив­ку шу­кає». Му­шу й я шу­кать то­го по­жив­ку, щоб бу­ло чим са­мо­му жи­виться та й вас го­ду­вать.

    - Та й ку­бельце на­ше не та­ке гар­не, щоб ду­же за ним шко­ду­вать. Яка ж у йо­му та­ка надз­ви­чай­на кра­са?

    - Не тя­миш ти тієї кра­си. Ти зрос­ла там, на півночі, в то­му багні, в пе­тер­бурзьких око­ли­цях та на якихсь «Пес­ках», - на пе­редмісті, що зовсім-та­ки не сприяє роз­вит­кові по­чу­ван­ня кра­си в на­турі. Че­рез це ти й не ду­же-то здат­на по­чу­вать кра­су цієї гар­ної го­ря­ної місци­ни.

    - Ще що ви­га­дай! Нез­дат­на… Ти тут ро­дивсь і зріс, то для те­бе ту­теч­ки усе здається гар­не. Яка ж та­ка б то надз­ви­чай­на кра­са в нашій оселі або й у ме­жу­ючих з на­шим го­ро­дом міщанських осе­лях? Зви­чай­ний се­лянський го­род з гряд­ка­ми кар­топлі, бу­ряків та ци­булі. Тільки со­няш­ни­ки, нагідки та мальва й зак­ра­шу­ють тро­хи цю зви­чай­ну пов­сюд­ну се­лянську ле­ва­дя­ну кра­су, - ска­за­ла з нех­ту­ван­ням жінка.

    - А он­деч­ки на­ни­зу на­шо­го го­ро­ду! Глянь, який ря­док ве­летнів осо­корів та верб заг­ля­дає че­рез тин в наш го­род з Леміщи­ної ле­вад­ки! Хіба ж це не кра­са?

    - Старий ліс та й годі заг­ля­дає в на­шу осе­лю… На­ша да­ча анітро­шеч­ки навіть не ски­ну­лась на да­чу в Пав­ловську або в Царсько­му Селі, де ми ко­лись жи­ли років зо три, як мій небіжчик та­то слу­жив там в кан­це­лярії. Во­на більше ски­ну­лась на се­лянський зви­чай­ний го­род, а на­ша ха­лу­пи­на на­га­дує мені еко­номське жит­ло в яко­гось не­за­мож­но­го зад­ри­па­но­го діди­ча, - го­во­ри­ла жінка тро­хи насмішку­ва­то.

    - Коли хоч, то й оче­пу­ри­мо її ко­лись на зра­зець да­чок у Пав­ловську або в Пе­тер­гофі. От, пот­ри­вай, не­хай я поїжджу по де­яких чи­ма­лих містах на гаст­ролі та розс­та­ра­юсь гро­шей. Тоді ти й бу­дуй­ся, і че­пу­рись, як хо­чеш, про ме­не, й на пе­тер­гофський лад.

    - Он на­ни­зу на­шо­го го­ро­ду попід Леміщи­ни­ми со­ко­ри­на­ми на мо­чарі сли­зить потічок, що витікає вгорі з кри­ниць, та з про­валлів, та з да­ле­ких полів! Я б звеліла ви­ко­пать глей в мо­чарі й за­ве­ла б там ста­во­чок з зе­ле­ни­ми бе­реж­ка­ми, як от, прик­ла­дом, на озері ко­ло царсько­го двор­ця в Царсько­му Селі. А он та­меч­ки, в кут­ку квітни­ка, збу­ду­ва­ла б який­сь гар­ненький кіоск з ви­со­ченькою ве­ран­дою, де б мож­на бу­ло влітку пи­ти чай з гістьми, а на кіоскові зро­би­ла б плис­ко­ва­ту сте­лю, буцімби­то там по­ви­нен сто­яти й грать ор­кестр. А до на­шої ха­лу­пи­ни збо­ку до­ко­неч­но й безп­ремінно тре­ба б прис­та­ви­ти хоч не за­лу, то при­най­мі чи­ма­лу гос­тин­ну; а з гос­тин­ної по­винні бу­ти скляні двері на прос­тор­ну ве­ран­ду з ко­лон­ка­ми, об­сад­же­ну ви­ног­ра­дом, де б мож­на бу­ло влітку в душні ве­чо­ри пог­ра­ти в кар­ти з гістьми, по­ба­виться, по­ба­ла­кать, а при на­годі й по­тан­цю­ва­ти. Це ж скрізь так по­роб­ле­но ко­ло ба­гатіших дач у Пе­тер­гофі й у Пав­ловську. Отоді б і мені бу­ло шко­да ки­дать свою осе­лю, - так ма­ри­ла жінка на пе­тер­гофський лад.

    - Усе це бу­ло б не­по­га­но, але кош­ту­ва­ло б ска­же­них гро­шей, от як за­роб­лю до­волі гро­шей, то твої пе­тер­гофські мрії мо­жуть справ­диться, - ска­зав Літо­шевський. - А як на ме­не, то од­на й єди­на твоя мрія вар­та вва­ги: це - ви­ко­пать на то­му мо­чарі в гле­юва­то­му грунті та в мулі не пе­тер­гофське озе­ро з зе­ле­ни­ми бе­реж­ка­ми, а ма­ленький ста­во­чок: і га­дю­ки не пло­ди­ти­муться та не пла­зу­ва­ти­муть по го­роді, і бу­де са­жав­ка на ри­бу. Ри­бал­ки на­лов­лять у Росіри­би, на­ки­да­ють в са­жав­ку, а ми хват­кою ха­па­ти­ме­мо вря­ди-го­ди, ко­ли бу­де тре­ба, як будлі-ко­ли до­ве­деться вітать нес­подіва­но­го або ша­нов­но­го гос­тя. В цьому ти маєш рацію, бо це не мрії. Це ко­рис­на річ, а не якісь ве­ли­ко­панські пе­тер­гофські дачні ви­гад­ки та вит­ре­беньки.

    - Наш ґанок ски­нувсь на жидівський: зовсім та­кий, як ко­ло ха­ти в крав­ця Ян­ке­ля. Чом би пак не по­ма­лю­вать та не прик­ра­сить звер­ху на причілоч­ку яки­мись прик­ра­са­ми: ро­зет­ка­ми або ви­зуб­ня­ми?

    - Ну, не ви­га­дуй!

    - Або он та бра­ма в двір! Зовсім на­че в за­мож­но­го се­ля­ни­на… Стрим­лять в бур'яні та в бу­ря­ках якісь дурні ворітниці, якісь сто­яни. Так ри­пить ця ка­торж­на снасть, що чуть аж у мо­нас­тирі, навіть аж у церкві че­рез од­чи­нені двері. Усіпро­ча­ни, навіть, чу­ють в церкві, ко­ли од­чи­ня­ють і за­чи­ня­ють на­шу бра­му, а в на­шо­го сусіда аж со­ба­ки бре­шуть: пев­но, ду­ма­ють, що лізуть злодії. Я звеліла б пос­та­вить над бра­мою на ви­со­ких ворітни­цях ви­со­ченьку гар­неньку ар­ку та по­цяцьку­ва­ла б її ро­зет­ка­ми, ви­зуб­ня­ми та за­зуб­ня­ми, та уся­ки­ми взор­ця­ми, та по­ма­лю­ва­ла б ці штучні ви­роб­ки ду­же різки­ми фар­ба­ми, щоб це ски­да­лось на па­ла­ци індуських раджів або на бра­ми в давніх ассірійських царів, - роз­пус­ка­ла далі свої мрії Софія Ле­онівна.

    - Це, мо­же, бу­ло б і не­по­га­но.

    - Та ще й з дра­ко­но­ви­ми го­ло­ва­ми та ще­ле­па­ми на кінцях дов­гих труб, щоб до­що­ва во­да дзюр­ча­ла з зу­ба­тих па­щек, як - пам'ятаєш? - в Пе­тер­гофі на фон­тані з німфа­ми та з три­то­на­ми. Бу­ло б пікант­но й ки­да­лось би в вічі оцим провінціалам.

    - Ну! Ще що ви­га­дай! Ще й те­бе наші насмішку­ваті ук­раїнці прод­раж­нять дра­ко­но­ви­ми ще­ле­па­ми. Це тро­хи ски­неться на ту­теш­ню єврей­ську шко­лу, де на до­що­вих тру­бах теліпа­ються зу­баті кро­ко­ди­лячі па­ще­ки.


    - От і ви­га­дує! Єврей­ська шко­ла… Ні сіло, ні впа­ло, а він вже ту­лить ме­не до єврей­ської шко­ли. З то­бою усе та­ка спра­ва. Ні в чо­му тобі не­ма до­го­ди - я в те­бе і ци­ган­ка, і єврей­ська шко­ла, - по­ча­ла сер­диться Софія Ле­онівна.

    - Та то я жар­тую! Хіба ж пак не мож­на по­жар­ту­вать, ко­ли на серці радісно? Не­хай ти бу­деш і смуг­ля­ва ци­ган­ка, і ци­ганська фай­да, але я ту ци­га­ноч­ку люб­лю, як свою ду­шу, - ска­зав м'яким го­ло­сом Літо­шевський, хоч у то­му м'якенько­му го­лосі й дзвеніли при­род­жені жар­ти та смішки. Нев­ва­жа­ючи на свою м'яку вда­чу, він та­ки лю­бив вря­ди-го­ди пус­ка­ти шпильки та го­лоч­ки ук­раїнсько­го жар­ту якось не­са­мохіть: якось са­мо нас­ка­ку­ва­ло на язик…

    «Ой ти, чор­на, по­дай чов­на; а ти, ру­да, хо­ди сю­да; а ти, біла, постій там: я до те­бе прий­ду сам!» - за­му­ги­кав Літо­шевський з тон­ким на­тя­кан­ням жінці, кот­ра бу­ла тро­хи смуг­ля­ва: на йо­го най­шла нап­ра­ва тро­шеч­ки по­жар­ту­вать.

    Столична жінка прис­лу­ха­лась і та­ки втя­ми­ла той жарт, за­ви­ну­тий в пісню, на­че в про­зо­ру ткан­ку.

    - Яка ж це біла? Це, пев­но, ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська, - біла, як жидівська ма­ца? А я б то чор­на, чи що? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

    Літошевський з нес­тям­ки схо­пивсь і цмок­нув її в ус­та, щоб за­га­сить поцілун­ком шорст­кий жарт.

    Сонце за­ко­ти­лось за скелі та вер­би, не­на­че зо­ло­те ко­ло. На опа­ло­во­му небі зга­са­ли вогні й бляк­ли чу­дові квітки та шов­ки. З-за верб ви­зир­ну­ла вечірня зірка, ве­ли­ка, не­на­че срібний клу­бо­чок, об­ти­ка­ний діаман­та­ми. Дру­га зірка, та­ка са­ма яс­на й блис­ку­ча, виг­ля­ну­ла з во­ди, не­на­че за­ся­ла й за­лисніла десь у во­дяній гли­бо­чині. Повітря од­ра­зу од­во­лог­ло, ста­ло вог­ке, свіже й ніби вли­ва­ло жи­вот­тя в тіло, бадьори­ло ду­шу.

    Софія Ле­онівна, на­го­ду­вав­ши дітей, за­хо­ди­лась мить по­суд. Літо­шевськнй за­па­лив ци­гар­ку, зійшов по східцях у квітник і поп­рос­ту­вав дов­гою стеж­кою че­рез го­род до течії. Він не­на­ро­ком зир­нув на дві діаман­тові вечірні зірки - на небі й у воді, і арія «До зірки» з «Тан­гой­зе­ра» якось несвідо­мо спа­ла йо­му на дум­ку. Він по­чав виспіву­вать арію, своїм зви­чаєм, хо­дя­чи по стежці, бо хоч і був пам'ятли­вий на співи й мо­ти­ви, але завсігди про­мов­ляв арії, ніби на ре­пе­тиції в те­атрі, щоб во­ни ча­сом не вис­лиз­ну­ли з пам'яті.

    Вечірня ти­ша, пиш­но­та й по­езія і в небі, й на землі роз­во­ру­ши­ли в йо­го ар­тис­тичній душі по­етич­не натх­нен­ня. І по­ли­лась чу­до­ва арія, і чис­тий гуч­ний ба­ри­тон рознісся в повітрі, поп­лив по­над во­дою, пішов лу­ною по сад­ках та га­ях. Го­лос дзвенів, то тихішав, то міцнішав на ви­со­ких но­тах.

    «Вечірня зіронько моя! Тобі привіт шлю сер­цем я: всім сер­цем смир­ним, люб­ля­чим. Не смійся ж, ян­го­ле, над ним. Ян­го­ле світлий, ян­го­ле ми­лий! Ти ж мені світиш, мов промінь теп­лий!» - виспіву­вав ар­тист, хо­дя­чи по стежці та зир­ка­ючи на не­бо. І од вечірньої зірки він не­са­мохіть пе­ре­во­див пог­ляд на ґанок, де між дво­ма па­ра­ми ко­ло­нок та між зе­ле­ним лис­тям ви­ног­ра­ду ма­нячіла в світлі рівна та хист­ка пос­тать Софії Ле­онівни, за кот­ру він був ла­ден од­да­ти і свою ду­шу, і своє жи­вот­тя. Во­на і світи­ла йо­му, і об­си­па­ла стеж­ки та доріжки йо­го жи­вот­тя ніби пер­ла­ми та квітка­ми, і зак­ра­шу­ва­ла й той са­до­чок, і усю осе­лю, і гаї, і ле­ва­ди, і са­му Рось з лис­ню­чим од­лис­ком яс­но­го не­ба.

    А со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли в вер­бах та сад­ках в бе­ре­го­вині. Го­лос­ний со­лов'їний ляск змішу­вавсь до­ку­пи з ще­бе­тан­ням дрібно­го птаст­ва. Ко­ло мли­на на ло­то­ках та на спусті зда­ле­ки якось глу­хо шуміла й булькотіла во­да. І пта­ши­не ще­бе­тан­ня, і со­лов'їне ля­щан­ня, і да­ле­ченький при­дав­ле­ний клекіт, і шум во­ди під ло­пат­ня­ми мли­но­вих коліс - усе це ніби вто­ру­ва­ло ар­тис­тові, як дрібне вто­ру­ван­ня ор­кест­ру та гус­те на ни­зо­вих то­нах гудіння ор­га­на.

    Літошевський усе хо­див по стежці й виспіву­вав, пе­ро­хо­дя­чи од однієї арії до дру­гої. Чу­до­вий вечір, свіже, вог­ке повітря, по­езія в небі й на землі над­да­ва­ли йо­му охо­ти до співу, над­да­ва­ли моці йо­го го­ро­во­му ба­ри­то­нові, що пе­ре­хо­див інко­ли на ви­со­ких но­тах в дзвінкий те­нор. Ар­тист співав і слу­хав сам се­бе. Він розспівавсь, як ча­сом розспіву­ються нер­вові співучі ук­раїнці, йо­го спів несвідо­мо ли­нув з йо­го душі, не­на­че співав хтось інший, а не він сам, а він тільки слу­хав ті співи, ніби во­ни ли­лись десь з ви­со­кості не­ба, од зірок, од ро­же­вих хма­рок і тільки йшли лу­ною в йо­го го­лосі. В йо­го сер­це якось не­са­мохіть взру­ши­лось, по­чу­ван­ня роз­жеврілись. Він співав і сам се­бе слу­хав, не­на­че давній са­мотній за­по­ро­жець ко­лись ви­ли­вав співа­ми свою ду­шу, своє сер­це на са­моті, десь в сте­пу або в діброві та в гаї, і тільки сам се­бе слу­хав та… слу­ха­ли йо­го ди­кий степ і дібро­ва.

    Спів Літо­шевсько­го на са­моті по­ди­хав по­езією, кот­ра за­жив­ком жи­вотіла в йо­го серці. І ко­ли б такі співи Літо­шевсько­го ли­лись з те­ат­ральної сце­ни, як мліли б людські душі! І не од­но сер­це умліва­ло б, не од­на б сльоза по­ко­ти­лась з очей. І од гро­му оп­лесків, пев­но, зат­ру­си­лись би стіни в те­атрі.

    На чис­то­му повітрі арії лу­на­ли да­ле­ко по око­лиці. Їх по­чу­ли сусіди. Не­за­ба­ром з-за ти­ну ви­гулькну­ла з ло­пу­ха та з бо­ли­го­ло­ви од­на го­ло­ва й спер­лась на тин, потім дру­га. Звідкільсь наб­ра­лись неп­ро­хані слу­хальни­ки та цікаві слу­хальниці й за­зи­ра­ли в са­док то зда­ле­ки, з при­гор­ка, то че­рез ти­ни. За Рос­сю з міщанських ха­ток теж по­ви­хо­ди­ли цікаві й охочі до співів лю­де й слу­ха­ли співи. Дівча­та й па­руб­ки там пос­хо­ди­ли на­низ в бе­ре­жи­ну, по­ви­ла­зи­ли на каміння й бов­ваніли, мов якісь сто­яни, на­ти­кані по камінні. Ці нес­подівані слу­хальни­ки над­да­ва­ли ар­тис­тові охо­ти. Він зріс на селі в глу­шині; як був ма­лим, то гу­ляв з хлоп­чи­ка­ми, а як підбільшав і пішов вчи­тись в шко­лу, то при­во­зив ук­раїнські кни­жеч­ки й за­люб­ки чи­тав їх най­ми­там та най­мич­кам та хлоп­цям. Ці сільські слу­хальни­ки й те­пер по­охо­чу­ва­ли йо­го до співів сли­ве так, як і міські слу­хальни­ки та гля­дачі в те­атрі.

    Надворі по­ночіло. Ви­си­па­лись зорі на небі, на­че зо­лоті та срібні взорці на тем­но-синьому ок­са­ми­то­во­му фоні. За Рос­сю заб­ли­ма­ло світло в вікнах. Не­бо ніби засіяло зо­ря­ми й про­зо­ру Рось. По той бік Росі, на­суп­ро­ти са­мої оселі, в гли­бокій за­па­дині па­ла­ло два гор­на в кузні та в га­марні, де ви­роб­лю­ва­ли залізний по­суд. З-під мо­лотків без­пе­рес­тан­ку бриз­ка­ли іскри, не­на­че гра­ли ог­няні фон­та­ни. Ниж­че од оселі, над Рос­сю, чор­ний шпиль ніби зливсь з церк­вою та шпи­час­тою дзвіни­цею в од­ну суцільну ку­пу. І в сутінках зда­ва­лось, ніби за вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми піднімається ви­со­ко до не­ба або ста­ро­дав­ня баш­та на стрімкій твер­дині, або ве­ли­чез­ний шпи­час­тий со­бор десь в Бур­госі в Іспанії, або го­тицька ве­жа десь на ви­сокій скелі над Рей­ном. А он се­ред Росі ви­ти­кається й мріє на лис­нючій воді за­вальна ске­ля. Он­деч­ки далі старі вер­би ніби вкри­ли млин од не­го­ди та сльоти.

    І Літо­шевсько­му вви­жу­ва­лось, що він співає на якійсь здо­ровій сцені, кру­гом кот­рої ви­ник­ли якісь ве­ле­тенські, не­ви­мов­не гарні де­ко­рації.

    - Цок-цок, стук-стук! Цок-цок! Гуп-гуп! - ви­раз­но доліта­ло з-за Росі в тиші вечірньої до­би дос­то­ту, ніби в «Тру­ба­дурі» в ци­гансько­му та­борі вис­ту­ку­ва­ли на ко­вадлі ци­га­ни в такт ор­кест­рові. Літо­шевський й сам нез­чув­ся, як пе­ред ним не­на­че чу­дом ви­ник­ла сце­на в те­атрі, пов­на ци­ган, і пе­ре­хо­пивсь на ве­селі співи ци­ган. А потім зго­дом йо­му спа­ла на дум­ку арія са­мо­го Тру­ба­ду­ра. Він за­тяг цю арію, пов­ну за­ду­ми та смут­ку. Йо­го очі не­са­мохіть обер­ну­лись на ґанок, на жінку, і в йо­го душі нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що Софія те­пер чо­мусь ста­ла не та­ка при­хильна сер­цем до йо­го, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що пал її ко­хан­ня хо­ло­не, зни­кає в її серці; і він нез­чувсь, як ле­геньке зітхан­ня не­доб­рохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей. І Тру­ба­ду­ро­ва арія задз­веніла смут­но, жалібно. Го­лос задз­венів, але по­ма­леньку сти­хав та сти­хав од жа­лю та скор­бо­ти…

    І нес­подіва­но, навіть не пе­ре­ти­на­ючи співу й не спи­ня­ючись, він заспівав смут­ну ук­раїнську пісню: «Ой жаль сер­цю, жаль, сер­деньку пе­чаль, що я мо­лод оже­нив­ся!» І в йо­го го­лос зат­ру­сивсь од смут­ку, ніби об­ливсь жур­бою й ту­гою, а далі ніби зап­ла­кав. Бу­ло ніби чуть ті сльози, хоч іх не бу­ло вид­но. Це був чо­ловічий плач без сліз, плач су­хи­ми очи­ма, най­важ­чий плач на світі.

    Софія Ле­онівна звеліла най­мичці прий­нять са­мо­вар і приб­ра­ти на столі. Най­мич­ка засвіти­ла світло й при­нес­ла ке­ро­син­ку. Софія Ле­онівна за­па­ли­ла ке­ро­син­ку й за­хо­ди­лась пряг­ти на їй мо­ло­ко та го­ту­вать дітям на ве­че­рю мо­лоч­ну ка­шу. Світло ося­яло ґанок, ла­па­тий та лис­та­тий ви­ног­рад та дрібно­лис­тий повій, ося­яло опо­виті лис­тям ко­лон­ки й усю пос­тав­ну Софію Ле­онівну. На фоні чор­ної ночі навк­ру­ги во­на во­ру­ши­лась та веш­та­лась на яс­но освітле­но­му ґанку, не­на­че на­мальова­на ху­дожнім Ремб­ранд­то­вим пенз­лем на кар­тині ви­раз­но й різко в яс­них бліках. У сей освітле­ний ґанок світив­ся яс­но й різко, не­на­че чи­ясь ви­гад­ли­ва ру­ка якимсь чу­дом пос­та­ви­ла клап­тик со­няч­но­го дня се­ред тем­ря­ви чор­ної ночі.


    Літошевський вер­тавсь стеж­кою од течії до ха­ти й зда­ле­ки ми­лу­вав­ся тим виг­ля­дом на ґанок, не­на­че чу­до­вою кар­ти­ною. Пе­ред ним ніби з'яви­лась жи­ва кар­ти­на на сцені в те­атрі. Софія Ле­онівна сто­яла не­по­руш­не й вваж­ли­во кміти­ла за ке­ро­син­кою. Їі пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на. Чорні ок­са­ми­тові бро­ви ви­раз­но вис­ту­па­ли на ма­то­во­му чолі. Їі вид не­на­че в фан­тас­тич­но­му освітленні став делікатніший в сяєві, і кра­са ста­ла ніби іде­альна. Во­на сто­яла, мов Па­ри­за­да в казці «Ти­ся­ча од­ної ночі», в фан­тас­тич­но­му сад­ку. От во­на по­во­рух­ну­лась, по­вер­ну­ла вид. Ті блис­кучі, чи­малі очі блис­ну­ли, як дві зірки. І во­на в од­ну мить зак­ра­си­ла для йо­го і ро­же­ве не­бо на за­ході, і усе зо­ря­не синє не­бо.

    В Літо­шевсько­го не­са­мохіть ви­ли­ну­ла в душі арія з «Фа­ус­та», пісня до ко­ха­ної іде­альної Мар­га­ри­ти. Він заспівав цю арію, і йо­го го­лос ще більше наб­равсь си­ли, не­на­че по­дуж­чав. Сер­це підка­за­ло той за­пал в співі, те по­чу­ван­ня, яке рідко на­хо­де натх­нен­ням на ар­тистів. Він був ще мо­ло­дий. В серці ще не вис­на­жи­лось по­чу­ван­ня, не ви­шах­ру­вавсь до реш­ти за­пал, як бу­ває в до­ход­жа­лих або в підтоп­та­них ар­тистів. Спа­лах­ну­ла в серці пал­ка лю­бов. Літо­шевський наб­ли­живсь до ґанку, всту­пив в освітле­не місце, спи­нивсь і по­чав виспіву­ва­ти з за­па­лом.

    «Ой Мар­га­ри­то! Ой Мар­га­ри­то! В тобі все моє жит­тя, усе моє щас­тя!» - співав він, прос­тя­га­ючи ру­ки до Софії Ле­онівни, не­на­че бла­гав її ко­хать йо­го од­но­го, да­ти йо­му ще більше щас­тя, кот­рим вщерть бу­ло на­ли­те йо­го сер­це.

    Софія Ле­онівна підве­ла го­ло­ву й зир­ну­ла на­низ на сво­го чо­ловіка, на йо­го зчер­вонілі повні та білі що­ки, вло­ви­ла блиск ка­рих очей, в кот­рих ви­яв­ля­лось ко­хан­ня й бла­ган­ня; і їй чо­мусь ста­ли неп­риємні йо­го делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках, став неп­риємний пал­кий пог­ляд бла­га­ючих очей. Во­на спус­ти­ла очі й не ди­ви­лась на йо­го. І йо­го роб­лені сценічні жес­ти та ми­ги, і са­ма арія бу­ла для неї неп­риємна.

    Інші очі, інші бро­ви вже вра­зи­ли її сер­це. Во­на при­га­да­ла сусіда Ни­ко­лаідо­са. Він ніби став уяв­ки пе­ред нею, в освітленім кру­жалі пе­ред ґанком, по­руч з чо­ловіком. І в неї не­доб­рохіть май­ну­ла сільська ук­раїнська пісня, кот­ру во­на час­то чу­ла од своїх най­ми­чок і кот­ра ду­же при­па­ла їй до впо­до­би: «На го­роді бу­зи­на, - в неї лис­ту не­ма: од­че­пи­ся, пре­по­га­ний! в те­бе хис­ту не­ма».

    Софія Ле­онівна зир­ну­ла насмішку­ва­тим пог­ля­дом на чо­ловіка й тро­хи не гук­ну­ла з ґанку на од­повідь пал­кої та по­чут­ли­вої арії: «Одче­пи­ся, пре­по­га­ний, в те­бе хис­ту не­ма».

    Той хист вже во­на по­ба­чи­ла в сусіда. І той хист у сусіда вже дав­ненько при­пав їй до впо­до­би й опа­ну­вав її сер­це й ду­шу, сущість її пал­кої душі, що ски­ну­лась на ду­шу давньої римської Мес­саліни.

    А не­бо пи­ша­лось яс­ни­ми зо­ря­ми. Сад­ки ніби мліли в роз­ко­шах мая. Мліло й сер­це в мо­ло­до­го ар­тис­та. Літо­шевський все виспіву­вав арію до Мар­га­ри­ти, прос­тя­гав, ніби всмішки та в жар­ти, ру­ки до своєї ко­ха­ної Мар­га­ри­ти. Пиш­но­та май­сько­го ве­чо­ра, і синє зо­ря­не не­бо, і співи со­ло­вей­ків взру­ши­ли йо­го сер­це, роз­бур­ка­ли ко­хан­ня. Він був ар­тист ду­шею, вчив­ся на ар­тис­та не для ар­тис­тич­но­го за­робітку, не для сла­ви, не для за­собів жит­тя, а че­рез те, що лю­бив му­зи­ку, був співу­чий зро­ду та пад­ко­ви­тий до пісень, лю­бив співи, як люб­лять їх ук­раїнські хлопці та дівча­та, що ладні співать з ран­ку до ве­чо­ра. Ар­тизм був єди­ним в йо­го по­тя­гом до ар­тис­тич­ної на­уки, до цього штуч­ницт­ва. І батько і ма­ти не пус­ка­ли йо­го на сце­ну. Скільки бу­ло в їх свар­ки, зма­ган­ня та пла­чу! Од­на­че він намігся й не пос­лу­хав їх, на од­чай по­дав­ся до Пе­тер­бур­га до­бу­вать собі іншо­го та­ла­ну. По­тяг до співу, до сце­ни був у йо­го над­то ве­ли­кий, в йо­го ко­ханні був знач­ний сутінок іде­альності та ро­ман­тич­ності. Софія Ле­онівна ще й досі зда­ва­лась йо­му ніби іде­альною Мар­га­ри­тою, що лад­на й те­пер співа­ти пісні про ко­хан­ня, си­дя­чи за пряд­кою се­ред прос­тенької, але по­етич­ної обс­та­ви.

    Софія Ле­онівна на­го­ду­ва­ла син­ка й до­неч­ку й по­ве­ла їх ук­ла­да­ти в постільки. Вер­нув­шись пе­ре­го­дя на ґанок, во­на дов­генько по­ра­лась ко­ло сто­лу, пе­ре­ми­ва­ючи та пе­ре­ти­ра­ючи по­суд. Літо­шевський вий­шов на ґанок і все не пе­рес­та­вав му­ги­кать сти­ха. Він був з тих співу­чих ук­раїнців, що як розспіва­ються, то не мо­жуть вга­му­ваться.

    - Та годі вже тобі співать! Оце роз­хо­дивсь, - аж ос­то­гид­ло вже! Цить! Бо­дай тобі заціпи­ло, - за­бур­ча­ла во­на сер­ди­то, аж визвіри­лась.

    Слухальникам по­за ти­на­ми, пев­но, за­хотілось спа­ти, бо вже бу­ла пізня до­ба: во­ни од­но по од­но­му зни­ка­ли в тем­ряві. В га­марні та в кузні згас­ли гор­на. Зга­са­ло й світло в вікнах за Рос­сю. Пташ­ки за­мовк­ли. Зорі ще ясніше за­ми­готіли на небі й у воді. Тільки з-за Росі долітав глу­хий стукіт снасті в млині та бу­ло чу­ти при­дав­ле­ний шум під ко­ле­са­ми та на спусті, не­на­че гу­ло десь поб­ли­зу під зем­лею.

    Літошевський вий­шов по східцях на ґанок і сів на стільці од­по­чи­вать. Йо­го жінка веш­та­лась по кімна­тах, заг­ля­да­ла в пе­кар­ню, то з'явля­лась на хви­лин­ку на ґанку, то знов десь зни­ка­ла, хо­дя­чи нав­по­мац­ки в тем­них по­ко­ях. Ве­че­ря бу­ла ще не го­то­ва. Та во­ни й не ха­па­лись з ве­че­рею. Про­бу­ва­ючи в містах, Літо­шевський ве­че­ряв і ля­гав спа­ти в глу­пу ніч, в третій го­дині, й вранці спав дов­го, сли­ве до півдня. Жінка й собі му­си­ла приз­ви­ча­юваться до та­ко­го по­ряд­ку. І во­ни обоє навіть і влітку на волі в се­бе в гос­поді не мог­ли по­ки­нуть сво­го місько­го служ­бе­но­го зви­чаю - ля­га­ти в глу­пу ніч і спать до півдня.

    Літошевського взя­ла нудьга на са­моті. Він взяв лам­пу й пе­рей­шов у світли­цю. Од при­хо­жої нап­ра­во був йо­го кабінет, ліво­руч - світли­ця, одділе­на од спо­чи­вальні тільки товс­тою завісою з ря­бої по­цяцько­ва­ної ма­терії до самісінької стелі. Літо­шевський пос­та­вив лам­пу на стіл ко­ло стіни побіч ту­рецької низької та ши­ро­кої со­фи з товс­ти­ми ка­чал­ка­ми по обид­ва бо­ки, а сам сів на м'якій софі й спер­ся пле­чи­ма на товс­ту ка­чал­ку, кот­рою бу­ла об­ра­мо­ва­на со­фа попід стіною.

    Він пе­редніше співав кільки год в Тифлісі за Кав­ка­зом і там пе­рей­няв на­хильність і навіть впо­до­бу до східної обс­та­ви кімнат. І свої гор­ниці він обс­та­вив на східний зра­зець: ус­те­лив і світли­цю, і кабінет сли­ве суспіль перськи­ми ки­ли­ма­ми, на­ку­пу­вав­ши їх за Кав­ка­зом, де во­ни кош­ту­ва­ли вдвоє де­шев­ше, ніж у нас на Ук­раїні. Над низькою со­фою висів на стіні тро­хи не до са­мої стелі здо­ро­вецький ки­лим, по­цяцько­ва­ний яри­ми ла­па­ти­ми взор­ця­ми з зірок та хрес­тиків. Со­фа бу­ла зас­те­ле­на чу­до­вим перським ок­са­ми­то­вим стри­же­ним ки­лим­ком з дрібненьки­ми різки­ми чу­до­ви­ми взор­ця­ми. Ко­ло со­фи долі був прос­те­ле­ний здо­ро­вий простіший гла­денький ки­лим, тро­хи не до по­ро­га. Над вікна­ми висіли завіси з ук­раїнських ря­беньких кар­та­тих пла­хот. В обох кут­ках на сто­лич­ках ма­нячіли чу­дер­нацькі ви­сокі та вузькі, ря­бо по­мальовані гру­зинські ва­зи, котрі ски­ну­лись на давні грецькі ам­фо­ри. На стіні теліпа­лись довгі-пре­довгі ножі, а ко­ло їх висіла в по­цяцько­ваній піхві шаб­ля з чу­до­вим срібним дер­жал­ном з ко­ра­ло­ви­ми на­мис­ти­на­ми. Цю штуч­ку він завсігди брав з со­бою в мандрівку по го­рах та за­кав­казьких містах для без­печ­ності. При яс­но­му світлі лам­пи уся не­ве­лич­ка гор­ни­ця бу­ла ніби по­мальова­на пенз­лем в усякі ясні, різкі, але гарні взорці й зве­се­ля­ла очі, ніби чу­до­ва пи­сан­ка або гар­ний східний кіоск, по­мальова­ний якимсь перським май­ст­ром, ве­ли­ким мит­цем на це східне штуч­ницт­во.

    Літошевському так ба­жа­лось, щоб жінка всту­пи­ла в гор­ни­цю, сіла попліч з ним, по­ба­ла­ка­ла з ним лю­бенько, при­го­лу­би­ла йо­го. А во­на все десь ни­ка­ла по тем­них за­кут­ках по­лап­ки, не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од йо­го й од світлиці.

    - Софіє! А хо­ди ли­шень сю­ди на ча­со­чок! Щось маю в те­бе спи­тать! - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич че­рез усі по­кої.

    - А чо­го там тобі тре­ба? Та мені ніко­ли! Не­на­че не мо­жеш спи­тать зда­ле­ки, - за­бу­боніла низьким альтом Софія десь да­ле­ко, не­на­че десь в льоху або в приг­ре­биці.

    В ос­танні ро­ки во­на вже не го­во­ри­ла, а бу­боніла, а то й бур­ча­ла не тільки в роз­мові з своїм чо­ловіком, але навіть з най­ми­та­ми й най­мич­ка­ми. Доб­рий на вда­чу та здат­ли­вий Фле­гонт Пет­ро­вич вже дав­ненько зап­римітив цю зміну в неї, але якось пот­ро­ху огов­тав­ся, а потім звик і не ду­же вва­жав на це завсідне бур­чан­ня. Софія Ле­онівна нес­подіва­но ввійшла в гор­ни­цю, не­на­че всту­пи­ла в ту­рецький кіоск, гар­на з ли­ця та пос­тав­на. По­цяцько­ва­на стіна та ус­те­ле­на ки­ли­мом підло­га на­че ки­ну­ли на неї од­лиск ярих, га­ря­чих кольорів. Її чорні бро­ви на ма­то­во­му чолі, сли­ве чорні блис­кучі очі, чорні товсті ко­си, що опо­ви­ва­ли го­ло­ву, надз­ви­чай­но підхо­ди­ли до та­кої східної обс­та­ви, до різких східних фарб. Фле­гон­тові Пет­ро­ви­чеві уяви­лось, що во­на вий­шла з-за де­ко­рацій на яс­ну сце­ну, і він не­са­мохіть за­ми­лу­вав­ся нею.

    - Чого це най­мич­ка так дов­го дляється з ве­че­рею?

    - От і дляється! Ва­ре ва­ре­ни­ки на ве­че­рю, - за­бу­боніла ніби сер­ди­то Софія Ле­онівна. - Ви­ка­чу­ва­ла коржі, а я різа­ла ва­ря­ниці, а оце во­на вже ліпить ва­ре­ни­ки.

    - Я виспівав­ся так, що про­за взя­ла своє: за­ма­ну­лось мені ва­ре­ників, а най­мич­ка чо­гось зад­ля­лась.

    - Тобі усе зад­ля­лась. Ось я під со­бою й ніг не чую, так на­туп­ця­лась ко­ло дітей, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й важ­ко сіла на со­фу, вгнізди­лась на ши­рокій софі, підібгав­ши но­ги, і об­пер­лась ліктем об ка­чал­ку.


    Флегонт Пет­ро­вич рап­том підвівсь і одійшов до две­рей. Йо­му за­ма­ну­лось по­ди­виться од­далік на свою ко­ха­ну Софію се­ред но­веньких квітчас­тих ки­лимів. Ки­ли­ми бу­ли новісінькі, не­дав­неч­ко при­ве­зені з Кав­ка­зу. Чи­ма­ла жінчи­на пос­тать бу­ла ніби на­мальова­на на квітчас­то­му полі на кар­тині. Софія Ле­онівна на то­му квітчас­то­му різко­му фоні на­га­ду­ва­ла східну Па­ри­за­ду в каз­ча­но­му па­лаці або ви­пе­ще­ну кра­су­ню чер­ке­шен­ку в роз­мальова­но­му сул­тансько­му кіоскові. Він дов­генько ми­лу­вавсь нею зда­ле­ки.

    - Чого це ти ви­лу­пив баньки, не­на­че й досі не на­ди­вивсь на ці дурні перські ки­ли­ми? - обізва­лась Софія з бу­бонінням, але з сутінком за­до­во­лен­ня в го­лосі, навіть з ма­леньким осміхом на тем­но-чер­во­них ус­тах.

    Їй по­до­ба­лось, що во­на й досі не втра­ти­ла своєї ча­ру­ючої си­ли і впли­ву і на чо­ловіка та й… на інших чо­ловіків.

    - Милуюсь то­бою зда­ле­ки. Ти на тій цяцько­ваній софі ду­же ски­ну­лась на перську ца­ри­цю або на ту­рецьку одаліску, - про­мо­вив Літо­шевський.

    - Ну, не ве­ли­ка по­ша­на мені, ко­ли я ски­ну­лась з ли­ця на якусь ту­рецьку ду­рин­ду одаліску.

    Літошевський по­хап­цем поп­рос­ту­вав до со­фи й ніби впав на со­фу попліч з Софією Ле­онівною, об­хо­пив­ши її м'якеньке пов­не пле­че до­ло­нею.

    - В те­бе усе жар­ти та за­ли­цян­ня: це те­бе ота сце­на так нап­рав­ляє; а в ме­не «діла, аж го­ло­ва біла», як ка­же на­ша най­мич­ка: ніко­ли мені роз­во­дить пес­тощі та за­ли­цян­ня.

    - Чого це тобі так заніко­ли­лось? Не­хай най­мич­ка са­ма по­рається ко­ло печі. Пам'ятаєш, як співа­ють у пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку». От і ти сядь та й си­ди, згор­нув­ши ру­ки, та й паній собі хоч і з ран­ку до ве­чо­ра, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, при­гор­нув­шись щільно до жінки й цмок­нув­ши її в цуп­ку що­ку.

    Софії Ле­онівні бу­ли неп­риємні ті пес­тощі та поцілун­ки. Во­на пильно гля­ну­ла на чо­ловіка, на йо­го білий пух­кий вид, на делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках - і йо­го ду­же білий, спанілий вид, і рум'янці, і пухкі ус­та ста­ли їй чо­гось неп­риємні.

    «Істинно са­хар­ний ве­ли­код­ний хе­ру­вим, що став­ля­ють на сто­лах ко­ло па­сок та баб на пос­вя­чен­ня на ве­лик­день, - май­ну­ла в неї на од­ну мить дум­ка. - Як був він худіший та простіший і ніби тро­хи за­те­ле­пу­ва­тий, не та­кий тілис­тий та пух­кий, він мені більше по­до­бав­ся. А те­пер зам'яки­нивсь, і як тісто на дріжчах роз­ла­зиться та роз­ли­вається, так і він на­че розлізся…»

    Софія Ле­онівна по­ма­леньку вип­ру­ча­лась з йо­го обнімку й навіть трош­ки од­су­ну­лась од йо­го. «Не дай бо­же, як він оце поч­не ситішать і глад­ша­ти та ста­не пу­за­нем, мов вго­до­ва­ний, та ще ски­неться на на­шо­го сусіда, су­до­во­го слідчо­го!.. Я йо­го зне­на­вид­жу…» - ду­ма­ла по­таємці Софія Ле­онівна.

    - Яка шко­да, що я оце му­шу те­бе по­ки­нуть се­ред цієї гар­ненької обс­та­ви та йти в світи. Я те­бе не ба­чи­ти­му, мо­же, місяців зо два, - ска­зав Літо­шевський, пильно див­ля­чись на неї.

    - Не ве­ли­ка шко­да, як не ба­чи­ти­меш ме­не два місяці. Не їха­ти ж мені в та­ку да­леч та не ти­няться по всіх усю­дах, як от ти­ня­ються ци­га­ни, та ще й з дво­ма дітьми.

    - Чом же не їхать? За­бе­ре­мо дітей та й поїде­мо в мандрівку. Я те­бе так ко­хаю, що без те­бе ме­не бра­ти­ме нудьга. Ще й, чо­го доб­ро­го, я з нудьги зап'ю та за­гу­ляю, - ска­зав Літо­шевський.

    - Може, ще й оці перські ки­ли­ми по­тяг­не­мо з со­бою? - спи­та­ла Софія Ле­онівна всмішки.

    - А чом би пак і не заб­рать ки­лимів? Зас­те­ли­мо ки­ли­ма­ми який­сь пас­куд­ний но­мер в гос­ти­ниці, а один ки­лим по­че­пи­мо на стіні. Ти ся­деш на ліжку, уся об­гор­ну­та оци­ми взор­цямн, а я ди­ви­ти­мусь та на­див­ля­ти­мусь на те­бе.

    - І вже! Дай мені покій з та­кою тя­га­ни­ною! Це твої ви­гад­ки. По­за­пас­куд­жуємо гарні ки­ли­ми та ще й уся­кої нужі на­ве­зе­мо з тих смер­дя­чих за­ка­пелків, їдь сам і шли мені мерщій гро­шей, та ще й чи­ма­ло гро­шей. А я оту­теч­ки за­ход­жусь че­пу­рить на­шу осе­лю, - ска­за­ла жінка й вий­шла, щоб лаш­ту­вать стіл до ве­чері.

    Літошевський зос­тавсь сам у гор­ниці й за­ду­мавсь. В гор­ниці ста­ло ти­хо. Навіть тьохкан­ня со­ло­вей­ка не до­хо­ди­ло до йо­го. Тільки десь зда­ле­ки, в час ве­ли­кої нічної тиші, йшов шум од греблі та од спус­та, не­на­че десь гув та шумів да­ле­кий во­дос­пад.

    Незабаром жінка гук­ну­ла з да­ле­кої кімна­ти й пок­ли­ка­ла йо­го ве­че­рять. На столі сто­яла в тарілці шин­ка. Ко­ло сто­ла кру­ти­лись два гладкі ко­ти й няв­ка­ли, про­си­ли їсти.

    Софія Ле­онівна не шко­ду­ва­ла шин­ки для котів, вба­ту­ва­ла но­жем два здо­ро­вецькі шмат­ки до­ро­гої біло­церківської шин­ки й ки­ну­ла на підло­гу ко­там. Во­на ду­же лю­би­ла котів, ніби своїх дітей. Ко­ти жи­ви­лись завж­ди тим по­жив­ком, який во­на са­ма вжи­ва­ла за сто­лом. Ці ко­тя­ки так роз­ле­дащіли, що нех­ту­ва­ли миші, ніко­ли не хо­ди­ли на по­лю­ван­ня, тільки вигріва­ли бо­ки на сонці на ґанку…

    «Сама собі ди­ву­юсь! Си­тих ко­тяк люб­лю, а глад­ких чо­ловіків не зно­шу й не­на­вид­жу, - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, вхо­пив­ши на ру­ки од­но­го ко­тя­ку й гла­дя­чи йо­го про­ти шерсті. - Чуд­на та ве­ред­ли­ва людська вда­ча…»

    Випивши по дві чар­ки доб­рої горілки, Літо­шевський і Софія Ле­онівна ки­ну­лись на шин­ку. Не­за­ба­ром най­мич­ка при­нес­ла ва­ре­ни­ки, що аж ніби пла­ва­ли в маслі. Софія Ле­онівна вхо­пи­ла на тарілку ва­ре­ни­ка, розріза­ла на дві по­ло­вин­ки й по­куш­ту­ва­ла. Ва­ря­ниці бу­ли ду­же товсті й цупкі, навіть з шу­ру­бал­ка­ми все­ре­дині.

    - Одже я че­рез те­бе не дог­ляділа ва­ре­ників. Ус­тя товс­то ви­ка­ча­ла кор­жа, і ва­ря­ниці вий­шли товсті. Ще й, здається, ва­ре­ни­ки тро­хи пе­ре­кипіли. А все то че­рез те­бе. За­ма­ну­лось тобі ми­лу­ваться та го­лу­би­тись отам на ка­напі. А те­пе­реч­ки на­би­вай пельку яки­мись шкур­лат­ка­ми. І сам нічо­го не ро­бе, б'є бай­ди­ки, і ме­не од­ри­ває од діла, - за­бу­боніла низьким альто­вим го­ло­сом Софія Ле­онівна.

    Літошевський не ду­же вва­жав на те бу­боніння й уплітав ва­ре­ни­ки на всі зас­та­ви. Він вже звик до жінчи­ної лай­ки та свар­ки. Во­на бу­боніла та ла­ялась сли­ве з ран­ку до ве­чо­ра, і чо­ловік вже не прикмічав то­го, як лю­де не прикміча­ють повітря, кот­рим ди­шуть.

    - Усте! - гук­ну­ла Софія Ле­онівна, - навіщо ти по­ви­ка­чу­ва­ла товсті ва­ря­ниці, ще й тіста не виміси­ла, бо я чую тверді шу­ру­бал­ки, ніби в вишк­риб­ках? Од те­бе тільки од­вер­нись, то й на­коїш ли­ха. Не стов­би­чи­ти ж мені в те­бе над шиєю! - го­моніла Софія Ле­онівна, по­зи­ра­ючи на Ус­тю зли­ми очи­ма. Ус­тя сто­яла ні в сих ні в тих і тільки кліпа­ла віка­ми та лу­па­ла очи­ма.

    - Бо в нас ви­ка­чу­ють такі коржі; я ду­ма­ла, що бу­де са­ме доб­ре, - од­ма­га­лась Ус­тя.

    - В нас… Де ж то в вас? Скільки раз я тобі товк­ма­чи­ла! А ти все по-своєму. Ти, пев­но, некмітли­ва… Геть пішла до пе­карні! На, та са­ма да­вись оци­ми ва­ре­ни­ка­ми.

    Літошевський вже звик до та­ко­го аком­па­не­мен­та до ве­чері й не звер­тав на йо­го вва­ги.

    - От і те­бе чо­мусь і досі не вик­ли­кає бю­ро на гаст­ролі. Си­диш без діла та лічиш хма­ри та зорі на небі. Гро­шей вже об­маль… І ва­ре­ни­ки цупкі…

    - Але як же сто­су­ються ва­ре­ни­ки до ар­тис­тич­но­го бю­ро та до гаст­ролів? - обізвавсь чо­ловік.

    - Як сто­су­ються? Сам доб­ре знаєш: не бу­де гаст­ролів, не їсти­меш і ва­ре­ників. А за­лу до­кон­че тре­ба прис­та­вить. Не­ма де по-людській прий­ня­ти дам. За­хо­де ж до нас і од­на док­тор­ша, і дру­га, і ма­туш­ка; за­хо­дять і вчи­тельки. А от, пев­но, зай­де й ка­пельмей­стер­ша. Я чу­ла, що ка­пельмей­стер Чер­нявський вже приїхав з Пе­тер­бур­га з жінкою до бра­та на ва­кації. Во­ни, надісь, не­за­ба­ром при­сур­га­няться до нас, бо во­на ж пе­тер­бурзька дав­ня моя знай­ома та й твоя люб­ка. Не віта­ти ж її в цих сви­нюш­ни­ках.

    - В яких сви­нюш­ни­ках? Сха­ме­нись! Це вже ти геть-то за­паніла та й ко­вер­зуєш. По­коїки гарні, як цяцьки, як пи­сан­ки. Опам'ятай­сь! Що ти вер­зеш!

    - Ти сам опам'ятай­сь! - бу­боніла жінка, сер­ди­та на ва­ре­ни­ки.

    - Я вис­те­лив по­кої перськи­ми ки­ли­ма­ми, чо­го вже нігде не бу­ває в сви­нюш­ни­ках з бар­ло­гом. А во­на…

    - А во­на… - пе­рек­ри­ви­ла жінка Літо­шевсько­го, - шли ли­шень мерщій гроші, та не гай­ся. До­ки ка­пельмей­стер­ша збе­реться до ме­не з одвіди­на­ми, то я й за­лу прис­тав­лю й об­щи­ка­ту­рю, й оче­пу­рю.

    - Поможи тобі бо­же! Чом би пак і справді не прис­та­вить зай­вої кімна­ти, - ска­зав Літо­шевський, вста­ючи з-за сто­лу й ви­хо­дя­чи з папіро­сою на ґанок.

    Майська ніч бу­ла ти­ха та пиш­на. Не­бо ся­ло зірка­ми. Над ку­па­ми верб бов­ванів тем­ний шпиль з шпи­час­тою дзвіни­цею. Рось лисніла зо­ря­ми. Чу­до­ва око­ли­ця то­го виг­ля­ду знов при­га­да­ла Літо­шевсько­му якісь де­ко­рації пиш­но­го ве­чо­ра на сцені. Він не­са­мохіть сти­ха заспівав арію:

    «Ніч ти­ха, ніч яс­на: я не мо­жу зас­нуть»… І дов­го він сидів та сти­ха виспіву­вав. Йо­го й справді не брав сон: він звик ля­га­ти спа­ти й за­си­пать в глу­пу ніч, своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм.

    

II

    


    Другого дня аж в два­над­цятій го­дині повс­та­ва­ли гос­по­дарі, тільки що пов­ми­ва­лись і ла­го­ди­лись сідать за чай на ган­ку, як за сад­ком та за ха­тою в воз­возі між гор­ба­ми по­чув­ся стукіт по­воз­ки, кот­ра то­рохтіла і все наб­ли­жа­лась, оче­ви­дяч­ки, по­вер­та­ла не до мли­на, не до греблі, а за угол оселі, до бра­ми.

    - Хтось до нас їде: по­вер­тає з воз­во­за до дво­ру, - про­мо­вив Літо­шевський.

    - Може, як­раз ка­пельмей­стер з жінкою. Оце поспіши­лись! Де ж я їх прий­ма­ти­му? - ска­за­ла ниш­ком жінка.

    - Оце ж та­ки! А в кабінеті! - обізвавсь Літо­шевський.

    Наймит вибіг з стані й побіг шви­денько од­чи­нять бра­му. Бра­ма од­чи­ни­лась, і в двір вско­чив на вок­зальній жовтій по­возці гість, за­ку­та­ний з го­ло­вою од ку­ря­ви в біле па­ру­си­но­ве пальто. На го­лові стриміла гост­ро­вер­ха відло­га, що за­ку­ту­ва­ла лоб до самісіньких чор­них товс­тих брів. Чор­на борідка на біло­му пальті зда­ва­лась пуч­ком го­ло­ве­шок.

    - А! Мав­рикій Пав­ло­вич Ни­ко­лаідос їде! - ска­зав Літо­шевський.

    - Він, він. Чо­го це він так за­рані з одвіди­на­ми? - ска­за­ла Софія Ле­онівна, і її вид од­ра­зу не­на­че по­яснішав, по­ве­селішав. Очі аж заб­ли­ща­ли.

    Літошевський побіг на­зустріч, од­чи­нив хвіртку з дво­ра в квітник і тричі поцілу­вавсь з гос­тем. Гість поп­ря­му­вав до ґанку, на ході по­хап­ком ски­нув біле пальто й швир­го­нув йо­го на шта­хе­ти. Ни­ко­лаідос був на­чальник не­да­ле­кої залізно­до­рож­ної станції. Він був грек, ро­дом звідкільсь з-під Бер­дянська, зза­мо­ло­ду слу­жив у війську, був офіце­ром, але зго­дом по­ки­нув військо­ву служ­бу й дос­тав місце на­чальни­ка на вок­залі.

    Софія Ле­онівна од­ра­зу зміни­лась: ста­ла ве­се­ла, привітна. Во­на не пішла, а ніби побігла на­зустріч Ни­ко­лаідо­сові й привіта­лась з ним ду­же привітно.

    - Не по­ди­вуй­те, що я так за­рані приїхав. Вам є па­кет з пош­ти. Я до­га­ду­юсь, що в то­му па­кеті за­ми­кається якась приємна для вас звістка, - ска­зав гість.

    - Певно, вик­ли­ка­ють ме­не на гаст­ролі, - обізвавсь Літо­шевський, роз­ди­ра­ючи кон­вер­та й шви­денько пе­ребіга­ючи очи­ма лист.

    - А що? Вик­ли­ка­ють? - спи­та­ла жінка.

    - Та вже ж вик­ли­ка­ють, тільки не знать ку­ди. Гос­по­ди, яка да­леч! - ска­зав Літо­шевський. - На Вол­гу й за Вол­гу, аж на Урал!

    - Прошу ж до по­коїв! - поп­ро­си­ла гос­тя Софія Ле­онівна.

    Николаідос на ході по­хап­цем об­тер хуст­кою по­рох з ви­ду й пішов у по­кої. Літо­шевський зап­ро­сив йо­го до кабіне­ту, бо в світлиці са­ме тоді най­мич­ка по­ра­лась та при­би­ра­ла. Кабінет був обс­тав­ле­ний дос­то­ту так са­мо, як і світли­ця. Ту­рецька ши­ро­ка со­фа бу­ла зас­те­ле­на чу­до­вим ок­са­ми­то­вим стри­же­ним перським ки­ли­мом. Пе­ред со­фою був прос­те­ле­ний простіший здо­ро­вецький ки­лим з чуд­ни­ми дрібненьки­ми взор­ця­ми, а на стіні був по­чеп­ле­ний та­кий са­мий чи­ма­лий ки­лим з чу­до­ви­ми різки­ми чер­во­няс­ти­ми та жов­то­га­ря­чи­ми ара­бес­ка­ми. В кут­ках сто­яли ви­сокі перські ва­зи, що аж очі вби­ра­ли в се­бе яри­ми лис­ню­чи­ми фар­ба­ми. На стінах висіли по­дов­жасті оле­ог­рафії мак­кар­товських чу­до­вих виг­лядів. Сон­це ся­га­ло в дві вікні че­рез увесь кабінет, не­на­че роз­тяг­ле дві зо­лоті ос­но­ви з зо­ло­тих ни­ток, що впа­ли десь з зо­ло­тої снівниці в підне­бессі, і ніби за­па­ли­ло га­ря­чим промінням взорці ки­ли­ма на підлозі. Ясні, різкі та лис­нючі перські взорці ста­ли ніби ще га­рячіші. Кабінет од то­го сяєва ніби зай­нявсь, ніби жеврів жа­ром і не­на­че був на­по­го­тові от-от спа­лах­нуть.

    Николаідос всту­пив в кабінет і знов привітавсь до ха­зяїнів.

    - А ви, Софіє Ле­онівно, нівро­ку, поп­рав­ляєтесь, ще й пок­ра­ща­ли! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Певно, на ваші очі пок­ра­ща­ла.

    Він цмок­нув її в ру­ку, а ха­зяїна в обидві рум'яні що­ки. Софія Ле­онівна поп­ро­си­ла йо­го сісти на со­фу, ха­зяїн по­дав йо­му ци­га­ри. Ни­ко­лаідос був ви­со­ченький на зріст, тро­хи су­хор­ля­вий, кос­тис­тий та ши­ро­коп­ле­чий. Ко­рот­ка борідка уся ніби пой­ня­лась дрібненьки­ми ку­че­ря­ми. В йо­го бу­ли товсті рівні чорні бро­ви, здо­рові розкішні ву­са, чи­ма­лий тон­кий та рівний ніс, чи­малі тем­но-чер­воні гу­би та здо­рові по­дов­жасті карі очі. Усе бу­ло чи­ма­ле на йо­го ви­ду, але усе бу­ло гар­монічне. Усей вид йо­го був тем­ну­ва­тий, з ле­геньким ма­то­вим оли­во­вим східним сутінком. Але повні тем­но-чер­воні ус­та, здо­рові карі лис­нючі, навіть ніби сер­диті очі над­да­ва­ли свіжості йо­го ви­дові. Ру­ки бу­ли тонкі, з дов­ги­ми, ніби ви­то­че­ни­ми пальця­ми. На ру­ках чорніло во­лос­ся, не­на­че ру­ки об­рос­ли мо­хом. Це був зра­зець лю­ди­ни да­ле­ко­го схо­ду, чо­лов'яги пат­ла­то­го й во­ло­ха­то­го, але мужнього, ду­жо­го, по-своєму теж гар­но­го. Ни­ко­лаідос зда­ле­ки трош­ки ски­дав­ся на чу­до­во­го ду­жо­го та міцно­го ле­ва з куд­ла­тою го­ло­вою, що десь узяв­ся тут у по­ко­ях і вгніздивсь на ту­рецькій софі.

    Софія Ле­онівна не­са­мохіть за­ми­лу­ва­лась гос­тем, пог­ля­да­ючи на йо­го зда­ле­ки. Ни­ко­лаідос своєю пос­тат­тю так прис­та­вав до тієї східної обс­та­ви, а перські ки­ли­ми, об­си­пані промінням, так прис­та­ва­ли йо­му до ли­ця, що зда­ва­лось, ніби ця уся східна блис­ку­ча обс­та­ва бу­ла ви­га­да­на й зроб­ле­на зу­мис­не зад­ля йо­го. Йо­го здо­рові лис­нючі очі не­на­че вкра­ли част­ку проміння сон­ця, си­па­ли блиск і ож­вав­лю­ва­ли й освічу­ва­ли і без то­го ко­ло­рит­ну й ніби га­ря­чу обс­та­ву.

    Софія Ле­онівна по­чу­ти­ла, що ті палкі, ніби іскряні очі при­тя­гу­ють її, не­на­че якісь ча­ри. Її по­тяг­ло яко­юсь си­лою до цього мужнього жва­во­го пат­ла­то­го чо­ловіка, їй за­ма­ну­лось сісти з ним по­руч, навіть попліч, зблизька на­ди­ви­тись на йо­го блис­кучі очі, навіть при­го­лу­биться, при­гор­нуться до йо­го. Во­на не втерпіла і, за­па­лив­ши папірос­ку, сіла ря­доч­ком з ним, але нарізно й ос­то­ронь од йо­го. Ни­ко­лаідос вже дав­ненько бу­вав у ар­тис­та в гос­тях.

    Софія Ле­онівна ба­чи­ла Ни­ко­лаідо­са не впер­ше; але ніко­ли він не при­па­дав їй так до впо­до­би, як в цей га­ря­чий ра­нок се­ред га­ря­чої, на­че па­лю­чої східної обс­та­ви.

    «Цей пиш­ний Ни­ко­лаідос чи ся­де, - не­на­че по­лум'я за со­бою ве­де. Раз зир­не гост­ри­ми очи­ма, - не­на­че но­жем різне, а вдру­ге гля­не, - не­на­че об­сип­ле лас­кою. Ой ко­ли б швид­ше чо­ловік їхав собі ку­дись на гаст­ролі! Тре­ба бу­де за­вес­ти ро­ман з цим пе­ле­ха­тим сусідом. А вар­то б за­вес­ти. Це не ве­ли­код­ний цук­ро­вий хе­ру­вим­чик, як мій Літо­шевський. Скільки в йо­му вог­ню! Скільки па­лу! В йо­му єсть якась інша по­езія, не зви­чай­на, а ко­ло­рит­на, пал­ка, - не­са­мохіть вертілись дум­ки в гос­по­дині. - Цей мужній грек не те, що мо­ло­денькі сту­ден­ти ар­мя­ни, схожі на східних ан­го­лят, з кот­рих візантійці, пев­но, ма­лю­ва­ли хе­ру­вимів на об­ра­зах», - зга­да­ла во­на про свій пе­редніший ро­ман.

    - Як здо­ров'я ва­шої жінки та дітей? - спи­тав Фле­гонт Пет­ро­вич у гос­тя.

    - Спасибі вам за пам'ять. Жінка все чо­гось хо­ро­биться на гру­ди та чо­гось ка­хи­кає. А діти мої, хва­лить бо­га, здо­рові, як зе­лені огіроч­ки, - од­повів гість. - Вже мені, ска­за­ти по правді, тро­хи й ос­то­гид­ло, що жінка все хо­ро­биться й усе чо­гось кис­не.

    - О, бач­те, які добрі ті чо­ловіки! Як во­ни нас жа­лу­ють! Як пек­лю­ються на­ми! А як­би ви пек­лю­ва­лись її здо­ров'ям, то пос­ла­ли б її ку­дись на теплі во­ди, во­на б і очу­ня­ла. Ви шко­дуєте гро­шей? Еге так? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

    - Нащо їй ті во­ди? В нас на вок­залі во­да та­ка доб­ра, як міне­ральна за гра­ни­цею. Не­хай п'є по пляшці або й по відру на день, то навіть за­дав­ня­на хво­ро­ба ми­неться, - ска­зав Ни­ко­лаідос, оче­ви­дяч­ки, в жар­ти.

    - От тобі на! І в нас у кри­ниці во­да по­го­жа, але як­би так мені до­ве­лось, я б не вжи­ва­ла її на ліки відра­ми, а дре­ме­ну­ла б за гра­ни­цю на якісь кращі тепліші во­ди.

    - А моя жінка не в таківських, вжи­ва­ти­ме й кри­нич­ну й річа­ну по­го­жу во­ду замість заг­ра­нич­ної.

    - А як, бо­ро­ни бо­же, зас­лаб­не та й пом­ре! - забідка­лась Софія Ле­онівна з щи­рим спо­чу­ван­ням до не­ду­жої Ни­ко­лаідо­со­вої жінки.

    - Як пом­ре, то дру­гу знай­де­мо. Хіба ма­ло жінок на світі? - ска­зав в жар­ти Ни­ко­лаідос, засміявшись, і з-під йо­го чер­во­них губів блис­ну­ли рівні, не­на­че підрізані, білі та міцні зу­би.

    - Ну, та й нех­туєте ж ви жіноцт­во! Не­на­че жінки якісь кач­ки або гус­ки, кот­рих на світі без ліку, не­на­че їм ціна - по сім за ци­бу­лю! - засміялась і собі Софія Ле­онівна.

    - Атож! Цього цвіту - по всьому світу! - до­дав і собі жартів Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Ну, не мож­на ска­за­ти, щоб і ваш брат був ду­же варт­ний, щоб і ва­шо­го бра­та бу­ло ду­же ма­ло на світі, - обізва­лась гос­по­ди­ня.

    - То й тобі, надісь, не бу­де жал­ко, як я оце май­ну ку­дись в да­леч на гаст­ролі? - ска­зав буцім всмішки Фле­гонт Пет­ро­вич.

    - Анітрішечки! Поїдеш, по­поїздиш та й знов приїдеш, ще й гро­шей мені при­ве­зеш. Або луч­че при­си­лай їхчаст­ка­ми, то я за­раз дам їм ра­ди: за­ход­жусь прис­тав­лять за­лу з бо­ку до­му, щоб не зга­ять ча­су й літа.

    Наймичка май­ну­ла з са­мо­ва­ром проз од­чи­нені двері й по­нес­ла са­мо­вар на ґанок.

    - От і са­мо­вар за­кипів, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу! Про­шу на ґанок, бо в по­ко­ях душ­но, як у лазні, - ска­за­ла ха­зяй­ка і, схо­пив­шись з со­фи, поп­рос­ту­ва­ла до две­рей.


    Николаідос підвівсь і собі лег­ко й бадьорис­то. Ви­со­кий на зріст та рівний ста­ном, в біло­му сіртуці з блис­ку­чи­ми ґудзи­ка­ми, з зо­ло­ти­ми по­го­на­ми на пле­чах, цей ще не­давній офіцер мав увесь військо­вий хист. Він шви­денько підбіг до Софії Ле­онівни і, зруч­но схи­лив­шись та цок­нув­ши за­каб­лу­ка­ми, підста­вив обо­дом свою ру­ку з нас­тов­бур­че­ним ліктем. Гос­по­ди­ня вкла­ла в ту жи­ву каб­луч­ку свою товс­теньку та си­теньку ру­ку, і гість повів її че­рез при­хо­жу на ґанок. Во­на по­чу­ти­ла, що ру­ка в гос­тя бу­ла кре­мез­на, міцна й га­ря­ча, як при­сок, ніби роз­пе­че­на.

    «Скільки в йо­му жиз­ності! Який пал за­ми­кається в цій ніби су­хор­лявій на взір пос­таті!» - ду­ма­ла во­на й по­чу­ва­ла, що той пал, та кре­мезність на­хаб­но­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­дає їй до впо­до­би. Во­на зир­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зе ли­це, на чу­до­вий, на­че ви­то­че­ний тон­кий з гор­би­ком ніс, на довгі куд­латі вії, і щось приємне й пал­ке не­на­че по­дих­ну­ло на неї й не­доб­рохіть при­вер­та­ло до йо­го. На ході во­на при­гор­ну­лась до йо­го пле­ча й по­чу­ти­ла, що та жи­ла­ва, кре­мез­на й га­ря­ча ру­ка при­тя­гує її до се­бе, не­на­че магнітом.

    Николаідос вже дав­ненько бу­вав у Літо­шевсько­го, але завсігди сам. Жінка йо­го ні ра­зу не бу­ла в ар­тис­та в гос­тях, бо їй бу­ло завж­ди ніко­ли. Та й вок­зал був да­ле­ченько од містеч­ка. Сла­бо­ви­та та ха­зяй­но­ви­та, во­на лю­би­ла са­мо­ти­ну й дба­ла більше од усього за свою гос­по­ду та за дітей. Та во­на ні в ко­го не бу­ва­ла в гос­тях і в містеч­ку. Літо­шевська, бу­ва­ючи на вок­залі, ча­сом вря­ди-го­ди й забіга­ла до неї на хви­ли­ноч­ку… до третього дзво­ни­ка.

    Наймичка пос­та­ви­ла са­мо­вар на столі й по­ча­ла ви­ти­рать на са­мо­варі руш­нич­ком сму­ги та пля­ми од бри­зок. Ха­зяй­ка за­си­па­ла чай. Ус­тя бу­ла біля­ва, але з гар­ни­ми ка­ри­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Софія Ле­онівна теж блис­ка­ла своїми здо­ро­ви­ми очи­ма. Дві парі очей ми­готіли на яс­но­му сонці ду­же ви­раз­но і, оче­ви­дяч­ки, зво­ру­шу­ва­ли пал­ко­го Ни­ко­лаідо­са. Він зир­кав то на гос­по­ди­ню, то на Ус­тю й не­на­че ло­вив на льоту те проміння, що си­па­лось з їх очей.

    - Як я шко­дую, що ро­дивсь під якимсь Бер­дянськом, а не в Ту­реч­чині! - ска­зав гість.

    - А то чом? - спи­та­ла з ди­ва гос­по­ди­ня.

    - В Ту­реч­чині я до­ко­неч­но пе­рей­шов би на ту­рецьку віру та й завів би га­рем, - ска­зав Ни­ко­лаідос, зир­ка­ючи то на Софіїні очі, то на Ус­тині.

    - Ну, ще що ви­га­дай­те! Це свідчить, що ва­ша вда­ча ду­же змінли­ва, мов осіння по­го­да. Во­се­ни завж­ди то со­няш­ний промінь, то сльота й мок­ва, - ска­за­ла, осміхнув­шись, Софія Ле­онівна.

    - А хіба ж це по­га­но? Ад­же ж і оця яс­на май­ська го­ди­на ча­сом ос­то­гид­не незгірше осінньої негіді та мок­ви. А то б я ди­вив­ся в га­ремі вранці на очі чорні, а вве­чері на бла­китні, а опівночі на карі. Все якось бу­ло б ве­селіше жи­вотіть на цьому нуд­но­му світі. Усе те са­ме! Що­бо­жо­го дня те ж та й те ж! Нудьга та й годі! - жар­ту­вав Ни­ко­лаідос.

    - Ну, не да­ли б ви собі ра­ди з п'ятьма або шістьма жінка­ми. Во­ни б вам швид­ко обс­куб­ли й обг­риз­ли го­ло­ву й на­ро­би­ли б за­ко­ло­ту в оселі або й кло­по­ту. От я собі не дам ра­ди з однією: за­пов­зя­лась оце пе­ре­ки­дать усе в оселі до­го­ри но­га­ми. По­ду­май­те собі, як­би в ме­не бу­ло їх п'ять! Чо­го б во­ни на­коїли оту­теч­ки в гор­ни­цях та в сад­ку? - обізвавсь гос­по­дар.

    - Якби во­ни бу­ли пе­по­мир­ливі й за­хо­ди­лись вит­во­рять якісь штуч­ки в моїй хаті, - то ось на їх кро­пи­ло! - ска­зав Ни­ко­лаідос і лап­нув се­бе за бік, де ко­лись теліпа­ла­ся в піхві шаб­ля.

    Софія Ле­онівна за­ре­го­та­лась. Засміявсь і Літо­шевський.

    - Було в вас ко­лись кро­пи­ло, та за­гу­ло. Та ви б зос­та­лись без­зброй­ні й бе­зо­бо­ронні навіть про­ти двох на­ту­рис­тих тур­кень, чи гре­кинь, чи ар­мя­нок! - ска­зав ха­зяїн.

    - Коли зник­ло оте військо­ве кро­пи­ло, то шко­да й за­хо­ду! Сидіть на ста­ро­му місці, в старій хаті з своєю однією жінкою та й не ри­пай­тесь! - до­да­ла Софія Ле­онівна.

    - Що прав­да, то прав­да. Без то­го військо­во­го за­хис­ту й справді не­без­печ­но на­би­рать у ха­ту бабську армію, бо я б її й справді не по­ду­жав з го­ли­ми ру­ка­ми. На ту юр­бу голі ру­ки не варті нічо­го, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Софія Ле­онівна на­ли­ла чай. Не­за­ба­ром і Лей­ба на­го­див­ся з ко­ши­ком свіжих па­ля­ниць: він був згод­же­ний щод­ня но­си­ти з містеч­ка до чаю свіжі па­ля­ниці та славні на всю око­ли­цю бо­гус­лавські буб­ли­ки. Лей­би­на жінка бу­ла пе­репічай­ка з давніх-да­вен і вміла го­ту­па­ти прес­мачні буб­ли­ки.

    За чаєм пішла ве­се­ла роз­мо­ва. Ни­ко­лаідос жар­ту­вав, піднімав на сміх знай­омих. Софія Ле­онівна теж по­ве­селіша­ла й не гри­ма­ла на сво­го чо­ловіка. Во­на док­ла­да­ла жартів і од се­бе й ре­го­та­лась на ввесь са­док. Фле­гонт Пет­ро­вич ми­лу­вавсь нею й не до­га­ду­вавсь, з якої при­чи­ни нес­подіва­но по­ве­селіша­ла йо­го жінка.

    - Ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, зберіться в мандрівку та після чаю або по обіді ми й по­ка­таємо на вок­зал. Я вас до­ве­зу на своїй підводі, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Oцe б то за­раз лаш­ту­ваться в до­ро­гу? Ко­ли б ви зна­ли, як мені не хо­четься ру­шать з місця. Над­ворі так хо­ро­ше. Са­ме роз­пиш­нивсь май. В нас тут пре­хо­ро­ше, як у раю. Ні, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу! Луч­че бу­де, як ви зос­та­не­тесь у нас на обід. А по обіді ми зап­ро­си­мо сусід на кар­ти та за­ся­де­мо он та­меч­ки в хо­ло­доч­ку під яб­лу­нею під гор­бом. А потім ви в нас пе­ре­но­чуєте, бо ми, надісь, за­си­ди­мось за кар­та­ми до пізньої до­би. А вже завт­ра вранці я до­кон­че му­шу ру­ши­ти на вок­зал, - ска­зав ар­тист.

    - Про мою часть і за­сядьмо за кар­ти хоч і за­раз. Але мені не ви­па­дає сьогодні дов­го гос­тю­вать, бо тре­ба ха­паться на вечірній поїзд. По­си­лай­те шви­денько до будлі-яких сусід з зап­ро­си­на­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - От я за­раз пош­лю сво­го по­го­ни­ча до док­то­ра Неліпо­ви­ча, та до су­до­во­го слідчо­го, та до ми­ро­во­го, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - До док­то­ра Неліпо­ви­ча не по­си­лай­те, бо я на­пев­но знаю, що він за­раз не при­бу­де. Я їхав проз йо­го двір. Там ко­ло ґанку в йо­го стов­би­че чи­ма­ла ку­па му­жиків; а він не прий­де, до­ки не ог­ля­дить і не дасть по­ра­ди усім, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Та прав­да, що до йо­го зран­ку щод­ня схо­дяться лю­де з око­лишніх сіл: він якось зумів за­на­дить до се­бе оту тем­но­ту, - ска­зав Літо­шевський.

    - І охо­та ж йо­му баб­ля­тись з отією муж­вою! Чо­гось має ве­ли­ку при­хильність до му­жиків. А я на йо­го місці взяв би та й роз­пу­див їх і поп­ро­га­няв з дво­ру: не лізьте, мов­ляв, і не тур­буй­те ме­не, до­ки я сам до вас не прий­ду.

    - Але ж він по­ви­нен да­вать їм по­ра­ду в ліках! Це ж йо­го по­винність, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Я б ту по­винність взяв та ку­ла­ка­ми й по­ви­га­няв з дво­ру. По­винність, ко­ли во­на без тя­ми й без міри, - це ж дур­на по­винність. На­що ж се­бе об­важ­ню­вать, та ще й дур­нич­ки? Ку­ла­ком в ще­ле­пи, та й ділу кінець.

    - То ви да­ва­ли сту­са­ни й своїм мос­ка­лям? - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Атож! Без цього в нас ніяк не мож­на обійтись. В се­бе на вок­залі як не да­си сту­са­на в спи­ну або як не клез­неш му­жи­ка в мор­ду, то й ніяко­го ла­ду не­ма. А ви ще їм ти­че­те в ру­ки ук­раїнські книж­ки, пев­но, зад­ля то­го, щоб більше роз­би­ра­лись та ста­ли нес­лух­няніші.

    - Я тут не зай­шла лю­ди­на, як ви, а ту­тешній тубілець з дідів, з прадідів, - ска­зав Літо­шевський, - то мені шко­да тієї тем­но­ти.

    - Ви, Софіє Ле­онівно, луч­че пошліть за ста­рим док­то­ром Іваш­ке­ви­чем: цей пу­зань з ве­ли­кою приємністю зго­диться на ваші зап­ро­си­ни й бу­де ла­ден сидіть за кар­та­ми хоч і до біло­го дня.

    Софія Ле­онівна по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні й пос­ла­ла най­ми­та до сусід. Сусіди не за­га­ялись і не ду­же дов­го й га­ялись; по­ки скінчи­ли чай, во­ни шви­денько й поп­ри­хо­ди­ли. Прий­шов ста­рий глад­кий док­тор, за ним слідком при­ди­бав теж доб­рий пу­зань ми­ро­вий по­се­ред­ник, вже літній, до­ход­жа­лий чо­ловік, з одут­лу­ва­тим ви­дом та зас­па­ни­ми засніче­ни­ми очи­ма. Слідком за ни­ми ви­пад­ком сам на­го­дивсь су­до­вий слідчий, ще мо­ло­дий, чор­ня­вий, су­хор­ля­вий. Літо­шевський з Ни­ко­лаідо­сом ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли в сад­ку під ста­рою гілляс­тою яб­лу­нею в за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку. Софія Ле­онівна ви­нес­ла кар­ти й роз­ки­да­ла дві ко­ло­ди карт по столі.

    - Як чу­до­во тут у за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку! Вік сидів би тут та грав у кар­ти! - ска­зав Ни­ко­лаідос, по­зи­ра­ючи на Софію Ле­онівну.

    Софія Ле­онівна при­мос­ти­лась збо­ку ко­ло сто­ла са­ме на­суп­ро­ти Ни­ко­лаідо­са й зир­ка­ла на йо­го з яко­юсь жа­до­бою в очах, не­на­че об­си­па­ла йо­го бриз­ка­ми світу з своїх тем­них очей. Це проміння її очей бу­ло для пал­ко­го Ни­ко­лаідо­са не­на­че прис­ма­ком до ла­сощів зав­зя­то­го кар­тя­ра, що ко­хається в кар­тах до за­ги­ну.


    Літошевський ки­нув очи­ма вго­ру на гус­тий лист яб­луні, свіжий та зе­ле­ний, на лис­ню­чий лист груш на зе­леній спа­дистій горі за Рос­сю, потім зирк­нув на свою жінку на її очі, що аж бриз­ка­ли промінням, і важ­ко зітхнув. Про­був­ши дов­гий час на вольній волі, він за­мя­ки­нив­ся й навіть тро­хи роз­ле­дащів. Він зга­дав, що завт­ра вранці тре­ба бу­де по­ки­нуть цей са­док і хо­ло­док, по­ки­ну­ти осе­лю, од­лу­читься на дов­гий час од жінки й дітей. І нес­подіва­но сму­ток спав на йо­го сер­це, не­на­че вранішня імла на сад­ки та вер­би. Він грав нев­важ­ли­ве, все по­ми­ляв­ся. Щось неп­риємне не­на­че зак­ра­да­лось до йо­го десь з яко­гось за­кут­ка, з за­тиш­но­го ку­точ­ка, не­на­че чи­га­ло на йо­го десь з-за кущів. Са­мий са­док для йо­го очей не­на­че збляк і по­темнішав.

    Зате ж усім іншим гра­чам бу­ло ду­же ве­се­ло за сто­лом в затінку од зе­ле­но­го гілля та в хо­лод­ку: після важ­кої нудьги в глу­шині гос­тям бу­ло приємно й ве­се­ло в то­ва­ристві. Май­ське чу­до­ве не­бо, пиш­ний га­ря­чий день, зе­ле­не гілля яб­лунь та груш - все це не­са­мохіть приємно во­ру­ши­ло нер­ви, на­во­ди­ло ве­се­лу нап­ра­ву на ду­шу кож­но­го. А дрібне ще­бе­тан­ня пта­шок та вря­ди-го­ди цівкан­ня та тьохкан­ня со­ло­вей­ків в ку­щах, не­на­че му­зи­ки, приг­ра­ва­ло до пиш­ної обс­та­ви й ще більше над­да­ва­ло ве­се­лості. Був май над­ворі, був май і в душі кож­но­го. Різкі го­ло­си птаст­ва зачіпа­ли й во­ру­ши­ли нер­ви, як різкі зву­ки ар­фи.

    Незабаром і за сто­лом по­ча­лось му­ги­кан­ня та тихі приспівки. Су­хор­ля­вий мо­ло­дий су­до­вик за­тяг те­нор­цем якоїсь пісеньки. Глад­кий док­тор пус­кав ни­зо­вим ба­сом якісь урив­ки з якоїсь невідо­мої арії. Пу­за­тий ми­ро­вий не­на­че зак­ва­кав по-жаб'ячій: «Диб-диб на се­ло; кив-морг на йо­го!». Сму­ток Літо­шевсько­го швид­ко сти­шив­ся під впли­вом май­сько­го дня. Літо­шевський, пад­ко­ви­тий до співів, і сам нез­чув­ся, як за­тяг урив­ки арії з Ріго­лет­то. Софія Ле­онівна, витріщив­ши очі на Ни­ко­лаідо­са, і собі по­чу­ти­ла май­ське натх­нен­ня й ти­хенько за­ве­ла якоїсь пісеньки. Стіл під яб­лу­нею ніби й собі од­гук­нув­ся на пта­ши­не ще­бе­тан­ня з гілля, ніби йо­го лу­на. Ці два хо­ри ніби пе­ре­гу­ку­ва­лись в гіллі.

    В мо­ча­рах по потічку та десь у Росі вря­ди-го­ди ква­ка­ли жа­би. Гості од ве­се­лої нап­ра­ви то му­ги­ка­ли, то гу­па­ли, то пи­ща­ли, то ніби ква­ка­ли, хто ни­зо­вим ба­сом, а хто те­нор­цем. На ву­лиці на шля­ху зда­ва­лось зда­ле­ки, що там десь в гу­ща­вині ніби роз­по­чи­на­ють ква­кать та рипіть жа­би на не­го­ду уся­ки­ми го­ло­са­ми або ніби в те­атрі му­зи­ки по­чи­на­ють нап­рав­лять пе­ред гран­ням свої скрип­ки та конт­ра­ба­си, і бренька­ють, і скрип­лять, і рип­лять. По­се­ред то­го чуд­но­го скрипіння вря­ди-го­ди гу­пав, ніби бу­бон, низький бас-окта­ва глад­ко­го док­то­ра.

    Софія Ле­онівна то­ненько приспіву­ва­ла й усе пильно при­див­ля­лась до Ни­ко­лаідо­са. Во­на ло­ви­ла йо­го швид­ке зир­кан­ня на неї. І ті здо­рові, сли­ве чорні очі ніби за­па­лю­ва­ли її сер­це. Во­на вга­ду­ва­ла в йо­му га­ря­чий пал сер­ця, що ду­же при­па­дав до її по­чут­ли­вої вдачі. В неї по­ча­ли по­ма­леньку во­ру­шиться дум­ки та гад­ки, щоб за­раз після од'їзду чо­ловіка роз­по­чать з Ни­ко­лаідо­сом ро­ман, і ро­ман не аби­який, а пов­ний при­год, пов­ний ко­хан­ня без краю, без впи­ну.

    «Як би йо­му на­тяк­нуть за це? Як би йо­му да­ти знать? Тре­ба якось до­би­рать спо­со­бу, по­ко­рис­ту­вав­шись ви­пад­ком…» - йшла в неї дум­ка ра­зом з її то­неньким співом.

    Николаідос одвів очі од карт і зир­нув на Софію Ле­онівну. Во­на по­чу­ти­ла, що він не­на­че впік її пог­ля­дом у самісіньке сер­це, осміхну­лась і блис­ну­ла біли­ми зу­ба­ми.

    Николаідос і собі осміхнувсь до неї. Йо­го чер­воні повні ус­та не­на­че роз­су­ну­ли густі чорні ву­са й блис­ну­ли з-під усів чер­во­няс­ти­ми різки­ми фар­ба­ми.

    «Палкі очі, пев­но, га­рячі й ус­та. Ці ус­та осміхну­лись до ме­не, зад­ля ме­не, в од­повідь мені… Я дав­ненько примічаю, що він до ме­не не ду­же бай­ду­жий… А мо­же, то йо­го гру­бенькі сол­датські жар­ти? Тре­ба до­кон­че по­ко­рис­ту­ва­ти­ся чо­ловіко­ви­ми гаст­ро­ля­ми. Гаст­ролі, ма­буть, бу­дуть дов­генькі. Мо­же, я нап'юсь щас­тя, вп'юсь дос­хо­чу ко­хан­ням… А яке ко­хан­ня обіцяє йо­го пал­ка східна вда­ча!»

    Софія Ле­онівна спус­ти­ла віка й вії, за­ду­ма­лась і ле­ге­сенько зітхну­ла. Зо­лоті надії за­ми­готіли в неї в серці. Во­на сли­ве пе­ресвідчи­лась, що ті надії мо­жуть от-от не­за­ба­ром справ­диться, як приємні сни.

    І їй нес­подіва­но за­ма­ну­лось, щоб чо­ловік мерщій виїжджав з оселі, хоч би й за­раз ус­тав з-за сто­лу й їхав собі ку­дись да­ле­ко, або щоб зник ку­дись з оселі, хоч би та­меч­ки на місці крізь зем­лю пішов, і щоб во­ни зос­та­лись тільки вдвох з Ни­ко­лаідо­сом під цією гілляс­тою гру­шею в за­хисті гус­то­го лис­тя та гілок од усіх лю­дей.

    Вже сон­це дав­но звер­ну­ло з півдня. Срібляс­те вранішнє проміння сон­ця зміни­лось на жов­то-зо­ло­тис­те. Це був знак, що вже сон­це звер­ну­ло з півдня й по­вер­ну­ло на вечірній пруг. А гості все гра­ли в кар­ти. Во­ни бу­ли б ладні грать і до ночі, але Літо­шевський на­га­дав жінці, що вже час обідать. Софія Ле­онівна по­чим­чи­ку­ва­ла до по­коїв і тро­хи зго­дом вий­шла й зап­ро­си­ла гос­тей на обід. Гості од­ма­га­лись, бо во­ни вже вдо­ма по­обіда­ли. Але гос­по­ди­ня по зви­чай­ності все зап­ро­шу­ва­ла й навіть на­ма­га­лась.

    - Але ж ми нес­подіва­но зай­шли до вас на кар­ти, - обізвавсь док­тор. - Пев­но, ви не встиг­ли на­го­ту­вать по­жив­ку на стільки ротів. Ми вас об'їмо, а ви че­рез нас бу­де­те го­лодні.

    - Ну, ви завсігди нас не скрив­ди­те. Я завсігди по містах, де чо­ловік співав в опері, го­ту­ва­ла на обід зо дві, зо три зайві порції або ще й зай­вий який­сь при­ва­рок, якусь зай­ву пот­ра­ву, бо, бач­те, в чи­ма­лих містах та ще й до ар­тис­та до­ко­неч­но сли­ве щод­ня візьме та й не­на­ро­ком зас­ко­че який­сь гість і пот­ра­пе, мо­же й зу­мис­не, са­ме на обід. І те­пер на селі я звик­ла дер­жа­тись цього місько­го зви­чаю: в ме­не го­ту­ва­ли де­що й зай­ве, - ска­за­ла гос­по­ди­ня.

    Вона й справді в містах щод­ня го­ту­ва­ла на обід зай­вий по­жи­вок, бо при­на­ди­ла до се­бе сту­дентів та уся­ких мо­ло­дих па­ни­чиків. Ці мо­лоді хлопці дізна­лись за її зви­чай і по черзі забіга­ли до неї на дар­мо­вий обід та ви­пи­вач­ку по два або й по три ра­зи на тиж­день.

    - Коли ви вже вдо­ма по­обіда­ли, то в нас по­по­луд­нуєте, бо в ар­тистів обід тоді, ко­ли зви­чай­но в лю­дей бу­ває ве­че­ря, та ще й пізня, - ска­зав ха­зяїн.

    - В ме­не ко­ли бу­ло ніхто не на­го­диться на обід, то за те мої два ко­ти вже бен­ке­ту­ють. Та й те­пер, ко­ли ви не схо­че­те обіда­ти, то зай­вий по­жи­вок спо­жи­вуть мої ко­тя­ки, - ска­за­ла в жарт гос­по­ди­ня.

    - Невже ваші ко­тя­ки такі не­на­жер­ливі, що справ­ляться за чо­ловіка? - спи­тав у жарт ми­ро­вий.

    - Атож! - ска­за­ла гос­по­ди­ня. - Во­ни вдвох спо­жи­вуть їжі стільки, скільки ви один.

    - Признатись, я до цього ча­су не знав, що су­ма з двох котів рівняється од­но­му ми­ро­во­му, - ска­зав ми­ро­вий і за­ре­го­тавсь на ввесь са­док.

    - Цікаво зна­ти, з скількох котів су­ма рівня­лась би мені? - спи­тав док­тор.

    - Мабуть, і двох котів на вас не вис­та­че, бо че­ре­вані вжи­ва­ють їжі ду­же ма­ло, - обізвав­ся ха­зяїн.

    Хазяйка зап­ро­си­ла гос­тей до по­коїв. Стіл аж зах­ряс під за­кус­ка­ми та уся­ки­ми наїдка­ми та на­по­ями. Пляш­ки з чу­до­вою горілкою, з ви­на­ми та ліке­ра­ми тяг­лись ряд­ком од краю до краю сто­ла. На столі, не­на­че якимсь чу­дом, бу­ли навіть збит­ки, зви­чай­ні в ар­тистів, навіть що­денні. Гості, хоч вже й по­обіда­ли, але на­ки­ну­лись з жа­до­бою вдру­ге на смач­ний обід і до­па­лись до пот­рав, на­че го­лодні вов­ки до вівці. Ни­ко­лаідос їв за двох, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, і все за­пи­вав кож­ну пот­ра­ву доб­рим ви­ном або на­лив­кою. Гості їли хап­ком, якось нер­во­во, бо їм хотіло­ся швид­ше знов сісти за кар­ти: во­ни тер­ну­ли так, що й рісоч­ки на столі не зос­та­лось, і сільські шлун­ки та кен­дю­хи без ва­ди спро­мог­лись пе­рет­ра­вить два тривні обіди за день. По обіді ха­зяїн знов зап­ро­сив гос­тей сісти за кар­ти.

    - Мені ви­бач­те: не ся­ду за кар­ти, бо тре­ба поспіша­ти на вок­зал. Над­хо­де вечір. Тре­ба ха­па­тись, щоб вий­ти на­зустріч вечірньому поїздові, - од­ма­гавсь Ни­ко­лаідос.

    - Та вже на цей ви­па­док по­миніть ви поїзд та сідай­те за кар­ти, - прип­ро­шу­вав гос­по­дар.

    - Коли ж в ме­не помічник геть-то цуп­кий на вда­чу, лай­ли­вий, ще й до то­го ви­каж­чик. Ви­ка­же пся­юха і за­раз по­дасть звістку до Києва, що я од­ми­кую од служ­би, бо він сам мос­титься на моє місце, - од­ма­гав­ся Ни­ко­лаідос.

    Але ніби якась не­пе­ре­мож­на й не­по­бор­на си­ла тяг­ла йо­го й ма­ни­ла під гілляс­ту яб­лу­ню в за­ти­шок та хо­ло­док, де на зе­ле­но­му столі ва­ля­лась в без­ладді при­над­на спо­ку­са. Кар­ти, не­на­че ру­сал­ки, ма­ни­ли йо­го в той зе­ле­ний за­ку­ток.

    - Ет! Раз ро­ди­ла ма­ти, - раз і про­па­да­ти! За всі го­ло­ви! Ходім! Мо­же, одігра­юся хоч тро­хи, - ска­зав Ни­ко­лаідос щи­ро на­род­ною мо­вою, кот­ру він ще змал­ку пе­рей­няв од ук­раїнських се­лян, хоч потім зго­дом і за­нед­бав пот­ро­ху в військовій службі.

    І во­ни знов по­тяг­ли­ся під чарівну яб­лу­ню, не­на­че їх ма­ни­ли звідтіль зе­ле­но­окі ру­сал­ки або при­над­жу­ва­ли співучі гарні си­ре­ни надз­ви­чай­но чарівни­ми співа­ми.


    Посідавши кру­гом сто­ла, во­ни по­за­па­лю­ва­ли папіро­си. Ха­зяїн по­дав Ни­ко­лаідо­сові ци­га­ру, бо знав, що він лю­бе ци­га­ри й ку­ре їх за­люб­ки. Бла­кит­ний ди­мок по­вивсь поміж гіллям яб­луні й не­на­че зап­лу­тав­ся в зе­ле­но­му листі. Не­за­ба­ром вий­шла й Софія Ле­онівна, так са­мо з папірос­кою в гу­бах. Во­на зо­ри­ла очи­ма, не­на­че зда­ле­ки кміти­ла, де б бу­ло догідніше й приємніше сісти.

    - Софіє Ле­онівно! - гук­нув Ни­ко­лаідос приємним ба­ри­то­ном. - Сідай­те ко­ло ме­не: мо­же, ви за­ма­ни­те до ме­не та­лан та щас­тя.

    Він мерщій схо­пивсь з місця, прис­та­вив побіч се­бе стільця, прис­ко­чив до неї, вхо­пив її під ру­ку й сли­ве си­лою по­са­див ко­ло се­бе на стільці. Гос­по­ди­ня по­чу­ти­ла, що він на ході над­то вже стис її пов­ну си­ту ру­ку своєю су­хор­ля­вою ру­кою ще й на­че при­гор­нув щільно до се­бе.

    - Отак бу­де га­разд! Гра­ти­ме­мо вдвох вкупі. Або мій, або ваш та­лан спри­яти­ме. Мо­же, нам на цей раз по­щас­тить, то й об­чик­ри­жи­мо отих на­ших суп­ро­тив­ників. А тре­ба б до­кон­че цих во­рогів по­доліти, заб­рать у по­лон і за­па­гу­бить їх на віки вічні, - про­мо­вив ве­се­лий грек, вмо­щу­ючись на стільці та щільно при­со­ву­ючи свій стілець до сусіди й чер­ка­ючись об неї ліктем.

    - Це ви вже ста­ли в спілці суп­ря­жи­ча­ми, чи що? - спи­тав ар­тист.

    - А! - аж цмак­нув Ни­ко­лаідос зго­дом, скінчив­ши ро­бер. - Час їхать на вок­зал. Отой помічник тро­хи бен­те­же ме­не, приз­наться по правді.

    - Та киньте ви то­го помічни­ка! Оце! Ма­буть, він дав­ся вам взна­ки, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Добре вам оту­теч­ки сидіти, ко­ли ви не за­ле­жи­тесь ні од ко­го, тільки од се­бе під цією гілляс­тою яб­лунькою. А мені до­во­диться ко­ри­тись навіть ото­му своєму помічни­кові, бо от візьме та й доб­рохіть наш­ко­де мені, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швир­га­ючи кар­тою.

    Вже над­ворі су­теніло, вже й смерк­ло, а во­ни сиділи під яб­лу­нею та все гра­ли. Вже чорні тіні по­ля­га­ли під гру­ша­ми, над­ворі по­ночіло. Софія Ле­онівна за­га­да­ла най­мичці при­нес­ти світло. Ко­ро­тенька петрівча­на ніч плив­ла шви­денько, не­на­че, бігла бігцем. Гості пи­ли чай хап­ки, аж зах­ли­на­лись і все гра­ли. І вже тоді, як по­ча­ло зо­ря­ти, во­ни скінчи­ли гру й повс­та­ва­ли з-за сто­лу.

    - Ну, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! Завт­ра не заспіть ча­сом своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм та не опізніться на поїзд, - ска­зав Ни­ко­лаідос на про­щанні, виїжджа­ючи в од­чи­не­ну бра­му. - Софіє Ле­онівно! Ви самі ви­везіть сво­го ар­тис­та си­ломіць на вок­зал, бо він все вип­ру­чу­ва­ти­меться та опи­на­ти­меться, - гу­кав він з по­воз­ки до Софії Ле­онівни.

    - Добре! Я лад­на й са­ма ви­вез­ти йо­го на вок­зал заз­да­легідь, - гук­ну­ла во­на з ви­со­ко­го ґанку.

    

III

    

    Другого дня вранці Літо­шевський не зас­пав, схо­пив­ся ра­но з ліжка й зран­ня по­чав ук­ла­даться в да­ле­ку до­ро­гу. Софія Ле­онівна ще на­пе­ре­додні встиг­ла по­хап­цем де­що повк­ла­дать та уб­га­ти в че­мо­да­ни. Це ук­ла­дан­ня бу­ло для неї не пер­шин­ка. Най­мит запріг коні заз­да­легідь і дов­генько сно­ви­гав по дворі, сподіва­ючись ви­хо­ду своїх панів. А па­ни чо­гось все для­лись, все стя­га­лись. Вже во­ни ви­пи­ли чай, вже й посніда­ли. Фле­гонт Пет­ро­вич за­ку­рив папіро­су, вгніздивсь на ту­рецькій софі. Йо­му ду­же не ба­жа­лось ру­шать на вок­зал. Він не­на­че об­важнів, зам'яки­нив­шись од без­робіття в цьому зе­ле­но­му раї. Який­сь не­яс­ний сму­ток на­по­ля­гав на йо­го сер­це. Йо­му шко­да бу­ло по­ки­дать свою чу­до­ву осе­лю та ще в та­кий пиш­ний день; шко­да бу­ло по­ки­дать і жінку. Не­ви­раз­не пе­ред­чу­ван­ня чо­гось не­доб­ро­го сти­ха бен­те­жи­ло йо­го ду­шу. Ще ніко­ли так не хотілось йо­му виїжджа­ти з до­му на дов­гий час, як то­го яс­но­го май­сько­го дня.

    Софія Ле­онівна вско­чи­ла в кабінет, вже уб­ра­на в до­ро­гу, з зон­ти­ком у руці, та­ка ве­се­ла, та­ка радісна, не­на­че во­на не ви­ряд­жа­ла чо­ловіка з до­му, а зостріча­ла йо­го після дов­гої мандрівки.

    - От і розлігся! Не­на­че там поїзд те­бе жда­ти­ме. Ру­шай­мо в до­ро­гу, та мерщій! Вста­вай! Годі тобі бай­ди­ки би­ти! Вже два­над­ця­та го­ди­на. Не­за­ба­ром при­ка­тає поїзд, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Літошевський схо­пивсь, надів до­рожнє па­ру­си­но­ве пальто з відло­гою од ку­ря­ви, по­хап­цем поцілу­вав дітей і виліз на по­воз­ку, де вже сиділа Софія Ле­онівна. Він на­си­лу нат­ра­пив місце на по­возці, ку­ди б мож­на бу­ло утк­нуть но­ги поміж па­кун­ка­ми. По­воз­ка бу­ла та­ки доб­ре на­ван­та­же­на уся­кою ван­та­гою, потрібною в мандрівці ар­тистів. Во­ни ру­ши­ли з дво­ра. Літо­шевський з греблі ще раз оки­нув оком свою осе­лю, і сму­ток знов спав на йо­го сер­це якось не­са­мохіть: він пе­ресвідчивсь, що йо­го жінка за­го­нис­та в усьому, дізнавсь, що во­на за­го­нис­та і в по­чу­ван­нях… І вже не ду­же-то йняв їй віри. З якимсь не­ви­раз­ним нес­по­коєм в душі він те­пе­реньки по­ки­дав її са­му в гос­поді на дов­гий час.

    На вок­зал во­ни при­ка­та­ли ще за­рані. Мав­рикій Пав­ло­вич Ни­ко­лаідос вибіг їм на­зустріч аж на подвір'я, в чер­во­но­му кар­тузі, в блис­ку­чих по­го­нах. Чер­во­ний кар­ту­зик надз­ви­чай­но прис­та­вав до йо­го здо­ро­вих тем­них та блис­ку­чих очей. Він ба­гацько пок­ра­щав у своєму служ­бе­но­му офіціально­му уб­ранні.

    Николаідос поміг Софії Ле­онівні злізти з по­воз­ки, вхо­пив­ши її під пах­ву. І ле­генько ніби пос­та­вив її під густі мо­лоді акації, що по­на­ви­са­ли гіллям у дворі вок­за­лу. Потім всмішки він ухо­пив під пах­ву й Літо­шевсько­го й, ніби аж стог­ну­чи, буцімто він підве­ре­дивсь од нап­ру­жен­ня, поміг і Літо­шевсько­му злізти до­до­лу.

    - Ого-го! Ва­ги в вас на селі та­ки чи­ма­ло побільша­ло! Тро­хи я не підве­ре­дивсь, - за­го­во­рив з жар­том Ни­ко­лаідос, ла­па­ючи йо­го за си­те пле­че на ході.

    - От як до­ве­деться тьопаться по уся­ких не­би­тих шля­хах та на чор­топ­хай­ках, то, ма­буть, швид­ко схуд­ну, - ска­зав Літо­шевський, поп­рав­ля­ючи шку­ра­тя­ний пас з сак­во­яжи­ком на плечі.

    - От і доб­ре, що ви за­рані при­ка­та­ли на вок­зал: тро­хи роз­ва­жу се­бе в цій глу­шині на полі. Вип'ємо пи­ва та тим ча­сом по­ба­ла­каємо тро­хи, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    І при тих сло­вах він ухо­пив Софію Ле­онівну під пах­ву й ху­тенько на­че поніс її по схо­дах у двері вок­за­лу.

    - Ви ме­не не ве­де­те, а ніби не­се­те вго­ру; який ви ду­жий! - ска­за­ла во­на на ході.

    - Я б вас виніс на ру­ках вго­ру аж на го­ри­ще, аж на покрівлю, - ска­зав Ни­ко­лаідос і з на­хабністю при­тис її ру­ку до се­бе.

    Ця на­хабність ду­же спо­до­ба­лась Софії Ле­онівні.

    - Ну, на го­ри­ще я б не полізла з ва­ми, а на покрівлю й потім; це в вас, пев­но, по­етич­не побільшан­ня.

    В залі пер­шо­го кла­су бу­ло по­рожнісінько. Ще був ранній час. Тільки елект­рич­ний дзво­ник дзе­ленькав без­пе­рес­тан­ку й по­ру­шав па­ну­ючу мерт­во­ту та ти­шу на вок­залі, та в дворі на гус­тих акаціях цвірінька­ла си­ла го­робців.

    - Сідаймо ко­ло сто­ла та тим ча­сом вип'ємо пи­ва. Пи­во в нас чу­до­ве. Трош­ки про­хо­ло­ди­тесь після спе­ки, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Софія Ле­онівна спи­ни­лась на од­ну мить пе­ред здо­ро­вецьким - до са­мої стелі - дзер­ка­лом, шви­денько поп­ра­ви­ла на го­лові ка­пе­люш з дво­ма пун­со­ви­ми тро­ян­да­ми й сіла за стіл. Ни­ко­лаідос не­на­че пос­кобз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті й на­че впав на стілець попліч з нею. Літо­шевський поч­ва­лав до бу­фе­ту й звелів по­да­ти пи­ва. Вок­зал був чис­тий, не­дав­но збу­до­ва­ний. За­ла бу­ла ви­со­ка, світла, з здо­ро­вецьки­ми вікна­ми, з дво­ма ви­со­ки­ми дзер­ка­ла­ми на кон­со­лях аж до стелі, з чис­тим пар­ке­том. Софія Ле­онівна ніби пок­ра­ща­ла од но­вої лис­ню­чої обс­та­ви, од тих дзер­кал та блис­ку пар­ке­та. Її ни­зо­вий гуч­ний альт в роз­мові став ще гучніший і пішов лу­ною. Ни­ко­лаідос не­са­мохіть за­ми­лу­вавсь нею.

    - Ну, та й го­робців у вас си­ла! - ска­зав Літо­шевський з сміхом, сіда­ючи за стіл.

    - Це наш вок­зальний ор­кестр, бо іншо­го тут на полі й не по­чуєте. Це наші польові со­ло­вей­ки, зовсім не ті, що в вас в ле­ваді в вер­бах та в сад­ках. Чуєте! як виг­ра­ва­ють, не­на­че на­ку­пи­лись, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Як здо­ров'я ва­шої жінки? - спи­тав Літо­шевський і по­чав на­ли­вать пи­во в ви­сокі кух­ли­ки.

    - Ет! Нез­ду­жає та все чо­гось кри­виться моя стогнійка! - ска­зав Ни­ко­лаідос. - От люб­лю вас, Софіє Ле­онівно, за те, що ви не стогнійка, ніко­ли не кри­ви­тесь та не сла­буєте.

    Літошевський на­хильці ви­пив пи­во й пішов на­го­ру, на дру­гий етаж з одвіди­на­ми до Ни­ко­лаідо­со­вої жінки. Софія Ле­онівна не пішла, бо не діжда­лась до се­бе її з одвіди­на­ми. Во­ни зос­та­лись вдвох у залі.

    - От те­пер ви, Софіє Ле­онівно, зос­та­не­тесь самі вдо­ма, не­на­че чер­ни­ця в мо­нас­тирі. Не боїтесь нудьги в тих ва­ших пу­щах та нет­рях за містеч­ком? Га? Пев­но, хо­ди­ти­ме­те в мо­нас­тир шод­ня та ще й прис­вя­ти­тесь! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Що вже що, а прис­вя­чу­ваться я нез­дат­на. До самітності я вже звик­ла: це зви­чай­на річ в житті ар­тистів і їх жінок. Але я сподіва­юсь, що й ви та­ки не од­цу­раєтесь од ме­не й бу­де­те одвіду­вать ме­не в са­мо­тині. Не за­бу­вай­те, що я люб­лю й єднан­ня з людьми, та ще й ве­се­ли­ми, - ска­за­ла Софія Ле­онівна з на­тя­кан­ням.

    - Спасибі вам. Ко­ли я вам не на­до­ку­чаю, то ла­ден хоч щод­ня одвіду­вать вас.


    - Ви та­ка ве­се­ла лю­ди­на, що, пев­но, ніко­му й ніко­ли не на­до­ку­чи­те своїми одвіди­на­ми. Це ви прис­тав­ляєтесь або го­во­ри­те собі ж та­ки комплімен­ти.

    - Собі комплімен­ти! - ска­зав і за­ре­го­тавсь Ни­ко­лаідос. - Не­по­га­но ска­за­но. Я маю та­ку щи­ру вда­чу, що ніко­ли зро­ду-звіку не го­во­рив ніко­му компліментів. Моя ду­ша звер­ху, а не десь нас­поді за­хо­ва­на.

    - Щирість ва­шу знаю й у щи­рості вашій я дав­но пе­ресвідчи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Я по­ва­жаю й навіть люб­лю щи­рих лю­дей і не люб­лю лю­дей по­тай­них, навіть тро­хи їх бо­юсь, як от, прик­ла­дом, по­тай­них со­ба­чок, що й не гав­ка­ють, а прибіжать та кусь за лит­ку!

    Надворі ко­ло вок­за­лу за­гур­котіла по­воз­ка. І тільки що той гуркіт сти­шивсь, в за­лу на­че вско­чи­ла або вли­ну­ла ка­пельмей­стер­ша Ніна Іванівна Чер­нявська, ви­со­ченька, тем­но-ру­ся­ва, біла з ли­ця, су­хор­ля­ва та жва­ва, як в'юн.

    - О! Ко­го я ба­чу! І ви, зем­ляч­ко, тут! Яким по­би­том ви тут опи­ни­лись? Чи іде­те ку­дись, чи ко­го ви­ряд­жаєте в до­ро­гу? - зад­зи­го­ри­ла Чер­нявська, віта­ючись з Літо­шевською й Ни­ко­лаідо­сом.

    Софії Ле­онівні зда­лось, що в за­лу впурх­нув у вікно з акацій го­ро­бець, од­бив­шись од го­ро­би­но­го гур­ту, і зацвірінькав на всю ва­лу. Ка­пельмей­стер­ша цвірінька­ла як­раз у тон го­робців, що аж ля­ща­ли в акаціях під од­чи­не­ним у двір вікном.

    «Принесло ле­да­що цього пе­тер­бурзько­го го­роб­ця не в доб­рий час. Са­ме був би до­го­во­ривсь з Софією Ле­онівною до са­мої сут­ності діла. А тут тобі - пурх у за­лу ця го­роб­чи­ха!» - до­са­ду­вав мовч­ки Ни­ко­лаідос.

    Капельмейстерша приб­ра­лась на цей польовий вок­зал, не­на­че на який­сь праз­ни­ко­вий виїзд з Пе­тер­бур­га в Павлівськ або в Царське Се­ло. Во­на й на селі че­пу­ри­лась так са­мо, як і в сто­лиці. Ски­нув­ши шов­ко­ву лег­ку смуг­нас­ту на­кид­ку й швир­го­нув­ши її жуж­мом на ка­на­пу, во­на при­мос­ти­лась ко­ло сто­ли­ка, уб­ра­на в свіжу сук­ню, об­ля­мо­ва­ну до­ро­ги­ми кру­же­ва­ми. Ніна Іванівна бу­ла дру­го­ряд­ною співач­кою в пе­тер­бурзькій опері, де її наг­лядів Чер­нявський, за­ко­хав­ся в неї і оже­нивсь, зай­няв­ши місце ка­пельмей­сте­ра в опері.

    - А знаєте, Софіє Ле­онівно, чо­го це я їжджу двічі-тричі на тиж­день на вок­зал? їжджу їсти ку­харські тов­че­ни­ки, бо на селі в бра­та мо­го чо­ловіка не вміють га­разд го­ту­вать кот­летів. А я тільки й жив­люсь ци­ми смач­ни­ми вок­зальни­ми кот­ле­та­ми, схо­жи­ми на наші пе­тер­бурзькі, - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

    - Але ж ту­теч­ки в нас у містеч­ку яло­ви­чи­на чу­до­ва. Тут же ті «чер­каські», цеб­то ук­раїнські во­ли, що при­во­зять їх до нас у Пе­тер­бург, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

    - Ті ж во­ли, та спосіб го­ту­ван­ня не той на селі. Чи вас пак не бе­ре нудьга тут на селі в вашій мо­нас­тирській ле­ваді? Ой бо­же мій! Я швид­ко з нудьги тут за­ги­ну. За­па­гу­бить ме­не це се­ло навіки! Ко­ли б вже швид­ше ми­на­ли ці каніку­ли! Я тут і спрос­ти­лась, і якось опо­га­ни­лась, навіть по­по­ган­ша­ла. Ой го­ренько мені та й годі!

    - А мені бай­дужісінько, чи я на селі, чи в сто­лиці. В ме­не на ру­ках діти, осе­ля, го­род, дім. Є за що дба­ти, є чим пек­лю­ва­тись цілі дні. Я вже звик­ла до се­ла, хоч і спрос­ти­лась і по­по­ган­ша­ла, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - А я от ніяким спо­со­бом не звик­ну до се­ла. Пер­шо­го тиж­ня, як ми приїха­ли до чо­ловіко­во­го бра­та, я по­чу­ва­ла се­бе, на­че в раю. Знаєте, там… сільська по­езія: і са­доч­ки, й гай­оч­ки, і зе­лені вер­би, і ста­во­чок, і чов­ник на став­ку… Але ми­ну­ло тижнів зо три, і мені ос­то­гид­ли і ті са­доч­ки, і ста­воч­ки, і мли­ноч­ки. Ме­не бе­ре та­ка нудьга, що я, примігла б, летіла в сто­ли­цю. Скрізь ти­ша, мерт­во­та. Жи­во­го людсько­го ли­ця не по­ба­чиш! Не­ма з ким на­ба­ла­каться, не­ма де роз­ва­жить се­бе. Усе му­жик, ку­ди не глянь. Пан­ка навіть і не по­ба­чиш. Ой не ви­дер­жу далі! Оце при­ка­таю двічі-тричі па тиж­день сю­ди на вок­зал та хоч ви­пад­ком, хоч зда­ле­ки на­див­люсь на інтелігент­них лю­дей та панів. Не­на­че ожи­ву й пож­вавішаю, по­бадьорнішаю тро­хи. Цур йо­му, пек йо­му - цьому се­лу!

    Капельмейстерша анітрішки не вва­жа­ла на те, що га­ня­ла ба­тю­шині коні і най­мит га­яв час са­ме в ко­со­ви­цю, са­ме в ро­бо­чий га­ря­чий час, а то потім зго­дом і в жни­ва. Во­на на це не звер­та­ла вва­ги.

    - Ой не ви­жи­ву я далі на селі! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша та все сьорба­ла по­хап­цем пи­во з кух­ли­ка; її му­чи­ла сма­га од по­ро­ху й спе­ки так, що в неї і в роті, і в пельці по­сох­ло.

    - Одже ж і ви­си­ди­те, му­си­ти­ме­те сидіть аж до кінця ва­кацій, бо ваш чо­ловік не зго­диться їхать в той сто­лич­ний сморід са­ме в спе­ку, - обізвавсь Ни­ко­лаідос. - Ва­ша сто­ли­ця влітку - пхе! Пхе! і ве­ли­ке пхе!

    - Ой ви - азіати! Ви тільки й знаєте, що сто­лич­ний сморід, а інших сто­лич­них при­па­док та до­год ви й не тя­ми­те, і ніко­ли не втя­ми­те, бо і втям­ку за їх не маєте, - ска­за­ла розд­ра­то­ва­на ка­пельмей­стер­ша.

    Вона не ду­же лю­би­ла Ни­ко­лаідо­са за йо­го гру­бу щирість, нех­ту­ва­ла йо­го й навіть при на­годі глу­зу­ва­ла з йо­го. Та й за­га­лом їй не при­па­да­ли до впо­до­би усякі східні азіати, ар­мя­ни, тур­ки та й гре­ки.

    В од­чи­не­них две­рях з'явивсь Фле­гонт Пет­ро­вич, пос­тав­ний та спанілий, ніби ви­ко­ха­ний на май­сько­му сільсько­му повітрі. Ка­пельмей­стерші він ду­же по­до­бавсь ще тоді, як во­на співа­ла в опері. Во­на лю­би­ла оти­лих, ви­пе­ще­них панів, що ски­да­лись на ви­пе­ще­них арис­ток­ратів або сто­лич­них купців. Літо­шевський за­ли­цяв­ся до неї, як ще бу­ла во­на на сцені. Фле­гонт Пет­ро­вич в ролі Мефісто­фе­ля на­во­див навіть ніби ча­ри на ка­пельмей­стер­шу.

    - От і Фле­гонт Пет­ро­вич! Яка приємна нес­подіван­ка! - аж крик­ну­ла Чер­нявська.

    Вона схо­пи­лась з стільця й якось по-те­ат­ра­лы­юму, ніби во­на бу­ла на сцені, з кух­ли­ком у руці побігла йо­му на­зустріч, підняв­ши од­ну ру­ку вго­ру. Се­ред гар­ної обс­та­ви, між дво­ма лис­ню­чи­ми дзер­ка­ла­ми, на лис­нючім пар­кеті, ввесь ніби за­си­па­ний сяєвом сон­ця Фле­гонт Пет­ро­вич, білий, рум'яний, спанілий, і справді ски­нувсь на будлі-яко­го ви­пе­ще­но­го діди­ча або сто­лич­но­го глад­ко­го па­на. Чер­нявська, як був­ша ар­тист­ка, лю­би­ла ар­тистів, і завсігди і в сто­лиці во­на лю­би­ла їх то­ва­рист­во й ніби ро­да­лась з ни­ми завсігди скрізь, де до­во­ди­лось зустрічаться з ни­ми.

    - Слава тобі гос­по­ди! Та­ки спо­до­би­лась за три тижні по­ба­чить людське ли­це! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша, віта­ючись з Фле­гон­том Пет­ро­ви­чем.

    - А хіба ж на селі в вас чу­ма? Чи ви­мер­ли усі людські ли­ця, чи що? - спи­тав всмішки ар­тист.

    - Хіба ж на селі людські ли­ця? Та там же самі за се­бе му­жицькі мор­дя­ки, а в вас у містеч­ку самі за се­бе жидівські пи­ки, а не ли­ця! - дзи­го­ри­ла ка­пельмей­стер­ша на ході.

    - А ми ж хіба не лю­де! - обізвавсь Ни­ко­лаідос.

    - Які ж ви лю­де? Ви - азіати, а не сто­личні лю­де! - ки­ну­ла йо­му кри­ла­те слівце ка­пельмей­стер­ша.

    - Спасибі за комплімент! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - «Здоров зно­си та в кра­ще вбе­рись!» - ки­нув присмішку Літо­шевський. - Сто­личні панії кус­ливі, як му­хи в спасівку. Прав­да, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвіда­ли нас у нашій оселі?

    - Бо не ду­же дав­но приїха­ла на се­ло. По­жи­ве­мо - одвідаємо.

    - Прошу частіше заїжджа­ти до нас у гості. По­ба­ла­каємо за Пе­тер­бург на са­моті. Тільки заз­да­легідь вам ка­жу й на­пе­ред, що в нас та­ка ха­луп­чи­на, що й со­ром вас віта­ти в їй, - обізва­лась Літо­шевська. - Для вас, пев­но, й це бу­де ще од­на сільська мор­да.

    - А що? Та­ка ха­луп­чи­на, як у бра­та мо­го чо­ловіка: як доб­ре підско­чиш, то пальця­ми й до стелі дос­та­неш, - ска­за­ла з сміхом ка­пельмей­стер­ша.

    - Ні, в нас до стелі не дос­та­не­те, але об сво­лок то мож­на черк­нуться, - ска­зав Літо­шевський.

    - От пот­ри­вай­те! Я че­рез скільки неділь прис­тав­лю до тієї ма­зан­ки та­кий са­лон, як оцей вок­зальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не бу­де со­ром вас віта­ти в се­бе. А по­ки що про­шу одвідать й мою, хоч ха­луп­чи­ну, але обс­тав­ле­ну на східний зра­зець, - ска­за­ла Літо­шевська,

    - Це ви, Ніно Іванівно, ма­буть, при­ка­та­ли на вок­зал для роз­ва­ги? Чи, мо­же, поїде­мо ку­дись вкупі? - спи­тав Літо­шевський.

    - Прикатала смач­них кот­летів по­поїсти всмак, от що! - ле­пе­та­ла ка­пельмей­стер­ша.

    - І це га­разд. А ку­хар тут не по­га­ний. Прав­да, Ніно Іванівно? - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Хоч і в сто­лиці, то не за­ва­жав би: був би на місці, - го­во­ри­ла ка­пельмей­стср­ша.

    Задзеленькав дзво­ник. За­гув не­да­ле­ко поїзд. Усі пос­хоп­лю­ва­лись з стільців. Фле­гонт Пет­ро­вич по­хап­цем побіг ку­пу­вать білет та зда­ва­ти речі на ва­гу. Ни­ко­лаідос вис­ко­чив на своє служ­бе­не місце на плат­фор­му. Зас­ту­гонів поїзд, не­на­че от-от ма­ла тряс­тись зем­ля. Сту­гоніння все більша­ло й наб­ли­жа­лось. Не­за­ба­ром зад­вигтів грунт ко­ло за­бу­ду­ван­ня. Наг­ло свис­ну­ла про­ни­зу­ва­та свистілка па­ро­ви­ка. В од­чи­нені вікна влетів ще різкіший од­гук свис­ту, од­гук­нув­ся лу­ною й ляс­нув під сте­лею так здо­ро­во, що нер­во­ва ка­пельмей­стер­ша аж ки­ну­лась і за­пи­ща­ла. Усі ру­ши­ли на плат­фор­му. Фле­гонт Пет­ро­вич ніс в одній руці за­виніння та опо­ви­те шку­ра­тя­ним пас­ком теп­ле пальто, а в другій - до­рожній па­ку­нок. По­ча­лось про­щан­ня та на­путіння.


    - Тут же, будьте лас­каві, наг­ля­дай­те і за моєю осе­лею, і за жінкою, - про­сив Ни­ко­лаідо­са Літо­шевський. - Як приш­лю гроші тобі, Со­ню, то ти й роз­по­чи­най че­пу­рить са­док та ро­би­ти за­бу­ду­ван­ня. Тільки не ду­же ли­шень за­га­няй­ся, бо ти хоч і стат­куєш ко­ло гос­по­дарст­ва, але та­ки вда­лась за­го­нис­та. Ви, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу, здер­жуй­те її за­го­нистість, бо во­на ви­шах­рує на ті вит­ре­беньки ба­гацько гро­шей.

    - Добре, доб­ре! Не тур­буй­тесь ні за що. Я ла­ден щод­ня навіду­ваться в ва­шу осе­лю. А вже прис­тав­ку де­ревні та до­щок, та уся­ку тя­га­ни­ну, та умо­ву з куп­ця­ми й тес­ля­ми, ко­ва­ля­ми й бля­ха­ра­ми я бе­ру на се­бе, бо це мені зручніше й звичніше, ніж дамі. - ска­зав на про­щанні Ни­ко­лаідос, тричі цілу­ючись з Літо­шевським.

    Свистілка свис­ну­ла, не­на­че крик­ну­ла, мов опе­че­на. Поїзд ру­шив по­ма­леньку, по­су­нувсь по­волі плав­ко, лег­ко й не­за­ба­ром приспішив і зник за по­во­рот­кою та ле­геньким зак­ру­том між гор­ба­ми го­ря­но­го бе­ре­га річки.

    Софія Ле­онівна од­ра­зу по­чу­ти­ла ніби по­легкість на душі. Во­на по­ве­селіша­ла, ож­ва­ви­лась, ста­ла го­во­рю­ча, пішла в за­лу з Чер­нявською та Ни­ко­лаідо­сом, сиділа й ба­ви­лась роз­мо­вою, до­ки ве­ред­ли­ва Чер­нявська спо­жи­ла свої кот­ле­ти, і бу­ла лад­на ба­ла­ка­ти й ре­го­та­тись з Чер­нявською хоч би й до ве­чо­ра. Вже й не визвірю­ва­лась ні на ко­го й навіть не бур­ча­ла.

    

IV

    

    Літошевська вер­ну­лась до­до­му, увійшла в по­кої й од­ра­зу по­чу­ти­ла ніби по­рож­не­чу в по­ко­ях, їй ста­ло сум­но на душі. Во­на зга­да­ла про сво­го чо­ловіка й по­чу­ва­ла, що той сму­ток ви­ник в її серці не за чо­ловіком, а за кимсь іншим, ба­гацько любішим та милішим од йо­го. Зир­ну­ла во­на на ту­рецьку со­фу в кабінеті й ніби по­ба­чи­ла уяв­ки на софі Ни­ко­лаідо­са в біло­му мун­дирі з блис­ку­чи­ми по­го­на­ми на пле­чах, в сяєві вранішнього проміння… І не­са­мохіть во­на при­га­да­ла, як він тут не­дав­неч­ко сидів і зир­кав на неї то різки­ми, то м'яки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. І їй чо­гось уяви­лось, що не Літо­шевський по­ки­нув її, виїхав ку­дись да­ле­ко, а Ни­ко­лаідос. Во­на по­чу­ва­ла, що су­мує за Ни­ко­лаідо­сом, і са­ма зди­ву­ва­лась, що в неї сер­це та­ке не дерз­ке, та­ке хист­ке, змінли­ве. І в од­ну мить їй за­ма­ну­лось по­ба­чить Ни­ко­лаідо­са, по­ба­ла­ка­ти з ним, на­ди­виться на йо­го. Во­на сподіва­лась, що Ни­ко­лаідос не сьогодні - так завт­ра одвідає її. Але ми­нув день, ми­нув і дру­гий, а він не приїжджав, не­на­че за­був за свою обіцян­ку час­тенько одвіду­ва­ти її.

    Софія Ле­онівиа лед­ве діжда­ла п'ятниці. В містеч­ку що­неділі в п'ятни­цю ста­вав ба­зар чи тор­жок. Софія Ле­онівна одяг­лась, при­че­пу­ри­лась і пішла пішки на місто. Їй та­ки тре­ба бу­ло де­що по­ку­пить у крам­ни­цях. Але во­на ма­ла надію стрінуть на торж­ку Ни­ко­лаідо­са. Він час­тенько прибігав на місто за яки­ми-не­будь за­куп­ка­ми на свою потрібку.

    Торжок був чи­ма­лий. Лю­дей наїха­ло ба­гацько. Кра­марі по­на­во­зи­ли уся­ко­го дрібно­го кра­му ду­же ба­га­то. Софія Ле­онівна по­веш­та­лась по торж­ку і вгляділа ку­пи уся­ко­го по­су­ду. Зга­дав­ши, що в неї лус­ну­ли но­чо­ви, во­на ку­пи­ла нові но­чо­ви, зас­туп і но­ву ло­па­ту, кот­рою са­жа­ють хліб у піч. Вглядівши на ба­зарі од­но­го чин­шо­ви­ка шлях­ти­ча, сво­го сусіда, во­на зго­ди­ла йо­го, щоб він приніс усі ті речі до­до­му. Ко­ли - гульк! На ба­зар ко­тить по­воз­ка, а в по­возці си­дить Ни­ко­лаідос. Як грек, він був чо­ловік прак­тич­ний та за­по­пад­ний і час­тенько навіду­вавсь на яр­мар­ки та торж­ки, як люб­лять швен­дя­ти по їх за­по­падні жид­ки, в кот­рих на думці пов­сяк­час­но бу­ває якесь кра­марське за­пов­зят­тя. Коні спи­ни­лись. Ни­ко­лаідос вглядів Софію Ле­онівну й мит­тю сплиг­нув з по­воз­ки.

    - Кого вже ко­го, а вас не сподівав­ся зострінуть так за­рані на місті! - гук­нув Ни­ко­лаідос, привітав­шись з Coфією Ле­онівною щи­ро й ве­се­ло.

    - А то чом так? Я вря­ди-го­ди ход­жу на ба­зар за будлі-якою гос­по­дарською потрібкою. Он по­дивіться, скільки я на­ку­пи­ла по­су­ду! Тільки шко­да, що я вий­шла на місто пішки. Тре­ба б бу­ло виїха­ти кіньми.

    - Не журіться! За­бе­ру на по­воз­ку та й до­ве­зу до­до­му і по­суд, і вас вкупі з по­су­дом, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - От і спа­сибі вам, ко­ли самі на­ма­гаєтесь, бо я б не насміли­лась вас про­си­ти за це. Ва­ша на­мо­га навіть мені ду­же приємна в цей час. А ви що ду­маєте ку­пу­вать?

    - Треба взя­ти яло­ви­чи­ни або ри­би на кільки день, а потім до­ве­деться доб­ре пош­вен­дять по крам­ни­цях, бо маю де­що наб­рать собі й дітям на літо.

    - От і доб­ре! І мені тре­ба де­чо­го по­на­би­рать для син­ка й для най­мич­ки, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - От і га­разд тра­пи­лось. Про­шу сідать на по­воз­ку та пе­редніше за все побіжи­мо по крам­ни­цях. А но­чов­ки та ло­па­ти не­хай тро­хи підож­дуть: не вте­чуть, по­ки ми уви­не­мо­ся в крам­ни­цях з за­куп­ка­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Вони посіда­ли на по­воз­ку й поїха­ли до крам­ниць. Дов­го во­ни хо­ди­ли по крам­ни­цях та вдвох на­би­ра­ли вся­ку вся­чи­ну.

    На тор­жок по­ча­ли при­бу­вать око­лишні па­ни-дідичі, дрібненькі пан­ки з са­ха­рень. Во­ни й собі хо­ди­ли по крам­ни­цях, на­би­ра­ли уся­ко­го кра­му. При такій на­годі ці сільські пан­ки, як зви­чай­но по­во­диться в глу­шині, розг­ля­да­ли одні од­них і по­таєнці та по­шеп­ки ви­пи­ту­ва­ли в кра­марів та кра­ма­рок одні за дру­гих. Са­мо по собі во­ни приміти­ли, що на­чальник станції скрізь хо­де по крам­ни­цях з яко­юсь панією, і ви­пи­та­ли в куп­чих, яка то панія і чо­го во­ни хо­дять усе вдвох, не­на­че чо­ловік з жінкою ра­дяться в крам­ни­цях за усякі за­куп­ки.

    Софія Ле­онівна цього не зна­ла та й на це не вва­жа­ла. Во­на ду­ма­ла, що її тут ніхто не знає, ніхто нею не ціка­виться, ніхто про неї не роз­пи­тує, як не цікав­ляться на­тов­пом по ма­га­зи­нах у сто­лиці, де ніхто не пи­тає й не довідується за уся­ких по­купців по ма­га­зи­нах.

    Понабиравши кра­му на верх і на підбійку для уся­кої одежі, во­ни пішли вдвох швен­дять по торж­ку більше з ціка­вості й для роз­ва­ги. Проз їх шу­га­ли вря­ди-го­ди брич­ки. На брич­ках сиділи па­ни й панії. Зран­ку бу­ло за­до­щи­лось, і над­ворі по­хо­лодніша­ло. Пан­ки сиділи в прос­тих повс­тя­них бур­ках з відло­га­ми, нап­ну­ти­ми на го­ло­ви, і ски­да­лись або на за­мож­них міщан та по­се­сорів, або на дрібних куп­чиків та нікчем­них кра­марів.

    І Ни­ко­лаідос, і Софія Ле­онівна й гад­ки не ма­ли за те, що під ти­ми прос­ти­ми бур­ка­ми хо­ва­ються од до­щу чи­малі й за­можні па­ни, дідич­ки та офіціалісти з са­ха­рень в око­лиці, і зовсім не вва­жа­ли на їх, веш­та­ючись собі в парі по торж­ку, ще й попід ру­ки поб­ра­лись.

    Софія Ле­онівна, як сто­лич­на лю­ди­на, ви­со­ко ди­ви­лась на цей сільський провінціальний на­товп, а му­жиків та євреїв навіть не ма­ла за лю­дей, а вва­жа­ла на їх, як на якихсь жи­во­тин, що ски­ну­лись на лю­дей тільки своєю людською пос­тат­тю, хоч во­на й лю­би­ла за­пев­нять усіх, що во­на лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка… В глу­шині во­на ніко­ли й ні в чо­му не це­ре­мо­ни­лась і ду­ма­ла, що тут їй мож­на по­во­диться, як хоч, ро­би­ти що зав­год­но, бо навк­ру­ги скрізь не лю­де, а сли­ве жи­во­ти­ни, що нічо­го не тям­лять і ні до чо­го не до­див­ля­ються.

    Нагулявшись до­нес­хо­чу на ож­вав­ле­но­му люд­но­му торж­ку, во­ни обоє зга­да­ли, що вже час ру­шать до­до­му. По­го­нич ус­тав з ко­зел, взяв но­чо­ви й пос­та­вив їх сторч у но­гах в по­возці, при­ту­лив­ши до ко­зел, а ло­па­ту встро­мив дер­жал­ном в по­воз­ку збо­ку й заст­ро­мив кінець під коз­ли. Ло­па­та бу­ла дов­же­лез­на й стриміла по­зад во­за. Софія Ле­онівна, як за­го­нис­та лю­ди­на, на­ку­пи­ла ще ба­гацько вся­ко­го де­рев'яно­го дріб'язку, навіть зай­во­го: і ков­ган­ку, і ко­пист­ку, і ру­бель та ка­чал­ку, і не­ве­лич­ких мальова­них де­рев'яних ми­со­чок, що майстрі по­на­во­зи­ли з Полісся. Майстрі бу­ли добрі, по­суд був зроб­ле­ний і по­мальова­ний ду­же штуч­но. Во­на вмос­ти­ла усе це в со­ломі в пе­ред­ку і са­ма сіла на по­воз­ку. Ннко­лаідос і собі хап­ком вско­чив у візок і звелів по­га­нять че­рез греб­лю за Рось. На­ван­та­же­ний по­су­дом віз про­ко­тивсь че­рез увесь яр­ма­рок. Кра­мар­ки й си­ду­хи та усякі пе­репічай­ки осміха­лись і по­ка­зу­ва­ли очи­ма сусідам на но­чо­ви та ло­па­ту, що ма­нячіла по­зад по­воз­ки.

    - Чи ти ба! Один чо­ловік поїхав, і за­раз десь знай­шовсь дру­гий. Істин­но так, не­на­че чо­ловік з жінкою ску­по­ву­ються на но­ве гос­по­дарст­во, - го­моніли пе­ре­куп­ки та пе­реп­ро­ду­хи.

    - Навіщо ви, Софіє Ле­онівно, та­ко­го ба­гацько по­су­ду на­ку­пи­ли? Чи не маєте ча­сом на думці про­да­ва­ти йо­го на кут­ку та ба­ри­шу­вать? - спи­тав Ни­ко­лаідос в жар­ти.

    - Не ба­гацько б і вба­ри­шу­ва­ла, хоч би й поп­ро­да­ла: я люб­лю оцю нісенітни­цю. Люб­лю все мальова­не та ще різки­ми, яри­ми фар­ба­ми, як люб­лю й різких лю­дей.

    - Це доб­ре, бо й я різкий чо­ловік…

    Николаідос завіз Софію Ле­онівну до­до­му і, не вста­ючи з по­воз­ки, дре­ме­нув до­до­му, бо вже над­хо­див час при­бут­тя ден­но­го поїзда.

    - Завтра при­бу­ду до вас над­ве­чо­ри, на вечірній чай! - гук­нув з по­воз­ки Ни­ко­лаідос до Софії Ле­онівни.

    - Буду сподіваться вас що­го­ди­ни, щох­ви­ли­ни! Бу­ду виг­ля­дать вас! - од­гук­ну­лась во­на з-за ти­ну.


    Другого дня Софія Ле­онівна сіла обіда­ти й їла че­рез си­лу. В неї смак зник, на­че од якоїсь хво­ро­би. По обіді во­на взя­ла книж­ку й по­ча­ла чи­та­ти, але за­раз зап­риміти­ла, що сли­ве нічо­го не ро­зуміє. Інші дум­ки нас­тир­ли­во во­ру­ши­ли їй ду­шу. Ни­ко­лаідос не ви­хо­див у неї з дум­ки. Кни­жок у неї на мис­ни­ку бу­ло чи­ма­ло. Книж­ки значніших і ви­датніших ве­ли­ко­руських письмен­ників во­на дав­но по­ку­пи­ла й ма­ла навіть ут­во­ри Дарвіна та Спен­се­ра. Во­на пе­ре­чи­та­ла ба­гацько й ук­раїнських сього­час­них кни­жок. Про­жив­ши мо­ло­дий вік у сто­лиці, де не­на­че в повітрі літа­ють уся­кові ідеї та сього­часні пог­ля­ди, во­на ще зза­мо­ло­ду і ба­гацько нас­лу­ха­лась, і ба­гацько на­чи­та­лась, і в цих спра­вах своїм роз­вит­ком бу­ла навіть ви­ща од сво­го чо­ловіка. Взяв­ши модні тоді ут­во­ри Над­со­на, во­на по­ча­ла пе­ре­гор­ту­вать лист­ки, але чо­мусь і ці вірші не во­ру­ши­ли її сер­це.

    «Невже це я та­ка за­ко­ха­на, що мені нічо­го не йде на дум­ку, за що не візьмусь? Чо­мусь навіть і по­езія не зачіпає моєї вва­ги. Нев­же це в ме­не в серці та­ка по­езія, що опа­ну­ва­ла ме­не, що пе­ре­ма­гає уся­ку книж­ну по­езію! - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, ле­жа­чи на ка­напі, нев­важ­ли­ве й нед­бай­ли­во пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки Над­со­но­вих віршів. - От і не навідується! То був вна­дивсь, аж нас­ти­равсь нам, не­на­че на­ку­пив­ся тяг­ти Фле­гон­та до карт, а те­пер, ко­ли він са­ме при­пав мені до впо­до­би, ніби зу­мис­не од­ми­кує од одвідин».

    І во­на по­чу­ти­ла, що жи­ва по­езія в її серці роз­го­рюється, що во­на пе­ре­ма­гає ту по­езію, що по­ди­ха­ла на неї з книж­ки, що та по­езія в серці вже спов­ни­ла її ду­шу, опа­ну­ва­ла її. Підвівшись з со­фи, во­на для­вою хо­дою поп­ря­му­ва­ла на ґанок, сіла на стільці й за­ду­ма­лась, вту­пив­ши очі в да­леч на за­ро­сянські спа­дисті го­ри, на до­ли­ни та ву­зе­сенькі за­па­ди­ни, та щіли­ни між гор­ба­ми.

    Довгий би­тий шлях при­ма­ню­вав її очі: тим шля­хом мав не­за­ба­ром при­буть той, що не схо­див у неї з дум­ки й не да­вав сер­цю спо­кою.

    Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Софія Ле­онівна звеліла нас­та­нов­лять са­мо­вар, са­ма на­ла­го­ди­ла усе на столі для чаю. Во­на веш­та­лась і ста­ви­ла на стіл по­суд якось по­хап­цем, якось нер­во­во.

    Тим ча­сом з-за вуг­ла дво­ру по м'яко­му піску­ва­то­му шля­ху нес­подіва­но підко­ти­ла по­воз­ка й влетіла в двір. Софія Ле­онівна по­чу­ти­ла, як у неї заг­ра­ло сер­це і го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Во­на аж крик­ну­ла го­лос­но на ввесь са­док.

    - А я вас жду не діждусь! Вже й са­мо­вар двічі за­ки­пав, двічі й по­га­сав, а вас все не­ма та й не­ма, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, і її зви­чай­но низький го­лос підняв­ся вго­ру на кільки тонів і став м'якіший і ніби добріший.

    - Нічого - те! Са­мо­ва­рові, надісь, не за­ва­де, хоч би він і тричі по­га­сав і тричі знов за­ки­пав, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швид­ко ви­хо­дя­чи по східцях на ґанок і віта­ючись з гос­по­ди­нею.

    Вона прос­тяг­ла й по­да­ла гос­теві ру­ки, а Ни­ко­лаідос вхо­пив їх і дов­го дер­жав у своїх ру­ках, а потім поцілу­вав у ру­ку. Він лед­ве вдер­жавсь, щоб не об­хо­пить її за кре­мез­ний стан та не при­гор­ну­ти до се­бе. Але най­мич­ка й ди­ти­на, що ни­ка­ли ко­ло сто­лу, вдер­жа­ли йо­го.

    - Певно, вас бе­ре нудьга? Га? Еге, бе­ре? Вам шко­да Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча? - спи­тав гість.

    - Не ду­же-то за ним шко­дую, бо йо­го од'їзд не­пер­шин­ка. А що я нудьгую перші дні після йо­го од'їзду, то це зви­чай­на річ: в оселі ста­ло якось ніби по­рожніше. Не чу­ти йо­го співу та завсіднього му­ги­кан­ня. Але… я без міри ра­да, що ви оце навіда­лись, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й пильно зир­ну­ла на гос­тя та­ким пал­ким та со­ло­деньким пог­ля­дом, що той пог­ляд вловні й ви­раз­но ви­явив, що за­ми­ка­ло­ся в її душі, в її серці.

    Солоденькі, ви­разні очі зрад­ли­во ви­ка­за­ли усю її ду­шу. Ни­ко­лаідос втя­мив, що ко­хан­ня в неї дос­тиг­ло, як дос­ти­гає виш­ня та че­реш­ня. Він осміхнувсь і знов по­дав їй навіщось ру­ку.

    Випили чай. Софія Ле­онівна не сіла са­ма поїть дітей чаєм, а за­га­да­ла Усті на­поїти й на­го­ду­вать дітей.

    - Чудовий над­хо­де вечір. Ходім по­над Рос­сю на про­гу­лян­ня, бо я ба­чу, що ви за­сиділи­ся та на­че аж за­ниділи й по­марніли на ви­ду за ці дні, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Софія Ле­онівна шви­денько побігла в по­кої, наділа ка­пе­люш, при­че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла, вхо­пи­ла зон­тик і не­за­ба­ром вий­шла на ґанок. На їй бу­ла дов­га яс­но-сіра сук­ня, кот­ра ду­же прис­та­ва­ла їй до ли­ця. Во­ни пішли по­над Рос­сю, по­ми­ну­ли греб­лю й пішли стеж­кою вго­ру по­над бе­ре­гом поміж ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, що й ле­жа­ло, і ви­со­ву­ва­лось стор­ча­ка­ми з нут­ра го­ри скрізь по­над бе­ре­гом та ко­ло сте­жеч­ки, не­на­че з го­ри ви­ла­зи­ла сіра ху­до­ба або по­ви­со­ву­ва­лись од­ним бо­ком здо­рові чу­дер­нацькі до­ми, або баш­ти, або якесь за­бу­ду­ван­ня.

    Стежка ви­лась ви­со­ченько по­над бе­ре­гом са­ме по­се­ре­дині кру­тої го­ри. Во­ни одійшли вже да­ле­ченько, де з во­ди ви­со­ву­вавсь чи­ма­лий по­дов­жас­тий та ви­со­кий ске­лис­тий острівець. По­за острівцем шуміла не­ши­ро­ка са­мовілка, за­га­че­на греб­лею, пе­ре­ки­ну­тою до острівця. Ко­ло греблі сто­яв млин, де веш­та­лись лю­де, де мріли ху­ри, на­ван­та­жені мішка­ми та лан­ту­ха­ми з паш­нею на мли­во. Це місце бу­ло зак­ри­те од річки ви­со­ким ске­лис­тим острівцем, ніби му­ром.

    - Оце ми зай­шли в та­кий за­хис­ний за­ку­ток, де я ще ніко­ли не був і ніко­ли йо­го навіть не ба­чив, од­ко­ли тут жи­ву, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

    - Та й я оце тільки вдру­ге сю­ди заб­лу­ка­лась.

    Сюдою лю­де хо­дять оцією стеж­кою навп­рос­тець на місто, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - Як тут ніби по­рожньо, не­на­че в ске­листій Аравії.

    - Це ми вдвох і справді пот­ра­пи­ли ніби в справ­деш­ню Аравію: «І ви­со­ко над го­ра­ми, і да­ле­ко од лю­дей», - про­мо­вив Ни­ко­лаідос сло­ва­ми од­но­го ро­ман­су й при тих сло­вах нес­подіва­но вхо­пив Софію Ле­онівну за стан і рап­том при­гор­нув її щільно до се­бе.

    Софія Ле­онівна при­гор­ну­лась до йо­го й черк­ну­лась го­ло­вою об йо­го пле­че.

    - Коли б ви, Софіє Ле­онівно, зна­ли, як я вас ко­хаю! Я вас вже дав­ненько по­ко­хав, але таївся пе­ред ва­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос сли­ве ни­щеч­ком.

    - Я це дав­но зна­ла і не те що бу­ла пе­ресвідче­на в цьому, але до­га­ду­ва­лась, тро­хи пос­теріга­ла, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - На­що ви го­во­ри­те ниш­ком? Тут нас ніхто не по­чує. Та хоч би хто й по­чув, то мені бай­ду­же. Це ж глу­ши­на, де жи­вуть лю­де не­тя­мущі, прості й не­досвідні, як діти. Во­ни не тям­лять на­ших зви­чаїв, од­ним сло­вом - му­жи­ки та й годі!

    - Коли нас ніхто не чує, то я за­го­во­рю го­лосніше про свою лю­бов.

    - Я й го­во­рю го­лос­но, бо й мені не­ма чо­го таїтись пе­ред ва­ми з своїм ко­хан­ням. Мій Фле­гонт час­то їзде на дов­гий час на гаст­ролі, а я без ко­хан­ня не мо­жу жи­ти й ди­ха­ти, - ска­за­ла во­на й при­гор­ну­лась своєю що­кою до йо­го що­ки.

    Щока в неї аж пашіла. Ни­ко­лаідос по­чу­тив той пал що­ки й ко­хан­ня, спи­нивсь на ході, об­хо­пив її стан дов­ги­ми кос­тис­ти­ми пальця­ми та вузьки­ми до­ло­ня­ми й пяв­кою вп'явся в її чи­малі повні ус­та.

    - Сядьмо тут будлі-де на ка­мені, бо в ме­не аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Вони пішли далі й уг­ляділи ви­ще од стеж­ки по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий камінь, не ду­же ви­со­кий, са­ме та­кий, що на йо­му бу­ло догідно сидіти. Во­ни сіли ря­доч­ком попліч. Ни­ко­лаідос об­гор­нув її стан ру­кою й при­гор­нув­ся до неї.

    - Я, ска­за­ти щи­ру прав­ду, не дер­жусь в ко­ханні за­повідів: даю во­лю сер­цю, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

    - І я маю істин­но та­кий пог­ляд на за­ли­цян­ня й ко­хан­ня. Мій чо­ловік якось об­важнів, пог­лад­шав, по­по­ган­шав. А моє сер­це пал­ке. Я даю пов­ну во­лю сер­цю. Ко­ли во­но хо­че лю­би­ти, тре­ба вво­ля­ти йо­го во­лю, а не вва­жа­ти на якісь там людські зви­чаї та людські за­бо­бо­ни. Ко­хан­ня - це ж най­більше щас­тя, най­більша усо­ло­да людсько­го жи­вот­тя. Це ж квіти й па­хощі на­шої душі. По-моєму, навіть був би ве­ли­кий гріх за­не­ха­ять або за­нед­бать й за­ду­ши­ти це по­чу­ван­ня, ко­ли во­но ви­ник­ло в людсько­му серці та ще й знай­шло собі од­повідь і спо­чу­ван­ня в людсько­му дру­го­му серці, - ми­ти­ку­ва­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи на свій спосіб свій вчи­нок.

    - І я дер­жусь та­кої ж дос­то­ту гад­ки та дум­ки: живім, до­ки жи­ве­мо, ко­хай­мось, до­ки жи­вотіємо. «Ло­ви хви­лю усо­ло­ди!» - як ска­зав який­сь по­ет, бо жи­вот­тя не стоїть, а швид­ко біжить і швид­ко ми­нає: зри­вай квітки тоді, як во­ни цвітуть.

    І він знов при­гор­нув Софію Ле­онівну й по­чав міцно цілу­ва­ти її в ус­та, в що­ки, в очі. Та­кий пал ко­хан­ня, навіть та­ка на­хабність сміли­во­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­ла до впо­до­би такій роз­пусній лю­дині, якою в сут­ноті душі бу­ла Софія Ле­онівна.

    Вони вдвох ми­лу­ва­лись, си­дя­чи на чо­ло­поч­ку ка­ме­ня та на вид­ноті, се­ред сяєва яс­но­го ве­чо­ра. І нітрішеч­ки не вва­жа­ли на лю­дей.

    Тим ча­сом ниж­че од їх, тро­хи збо­ку з-за скелі, вип­лив який­сь чо­ловік, доп­лив до се­ре­ди­ни са­мовілки, став на ка­мені й, побрьохав­шись тро­хи ру­ка­ми, поп­лив знов на­зад під ске­лю.

    - Он хтось ку­пається на­ни­зу! - про­мо­вив тро­хи з нес­по­коєм Ни­ко­лаідос.


    - Та то який­сь му­ги­ря­ка ку­пається. Це - жи­во­ти­на, що нічо­го не тя­мить у на­шо­му житті, в на­шо­му за­ли­цянні і навіть не пос­те­ре­же, що ми ми­луємось.

    З-за дру­гої скелі знов вип­лив на се­ре­ди­ну течії який­сь дру­гий чо­ловік, пли­ву­чи нав­ви­маш­ки. Йо­го білі ру­ки ви­ни­ка­ли на­пе­ремінку з во­ди й лисніли про­ти за­хо­ду. То був один з міських док­торів. Він їх за­раз вглядів і впізнав обох. Але їм зда­ва­лось, що то який­сь єврей з мли­на ку­пається та пла­ває нав­по­маш­ки, щоб поч­ва­ниться. І во­ни все го­лу­би­лись та обніма­лись.

    Їм обом зда­ва­лось, що во­ни зай­шли в якісь пущі десь ніби в сте­пах, мов в Аравії; а тим ча­сом Софія Ле­онівна не зна­ла, що в се­лян ву­ха вдвоє або і втроє чуткіші, ніж у го­ро­дян, а очі да­ле­ко­зорі та да­ле­ко­сяглі без міри. Од мли­на їх ба­чи­ли се­ля­ни та євреї-мірош­ни­ки, хоч во­ни, як їм зда­ва­лось, ніби тільки мріли та ма­нячіли ко­ло мли­на в да­лечі. В цих пу­щах ча­сом трудніше схо­ва­тись од людсько­го ока, ніж в на­товпі здо­ро­вої люд­ної сто­лиці.

    Вже сон­це зай­шло, але в до­лині сто­яла ду­хо­та, не­на­че в ду­же на­топ­леній хаті або на печі. Ви­сокі скелі й усякі ка­мені, роз­пе­чені га­ря­чим промінням дов­го­го петрівча­но­го дня, аж пашіли. Жов­то­га­ря­че не­бо не­на­че па­лах­котіло. Са­мий камінь, на кот­ро­му во­ни при­мос­ти­лись, був теп­лий, не­на­че во­ни сиділи на печі. Гус­тий чеб­чик, що ніби вши­вав пре­гус­то зем­лю під їх но­га­ми й був са­ме в цвіту, аж ду­шив важ­ки­ми па­хо­ща­ми, прим'ятий і по­то­ло­че­ний їх но­га­ми. Оде­жа на їх про­па­ха­лась важ­ким чеб­чи­ко­вим ду­хом. До­ли­на не­на­че ди­ха­ла жа­ром. Цей жар ніби за­па­лю­вав їх і ще гірше дра­ту­вав нер­ви.

    - Ой душ­но! Ця ске­лис­та до­ли­на га­ря­ча, не­на­че Дан­то­ве пек­ло. А ми оце в цій ду­хоті, не­на­че Фран­чес­ка да Реміні та її люб­чик Па­оло, що літа­ли по пеклі вих­ром у пе­кельній ду­хоті й усе-та­ки по­чу­ва­ли пал ко­хан­ня. Ходім звідсіль ку­дись інде, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й рап­том підве­лась з ка­ме­ня.

    - Ходім, бо й мені вже не­ви­держ­ка! - ска­зав Ни­ко­лаідос, підво­дя­чись і ски­да­ючи очи­ма Софію Ле­онівну.

    Він доб­ре дізнавсь вже дав­но, що йо­го ко­хан­ка на­ту­рис­та та оп­риш­ку­ва­та й не зно­сить і не стер­пить, щоб їй су­пе­ре­чи­ли, бо во­на од­ра­зу так і прис­не, ніби прис­ком,

    Вона сто­яла ви­со­ка, пос­тав­на, з па­ла­ючи­ми од ко­хан­ня очи­ма, з чер­во­ни­ми що­ка­ми. І йо­му уяви­лось, що пе­ред ним ви­ник­ла, ніби з землі, дав­ня вак­хан­ка, освітле­на жов­то­га­ря­чим не­бом, з ди­ки­ми очи­ма, що от-от не­за­ба­ром знавісніє од ко­хан­ня. Він по­чу­вав, що й сам ла­ден знавісніть од при­ли­ва­ючо­го до сер­ця ко­хан­ня.

    Вони поб­ра­лись попід ру­ки й вер­ну­лись на­зад, вий­шли з тісної до­лин­ки на простір і пішли ни­зом по бе­ре­го­вині по­над Рос­сю. Од Росі по­тяг­ло вогкістю й про­хо­ло­дою. Повітря над во­дою вже од­во­лог­ло, і во­ни по­чу­ти­ли по­легкість і ніби й самі тро­хи од­во­лог­ли, про­хо­ло­ли. По­ми­нув­ши греб­лю й осе­лю, во­ни по­да­лись далі ти­хою хо­дою й пішли по­ва­гом попід вер­ба­ми та оси­ка­ми над не­ви­со­ки­ми бур­та­ми бе­ре­га Росі.

    - От ми й нап'ємось ко­хан­ня й щас­тя, до­ки ваш чо­ловік про­бу­ва­ти­ме на гаст­ро­лях. Але потім… - ска­зав і не довів роз­мо­ви до кінця Ни­ко­лаідос.

    - А потім бу­де те ж са­ме. Мій чо­ловік не дізнається за на­ше ко­хан­ня. Йо­му ніхто не ви­ка­же на нас, хіба, мо­же, якимсь ви­пад­ком дізнається од ко­гось. Але… він ме­не так ко­хає, що ви­ба­че мені мою про­ви­ну, ко­ли й дізнається. Не дур­на ж я й не мо­ло­денька, щоб че­рез це на­ше ко­хан­ня з доб­ро­го ди­ва стриб­ну­ти з скелі в во­ду або на який­сь інший спосіб за­подіять собі смерть. Хіба ж ма­ло панів та паній і люб­ляться, і за­ли­ця­ються, і ду­рять од­но од­но­го? Це світо­ва річ. Не ки­да­ти ж мені че­рез цей ви­па­док дітей і оселі та тікать з ва­ми ку­дись да­ле­ко. А знех­ту­вать та по­таїти та­ке приємне по­чу­ван­ня мені шко­да. Я радніша вас не лю­би­ти, вас за­буть, але на­ше сер­це од нас за­ле­житься, а ми за­ле­жи­мось од йо­го: во­но пра­вує на­ми, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Що прав­да, то прав­да, - од­мо­вив Ни­ко­лаідос, ве­ду­чи її під ру­ку та об­гор­нув­ши її стан своєю дов­гою та гнуч­кою, як бе­рес­то­ва гілка, ру­кою.

    - Люде наз­вуть на­ше ко­хан­ня зло­чин­ком або й прос­тупст­вом, але це бу­де їх по­мил­ка. Ми прос­ту­пи­мось тільки пе­ред людським за­ко­ном, а не пе­ред своїм сер­цем, - ска­за­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи свій вчи­нок пе­ред Ни­ко­лаідо­сом.

    Вона й гад­ки не ма­ла про те, що ду­ри­ла сво­го доб­ро­го ймовірно­го чо­ловіка, дав­ши обітни­цю бу­ти йо­му вірним под­руж­жям.

    Далеко во­ни зай­шли на гу­лянці й усе ба­ла­ка­ли та ми­лу­ва­лись. Стеж­ка по­ви­лась лу­ка­ми попід вер­ба­ми та ло­за­ми, по­над бе­ре­гом Росі.Во­ни зай­шли в ті вер­би й гу­ля­ли, до­ки й над­ворі не по­по­ночіло, до­ки й зорі не ви­си­па­лись на небі. Ни­ко­лаідос сха­ме­нувсь, зга­дав, що йо­му час поспішать ік поїзду, по­вер­нув на­зад і, навіть не за­хо­дя­чи в по­кої, розп­ро­щавсь і по­ка­тав до­до­му.

    Од то­го ча­су Ни­ко­лаідос двічі або й тричі на тиж­день приїздив до Літо­шевської з одвіди­на­ми. Во­ни завж­ди дов­го гу­ля­ли на гу­лянці вве­чері, час­то їзди­ли на місто на тор­жок і блу­ка­ли по торж­ку, щоб і роз­ва­жить се­бе з нудьги і щоб дов­ше по­бу­ти вкупі. Про їх за­го­моніло, їх огу­ди­ло й осу­ди­ло усе містеч­ко. Од­гук цього по­го­во­ру та огу­ди швид­ко пішов по всій око­лиці, пе­редніше за все й най­швид­ше поміж ціка­ви­ми євре­ями, потім поміж ба­тюш­ка­ми й діди­ча­ми, дійшов і до тих вісьмох опер­них ар­тистів, що бу­ли ро­дом з то­го повіту й двох ме­жу­ючих з ним повітів. Усі гу­ди­ли та су­ди­ли Літо­шевську, навіть зну­ща­лись над нею. Язи­ка­ми пле­ли навіть про те, чо­го й не бу­ло. Чут­ка про не­доб­ру сла­ву Літо­шевської пе­ре­летіла й у Київ. Усі сли­ве зна­ли про цей ро­ман Софії Ле­онівни, - тільки один її чо­ловік нічогісінько не знав і не відав: усім бу­ло якось со­ром і ніяко­во ска­за­ти йо­му за це й ви­ка­зать йо­му усе про йо­го жінку, про її хист­ке сер­це та лег­ко­важ­ну, не дерз­ку вда­чу.

    V

    Минуло тижнів з п'ять. Літо­шевський прис­лав пош­тою на жінчи­не ймен­ня сім со­тень кар­бо­ванців і звелів роз­по­чи­нать в оселі ро­бо­ту, ще й обіцяв не­за­ба­ром прис­ла­ти ще кільки со­тень кар­бо­ванців, бо спра­ва їх ар­тис­тич­но­го то­ва­рист­ва йшла ду­же доб­ре. То­ва­рист­во ма­ло скрізь ве­ли­кий поспіх по усіх чи­ма­лих містах, як і не сподіва­лось.

    Софія Ле­онівна за­раз пок­ли­ка­ла на по­ра­ду Ни­ко­лаідо­са. Він за­раз без за­гай­ки побіг на місто, за­мо­вив у скла­дах потрібну де­рев­ню та дош­ки, підря­див майстрів: теслів, сто­лярів, та бля­харів, та вши­вальників. Ряд­чик за­раз прис­та­вив де­рев­ню й шалівки. В оселі, не для­ючись та не га­ячи ча­су, за­хо­ди­лись ко­ло бу­ду­ван­ня. Софія Ле­онівна, як лю­ди­на без уся­кої уяви і впо­до­би і як лю­ди­на прак­тич­на й стат­ко­ви­та, зміни­ла свої мрійні пе­редніші заміри. Замість то­го, щоб ста­вить якісь не­потрібні дачні кіоски-цяцьки, во­на на­ду­ма­лась пос­та­ви­ти в кінці квітни­ка та­кий кіоск, щоб у йо­му помісти­лось двоє ліжок зад­ля то­го, щоб там мож­на бу­ло влітку й но­чу­вать. По­ра­див­шись з місце­вим архітек­то­ром, цеб­то з тес­лею Сав­кою Удівчен­ком, та з місце­вим де­ко­ра­то­ром Бер­ном, во­на звеліла ста­ви­ти в квітни­ку ши­ро­ченьку плат­фор­му, а на їй узкіше за­бу­ду­ван­ня, ви­со­ченьке, на чо­ти­ри вуг­ли, з две­ри­ма спе­ре­ду й вікном на причілку, з плис­ку­ва­тою покрівлею, об­ве­де­ною навк­ру­ги шта­хе­та­ми.

    Коло бра­ми вко­па­ли дві товсті ворітниці. Над ворітни­ця­ми Бер­ко пос­та­вив півкру­гом ніби покрівлю, ви­со­ку й ву­зеньку. На цій арці, об­шитій шалівка­ми, він по­ви­роб­лю­вав навк­ру­ги і ви­зубні, і усякі за­зубні, пус­тив дво­ма раз­ка­ми са­ме по­се­ре­дині якісь хи­мерні кру­жальця. Ко­ло кри­ниці Софія Ле­онівна звеліла нак­лас­ти по обид­ва бо­ки ніби стов­пи з плис­ко­ва­то­го каміння, а на їх пок­лас­ти півкру­гом ду­же вип­ну­ту до­ща­ну покрівлю. Ко­ло ха­ти май­ст­ри зак­ла­ли чи­ма­лу за­лу з ве­ран­дою, пос­та­ви­ли слу­пи, оче­пи­ли звер­ху слу­пи още­пи­на­ми, пок­ла­ли підва­ли­ни. Ро­бо­та не­на­че горіла в ру­ках без­робітних в той час теслів та уся­ких майстрів.

    Коло течії на мо­чарі, на­ни­зу ле­ва­ди, Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ко­пачів, щоб ви­ко­па­ли півкру­гом дря­го­ви­ну й за­дер­ну­ва­ли бе­реж­ки дер­ни­на­ми. Во­на, не ва­га­ючись, навіть пос­ту­пи­лась шма­точ­ком гряд­ки ого­ро­ди­ни: му­си­ла без жа­лю зни­щить краєчок гряд­ки кар­топлі та ци­булі, нез­ва­жа­ючи на свою пад­ко­витість до ха­зяй­ст­ва.

    Через дві неділі Літо­шевський прис­лав ще п'ять со­тень кар­бо­ванців. Спра­ва то­ва­рист­ва й гаст­ролів пішла так доб­ре, як ніко­ли. Софія Ле­онівна, зро­ду спішна й за­го­нис­та, звеліла прис­та­вить більше теслів і приспіши­ти ро­бо­ту. Ук­ри­вальни­ки вши­ва­ли ку­ли­ка­ми покрівлю, а теслі ра­зом з ни­ми зак­ла­да­ли стіни та мос­ти­ли підло­гу. Софії Ле­онівні за­ба­жа­лось скінчить усю ро­бо­ту до чо­ловіко­во­го по­вер­тан­ня. Май­ст­ри ха­па­лись і якось та­ки уви­ну­лись: за­бу­ду­ван­ня бу­ло не­ве­ли­ке й навіть дрібне; ро­бо­та ко­ло йо­го не­за­гай­на. Ця тя­га­ни­на тяг­лась не­дов­го. За­лу за­ра­зом і клин­цю­ва­ли, і за­раз ма­зальниці й вальку­ва­ли. Вальки в спе­ку швид­ко прот­рях­ли, і май­ст­ри за­раз за­хо­ди­лись щи­ка­ту­рить й обілю­вать око­ло. Ма­ляр Бер­ко по­хо­пивсь об­ма­лю­вать бра­му й покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху. І за не­дов­гий час уся осе­ля ма­ла зовсім інший виг­ляд, ніж бу­ло пе­редніше.

    - От по­ди­вує Фле­гонт Пет­ро­вич, як приїде! Пев­но, не впізнає своєї оселі, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна до Ни­ко­лаідо­са.


    - А як приїде, то я йо­му вранці зроб­лю нес­подіва­ну овацію: вструг­ну се­ре­на­ду або щось та­ке на цей спосіб, - от по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь! - ска­зав з на­тя­кан­ням Ни­ко­лаідос.

    Минуло ще кільки тижнів, і од­но­го дня над­вечір Ни­ко­лаідос привіз з вок­за­лу лист до Літо­шевської. Літо­шевський пи­сав, що він скінчив свої гаст­ролі, що їх то­ва­рист­во скінчи­ло об'їзд, за­ро­би­ло ду­же доб­ре і він вже виїжджає до­до­му.

    І Софія Ле­онівна, і Ни­ко­лаідос чо­гось од­ра­зу ніби зас­му­ти­лись: пе­рес­та­ли роз­мов­лять, пох­ню­пи­лись і за­ду­ма­лись. Ця нес­подіва­на звістка бу­ла їм обом неп­риємна. В Софії Ле­онівни аж у душі по­хо­ло­ло. Ни­ко­лаідос вже об­був­ся в оселі, не­на­че то бу­ла вже йо­го власність, огов­тав­ся в новій ролі ко­ло чу­жої жінки. І йо­му зда­лось, що не­за­ба­ром при­бу­де хтось і випх­не йо­го з оселі. Літо­шевській бу­ла не­пер­вин­ка ця зра­да чо­ловікові. Але во­на пе­редніше зрад­жу­ва­ла йо­го, ска­за­ти б, ви­пад­ком, на ході, ніби на льоту, з нудьги в час чо­ловіко­вих гаст­ролів. Але лю­бов до Ни­ко­лаідо­са бу­ла глиб­ша, щиріша й палкіша, ніж ко­лись пе­редніше. Софія Ле­онівна по­чу­ва­ла, що от-от не­за­ба­ром приїде чо­ловік і ста­не при­ти­чи­ною в її ко­ханні, в час­тих одвіди­нах Ни­ко­лаідо­са.

    Через кільки день Фле­гонт Пет­ро­вич приїхав ден­ним поїздом і, най­няв­ши візни­ка Мош­ка, з не­терп­ляч­кою гнав­ся до­до­му. За­хар­чо­ва­ний ут­лий Мош­ко лед­ве плу­га­нивсь на за­суд­же­них шка­пах. Під'їхав ар­тист до оселі, зир­нув з гор­ба на осе­лю й з ди­ва витріщив очі: осе­ля ма­ла чу­дер­нацький виг­ляд буддійської лав­ри на ост­рові Цей­лоні, де зберігається зуб Буд­ди.

    На кінці квітни­ка сто­яв ніби ши­ро­кий ам­вон у церкві або ши­ро­чез­на підстав­ка під ули­ком. На тій підставці піднімав­ся ніби ви­со­чез­ний засік або не­до­бу­до­ва­ний вітряк без крил і без покрівлі, а більше за все - не­на­че рам­ча­тий улик з плис­ко­ва­тою покрівлею. Бля­хар об­бив баш­ту звер­ху бля­хою, а кру­гом плис­ко­ва­тої покрівлі бу­ли пос­тав­лені низькі шта­хе­ти, по­мальовані зе­ле­ною фар­бою з жов­ти­ми обідка­ми звер­ху. Двері в те за­бу­ду­ван­ня ски­ну­лись на вічко в ули­ку. На са­му покрівлю то­го ули­ка ви­лись ву­зе­сенькі схо­ди, що ніби теліпа­лись, при­чеп­лені з од­но­го бо­ку. Ко­ло кри­ниці сіріли ніби стов­пи або ніби стіни, скла­дені з не­об­те­са­но­го здо­ро­во­го плис­ко­ва­то­го каміння, - і це все за­га­лом ду­же ски­ну­лось на цик­лопічні за­бу­ду­ван­ня, ще до тро­янської війни в ца­ря Ага­мем­но­на в Ар­госі. Над ку­па­ми со­ба­чої бу­зи­ни та бо­ли­го­ло­ви од улиці бов­ваніла но­ва бра­ма з ви­со­ки­ми ворітни­ця­ми, з ви­со­кою та ши­ро­кою ду­гою звер­ху. Бер­ко по­ка­зав усю міць сво­го де­ко­ра­тив­но­го штуч­ницт­ва: по­ви­роб­лю­вав ви­зубні звер­ху, за­зубні од­ни­зу, об­ти­кав дош­ки трьома раз­ка­ми кру­жа­лець, не­на­че по­че­пив на брамі три раз­ки на­мис­та. На біло-си­зо­му полі кру­жальця чер­воніли й справді не­на­че три раз­ки доб­ро­го на­мис­та в дівки на шиї. Ви­зубні бу­ли зе­лені, за­зубні бу­ли жов­то­га­рячі. Це усе бу­ло та­ке різке, та­ке яре, що не­доб­рохіть ки­да­лось в вічі, ніби аж кри­ча­ло: дивіться усі! Як гар­но! Ой як гар­но! Аж очі вби­рає в се­бе!

    - Чого це во­на по­на­ту­лю­ва­ла в оселі? - аж не ви­дер­жав Літо­шевський і про­мо­вив ці сло­ва го­лос­но.

    Візник ог­ля­нувсь і осміхнувсь. Оче­ви­дяч­ки, й йо­му бу­ло чуд­не це усе за­бу­ду­ван­ня, кот­ре вже підійма­ли на смішки та на глум міща­ни та євреї.

    - Ще й на­чеп­ляв Бер­ко труб з бля­ша­ни­ми кро­ко­ди­ля­чи­ми зу­ба­ти­ми го­ло­ва­ми, що по­роз­дяв­ля­ли па­ще­ки по чо­ти­ри бо­ки отієї індійської па­го­ди, - бу­бонів Літо­шевський ніби сам до се­бе.

    - Еге, це Бер­ко ста­вив оцей ніби єру­са­лимський Со­ло­монів храм? - спи­тав він у візни­ка.

    Візник осміхнувсь, зир­нув на бра­му, на ря­бо й пістря­во по­мальова­ну покрівлю над кри­ни­цею та над приг­ре­би­цею льоху і ска­зав: «Ой вей мір! Як гар­но! Що Бер­ко ви­га­дає й зро­бе, то все бу­де гар­но та хо­ро­ше! О, це мей­стер не­аби­який! Ото ця­ця! Ццц…A!»

    Літошевський в'їхав у двір і те­пер тільки по­ба­чив прис­тав­ле­ну до до­му за­лу з ве­ран­дою на чо­тирьох стовп­цях. За­ла бу­ла вже оббіло­ва­на, че­пур­ненька, ве­се­ленька. Про­зорі чи­малі шиб­ки аж ся­ли на сонці. На ґанок по­ва­гом вий­шла Софія Ле­онівна й уда­ва­ла, що во­на осміхається. Сумління в неї ані во­рух­ну­лось… Не­на­че усе в неї в душі бу­ло по­давнішо­му, тільки осе­ля по­но­ви­лась й оче­пу­ри­лась нав­ди­во­ви­жу хо­ро­ше.

    - А що? Бач! Піди ли­шень у са­док та по­ди­вись. По­ди­вись і на ле­вад­ку.

    - Воно-то гар­но по­цяцько­ва­но, тільки ота баш­та ски­ну­лась на якусь со­ба­чу ха­ла­бу­ду, або на ки­тай­ську па­го­ду, або на вавілонську баш­ту. Але навіщо Бер­ко по­начіплю­вав отих дра­ко­но­вих ще­лепів і на тій башті, і над бра­мою та кри­ни­цею, і над льохом! Ото вже впо­до­ба! Без цих вавілонських та ассірійських ідольських ди­во­вищ в йо­го та­ки зро­ду не обійдеться.

    - Та то я звеліла по­начіплю­вать такі прик­ра­си, бо во­но усе якось гар­монізує вкупі… бач… на східний зра­зець.

    - Як ба­чу, - да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця: да­ле­ко нашій оселі до дач у Гат­чині та в Пе­тер­гофі, як ти ка­за­ла.

    - От і да­ле­ко. Тобі, як ба­чу, скрізь в усьому не­до­го­да: нічим ніко­ли не до­го­диш тобі, - за­бу­боніла вже розд­ра­то­ва­на Софія Ле­онівна і вже бу­ла лад­на й ла­ятись і сва­риться.

    - Та ні! То я так собі… Во­но собі нічо­го! Оті різкі фар­би та ніби раз­ки на­мис­та ду­же підхожі до зе­ле­но­го лис­тя… до со­няш­ників та гар­бу­зин­ня… - мим­рив він, по­чу­ва­ючи в душі, що йо­му, при­род­же­но­му ес­те­тові, це усе ду­же й ду­же не при­па­да­ло до впо­до­би: але він знав, що нічо­го не вдіє, й змов­чав.

    Пішли во­ни вдвох чис­тою доріжкою на­низ. На місці баг­на та дря­го­ви­ни лиснів ста­во­чок під ви­со­ки­ми вер­ба­ми в су­куп­них сусідських ле­ва­дах і ви­лис­ку­вав, ніби оч­ко, об­ря­мо­ва­не зе­ле­ним дер­ном навк­ру­ги.

    - Оце гар­но! Ой як хо­ро­ше! Пре­хо­ро­ше. І гар­но, і ко­ристь бу­де: ма­ти­ме­мо при­най­мні са­жав­ку на ри­бу, - го­во­рив Літо­шевський і ми­лу­вавсь гар­неньким ста­воч­ком та обо­дис­тим бе­реж­ком. За це усе, за твоє пек­лю­ван­ня та пад­ку­ван­ня ко­ло цього усього я тобі привіз ще три сот­ня­ги кар­бо­ванців, прид­ба­них на гаст­ро­лях інших побічних опер­них то­ва­риств. Ми скрізь ма­ли ве­ли­кий поспіх. За це усе ми скли­че­мо знай­омих та вструг­не­мо бен­кет нав­ди­во­ви­жу! Оця глу­ши­на аж гус­ти­ме з ди­ва цілий рік потім.

    - Добре, доб­ре! А нам і справді час би по­дя­ку­вать цим на­шим ту­тешнім знай­омим за їх при­язнь та при­хильність до нас, та ще щоб дя­ка бу­ла з ши­ком та пиш­но­тою, не аби­яка, не зли­дарська.

    Другого дня Літо­шевський своїм зви­чаєм спав дов­го. Після важ­кої дов­гої мандрівки він був ду­же втом­ле­ний і спав, як уби­тий. Ко­ли, вже сли­ве опівдні, чує він крізь сон, - гра­ють му­зи­ки. Йо­му прис­ни­лось, що він ніби­то в те­атрі: ор­кестр грає увер­тю­ру, завіса от-от одс­ло­ниться, і йо­му ніби­то час вже вис­ту­пать на сце­ну в якійсь невідомій ролі. На йо­му якесь ди­во­виж­не уб­ран­ня давніх ли­царських часів, який­сь шлик на го­лові з срібної лус­ки, який­сь важ­кий пан­цир, залізний начільник, що спус­тив­ся з чо­ла й за­ту­ляє йо­му очі. Вже й завіса одс­ло­нюється. Він хо­че ру­шить з місця й вис­ту­пить, а ва­га то­го важ­ко­го уб­ран­ня за­ва­жає йо­му. Він сил­кується, нап­ру­жується, але по­чу­ває, що все йо­го тіло об­важніло, а но­ги ста­ли не­на­че залізні й не мо­жуть по­во­рух­нуться. Йо­му ніяко­во, до­сад­но. Хтось по­дає йо­му знак ру­кою, ки­ває на йо­го, обіруч ма­хає й сва­риться ку­ла­ка­ми. Йо­му важ­ко ди­ха­ти. А му­зи­ка тне та й тне, не­на­че жде йо­го вис­ту­пу на сце­ну.

    Він про­ки­нувсь з ост­ра­хом. До йо­го чут­тя долітав гук му­зик десь не­на­че звер­ху, з ви­со­чи­ни, не­на­че му­зи­ки гра­ли десь на вер­бах. Двері рап­том од­чи­ни­лись і в кімна­ту вбіг Ни­ко­лаідос, спох­ва­ту за­був­ши навіть ски­ну­ти кар­ту­за.

    - Добридень вам! Чо­го це ви й досі ви­ка­чуєтесь? Он чуєте, вже му­зи­ки гра­ють вам се­ре­на­ду.

    - Яку се­ре­на­ду? Які му­зи­ки? Де во­ни в дідька взя­лись у моїй са­дибі? Мо­же, то за­хожі че­хи, що скрізь блу­ка­ють по се­лах? - ле­пе­тав Літо­шевський, про­ти­ра­ючи зас­ниділі та зас­пані очі.

    Він схо­пивсь з ліжка, з нес­тям­ки на­ки­нув ха­лат аж на го­ло­ву й вибіг на ґанок. Спро­сон­ня в йо­го тя­ма за­мо­ро­чи­лась, не­на­че за­ка­ла­му­ти­лась. Ди­виться він, - вгорі на башті і справді гра­ють жид­ки з місце­во­го містеч­ко­во­го ор­кест­ру. На пе­ку­чо­му яс­но­му сонці ви­раз­но ма­нячіли їх бо­ро­ди, лисніли тру­би, во­ру­ши­лись смич­ки та лікті.

    - От вам і се­ре­на­да! Оці хирні музн­ки, пев­но, ду­же спішні. Пев­но, ви­пад­ком дізна­лись, що ви приїха­ли, та за­раз шусть у двір! Та на вавілонську баш­ту з ор­га­на­ми! Це ж Софія Ле­онівна й бу­ду­ва­ла зу­мис­не цю вавілонську баш­ту зад­ля тих вавілонських му­зик, що ко­лись за давніх часів на ріках вавілонських сиділи й виг­ра­ва­ли.

    - Та це, ма­буть, ви самі й на­мо­ви­ли ті ор­га­ни, - ска­зав Літо­шевський.

    Софія Ле­онівна осміха­лась, по­зи­ра­ла на хи­мер­ний верх баш­ти, де му­зи­ки аж ви­ха­ли го­ло­ва­ми та луч­ка­ми та ма­яли бо­ро­да­ми, де мет­ля­лись їх дов­го­полі кап­та­ни од зав­зят­тя та нап­ру­ги.

    - Ну, те­пе­реч­ки по­си­лай­те ж за сусіда­ми, та оце по­ки в ме­не вольний час до поїзда, пе­ре­ки­не­мось кільки раз кар­та­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Незабаром ви­нес­ли са­мо­вар під яб­лу­ню. Збіглись в од­ну мить сусіди й засіли за чай. Після чаю во­ни засіли за кар­ти в хо­лод­ку, а му­зи­ки ще дов­генько шква­ри­лись на сонці та до­ти виг­ра­ва­ли уся­ко­вих дрібних польок та ко­зачків, до­ки зас­лу­жи­ли по чарці горілки. Са­мо по собі, що зап­ла­тив му­зи­кам за ту нес­подіва­ну се­ре­на­ду не Ни­ко­лаідос, кот­рий сам і на­мо­вив му­зик, їду­чи че­рез місто, а зап­ла­тив, за се­ре­на­ду собі, сам-та­ки Літо­шевський з сво­го пов­но­го кап­шу­ка.

    Через тиж­день Літо­шевський оповістив у се­бе па­ра­до­вий вечірок і зап­ро­сив до се­бе на вечір у неділю ба­гацько гос­тей. Зійшлись усі місцеві знай­омі - док­то­ри, ба­тюш­ки з жінка­ми, слідчий, ста­но­вий; поп­риїжджа­ли й сусідні ук­раїнські дрібніші па­ни-дідичі, з кот­ри­ми Літо­шевський поб­ра­тав­ся й при­яте­лю­вав, щоб по­лю­вать по їх лісах. Пос­лав він зап­ро­си­ни й до ка­пельмей­сте­ра й до восьми ар­тистів, що бу­ли ро­дом з око­лиці й са­ме тоді про­бу­ва­ли по се­лах, ко­рис­ту­ючись вольним ча­сом. В неділю зібра­лась си­ла гос­тей. При­бу­ло зо три ар­тис­ти, і, врешті, са­ма пе­тер­бурзька ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська спо­до­би­ла своїми одвіди­на­ми Софію Ле­онівну. При­ка­тав і Ни­ко­лаідос з вок­за­лу. Гості роз­та­шу­ва­лись з кар­та­ми над­ворі на ве­ранді, посіда­ли на стільцях і по східцях, бо в по­ко­ях бу­ло так душ­но, не­на­че в гру­бах бу­ло на­топ­ле­но жар­ки­ми дро­ва­ми з ду­би­ни або з бе­ре­зи­ни. Ка­пельмей­стерші ду­же при­па­ли до впо­до­би по­кої, а най­більше од усього два кабіне­ти, обс­тав­лені й обс­те­лені перськи­ми ки­ли­ма­ми на східний зра­зець. Але більше од усього їй при­пав до впо­до­би сам ха­зяїн… од кот­ро­го во­на сли­ве не ос­ту­па­лась. Во­на за­ли­ця­лась до йо­го ще в Пе­тер­бурзі, як співа­ла в опері, а він вис­ту­пав на де­бюті.

    На ве­ранді, й під яб­лу­нею, і ко­ло баш­ти по­розс­тав­ля­ли сто­ли зад­ля карт. Му­зи­ки по­ви­ла­зи­ли на баш­ту й ви­ти­на­ли уся­ких вальсів та кад­рилів. Під му­зи­ку чай пи­ли і в кар­ти гра­ли, і ве­че­ря­ли. Бен­кет був буч­ний на сла­ву. Літо­шевський, розс­та­рав­шись гро­шей, по­на­во­зив ба­гацько горілок, та лікерів, та вин. Гості спро­мог­лись пос­по­рож­ню­вать увесь по­суд, по­за­по­рож­ню­ва­ний уся­ки­ми на­по­ями. Усім бу­ла до­го­да в усьому. Бу­ли збит­ки і в наїдках, і в на­по­ях. Пи­ли усі нап­ро­па­ли! Літо­шевський спо­рож­нив ки­шені так, що йо­му лед­ве вис­та­чи­ло з за­робітку на виїзд до Києва на свою ар­тис­тич­ну служ­бу.

    Софія Ле­онівна не схотіла їха­ти з ним до Києва. Їй буцімби­то не хотілось ки­дать до­му й оселі на дя­ди­нин дог­ляд, бо давніше, виїжджа­ючи з чо­ловіком на зи­му в місто, во­на що­ро­ку зап­ро­шу­ва­ла до се­бе на зи­му ста­ру чо­ловіко­ву дя­ди­ну, бідну удо­ву, і ки­да­ла дім, і коні, і най­ми­та на її дог­ляд. В Літо­шевської в той час бу­ла інша дум­ка й гад­ка: їй за­ба­жа­лось про­дов­жить свій ро­ман з Ни­ко­лаідо­сом як мож­на далі.

    Але в цьому їй не спо­су­ди­лось. Тра­пи­лась та­ка подія, що Ни­ко­лаідос му­сив швид­ко по­ки­нуть служ­бу. Йо­го помічник, ду­же за­вис­ний та не­по­мир­ли­вий, ви­ка­зав по­таєнці на­чальни­кові за йо­го нех­ту­ван­ня служ­бою че­рез над­то вже часті одвіди­ни Літо­шевської. Ни­ко­лаідос по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, на­пи­тав собі місце земсько­го на­чальни­ка на Ба­са­рабії й не­за­ба­ром виїхав на но­ву служ­бу. Цей наг­лий од'їзд ко­хан­ця ду­же вра­зив і зас­му­тив Софію Ле­онівну. Зос­тав­шись во­се­ни в са­мо­тині, во­на ду­же нудьгу­ва­ла, хоч бу­ла й ха­зяй­но­ви­та й навіть пад­ко­ви­та до ха­зяй­ст­ва. Зібрав­ши хап­ком го­ро­ди­ну, по­хо­вав­ши усякі овощі в льох, во­на зап­ро­си­ла ста­ру чо­ловіко­ву убо­гу дя­ди­ну за ха­зяй­ку в свою осе­лю, а са­ма з дітьми з нудьги хап­ком дре­ме­ну­ла до чо­ловіка в Київ… на­пи­ту­ва­ти собі но­во­го нас­то­яте­ля на спо­рожніле місце ко­хан­ця.

    1903 ро­ку.

    Київ

Пошук на сайті: