Іван Нечуй-Левицький - Гастролі (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1274
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1331
    Другого дня Софія Ле­онівна сіла обіда­ти й їла че­рез си­лу. В неї смак зник, на­че од якоїсь хво­ро­би. По обіді во­на взя­ла книж­ку й по­ча­ла чи­та­ти, але за­раз зап­риміти­ла, що сли­ве нічо­го не ро­зуміє. Інші дум­ки нас­тир­ли­во во­ру­ши­ли їй ду­шу. Ни­ко­лаідос не ви­хо­див у неї з дум­ки. Кни­жок у неї на мис­ни­ку бу­ло чи­ма­ло. Книж­ки значніших і ви­датніших ве­ли­ко­руських письмен­ників во­на дав­но по­ку­пи­ла й ма­ла навіть ут­во­ри Дарвіна та Спен­се­ра. Во­на пе­ре­чи­та­ла ба­гацько й ук­раїнських сього­час­них кни­жок. Про­жив­ши мо­ло­дий вік у сто­лиці, де не­на­че в повітрі літа­ють уся­кові ідеї та сього­часні пог­ля­ди, во­на ще зза­мо­ло­ду і ба­гацько нас­лу­ха­лась, і ба­гацько на­чи­та­лась, і в цих спра­вах своїм роз­вит­ком бу­ла навіть ви­ща од сво­го чо­ловіка. Взяв­ши модні тоді ут­во­ри Над­со­на, во­на по­ча­ла пе­ре­гор­ту­вать лист­ки, але чо­мусь і ці вірші не во­ру­ши­ли її сер­це.

    «Невже це я та­ка за­ко­ха­на, що мені нічо­го не йде на дум­ку, за що не візьмусь? Чо­мусь навіть і по­езія не зачіпає моєї вва­ги. Нев­же це в ме­не в серці та­ка по­езія, що опа­ну­ва­ла ме­не, що пе­ре­ма­гає уся­ку книж­ну по­езію! - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, ле­жа­чи на ка­напі, нев­важ­ли­ве й нед­бай­ли­во пе­ре­гор­ту­ючи лист­ки Над­со­но­вих віршів. - От і не навідується! То був вна­дивсь, аж нас­ти­равсь нам, не­на­че на­ку­пив­ся тяг­ти Фле­гон­та до карт, а те­пер, ко­ли він са­ме при­пав мені до впо­до­би, ніби зу­мис­не од­ми­кує од одвідин».

    І во­на по­чу­ти­ла, що жи­ва по­езія в її серці роз­го­рюється, що во­на пе­ре­ма­гає ту по­езію, що по­ди­ха­ла на неї з книж­ки, що та по­езія в серці вже спов­ни­ла її ду­шу, опа­ну­ва­ла її. Підвівшись з со­фи, во­на для­вою хо­дою поп­ря­му­ва­ла на ґанок, сіла на стільці й за­ду­ма­лась, вту­пив­ши очі в да­леч на за­ро­сянські спа­дисті го­ри, на до­ли­ни та ву­зе­сенькі за­па­ди­ни, та щіли­ни між гор­ба­ми.

    Довгий би­тий шлях при­ма­ню­вав її очі: тим шля­хом мав не­за­ба­ром при­буть той, що не схо­див у неї з дум­ки й не да­вав сер­цю спо­кою.

    Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Софія Ле­онівна звеліла нас­та­нов­лять са­мо­вар, са­ма на­ла­го­ди­ла усе на столі для чаю. Во­на веш­та­лась і ста­ви­ла на стіл по­суд якось по­хап­цем, якось нер­во­во.

    Тим ча­сом з-за вуг­ла дво­ру по м'яко­му піску­ва­то­му шля­ху нес­подіва­но підко­ти­ла по­воз­ка й влетіла в двір. Софія Ле­онівна по­чу­ти­ла, як у неї заг­ра­ло сер­це і го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась. Во­на аж крик­ну­ла го­лос­но на ввесь са­док.

    - А я вас жду не діждусь! Вже й са­мо­вар двічі за­ки­пав, двічі й по­га­сав, а вас все не­ма та й не­ма, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна, і її зви­чай­но низький го­лос підняв­ся вго­ру на кільки тонів і став м'якіший і ніби добріший.

    - Нічого - те! Са­мо­ва­рові, надісь, не за­ва­де, хоч би він і тричі по­га­сав і тричі знов за­ки­пав, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швид­ко ви­хо­дя­чи по східцях на ґанок і віта­ючись з гос­по­ди­нею.

    Вона прос­тяг­ла й по­да­ла гос­теві ру­ки, а Ни­ко­лаідос вхо­пив їх і дов­го дер­жав у своїх ру­ках, а потім поцілу­вав у ру­ку. Він лед­ве вдер­жавсь, щоб не об­хо­пить її за кре­мез­ний стан та не при­гор­ну­ти до се­бе. Але най­мич­ка й ди­ти­на, що ни­ка­ли ко­ло сто­лу, вдер­жа­ли йо­го.

    - Певно, вас бе­ре нудьга? Га? Еге, бе­ре? Вам шко­да Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча? - спи­тав гість.

    - Не ду­же-то за ним шко­дую, бо йо­го од'їзд не­пер­шин­ка. А що я нудьгую перші дні після йо­го од'їзду, то це зви­чай­на річ: в оселі ста­ло якось ніби по­рожніше. Не чу­ти йо­го співу та завсіднього му­ги­кан­ня. Але… я без міри ра­да, що ви оце навіда­лись, - ска­за­ла Софія Ле­онівна й пильно зир­ну­ла на гос­тя та­ким пал­ким та со­ло­деньким пог­ля­дом, що той пог­ляд вловні й ви­раз­но ви­явив, що за­ми­ка­ло­ся в її душі, в її серці.

    Солоденькі, ви­разні очі зрад­ли­во ви­ка­за­ли усю її ду­шу. Ни­ко­лаідос втя­мив, що ко­хан­ня в неї дос­тиг­ло, як дос­ти­гає виш­ня та че­реш­ня. Він осміхнувсь і знов по­дав їй навіщось ру­ку.

    Випили чай. Софія Ле­онівна не сіла са­ма поїть дітей чаєм, а за­га­да­ла Усті на­поїти й на­го­ду­вать дітей.

    - Чудовий над­хо­де вечір. Ходім по­над Рос­сю на про­гу­лян­ня, бо я ба­чу, що ви за­сиділи­ся та на­че аж за­ниділи й по­марніли на ви­ду за ці дні, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Софія Ле­онівна шви­денько побігла в по­кої, наділа ка­пе­люш, при­че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла, вхо­пи­ла зон­тик і не­за­ба­ром вий­шла на ґанок. На їй бу­ла дов­га яс­но-сіра сук­ня, кот­ра ду­же прис­та­ва­ла їй до ли­ця. Во­ни пішли по­над Рос­сю, по­ми­ну­ли греб­лю й пішли стеж­кою вго­ру по­над бе­ре­гом поміж ку­па­ми здо­ро­во­го каміння, що й ле­жа­ло, і ви­со­ву­ва­лось стор­ча­ка­ми з нут­ра го­ри скрізь по­над бе­ре­гом та ко­ло сте­жеч­ки, не­на­че з го­ри ви­ла­зи­ла сіра ху­до­ба або по­ви­со­ву­ва­лись од­ним бо­ком здо­рові чу­дер­нацькі до­ми, або баш­ти, або якесь за­бу­ду­ван­ня.

    Стежка ви­лась ви­со­ченько по­над бе­ре­гом са­ме по­се­ре­дині кру­тої го­ри. Во­ни одійшли вже да­ле­ченько, де з во­ди ви­со­ву­вавсь чи­ма­лий по­дов­жас­тий та ви­со­кий ске­лис­тий острівець. По­за острівцем шуміла не­ши­ро­ка са­мовілка, за­га­че­на греб­лею, пе­ре­ки­ну­тою до острівця. Ко­ло греблі сто­яв млин, де веш­та­лись лю­де, де мріли ху­ри, на­ван­та­жені мішка­ми та лан­ту­ха­ми з паш­нею на мли­во. Це місце бу­ло зак­ри­те од річки ви­со­ким ске­лис­тим острівцем, ніби му­ром.

    - Оце ми зай­шли в та­кий за­хис­ний за­ку­ток, де я ще ніко­ли не був і ніко­ли йо­го навіть не ба­чив, од­ко­ли тут жи­ву, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

    - Та й я оце тільки вдру­ге сю­ди заб­лу­ка­лась.

    Сюдою лю­де хо­дять оцією стеж­кою навп­рос­тець на місто, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - Як тут ніби по­рожньо, не­на­че в ске­листій Аравії.

    - Це ми вдвох і справді пот­ра­пи­ли ніби в справ­деш­ню Аравію: «І ви­со­ко над го­ра­ми, і да­ле­ко од лю­дей», - про­мо­вив Ни­ко­лаідос сло­ва­ми од­но­го ро­ман­су й при тих сло­вах нес­подіва­но вхо­пив Софію Ле­онівну за стан і рап­том при­гор­нув її щільно до се­бе.

    Софія Ле­онівна при­гор­ну­лась до йо­го й черк­ну­лась го­ло­вою об йо­го пле­че.

    - Коли б ви, Софіє Ле­онівно, зна­ли, як я вас ко­хаю! Я вас вже дав­ненько по­ко­хав, але таївся пе­ред ва­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос сли­ве ни­щеч­ком.

    - Я це дав­но зна­ла і не те що бу­ла пе­ресвідче­на в цьому, але до­га­ду­ва­лась, тро­хи пос­теріга­ла, - обізва­лась Софія Ле­онівна. - На­що ви го­во­ри­те ниш­ком? Тут нас ніхто не по­чує. Та хоч би хто й по­чув, то мені бай­ду­же. Це ж глу­ши­на, де жи­вуть лю­де не­тя­мущі, прості й не­досвідні, як діти. Во­ни не тям­лять на­ших зви­чаїв, од­ним сло­вом - му­жи­ки та й годі!

    - Коли нас ніхто не чує, то я за­го­во­рю го­лосніше про свою лю­бов.

    - Я й го­во­рю го­лос­но, бо й мені не­ма чо­го таїтись пе­ред ва­ми з своїм ко­хан­ням. Мій Фле­гонт час­то їзде на дов­гий час на гаст­ролі, а я без ко­хан­ня не мо­жу жи­ти й ди­ха­ти, - ска­за­ла во­на й при­гор­ну­лась своєю що­кою до йо­го що­ки.

    Щока в неї аж пашіла. Ни­ко­лаідос по­чу­тив той пал що­ки й ко­хан­ня, спи­нивсь на ході, об­хо­пив її стан дов­ги­ми кос­тис­ти­ми пальця­ми та вузьки­ми до­ло­ня­ми й пяв­кою вп'явся в її чи­малі повні ус­та.

    - Сядьмо тут будлі-де на ка­мені, бо в ме­не аж го­ло­ва за­мо­ро­чи­лась, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Вони пішли далі й уг­ляділи ви­ще од стеж­ки по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий камінь, не ду­же ви­со­кий, са­ме та­кий, що на йо­му бу­ло догідно сидіти. Во­ни сіли ря­доч­ком попліч. Ни­ко­лаідос об­гор­нув її стан ру­кою й при­гор­нув­ся до неї.

    - Я, ска­за­ти щи­ру прав­ду, не дер­жусь в ко­ханні за­повідів: даю во­лю сер­цю, - про­мо­вив Ни­ко­лаідос.

    - І я маю істин­но та­кий пог­ляд на за­ли­цян­ня й ко­хан­ня. Мій чо­ловік якось об­важнів, пог­лад­шав, по­по­ган­шав. А моє сер­це пал­ке. Я даю пов­ну во­лю сер­цю. Ко­ли во­но хо­че лю­би­ти, тре­ба вво­ля­ти йо­го во­лю, а не вва­жа­ти на якісь там людські зви­чаї та людські за­бо­бо­ни. Ко­хан­ня - це ж най­більше щас­тя, най­більша усо­ло­да людсько­го жи­вот­тя. Це ж квіти й па­хощі на­шої душі. По-моєму, навіть був би ве­ли­кий гріх за­не­ха­ять або за­нед­бать й за­ду­ши­ти це по­чу­ван­ня, ко­ли во­но ви­ник­ло в людсько­му серці та ще й знай­шло собі од­повідь і спо­чу­ван­ня в людсько­му дру­го­му серці, - ми­ти­ку­ва­ла Софія Ле­онівна, вип­рав­ду­ючи на свій спосіб свій вчи­нок.

    - І я дер­жусь та­кої ж дос­то­ту гад­ки та дум­ки: живім, до­ки жи­ве­мо, ко­хай­мось, до­ки жи­вотіємо. «Ло­ви хви­лю усо­ло­ди!» - як ска­зав який­сь по­ет, бо жи­вот­тя не стоїть, а швид­ко біжить і швид­ко ми­нає: зри­вай квітки тоді, як во­ни цвітуть.

    І він знов при­гор­нув Софію Ле­онівну й по­чав міцно цілу­ва­ти її в ус­та, в що­ки, в очі. Та­кий пал ко­хан­ня, навіть та­ка на­хабність сміли­во­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­ла до впо­до­би такій роз­пусній лю­дині, якою в сут­ноті душі бу­ла Софія Ле­онівна.

    Вони вдвох ми­лу­ва­лись, си­дя­чи на чо­ло­поч­ку ка­ме­ня та на вид­ноті, се­ред сяєва яс­но­го ве­чо­ра. І нітрішеч­ки не вва­жа­ли на лю­дей.

    Тим ча­сом ниж­че од їх, тро­хи збо­ку з-за скелі, вип­лив який­сь чо­ловік, доп­лив до се­ре­ди­ни са­мовілки, став на ка­мені й, побрьохав­шись тро­хи ру­ка­ми, поп­лив знов на­зад під ске­лю.

    - Он хтось ку­пається на­ни­зу! - про­мо­вив тро­хи з нес­по­коєм Ни­ко­лаідос.

Пошук на сайті: