Іван Нечуй-Левицький - Гастролі (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1274
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1331
    - От і ви­га­дує! Єврей­ська шко­ла… Ні сіло, ні впа­ло, а він вже ту­лить ме­не до єврей­ської шко­ли. З то­бою усе та­ка спра­ва. Ні в чо­му тобі не­ма до­го­ди - я в те­бе і ци­ган­ка, і єврей­ська шко­ла, - по­ча­ла сер­диться Софія Ле­онівна.

    - Та то я жар­тую! Хіба ж пак не мож­на по­жар­ту­вать, ко­ли на серці радісно? Не­хай ти бу­деш і смуг­ля­ва ци­ган­ка, і ци­ганська фай­да, але я ту ци­га­ноч­ку люб­лю, як свою ду­шу, - ска­зав м'яким го­ло­сом Літо­шевський, хоч у то­му м'якенько­му го­лосі й дзвеніли при­род­жені жар­ти та смішки. Нев­ва­жа­ючи на свою м'яку вда­чу, він та­ки лю­бив вря­ди-го­ди пус­ка­ти шпильки та го­лоч­ки ук­раїнсько­го жар­ту якось не­са­мохіть: якось са­мо нас­ка­ку­ва­ло на язик…

    «Ой ти, чор­на, по­дай чов­на; а ти, ру­да, хо­ди сю­да; а ти, біла, постій там: я до те­бе прий­ду сам!» - за­му­ги­кав Літо­шевський з тон­ким на­тя­кан­ням жінці, кот­ра бу­ла тро­хи смуг­ля­ва: на йо­го най­шла нап­ра­ва тро­шеч­ки по­жар­ту­вать.

    Столична жінка прис­лу­ха­лась і та­ки втя­ми­ла той жарт, за­ви­ну­тий в пісню, на­че в про­зо­ру ткан­ку.

    - Яка ж це біла? Це, пев­но, ка­пельмей­стер­ша Чер­нявська, - біла, як жидівська ма­ца? А я б то чор­на, чи що? - спи­та­ла Софія Ле­онівна.

    Літошевський з нес­тям­ки схо­пивсь і цмок­нув її в ус­та, щоб за­га­сить поцілун­ком шорст­кий жарт.

    Сонце за­ко­ти­лось за скелі та вер­би, не­на­че зо­ло­те ко­ло. На опа­ло­во­му небі зга­са­ли вогні й бляк­ли чу­дові квітки та шов­ки. З-за верб ви­зир­ну­ла вечірня зірка, ве­ли­ка, не­на­че срібний клу­бо­чок, об­ти­ка­ний діаман­та­ми. Дру­га зірка, та­ка са­ма яс­на й блис­ку­ча, виг­ля­ну­ла з во­ди, не­на­че за­ся­ла й за­лисніла десь у во­дяній гли­бо­чині. Повітря од­ра­зу од­во­лог­ло, ста­ло вог­ке, свіже й ніби вли­ва­ло жи­вот­тя в тіло, бадьори­ло ду­шу.

    Софія Ле­онівна, на­го­ду­вав­ши дітей, за­хо­ди­лась мить по­суд. Літо­шевськнй за­па­лив ци­гар­ку, зійшов по східцях у квітник і поп­рос­ту­вав дов­гою стеж­кою че­рез го­род до течії. Він не­на­ро­ком зир­нув на дві діаман­тові вечірні зірки - на небі й у воді, і арія «До зірки» з «Тан­гой­зе­ра» якось несвідо­мо спа­ла йо­му на дум­ку. Він по­чав виспіву­вать арію, своїм зви­чаєм, хо­дя­чи по стежці, бо хоч і був пам'ятли­вий на співи й мо­ти­ви, але завсігди про­мов­ляв арії, ніби на ре­пе­тиції в те­атрі, щоб во­ни ча­сом не вис­лиз­ну­ли з пам'яті.

    Вечірня ти­ша, пиш­но­та й по­езія і в небі, й на землі роз­во­ру­ши­ли в йо­го ар­тис­тичній душі по­етич­не натх­нен­ня. І по­ли­лась чу­до­ва арія, і чис­тий гуч­ний ба­ри­тон рознісся в повітрі, поп­лив по­над во­дою, пішов лу­ною по сад­ках та га­ях. Го­лос дзвенів, то тихішав, то міцнішав на ви­со­ких но­тах.

    «Вечірня зіронько моя! Тобі привіт шлю сер­цем я: всім сер­цем смир­ним, люб­ля­чим. Не смійся ж, ян­го­ле, над ним. Ян­го­ле світлий, ян­го­ле ми­лий! Ти ж мені світиш, мов промінь теп­лий!» - виспіву­вав ар­тист, хо­дя­чи по стежці та зир­ка­ючи на не­бо. І од вечірньої зірки він не­са­мохіть пе­ре­во­див пог­ляд на ґанок, де між дво­ма па­ра­ми ко­ло­нок та між зе­ле­ним лис­тям ви­ног­ра­ду ма­нячіла в світлі рівна та хист­ка пос­тать Софії Ле­онівни, за кот­ру він був ла­ден од­да­ти і свою ду­шу, і своє жи­вот­тя. Во­на і світи­ла йо­му, і об­си­па­ла стеж­ки та доріжки йо­го жи­вот­тя ніби пер­ла­ми та квітка­ми, і зак­ра­шу­ва­ла й той са­до­чок, і усю осе­лю, і гаї, і ле­ва­ди, і са­му Рось з лис­ню­чим од­лис­ком яс­но­го не­ба.

    А со­ло­вей­ки аж ля­ща­ли в вер­бах та сад­ках в бе­ре­го­вині. Го­лос­ний со­лов'їний ляск змішу­вавсь до­ку­пи з ще­бе­тан­ням дрібно­го птаст­ва. Ко­ло мли­на на ло­то­ках та на спусті зда­ле­ки якось глу­хо шуміла й булькотіла во­да. І пта­ши­не ще­бе­тан­ня, і со­лов'їне ля­щан­ня, і да­ле­ченький при­дав­ле­ний клекіт, і шум во­ди під ло­пат­ня­ми мли­но­вих коліс - усе це ніби вто­ру­ва­ло ар­тис­тові, як дрібне вто­ру­ван­ня ор­кест­ру та гус­те на ни­зо­вих то­нах гудіння ор­га­на.

    Літошевський усе хо­див по стежці й виспіву­вав, пе­ро­хо­дя­чи од однієї арії до дру­гої. Чу­до­вий вечір, свіже, вог­ке повітря, по­езія в небі й на землі над­да­ва­ли йо­му охо­ти до співу, над­да­ва­ли моці йо­го го­ро­во­му ба­ри­то­нові, що пе­ре­хо­див інко­ли на ви­со­ких но­тах в дзвінкий те­нор. Ар­тист співав і слу­хав сам се­бе. Він розспівавсь, як ча­сом розспіву­ються нер­вові співучі ук­раїнці, йо­го спів несвідо­мо ли­нув з йо­го душі, не­на­че співав хтось інший, а не він сам, а він тільки слу­хав ті співи, ніби во­ни ли­лись десь з ви­со­кості не­ба, од зірок, од ро­же­вих хма­рок і тільки йшли лу­ною в йо­го го­лосі. В йо­го сер­це якось не­са­мохіть взру­ши­лось, по­чу­ван­ня роз­жеврілись. Він співав і сам се­бе слу­хав, не­на­че давній са­мотній за­по­ро­жець ко­лись ви­ли­вав співа­ми свою ду­шу, своє сер­це на са­моті, десь в сте­пу або в діброві та в гаї, і тільки сам се­бе слу­хав та… слу­ха­ли йо­го ди­кий степ і дібро­ва.

    Спів Літо­шевсько­го на са­моті по­ди­хав по­езією, кот­ра за­жив­ком жи­вотіла в йо­го серці. І ко­ли б такі співи Літо­шевсько­го ли­лись з те­ат­ральної сце­ни, як мліли б людські душі! І не од­но сер­це умліва­ло б, не од­на б сльоза по­ко­ти­лась з очей. І од гро­му оп­лесків, пев­но, зат­ру­си­лись би стіни в те­атрі.

    На чис­то­му повітрі арії лу­на­ли да­ле­ко по око­лиці. Їх по­чу­ли сусіди. Не­за­ба­ром з-за ти­ну ви­гулькну­ла з ло­пу­ха та з бо­ли­го­ло­ви од­на го­ло­ва й спер­лась на тин, потім дру­га. Звідкільсь наб­ра­лись неп­ро­хані слу­хальни­ки та цікаві слу­хальниці й за­зи­ра­ли в са­док то зда­ле­ки, з при­гор­ка, то че­рез ти­ни. За Рос­сю з міщанських ха­ток теж по­ви­хо­ди­ли цікаві й охочі до співів лю­де й слу­ха­ли співи. Дівча­та й па­руб­ки там пос­хо­ди­ли на­низ в бе­ре­жи­ну, по­ви­ла­зи­ли на каміння й бов­ваніли, мов якісь сто­яни, на­ти­кані по камінні. Ці нес­подівані слу­хальни­ки над­да­ва­ли ар­тис­тові охо­ти. Він зріс на селі в глу­шині; як був ма­лим, то гу­ляв з хлоп­чи­ка­ми, а як підбільшав і пішов вчи­тись в шко­лу, то при­во­зив ук­раїнські кни­жеч­ки й за­люб­ки чи­тав їх най­ми­там та най­мич­кам та хлоп­цям. Ці сільські слу­хальни­ки й те­пер по­охо­чу­ва­ли йо­го до співів сли­ве так, як і міські слу­хальни­ки та гля­дачі в те­атрі.

    Надворі по­ночіло. Ви­си­па­лись зорі на небі, на­че зо­лоті та срібні взорці на тем­но-синьому ок­са­ми­то­во­му фоні. За Рос­сю заб­ли­ма­ло світло в вікнах. Не­бо ніби засіяло зо­ря­ми й про­зо­ру Рось. По той бік Росі, на­суп­ро­ти са­мої оселі, в гли­бокій за­па­дині па­ла­ло два гор­на в кузні та в га­марні, де ви­роб­лю­ва­ли залізний по­суд. З-під мо­лотків без­пе­рес­тан­ку бриз­ка­ли іскри, не­на­че гра­ли ог­няні фон­та­ни. Ниж­че од оселі, над Рос­сю, чор­ний шпиль ніби зливсь з церк­вою та шпи­час­тою дзвіни­цею в од­ну суцільну ку­пу. І в сутінках зда­ва­лось, ніби за вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми піднімається ви­со­ко до не­ба або ста­ро­дав­ня баш­та на стрімкій твер­дині, або ве­ли­чез­ний шпи­час­тий со­бор десь в Бур­госі в Іспанії, або го­тицька ве­жа десь на ви­сокій скелі над Рей­ном. А он се­ред Росі ви­ти­кається й мріє на лис­нючій воді за­вальна ске­ля. Он­деч­ки далі старі вер­би ніби вкри­ли млин од не­го­ди та сльоти.

    І Літо­шевсько­му вви­жу­ва­лось, що він співає на якійсь здо­ровій сцені, кру­гом кот­рої ви­ник­ли якісь ве­ле­тенські, не­ви­мов­не гарні де­ко­рації.

    - Цок-цок, стук-стук! Цок-цок! Гуп-гуп! - ви­раз­но доліта­ло з-за Росі в тиші вечірньої до­би дос­то­ту, ніби в «Тру­ба­дурі» в ци­гансько­му та­борі вис­ту­ку­ва­ли на ко­вадлі ци­га­ни в такт ор­кест­рові. Літо­шевський й сам нез­чув­ся, як пе­ред ним не­на­че чу­дом ви­ник­ла сце­на в те­атрі, пов­на ци­ган, і пе­ре­хо­пивсь на ве­селі співи ци­ган. А потім зго­дом йо­му спа­ла на дум­ку арія са­мо­го Тру­ба­ду­ра. Він за­тяг цю арію, пов­ну за­ду­ми та смут­ку. Йо­го очі не­са­мохіть обер­ну­лись на ґанок, на жінку, і в йо­го душі нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що Софія те­пер чо­мусь ста­ла не та­ка при­хильна сер­цем до йо­го, як бу­ло ко­лись пе­редніше, що пал її ко­хан­ня хо­ло­не, зни­кає в її серці; і він нез­чувсь, як ле­геньке зітхан­ня не­доб­рохіть вир­ва­лось з йо­го гру­дей. І Тру­ба­ду­ро­ва арія задз­веніла смут­но, жалібно. Го­лос задз­венів, але по­ма­леньку сти­хав та сти­хав од жа­лю та скор­бо­ти…

    І нес­подіва­но, навіть не пе­ре­ти­на­ючи співу й не спи­ня­ючись, він заспівав смут­ну ук­раїнську пісню: «Ой жаль сер­цю, жаль, сер­деньку пе­чаль, що я мо­лод оже­нив­ся!» І в йо­го го­лос зат­ру­сивсь од смут­ку, ніби об­ливсь жур­бою й ту­гою, а далі ніби зап­ла­кав. Бу­ло ніби чуть ті сльози, хоч іх не бу­ло вид­но. Це був чо­ловічий плач без сліз, плач су­хи­ми очи­ма, най­важ­чий плач на світі.

    Софія Ле­онівна звеліла най­мичці прий­нять са­мо­вар і приб­ра­ти на столі. Най­мич­ка засвіти­ла світло й при­нес­ла ке­ро­син­ку. Софія Ле­онівна за­па­ли­ла ке­ро­син­ку й за­хо­ди­лась пряг­ти на їй мо­ло­ко та го­ту­вать дітям на ве­че­рю мо­лоч­ну ка­шу. Світло ося­яло ґанок, ла­па­тий та лис­та­тий ви­ног­рад та дрібно­лис­тий повій, ося­яло опо­виті лис­тям ко­лон­ки й усю пос­тав­ну Софію Ле­онівну. На фоні чор­ної ночі навк­ру­ги во­на во­ру­ши­лась та веш­та­лась на яс­но освітле­но­му ґанку, не­на­че на­мальова­на ху­дожнім Ремб­ранд­то­вим пенз­лем на кар­тині ви­раз­но й різко в яс­них бліках. У сей освітле­ний ґанок світив­ся яс­но й різко, не­на­че чи­ясь ви­гад­ли­ва ру­ка якимсь чу­дом пос­та­ви­ла клап­тик со­няч­но­го дня се­ред тем­ря­ви чор­ної ночі.

Пошук на сайті: