Іван Нечуй-Левицький - Гастролі (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.docx131 Кб1269
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_gastroli.fb2162 Кб1322
    Посідавши кру­гом сто­ла, во­ни по­за­па­лю­ва­ли папіро­си. Ха­зяїн по­дав Ни­ко­лаідо­сові ци­га­ру, бо знав, що він лю­бе ци­га­ри й ку­ре їх за­люб­ки. Бла­кит­ний ди­мок по­вивсь поміж гіллям яб­луні й не­на­че зап­лу­тав­ся в зе­ле­но­му листі. Не­за­ба­ром вий­шла й Софія Ле­онівна, так са­мо з папірос­кою в гу­бах. Во­на зо­ри­ла очи­ма, не­на­че зда­ле­ки кміти­ла, де б бу­ло догідніше й приємніше сісти.

    - Софіє Ле­онівно! - гук­нув Ни­ко­лаідос приємним ба­ри­то­ном. - Сідай­те ко­ло ме­не: мо­же, ви за­ма­ни­те до ме­не та­лан та щас­тя.

    Він мерщій схо­пивсь з місця, прис­та­вив побіч се­бе стільця, прис­ко­чив до неї, вхо­пив її під ру­ку й сли­ве си­лою по­са­див ко­ло се­бе на стільці. Гос­по­ди­ня по­чу­ти­ла, що він на ході над­то вже стис її пов­ну си­ту ру­ку своєю су­хор­ля­вою ру­кою ще й на­че при­гор­нув щільно до се­бе.

    - Отак бу­де га­разд! Гра­ти­ме­мо вдвох вкупі. Або мій, або ваш та­лан спри­яти­ме. Мо­же, нам на цей раз по­щас­тить, то й об­чик­ри­жи­мо отих на­ших суп­ро­тив­ників. А тре­ба б до­кон­че цих во­рогів по­доліти, заб­рать у по­лон і за­па­гу­бить їх на віки вічні, - про­мо­вив ве­се­лий грек, вмо­щу­ючись на стільці та щільно при­со­ву­ючи свій стілець до сусіди й чер­ка­ючись об неї ліктем.

    - Це ви вже ста­ли в спілці суп­ря­жи­ча­ми, чи що? - спи­тав ар­тист.

    - А! - аж цмак­нув Ни­ко­лаідос зго­дом, скінчив­ши ро­бер. - Час їхать на вок­зал. Отой помічник тро­хи бен­те­же ме­не, приз­наться по правді.

    - Та киньте ви то­го помічни­ка! Оце! Ма­буть, він дав­ся вам взна­ки, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    - Добре вам оту­теч­ки сидіти, ко­ли ви не за­ле­жи­тесь ні од ко­го, тільки од се­бе під цією гілляс­тою яб­лунькою. А мені до­во­диться ко­ри­тись навіть ото­му своєму помічни­кові, бо от візьме та й доб­рохіть наш­ко­де мені, - ска­зав Ни­ко­лаідос, швир­га­ючи кар­тою.

    Вже над­ворі су­теніло, вже й смерк­ло, а во­ни сиділи під яб­лу­нею та все гра­ли. Вже чорні тіні по­ля­га­ли під гру­ша­ми, над­ворі по­ночіло. Софія Ле­онівна за­га­да­ла най­мичці при­нес­ти світло. Ко­ро­тенька петрівча­на ніч плив­ла шви­денько, не­на­че, бігла бігцем. Гості пи­ли чай хап­ки, аж зах­ли­на­лись і все гра­ли. І вже тоді, як по­ча­ло зо­ря­ти, во­ни скінчи­ли гру й повс­та­ва­ли з-за сто­лу.

    - Ну, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! Завт­ра не заспіть ча­сом своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм та не опізніться на поїзд, - ска­зав Ни­ко­лаідос на про­щанні, виїжджа­ючи в од­чи­не­ну бра­му. - Софіє Ле­онівно! Ви самі ви­везіть сво­го ар­тис­та си­ломіць на вок­зал, бо він все вип­ру­чу­ва­ти­меться та опи­на­ти­меться, - гу­кав він з по­воз­ки до Софії Ле­онівни.

    - Добре! Я лад­на й са­ма ви­вез­ти йо­го на вок­зал заз­да­легідь, - гук­ну­ла во­на з ви­со­ко­го ґанку.

    

III

    

    Другого дня вранці Літо­шевський не зас­пав, схо­пив­ся ра­но з ліжка й зран­ня по­чав ук­ла­даться в да­ле­ку до­ро­гу. Софія Ле­онівна ще на­пе­ре­додні встиг­ла по­хап­цем де­що повк­ла­дать та уб­га­ти в че­мо­да­ни. Це ук­ла­дан­ня бу­ло для неї не пер­шин­ка. Най­мит запріг коні заз­да­легідь і дов­генько сно­ви­гав по дворі, сподіва­ючись ви­хо­ду своїх панів. А па­ни чо­гось все для­лись, все стя­га­лись. Вже во­ни ви­пи­ли чай, вже й посніда­ли. Фле­гонт Пет­ро­вич за­ку­рив папіро­су, вгніздивсь на ту­рецькій софі. Йо­му ду­же не ба­жа­лось ру­шать на вок­зал. Він не­на­че об­важнів, зам'яки­нив­шись од без­робіття в цьому зе­ле­но­му раї. Який­сь не­яс­ний сму­ток на­по­ля­гав на йо­го сер­це. Йо­му шко­да бу­ло по­ки­дать свою чу­до­ву осе­лю та ще в та­кий пиш­ний день; шко­да бу­ло по­ки­дать і жінку. Не­ви­раз­не пе­ред­чу­ван­ня чо­гось не­доб­ро­го сти­ха бен­те­жи­ло йо­го ду­шу. Ще ніко­ли так не хотілось йо­му виїжджа­ти з до­му на дов­гий час, як то­го яс­но­го май­сько­го дня.

    Софія Ле­онівна вско­чи­ла в кабінет, вже уб­ра­на в до­ро­гу, з зон­ти­ком у руці, та­ка ве­се­ла, та­ка радісна, не­на­че во­на не ви­ряд­жа­ла чо­ловіка з до­му, а зостріча­ла йо­го після дов­гої мандрівки.

    - От і розлігся! Не­на­че там поїзд те­бе жда­ти­ме. Ру­шай­мо в до­ро­гу, та мерщій! Вста­вай! Годі тобі бай­ди­ки би­ти! Вже два­над­ця­та го­ди­на. Не­за­ба­ром при­ка­тає поїзд, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

    Літошевський схо­пивсь, надів до­рожнє па­ру­си­но­ве пальто з відло­гою од ку­ря­ви, по­хап­цем поцілу­вав дітей і виліз на по­воз­ку, де вже сиділа Софія Ле­онівна. Він на­си­лу нат­ра­пив місце на по­возці, ку­ди б мож­на бу­ло утк­нуть но­ги поміж па­кун­ка­ми. По­воз­ка бу­ла та­ки доб­ре на­ван­та­же­на уся­кою ван­та­гою, потрібною в мандрівці ар­тистів. Во­ни ру­ши­ли з дво­ра. Літо­шевський з греблі ще раз оки­нув оком свою осе­лю, і сму­ток знов спав на йо­го сер­це якось не­са­мохіть: він пе­ресвідчивсь, що йо­го жінка за­го­нис­та в усьому, дізнавсь, що во­на за­го­нис­та і в по­чу­ван­нях… І вже не ду­же-то йняв їй віри. З якимсь не­ви­раз­ним нес­по­коєм в душі він те­пе­реньки по­ки­дав її са­му в гос­поді на дов­гий час.

    На вок­зал во­ни при­ка­та­ли ще за­рані. Мав­рикій Пав­ло­вич Ни­ко­лаідос вибіг їм на­зустріч аж на подвір'я, в чер­во­но­му кар­тузі, в блис­ку­чих по­го­нах. Чер­во­ний кар­ту­зик надз­ви­чай­но прис­та­вав до йо­го здо­ро­вих тем­них та блис­ку­чих очей. Він ба­гацько пок­ра­щав у своєму служ­бе­но­му офіціально­му уб­ранні.

    Николаідос поміг Софії Ле­онівні злізти з по­воз­ки, вхо­пив­ши її під пах­ву. І ле­генько ніби пос­та­вив її під густі мо­лоді акації, що по­на­ви­са­ли гіллям у дворі вок­за­лу. Потім всмішки він ухо­пив під пах­ву й Літо­шевсько­го й, ніби аж стог­ну­чи, буцімто він підве­ре­дивсь од нап­ру­жен­ня, поміг і Літо­шевсько­му злізти до­до­лу.

    - Ого-го! Ва­ги в вас на селі та­ки чи­ма­ло побільша­ло! Тро­хи я не підве­ре­дивсь, - за­го­во­рив з жар­том Ни­ко­лаідос, ла­па­ючи йо­го за си­те пле­че на ході.

    - От як до­ве­деться тьопаться по уся­ких не­би­тих шля­хах та на чор­топ­хай­ках, то, ма­буть, швид­ко схуд­ну, - ска­зав Літо­шевський, поп­рав­ля­ючи шку­ра­тя­ний пас з сак­во­яжи­ком на плечі.

    - От і доб­ре, що ви за­рані при­ка­та­ли на вок­зал: тро­хи роз­ва­жу се­бе в цій глу­шині на полі. Вип'ємо пи­ва та тим ча­сом по­ба­ла­каємо тро­хи, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    І при тих сло­вах він ухо­пив Софію Ле­онівну під пах­ву й ху­тенько на­че поніс її по схо­дах у двері вок­за­лу.

    - Ви ме­не не ве­де­те, а ніби не­се­те вго­ру; який ви ду­жий! - ска­за­ла во­на на ході.

    - Я б вас виніс на ру­ках вго­ру аж на го­ри­ще, аж на покрівлю, - ска­зав Ни­ко­лаідос і з на­хабністю при­тис її ру­ку до се­бе.

    Ця на­хабність ду­же спо­до­ба­лась Софії Ле­онівні.

    - Ну, на го­ри­ще я б не полізла з ва­ми, а на покрівлю й потім; це в вас, пев­но, по­етич­не побільшан­ня.

    В залі пер­шо­го кла­су бу­ло по­рожнісінько. Ще був ранній час. Тільки елект­рич­ний дзво­ник дзе­ленькав без­пе­рес­тан­ку й по­ру­шав па­ну­ючу мерт­во­ту та ти­шу на вок­залі, та в дворі на гус­тих акаціях цвірінька­ла си­ла го­робців.

    - Сідаймо ко­ло сто­ла та тим ча­сом вип'ємо пи­ва. Пи­во в нас чу­до­ве. Трош­ки про­хо­ло­ди­тесь після спе­ки, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    Софія Ле­онівна спи­ни­лась на од­ну мить пе­ред здо­ро­вецьким - до са­мої стелі - дзер­ка­лом, шви­денько поп­ра­ви­ла на го­лові ка­пе­люш з дво­ма пун­со­ви­ми тро­ян­да­ми й сіла за стіл. Ни­ко­лаідос не­на­че пос­кобз­нувсь по лис­ню­чо­му пар­кеті й на­че впав на стілець попліч з нею. Літо­шевський поч­ва­лав до бу­фе­ту й звелів по­да­ти пи­ва. Вок­зал був чис­тий, не­дав­но збу­до­ва­ний. За­ла бу­ла ви­со­ка, світла, з здо­ро­вецьки­ми вікна­ми, з дво­ма ви­со­ки­ми дзер­ка­ла­ми на кон­со­лях аж до стелі, з чис­тим пар­ке­том. Софія Ле­онівна ніби пок­ра­ща­ла од но­вої лис­ню­чої обс­та­ви, од тих дзер­кал та блис­ку пар­ке­та. Її ни­зо­вий гуч­ний альт в роз­мові став ще гучніший і пішов лу­ною. Ни­ко­лаідос не­са­мохіть за­ми­лу­вавсь нею.

    - Ну, та й го­робців у вас си­ла! - ска­зав Літо­шевський з сміхом, сіда­ючи за стіл.

    - Це наш вок­зальний ор­кестр, бо іншо­го тут на полі й не по­чуєте. Це наші польові со­ло­вей­ки, зовсім не ті, що в вас в ле­ваді в вер­бах та в сад­ках. Чуєте! як виг­ра­ва­ють, не­на­че на­ку­пи­лись, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Як здо­ров'я ва­шої жінки? - спи­тав Літо­шевський і по­чав на­ли­вать пи­во в ви­сокі кух­ли­ки.

    - Ет! Нез­ду­жає та все чо­гось кри­виться моя стогнійка! - ска­зав Ни­ко­лаідос. - От люб­лю вас, Софіє Ле­онівно, за те, що ви не стогнійка, ніко­ли не кри­ви­тесь та не сла­буєте.

    Літошевський на­хильці ви­пив пи­во й пішов на­го­ру, на дру­гий етаж з одвіди­на­ми до Ни­ко­лаідо­со­вої жінки. Софія Ле­онівна не пішла, бо не діжда­лась до се­бе її з одвіди­на­ми. Во­ни зос­та­лись вдвох у залі.

    - От те­пер ви, Софіє Ле­онівно, зос­та­не­тесь самі вдо­ма, не­на­че чер­ни­ця в мо­нас­тирі. Не боїтесь нудьги в тих ва­ших пу­щах та нет­рях за містеч­ком? Га? Пев­но, хо­ди­ти­ме­те в мо­нас­тир шод­ня та ще й прис­вя­ти­тесь! - ска­зав Ни­ко­лаідос.

    - Що вже що, а прис­вя­чу­ваться я нез­дат­на. До самітності я вже звик­ла: це зви­чай­на річ в житті ар­тистів і їх жінок. Але я сподіва­юсь, що й ви та­ки не од­цу­раєтесь од ме­не й бу­де­те одвіду­вать ме­не в са­мо­тині. Не за­бу­вай­те, що я люб­лю й єднан­ня з людьми, та ще й ве­се­ли­ми, - ска­за­ла Софія Ле­онівна з на­тя­кан­ням.

    - Спасибі вам. Ко­ли я вам не на­до­ку­чаю, то ла­ден хоч щод­ня одвіду­вать вас.

Пошук на сайті: