Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Ото Розалiя все одвертається од женихiв та одсилає їх з батькового палацу нi з чим. Батько її й каже до своєї жiнки:

"Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'є усiх значних борцiв-рицарiв".

Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в своєму царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при своєму дворi великий турнiр, i щоб до його з'їжджались усякi рицарi, хто має охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподобається Розалiї, то князь видасть її за його замiж.

Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'їжджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i їх батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю. Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усякої птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей.

Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'їжджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали виїздити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв виїжджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан виїхав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi виїжджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до своєї ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору.

Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця.

– Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! – промовив господар до гостя.

Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою.

– Ти – Герман! Ти – син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мої червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню моїх хлопiв! Ти – син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку!

– Я – син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i твоїй пишнiй дочцi Розалiї, бо я її давно полюбив, її одну любитиму до смертi. По твоїй умовi ти повинен видати за мене свою дочку.

– Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! – обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям.

– Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за своїх ворогiв не буду видавати своїх дочок! – грiзно промовив батько.

Все в залi затихло i притаїло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам.

– Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на моєму празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути моїм шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з твоїм батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарської шляхетної компанiї! – додав далi князь Адольф.

– Не маю рицарського права гнiвити тебе своєю одмовою од твоїх запросин, – обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв.

Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось їм обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака.

– Що це ти, Павлино, розказуєш так довго та голосно, що аж в моєму покої чуть, нiби хтось пiд самими дверима стоїть та бубонить, – промовив Христофор тоном суворого батька й педагога.

– Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про… про Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась.

– Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за…

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своєї кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзiї неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

– Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

– Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалiї, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiї, так що їм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в її кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi своє й її iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодiї. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неї i посилав їй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiєю їздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виїздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала їздити в той лiс.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: