Гетьман Іван Виговський – Iван Нечуй-Левицький

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.

Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадується, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, – все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив:

– А що, небого! Гiсть i подорожнiй – Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

– Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарiлками, – обiзвалася Олеся i вийшла з зали.

– Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх – це правила гуманiстичного вiку.

– Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобається в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.

– Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде їх з вечерею.

– Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! – просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.

Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що їй треба сiдати за вечерю, її дуже вразив новий гiсть.

– Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, – обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од її слiв.

Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.

– Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, – говорив Стеткевич.

Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський їв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Українi, про московських воєвод та стрiльцiв, котрi наїхали в бiльшi мiсця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповiдати.

– Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в їх маєтностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Україну од Польщi, – говорив Стеткевич спокiйним голосом, – гюгано, погано!

– Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а українського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для України, для народу i для козакiв; цi обляшки нашої кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за їх, – сказав Виговський, висловлюючи не свої, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана.

– Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Українi, бо скрiзь в Європi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.

– Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, – обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.

– Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля… Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своєї вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити їх в суспiльствi.

Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.

– Козаки знищили на Українi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Українi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! – аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. – Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!

"I цей спiває тiєї ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж моє дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. – I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. – Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!"

Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неї тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньої краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського – все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.

– Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас цiле лiто? – не втерпiла Олеся i спитала Виговського.

– Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили.

– То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? – спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкої задуми.

– Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своєї душi i за ввесь свiй рiд, – обiзвався Виговський.

– I це погано! Погано!

"Ну, та й наважився цей дiд з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", – подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: